Леся Гасиджак: Музей Голодомору веде народну Книгу пам’яті – кожен може вписати своїх загиблих родичів

Головне місце пам’яті страшного голоду 1932-1933 років – Меморіал жертв Голодомору у Києві. Підземний музей на узбережжі Дніпра вінчає споруда у формі свічки, як згадка про всіх, хто не зміг пережити роки штучного голоду.

У 2006 році Україна увійшла у нову фазу боротьби за визнання Голодомору актом геноциду проти українського народу – Верховна Рада прийняла Закон «Про Голодомор», який передбачав створення Меморіалу пам’яті.

Музей Голодомору будували впродовж 2008-2010 років. Встигли збудувати лише першу чергу, до якої входив меморіальний комплекс. Друга черга передбачала спорудження музейної частини, у якій би розмістились численні експонати та документи, і де могла б відбуватись науково-дослідницька робота.

За часів президента Януковича процес зупинився, але зараз музей отримав надію: нещодавно прем’єр-міністр Володимир Гройсман анонсував будівництво другої частини комплексу, яка має бути споруджена за два роки.

«Главком» поспілкувався із заступницею директора Меморіалу жертв Голодомору, музеологом Лесею Гасиджак. Як виглядатиме комплекс після завершення будівництва, та чому Меморіал є вкрай важливим для українців та світу, у розмові в День пам’яті  жертв голодоморів.

Прем’єр Володимир Гройсман каже, що друга черга музе. буде завершене за 24 місяці. Ці плани втілити реально?

Дедлайнів ніхто ніяких не ставив. Це має бути споруда, яка простоїть дуже багато років. Це місце пам’яті, дослідження, і місце популяризації пам’яті про Голодомор в Україні.

Ваш музей відвідують багато іноземних делегацій…

За вказівкою президента Віктора Ющенка, ми входимо до переліку місць, які обов’язкові для відвідування іноземними делегаціями. На щастя, навіть при президенті Януковичі ми не були викинуті з цього протоколу. Запам’ятався 2015-й рік, коли Україну відвідав президент Польщі Анджей Дуда. Це був безпрецедентний випадок, тому що він став на коліна перед нашою скульптурою дівчинки, яка називається «Гірка пам'ять дитинства». За протоколом іноземні делегації мусять поставити горщик з композицією, постояти якусь хвилину, а потім вступаємо вже ми, музейники, - зустрічаємо і йдемо далі до музею разом. Дуда нас вразив, тому що вперше президент став на коліна і так ушанував пам'ять загиблих і помолився.

Цього року ми приймали, буквально кілька місяців тому, президента сенату Австралії Стівена Перрі. Його дружина плакала постійно, настільки була вражена побаченим і почутим. Вона написала дуже зворушливий відгук: «Дякую, що ви мені відкрили правду про цей злочин, бо я навіть і не уявляла, що таке може бути».

Із ваших спостережень, більшість іноземних високопосадовців були обізнаними про Голодомор чи лише тут їм відкрилась правда?

Я можу довго про це говорити, бо це моє болюче місце. Я постійно згадую, як ми в школі вчили світову історію. Закінчивши нашу школу, ми можемо хоч трохи розповісти про світову історію, назвати основні історичні постаті кожної країни світу. У мене відчуття, що весь світ нічого не вчить про Україну. Вони вчать виключно свою історію і можливо якісь там ключові теми, як-то Перша світова чи Друга світова війна.

Українські високопосадовці відвідують музей? Можливо хтось приходив, приводив своїх дітей?

У серпні у нас була міністр освіти Лілія Гриневич зі своєю мамою. Вона купила квитки, подивились експозицію, питала чи нормально працює музей.

Саакашвілі приходив на День пам’яті жертв Голодомору в минулому році. Перед цим приходила його дружина. Ніхто не дзвонив, не попереджував. Він обійшов майже всю територію, зайшов до зали, запалив свічу. Тягнибок приходив.

Гарний приклад - посольство Литви в Україні. Вони від нас недалеко знаходяться. Нещодавно приїхав міністр юстиції Литви до України, нам подзвонили із посольства і повідомили, що вони прийдуть за 15 хвилин у приватному порядку. Прийшли, людина прослухала екскурсію, йому було цікаво. Взагалі більшість литовських високопосадовців цікавиться цією тематикою.

Канадці дуже шанують наш музей. Очевидно, що це не без участі їхнього посла в Україні Ващука і його дружини. Останнього часу до нас приїжджав сенатор з Канади з великим супроводом, але без наших українських понтів і заходів безпеки.

Хто найчастіше приходить до музею?

Якщо не рахувати іноземні делегації, мабуть, учнівські екскурсії. Десь 50% - це школярі, і 50% - це індивідуальні відвідувачі, серед яких, до речі, багато іноземців.

Меморіал Голодомору знаходиться в хорошому місці. Повз нас ідуть туристи, бо поруч Музей історії України у Другій світовій війні, Києво-Печерська Лавра. Ми працюємо без вихідних. Яка б погода не була, все одно люди заходять.

Яка кількість відвідувачів вашого музею на рік?

У середньому близько 200 тисяч відвідувачів на рік. Платні відвідувачі - меншість. Тому що є пільгові категорії - пенсіонери, інваліди, учасники війни, сироти. Ми приймаємо дуже багато учнів з інтернатів, з навчальних закладів закритого типу, військових інститутів.

З моменту відкриття музею, як змінювався потік відвідувачів? Чи збільшився він після Майдану?

Я в музеї працюю лише два роки. За цей період потік відвідувачів збільшився майже на третину. Це пов’язано з однією річчю, яка нам коштувала дуже багато сил та енергії. Ми добилися того, що в метро, коли оголошують станцію «Арсенальна», додають: «Вихід до музею Другої світової війни, а також до Меморіалу жертв Голодомору». І так само ми цього ми добивались в Київпастрансі під час оголошень зупинок у 24-му автобусі і 38-му тролейбусі. На це пішов майже рік.

І до Євробачення, яке було в цьому році, встановили інформаційні стенди по всій вулиці Лаврській. На них також англійською мовою позначений наш музей.

Ми також є партнером проекту Департаменту туризму КМДА. Вони продають в інформаційних кіосках в Жулянах і в Борисполі картки, які дозволяють за один день відвідати той чи інший музей зі знижкою, в тому числі і наш.

Мені здається, що ця, в хорошому сенсі, агресивна інформаційна компанія призвела до того, що в нас стало більше відвідувачів.

А після Майдану відвідуваність всіх музеїв зросла. Експерти, з якими я говорила це пояснюють тим, що здорожчало дозвілля, а музеї лишилися доступними за ціною квитка.

Та й музеї, особливо в Києві, - це не ті музеї, які були десять років тому. Людям стало цікаво ходити до нас.

Скільки зараз коштує квиток?

Учнівський - 6 гривень, студентський - 9 гривень, дорослий повний - 16 гривень. Це копійки, у вартість квитка включена вартість свічки.

Ми - музей, але наша експозиція - це 450 квадратних метрів Зали пам'яті. І основним завданням Зали пам'яті є поминання загиблих. Центральним місцем Зали пам'яті є вівтар пам'яті, на якому люди мають можливість запалити свічку в пам'ять за тими 7 мільйонами вбитих голодом українців.

Чи не плануєте підвищувати ціну?

Поки що ні. Але ясно, що в новому музеї буде більше експозицій, тоді вже міркуватимемо. Розумієте, за великим рахунком, ідеально ми бачили б свою роботу без квитків, безоплатно, бо квитки - це облік. Поки це неможливо, тому що ці зароблені кошти на відвідувачах, ми пускаємо у розвиток музею.

На що вистачає цих коштів?

У рік музей заробляє приблизно 500 тисяч гривень.

На них ми друкуємо брошури, буклети, поліграфію для виставок, виготовляємо сувенірну продукція, яку ви бачите на нашій касі. Все це частина маркетингу. Для чого сувенірна продукція Музею Голодомору? Для того, щоб людина купила щось, що нагадувало би їй про відвідини цього музею і про історію Голодомору. Є значки, які користуються великою популярністю. Традицію їх носити започаткувала українська діаспора США і Канади: вони ще у 80-тих роках робили маленькі значки з зображенням свічки, чи трьох колосків, які вдягали спеціально на День пам'яті.

Який бюджет музею?

Наш річний бюджет – 3,5 мільйона гривень. З них 500 тисяч гривень – прибуток музею.

За останній час були оновлення фонду – нові артефакти чи документи?

Є унікальна річ, це я наперед забігаю, «Главкому» першому зі ЗМІ розповідаю. Нам написав влітку консул України у Італії і повідомив, що італійський художник Сабатіно Шиа ніколи не був в Україні, але десь прочитав про Голодомор, і це його надзвичайно вразило. Він намалював п’ять картин про Голодомор і захотів передати їх до нашого музею. У грудні очікуємо на візит цього художника. Це буде презентація міні-виставки з підписанням акту дарування цих картин до фонду музею.

У нашому фонді вже є мистецькі речі, які нам дарували скульптор Гречаник, художник Франчук. Прості жінки із сіл привозили ікони Богородиці вишиті бісером чи розмальовані від руки. Але роботи іноземців, присвячені Голодомору, ми приймаємо вперше. 

До нас також потрапляють речі, конфісковані митницею України. Серед них є дійсно цінні екземпляри. Зазвичай ці речі з чорного антикварного ринку або з якихось приватних колекцій, які намагаються вивезти за кордон. Спершу вони потрапляють в СБУ, потім в Міністерство культури, далі Мінкульт розсилає список цінностей по музеях і кожен музей обирає зі списку те, що йому потрібне. Наприклад, таким чином ми отримали Георгіївський хрест. Чому він нам був потрібен? У роки Голодомору селяни обмінювали цей хрест на продукти харчування. Це річ, яка рятувала життя.

Документи із архівів передають до музею?

Серед документів в музеї оригіналами є лише свідчення очевидців. Все інше – зберігається у архівах. Зараз це питання не підіймається, можливо, після будівництва другої черги музею поговоримо про це. З іншої сторони, у 21-му сторіччі музеї вже зовсім інші, тут постає питання доцільності присутності тих оригіналів, адже існують цифрові копії.

Ми маємо  копії всіх документів, що стосуються Голодомору. Архів свідчень комплектується фактично з першого дня відкриття музею. Його велику частину, близько 2 тисяч нам передав у 2010 році Міжнародній благодійний Фонд України 3000 - фонд Катерини Ющенко.

Окремо, періодично співробітники нашого музею здійснювали невеличкі експедиційні виїзди, але це фінансово складно для нашої установи. Багато листів зі спогадами надсилають звичайні українці поштою. Цієї весни надійшов лист від дідуся із Маріуполя, який він написав від руки.

Є люди, які приходять до музею і дивляться книги пам'яті. Хтось знаходить у них імена своїх родичів, які померли у роки Голодомору, це проймає. Розумієш, що працюєш недарма.

До речі, сьогодні згідно з постановою Кабінету міністрів про відзначення 85-х роковин Голодомору, передбачене продовження роботи на книгами пам'яті. Ми маємо власну народну Книгу пам’яті, туди кожен може вписати своїх загиблих родичів. У ній записані вже близько 900 тисяч людей. І це ж, ясно, що не повний перелік.

Чи є плани зробити другу чергу музею більш інтерактивною? Додати сучасних технологій, адже це впливатиме на сприйняття інформації.

Робота багатьох музеїв усього світу уже показала, що інтерактив потрібен. Але з кожним роком все більше і більше стає очевидним, що основою музейної експозиції має бути музейний артефакт. Має бути оригінальний предмет. Відповідно друга черга музею не буде повністю інтерактивною. Але не буде він повністю і наративним. Наративний - це музей з однією лінією оповіді, і це музей в якому дуже мало оригіналів. Ми сподіваємося, що досягнемо балансу, де буде інтерактив, але й буде багато оригінальних предметів.

Приклад, музей нацистського концтабору Аушвіц-Біркенау у польському Освенцимі. Там же є велика купа взуття в’язнів концтабору, яка справляє неабияке враження…

Або як наш музей Другої світової війни, де є рукавички з людської шкіри або матрас набитий волоссям в'язнів одного з концтаборів. Жодний інтерактив не замінить таких експонатів.

Що, наразі із таких експонатів є у вас, і що, можливо, з’явиться, коли побудують другу чергу?

В Залі пам’яті сьогодні унікальних експонатів не представлено. Бо задум художника Анатолія Гайдамаки, який власне робив цю експозицію, - це каплиця пам’яті де люди мають поставити свічку, згадати, почитати книги пам’яті, подивитися фільм і увійти в тему Голодомору, а потім йти дивитися другу чергу. Ті предмети, що є у Залі пам’яті, – не музейні предмети, але вони ілюструють матеріальну культуру українців. Там є і млинки ручні, і верстат для виготовлення мотузки, і верстат для розкатки вощини для вуликів.

Місяць тому ми започаткували майстер-клас для школярів. Ми подаємо дітям інформацію про свічку і пропонуємо зробити її власними руками. Бо за тими понад 7 мільйонами людей, які померли, ніхто не запалив свічки, вони не були поховані і вшановані за християнськими звичаями.

Ми розказуємо дітям про цікаві експонати, які в нас є. На вході стоїть свічка вагою 200 кілограмів у вигляді снопа жита. Ця свічка унікальна, бо на її виготовлення свого часу збирали віск з усіх регіонів України. Потім ця свічка об’їхала всю Україну і її передали нам до музею. В другій частині майстер-класу діти, власне, роблять свічку з вощини. Кожного разу це відбувається із таким захопленням, що я не втомлююся дивуватись. Минулого тижня моя колега знайшла на Youtube канал п’ятикласниці з Броварів, яка приїздила з класом до нас робити свічку. І дитина два випуски свого каналу присвятила тому, що вона була в музеї Голодомору. 

Юлія Тунік, «Главком»