Ігор Лікарчук: Подивився свіжий підручник академіка для профтехосвіти. «Беремо відро, мішаємо розчин лопатою...». І це ХХІ століття!
Якщо за 2008-2015 роки не було створено системи захисту результатів ЗНО, давайте притягати до відповідальності всіх, хто мав це робити, а не лише мене
Минулого тижня Печерський суд обрав для Ігоря Лікарчука запобіжний захід - місяць домашнього арешту. Цей захід діятиме до кінця терміну досудового розслідування, яке закінчується 28 липня. Проти колишнього керівника Центра оцінювання якості освіти висунули обвинувачення за низкою статей Кримінального кодексу, включно зі створенням злочинного угруповання, втручанням в результати ЗНО, привласненням бюджетних коштів.
Скандал в УЦОЯО вибухнув рівно рік тому. У липні 2015-го в Генпрокуратурі повідомили про підробку результатів зовнішнього незалежного оцінювання керівництвом Центру. У результаті проведеної силами ГПУ, СБУ та МВС спецоперації із УЦОЯО вивезли комп’ютерне обладнання «з доказами протиправних дій». Підозра в санкціонованій зміні даних у «Реєстрі осіб, які пройшли зовнішнє незалежне оцінювання» в той час була оголошена першому заступнику Лікарчука Володимиру Виннику. У самого ж тепер вже екс-голови Центру вилучили… дві ручки та чашку. Спочатку Лікарчука відсторонили від виконання посадових обов’язків, а потім звільнили за власним бажанням.
І ось минув рік. І вже трохи напівзабута історія знову в центрі уваги. 30 червня Ігоря Лікарчука спочатку викликали на допит до Нацполіції, а 1 липня рішенням суду посадили під домашній арешт. Про висунуті прокуратурою звинувачення, неналежну систему захисту результатів ЗНО та винних у цьому Ігор Лікарчук розповів в інтерв’ю «Главкому».
«Жодного доказу, що ці злочини скоєні мною, нам не надали»
Пане Ігорю, в чому саме вас тепер звинувачують?
Річ у тому, що я дав підписку про нерозголошення матеріалів слідства…
Але, принаймні, дещо вже й так відомо. Ще в липні минулого року тодішній Генпрокурор Віктор Шокін заявляв, що ви підозрюєтеся у зловживанні службовим становищем та фальсифікуванні результатів тестування. Днями ваш син Костянтин Лікарчук повідомив, що «основна» підозра – створення в 2007-му році «злочинного угруповання» та підписання в жовтні того ж року наказу про розподіл обов’язків між своїми заступниками, що слідство вважає розподілом обов’язків між членами злочинного угруповання. Ви на своїй сторінці у Facebook написали, що вам інкримінують незахищеність результатів ЗНО та причетність до розкрадання бюджетних коштів й коштів Американських рад з міжнародної освіти…
У цьому переліку не вистачає лише статей про сепаратизм і зґвалтування неповнолітніх…
Жодного доказу, що ці злочини скоєні мною, нам не надали. Чому ця брехня з’явилася останніми днями, як «Пилип із конопель»? Та тому, що рік триває слідство в справі ЗНО! Його вже потрібно завершувати, строки вийшли. Але не виходить якоїсь гучної справи. Ну не можна ж всерйоз сприймати збитки, що було завдано зміненням результатів, які ще не доведені в суді, що там хтось отримав чи не отримав золоті або срібні медалі постфактум, або не став студентом. І от, очевидно, у деяких конкретних людей виникла думка: «А що це вже рік без діла сидить Лікарчук? Давайте кинемо його до в’язниці. От його приберуть до рук, він розколеться, скаже нам все, що знає».
Хто ці конкретні люди?
Конкретні люди – це ті, які займаються слідством, та замовники цієї справи. Мені неприємно називати їхні прізвища. Щоб не супроводжувати відповідними епітетами. А в тому, що є замовники, у мене немає жодного сумніву. 30 червня на суді оця ідея, що Лікарчука потрібно саме посадити, звучала дуже відверто. І справа навіть не в неймовірній сумі застави (як повідомляв Костянтин Лікарчук, прокуратура пропонувала призначити Ігорю Лікарчуку заставу в сумі 4 мільйони 137 тисяч гривень як альтернативу утримання за ґратами, - «Главком»). Ішлося про одне: про те, що мене треба посадити. І коли суддя запитала прокурора: «Чи є у вас факти, що Лікарчук протягом цього року заважав слідству, тиснув на свідків, знищував документи, намагався втекти за кордон?», пані прокурорша, опустивши очі, тихенько, як першокласниця, сказала: «У нас таких фактів немає». А далі прокурор почала озвучувати ідею: ви ж розумієте, Лікарчук може зараз гайнути по всій Україні, по всіх регіональних центрах задля знищення бланків відповідей за 2008-2012 роки. Та їх і так уже знищено. За чинними нормативними документами, вони мають зберігатися лише один рік.
Тож, роблю висновок, мета була одна – посадити мене. Думаю, для того, щоб показати, що хоч щось та й було зроблено у цій справі. Бо те, що мені інкримінують, - це нісенітниця.
А як щодо коштів Американських рад із міжнародної освіти?
Найцікавішим є те, що коли я працював директором Центру, ми жодних коштів від Американських рад на рахунки Центру не отримували. І не могли отримувати. Бо це заборонено чинним законодавством. То як я міг їх розтратити?
Більше того, епізод із коштами Американських рад припадає на той час, коли я не працював директором Українського центру якості освіти.
Щодо створення мною так званого «злочинного угруповання» в Центрі. Я дуже хочу побачити докази створення мною цього угруповання, план його роботи, який я начебто написав. Про це також ішлося у відкритому судовому засіданні. Під час суду мій адвокат намагався пояснити прокурору, що коли директор організації пише накази про розподіл обов’язків між своїми заступниками (що робить кожен директор кожної організації), то це є його службовий обов’язок, а не розподіл обов’язків між членами злочинного угруповання?
«Я нікому не раджу в цій країні робити реформи, бо ви потрапите в ту ж саму ситуацію, до якої потрапив я»
Зараз ви перебуваєте під домашнім арештом (з 22:00 до 07:00 до 28 липня Ігор Лікарчук має перебувати на дачі, - «Главком»). Коли має відбутись наступне засідання суду?
Із цього приводу гарно у Фейсбуці написав мій син. Він написав, що його батькові заборонили протягом чотирьох тижнів відвідувати нічні клуби… Але мені не смішно. Бо, коли я давав згоду на те, щоб стати директором УЦОЯО, я щиро вірив, що запровадження ЗНО в Україні потрібно людям і державі. Я знав, що буде нелегко. Але ніколи не думав, що моя робота буде названа злочинною. І держава, в особі прокурорів та слідчих, навіть готова мене за це запроторити до в’язниці. Тож я нікому не раджу в цій країні робити реформи, бо ви потрапити в ту ж саму ситуацію, до якої потрапив я. Вас змішають із брудом, будуть переслідувати й нищити. Краще розповідайте про реформи, обіцяйте, пудріть мізки людям. І тоді буде все в ажурі…
Щодо того, як далі розвиватимуться події. Очевидно, що мають бути якісь процесуальні дії, пов’язані з так званим відкриттям матеріалів слідства, щоб із ними могли ознайомитися семеро «злочинців», семеро адвокатів. Потім почнеться судовий розгляд… Коли саме і скільки це може тривати, ніхто спрогнозувати не може.
Про те, що керівництво Центру підробляло результати зовнішнього незалежного оцінювання, у ГПУ сказали ще в липні минулого року. Потім в УЦОЯО відбулись обшуки, було вилучено обладнання «з доказами протиправних дій», вас відсторонили, згодом звільнили за власним бажанням… Уже 30 червня цього року вас викликали на допит до Нацполіції, як зазначили ви, як підозрюваного. А чи ходили ви на допити протягом цього року?
За цей рік мене на допити викликали аж два рази. Один раз – у липні минулого року. Другий – здається, взимку. Усе.
Давайте детальніше поговоримо про звинувачення у фальсифікації результатів ЗНО.
Мені не інкримінують змінення результатів ЗНО. По-перше, я такі змінення не міг робити фізично. По-друге, факт змінення має бути встановлено судом у кожному конкретному випадку. Є й інші аспекти цієї проблеми, але я їх поки що розкривати не буду.
У березні прес-служба Міністерства освіти і науки повідомила, що за результатами перевірки членами робочої групи УЦОЯО 859 робіт ЗНО абітурієнтів 2014 та 2015 років, було встановлено ознаки недостовірності результатів зовнішнього незалежного оцінювання, які знаходяться в базі даних Центру. Ознаки невідповідності було виявлено у 185 роботах учасників ЗНО 2014 року та 234 – 2015 року, що становить 0,02% та 0,03% від загальної кількості. Перевірку проводили за вказаними Генпрокуратурою номерами сертифікатів ЗНО.
Я знаю, і про це говорив на одній із прес-конференцій, що за завданням Генпрокуратури нинішній директор УЦОЯО (Вадим Карандій, - «Главком») створив якусь робочу групу з проведення так званої технічної перевірки достовірності результатів ЗНО. Наші юристи кажуть, що ця вимога прокуратури є незаконною, і директор Центру не мав права її виконувати. Бо проведення такої технічної перевірки достовірності результатів не передбачено положенням про Український центр, не затверджено ані методології, ані методики її проведення, порядки, індикатори… Ну і, вибачте мені, хто ж саме здійснює цю перевірку? Кума директора, дружина директора, журналісти, які не мають відповідної технічної, комп’ютерної освіти, і декілька вчителів-гуманітаріїв…
Зібрався десяток людей, узяли бланки відповідей, порівняли їх із чимось і кажуть: ці результати недостовірні.
Вибачте, незрозуміла ситуація щодо бланків, які можна перевіряти. Ви зазначили, що вони зберігаються лише протягом року…
Зберігаються вони рік. Але деякі регіональні центри через халатність та безвідповідальність своїх працівників бланки не здали в макулатуру ще за 2013 рік, хоч і повинні були це зробити.
«Ми витримували не одну хакерську атаку, але не зупинялися»
В інтерв’ю «Главкому» нинішній керівник УЦОЯО Вадим Карандій розповідав, що всі роки існування Центру його інформаційна система експлуатувалася з порушенням чинного законодавства – без належних систем захисту. І що через відсутність відповідної системи безпеки можна було в ній робити зсередини якісь несанкціоновані речі. Поясніть, чому за роки свого керівництва Центром ви не змогли створити необхідну систему захисту?
Ну яким же білим і пухнастим став пан Карандій! Він із кінця 2007-го року до середини 2014-го року працював першим заступником директора УЦОЯО. Якщо він знав, що всі ці роки система експлуатувалася з порушенням законодавства, то чому мовчав? Де його доповідні мені, екс-директору пані Зайцевій, тодішнім міністрам, де заяви про протизаконні дії до правоохоронних органів, виступи в ЗМІ? Їх не було й немає. Як, власне, і самої завершеної та введеної в експлуатацію інформаційної системи… Дозвольте далі не деталізувати, бо не хочу передчасно розголошувати наші докази в цьому епізоді справи. І ще про одне. Упродовж усіх років існування Центру навколо нас зграями ходили працівники СБУ, держслужби захисту інформації, різних контрольних структур тощо. А тепер виходить, що вони з Місяця впали й лише 2015-го року побачили: «інформаційна система» УЦОЯО працює з порушенням законодавства? Прозріли, як і пан Карандій.
За його словами, система захисту тоді не була йому підпорядкована.
Формально це так. Але в період січня 2011 – квітня 2014 він частіше був директором де-факто, аніж пані Зайцева, яка практично у справи Центру не втручалася… І він мав право підпису фінансових документів та взяття зобов’язань. І, відверто кажучи, кошти в МОН тоді на капітальні видатки були… Було б лише бажання…
Міністр освіти і науки Лілія Гриневич запевняла, що результати 2016-го року захищені, сфальсифікувати їх не можна, і що є ціла низка запобіжників, які не дозволяють маніпулювати результатами тестування. Тобто, захист новим керівником був створений.
Я не хочу давати оцінку словам міністра. Бо вона сказала те, що їй доповів Карандій. Я повірю в існування системи захисту тоді, коли побачу Державний сертифікат, який це засвідчує… А в міру мого «чайникового» розуміння технічних питань, то, очевидно, якби така система була й працювала, то хакерська атака на сервери Центру, котра відбулась напередодні тестування з української мови та літератури, не зумовила б їхню зупинку…
Між іншим, ті програмні продукти, з допомогою яких оброблялися результати ЗНО в час, коли я керував Центром, також були добре захищені від стороннього впливу. І ми витримували не одну хакерську атаку, але не зупинялися… Про якість захисту наших програмних продуктів свідчить хоча б той факт, що правоохоронцям і кваліфікованим експертам із силових структур знадобилося чимало часу, щоб її зламати. Як і тим, хто взявся відновити ці програмні продукти, отримавши за це дуже пристойні гроші.
Не хочу наговорити зайвого, але скажу ще про одне. Створення систем захисту – це капітальні видатки. І достатньо великі. За період 2008-2010 років бюджетних коштів для створення систем захисту ми не отримували, хоч у бюджетних запитах їх вимагали…
Далі почався 2011 рік, і Дмитро Табачник (міністр освіти і науки часів Януковича, - «Главком») домігся мого звільнення з посади за те, що я не схотів узяти на так зване «відповідальне зберігання» комп’ютерної техніки на кілька мільйонів гривень, яка тоді ще не перетнула митний кордон України. Директором Центру призначили пані Ірину Зайцеву, прихильницю «руського міра»… У цей час майже постійним виконувачем обов’язків директора був пан Карандій…
Я повернувся і став до роботи як директор УЦОЯО у квітні 2014-го року. Фактично тоді ж з’явилась і постанова Кабінету міністрів, яка забороняла будь-які капітальні видатки. У Центрі на час мого повернення не було ані копійки грошей. Ми з Сергієм Квітом (колишнім міністром освіти і науки, - «Главком») ходили до Фонду Ахметова просити гроші на те, щоб хоч запустити ЗНО. До того ж, нагадаю, бюджет 2014-го року формується у 2013-му. І я фізично не міг закласти до нього кошти, щоб створювати таку систему. Та тим не менш, наприкінці 2014-го року ми почали створювати систему захисту. Навіть пройшли три етапи її створення. На четвертий - коштів не вистачило, перенесли то на 2015 рік. От і все… Якщо за 2008-2015 роки не було створено системи захисту, то давайте тоді притягати до відповідальності всіх, хто мав її створювати, а не лише Лікарчука.
Ви стежили за тим, як цього року проходило ЗНО?
Стежив. Але поки що не хочу того всього коментувати.
Єдине. Знаю, що американські платники податків віддали 9 мільйонів гривень на те, щоб відновити програмне забезпечення, що було зламано під час минулорічних обшуків. Але відновлена система сьогодні перебуває у приватних руках. В УЦОЯО катма фахових програмістів, які можуть її підтримувати та з нею працювати. Як на мене, повторюється історія зі знаменитим ЄДЕБО (Єдина державна електронна база з питань освіти, - «Главком»), яке вже є в Міністерстві (декілька останніх років програмне забезпечення ЄДЕБО фактично розроблялось і перебувало у власності приватної фірми, - «Главком»). До речі, державним підприємством, котре адмініструє ЄДЕБО, до повернення в УЦОЯО керував пан Карандій.
Хтось із чиновників Міністерства освіти підтримав вас у цій ситуації?
Допоможи мені, Господи, у тому, щоб я ніколи не потребував допомоги від чиновників Міносвіти. Я її ніколи не прийму, навіть якби це була остання крапля води перед кінцем.
Але для мене дуже важливою є підтримка тисяч простих людей: у Фейсбуці, телефоном. Вони пропонували гроші для застави, адвокатів та інше. Особливо я вдячний пану Євгену Бистрицькому з фонду «Відродження» за його пропозицію допомоги.
Публічно міністр освіти і науки Лілія Гриневич зазначила, що не вірить в те, що обвинувачення проти вас можуть бути правдивими. Чи пропонувала вона вам якусь допомогу?
Не пропонувала. Я не потребую і не хочу допомоги від будь-яких посадовців.
«У нас наступає період полонізації української освіти»
Оцініть ті реформи, які сьогодні відбуваються й анонсуються в галузі освіти. Наприклад, знову почалися розмови про перехід на 12-річну систему в школах…
Хто вам сказав, що в освіті відбуваються реформи? Вони відбудуться тоді, коли їх відчують люди. І люди скажуть: «Реформа відбулася». Так, як вони зараз кажуть про запровадження ЗНО. Наразі тривають пустопорожні балачки, спрямовані на те, щоб відвернути увагу від дуже важливих, складних і нагальних потреб функціонування освіти, котрі вирішити набагато складніше, ніж балакати про запровадження 12-річної шкільної освіти.
Сьогодні, щоб врятувати освіту, потрібно суттєво підвищити зарплату вчителям, відмовившись від зрівнялівки; розвантажити їх від величезної паперової роботи, усіляких заходів та обов’язків, які не пов’язані з викладацькою роботою; на ділі, а не на словах звільнити їх від рабської залежності від шкільного начальства та чиновництва. Потрібно створювати не опорні школи, як «острівці щастя» в бідному освітянському морі, а запроваджувати нові форми організації навчального процесу в малокомплектних закладах. Потрібно дати кошти на сучасне технічне обладнання для шкіл, вирішити проблему підручників, провести сертифікацію вчителів. А ми балакаємо про 12-річну освіту, про зміну змісту освіти… Та про зміну змісту освіти і його осучаснення, за моїми даними, почали балакати ще 1968 -го року. І відтоді ми все «осучаснюємо» і «робимо» зміни у змісті освіти…
Пропоную по порядку. Підручники. У січні 2016 року Верховна Рада ввела безкоштовне забезпечення підручниками учнів та педагогічних працівників загальноосвітніх навчальних закладів…
Не так. Безкоштовне забезпечення підручниками – це спадщина СРСР. Радянський Союз це міг собі дозволити. Бо треба було вивчати, скажімо, історію СРСР за однаковим підручником що у Прибалтиці, що в Україні. Популісти залишили цю норму в українській Конституції. Тепер від цього страждають усі, починаючи з бюджету і закінчуючи учнем. І ніхто не хоче зрозуміти просту істину, Потрібно міняти систему видання підручників. Через те що її не змінено, ми на 1 вересня підручників мати не будемо. Повториться ситуація така ж сама, як останніми роками.
Видання підручників – економічний проект. А ним займаються люди, котрі за фахом є вчителями чи журналістами. Сьогодні у Міністерстві освіти немає жодного грамотного економіста. Так, як його немає й у тому примітивному витворі чиновницької фантазії, котрий називається «інститут модернізації змісту освіти», який, власне, й займається виданням цих підручників. Третьому міністру кажу: «Створюйте Держпідприємство з видання підручників, запроваджуйте інститут незалежної освітньої експертизи…». Усе, як у воду. Бо, з одного боку, це не так просто, як розповідати про реформи, а з іншого – достатньо некомфортно.
Ще одне, але важливе зауваження. Підручники має купувати школа самостійно, а не школам їх мають привозити вже закуплені. На це кожній школі, залежно від кількості учнів та середньої вартості підручника, мають надійти кошти або з державного, або з місцевих бюджетів. Тоді багато директорів будуть думати, чи варто купувати, чи краще ремонтувати ті, що є; як краще зберегти підручники; які саме краще купувати. А якщо їх гамузом завозити, як це робиться вже 25 років, то ми ще 25 років цієї проблеми не позбудемося.
Проблема зарплати вчителів. У Міносвіти кажуть, що щоб підняти зарплату вчителям, спочатку потрібно оптимізувати кількість шкіл. Після цього з’явиться більше грошей, і директори зможуть самостійно встановлювати надбавки та премії вчителям. Також реформа передбачає ще одну фінансову мотивацію вчителів – зовнішню добровільну сертифікацію, за результатами якої теж буде призначатися надбавка.
Коли я дізнався, що творці нового закону записали норму про зовнішню добровільну сертифікацію, мені стало соромно за те, що я колись був автором включення ідеї сертифікації взагалі. Бо запровадження добровільної сертифікації для поліпшення якості освіти – абсурд. Як поліпшиться якість освіти в тій школі, у котрій жоден учитель не захоче проходити добровільну сертифікацію?
Тепер про оптимізацію мережі шкіл і те, що це дасть можливість значно додати коштів до вчительської зарплати. Чергова байка. У нас десь близько 600 малокомплектних шкіл. Окрім того, що там мало учнів, там немає і вчителів. На чому будемо економити? Лише на витратах на утримання цих шкіл. Але навіть якщо ці кошти ми спрямуємо на формування фонду зарплати, то чи відчує кожен педагог + 5 грн? Зате буде нагода розповідати про результат «реформ». Такою ж байкою є й те, що отримаємо суттєві кошти, якщо оптимізуємо (скоротимо) кількість учителів (в МОН зазначали, що в Україні на одного вчителя припадає 8 учнів, в європейських країнах – 17, - «Главком»). А тут ще треба подумати над всіма тими розмовами про те, що за кордоном 17 учнів на одного вчителя, а в нас - вісім. Треба подивитися, а що ми включаємо в поняття «вчитель». Чи не включені сюди ставки і директорів шкіл, їхніх заступників, психологів, методистів, соціальних педагогів… Можливо, якщо ми порахуємо тільки тих, хто працює з учнями, то в нас буде більше, ніж 17 на одного. Ви знаєте в Україні багато шкіл, де є 17 учнів на одного вчителя?
Нам кажуть, що в новому законі є норма, за якою зарплата педагогів має становити не менше трьох мінімальних у країні. Прекрасна стаття. Але у старому законі «Про освіту» була не менш прекрасна стаття 58 («Заохочення педагогічних та науково-педагогічних працівників», - «Главком»). Якби її було реалізовано в повному обсязі, у нас вчитель би вже давно належав до середнього класу. Те саме буде і з статтею нового закону. Бо не в статті закону суть справи, а у запровадженні механізмів нової системи оплати праці.
Мене інше турбує. За радянських часів у нас відбулося зросійщення української освіти. Тобто, українська освіта була побудована за російськими зразками. Наразі в нас наступає період полонізації української освіти. Ми дуже багато намагаємося запозичити зразків із польської системи освіти, яка, можливо, гарна для Польщі. Але яку аж ніяк не можна зарахувати до найкращих у світі. Не здатні побудувати власну українську систему? Упевнений, що здатні. Будівничі потрібні…
Передання центральними органами влади фінансування професійно-технічної освіти на утримання місцевих бюджетів дає зміни?
А яка от різниця: профтехучилища утримуються з місцевих бюджетів, які дотуються з державного, чи безпосередньо з державного?
Я неодноразово висловлював як у ЗМІ, так і особисто Квіту та Гриневич, кілька пропозицій щодо реформування системи профтехосвіти. Вони болючі, соціально непопулярні, але, якщо їх реалізувати, то реформи в системі професійної освіти розпочнуться.
По-перше, бюджетні гроші (не має значення з якого бюджету: державного, місцевого, приватного) мають виділялися не на утримання профтехучилища, а сплачуватися за підготовку конкретного фахівця. Кожна освітня послуга повинна мати вартість і споживчу вартість.
По-друге, треба зробити так, щоб профтехучилища боролися між собою за право отримати кошти на підготовку кадрів. Має бути створено реальну конкуренцію на ринку надання послуг із підготовки робітничих кадрів. Натомість, у нас сьогодні конкуренція в тому, хто з директорів ПТНЗ спритніше зможе випросити кошти в МОН чи на місці.
Але ж проблема в тому, що в нас модель державного замовлення давно втратила актуальність. Незрозуміло, які спеціалісті потрібні країні, які – не дуже.
Так в цьому-то і притичина. У нас у державі немає жодної державної перукарні. Але за кошти Держбюджету готуємо перукарів. Не знаю, чи державі потрібна така сила-силенна операторів комп’ютерного набору, але ми їх активно готуємо у профтехучилищах. От ви чи я вчились у профтехучилищі, щоб набирати текст на комп’ютері? Сьогодні кожна людина це вміє робити і так. Але ні - ми готуємо їх у профтехучилищах за кошти державного бюджету. Зате не готуємо там токарів, фрезерувальників, столярів. Бо готувати нікому. Я подивився нещодавно свіжий підручник для профтехосвіти, який написаний за редакцією одного з наших академіків Національної академії педнаук: «Беремо відро, кидаємо розчин, мішаємо лопатою». Це в першій чверті ХХІ століття!
По-третє, потрібно покласти край «школяризації» системи профтехосвіти. Це почалося 1988-го року, коли профтехосвіту об'єднали з народною освітою за рішенням ЦК КПРС. У результаті профтехучилища не стали школами (бо вони, насправді, загальну середню освіту не надають, а видають атестат, котрий підтверджує здобуття неіснуючої освіти) і втратили багаторічну практику справжньої професійної підготовки. Профтехосвіта й народна освіта мають бути відокремлені. Це різні галузі, у яких різна мета функціонування, різна цільова функція. Профтехосвіту треба вивести із системи управління Міністерства освіти. Я б її передав Державній службі зайнятості, Мінпраці. А ще краще - приватизувати професійно-технічні училища і зробити їх автономними суб’єктами господарювання. Це те, що я називаю роздержавленням системи профтехосвіти.
І останнє - у системі профтехосвіти не можна зберігати практику, коли нею керують тітки й дядьки, які розпочали це робити в середині 80-х років минулого століття. Для яких поняття менеджменту, маркетингу, цінової політики є такими ж чужими, як для мене поняття польотів у космос.
Катерина Пешко, «Главком»