«Людина, якій страшно, не поїде в Антарктику». Нова очільниця української експедиції – про роботу на краю світу

Вперше в історії українських антарктичних досліджень річну експедицію очолила жінка. Метеорологиня Анжеліка Ганчук стала керівницею 31-ї Української антарктичної експедиції на станцію «Академік Вернадський» у 2026-2027 роках. Рішення символічне не лише для науки, а й для країни, яка продовжує ламати застарілі правила.

Ще кілька років тому жінок в Антарктику просто не допускали: їх заявки не розглядали взагалі.

Сьогодні ж одна з них керуватиме командою, яка працюватиме в екстремальних умовах полярної зими, відповідатиме за безпеку людей, безперервні наукові спостереження і міжнародну співпрацю.

В інтерв’ю «Главкому» Анжеліка Ганчук розповідає, як мрія дитинства привела її на край світу; чому антарктична зима – досвід не для туристів; як працює українська станція під час війни та чому старий 70-річний прилад іноді цінніший за найновішу техніку.

«Начальником експедиції не може бути людина, яка не зимувала в Антарктиці»

Пані Анжеліко, ви очолили Українську антарктичну експедицію на 2026-2027 роки. Розкажіть про себе. Ким мріяли стати в дитинстві? 

Я мріяла бути метеорологом, мені це справді подобалося. Якщо зовсім у дитинстві, то, звісно, хотілося чогось пов’язаного з космосом або з природою загалом.

У підсумку ці дві сфери десь перетинаються і формують науки про Землю. Однією з них і є метеорологія. Вже зі школи я чітко планувала, що буду метеорологом.

Чому, на вашу думку, раніше керівниками українських антарктичних експедицій були лише чоловіки? Це традиція, специфіка роботи чи щось інше?

Жінок узагалі обмежували в доступі до роботи в Антарктиці аж до 2018 року. Їхні заявки навіть не розглядали – таким було рішення тодішнього керівництва Національного антарктичного наукового центру. Лише з 2018 року жінок почали не просто допускати до експедицій, а й активно заохочувати.

Є важливий нюанс. Начальником експедиції не може бути людина, яка не зимувала в Антарктиці. А оскільки жінок там раніше не було, то й «виростити» керівницю було неможливо. Минуло близько восьми років відтоді, як українські фахівчині знову працюють в Антарктиці. За цей час уже сформувалася достатня кількість фахівчинь, з яких можна обирати керівника.

Ви були учасницею 27-ї експедиції. Розкажіть, як туди потрапили?

Так само як і всі – через конкурс. Проходиш усі етапи, і тебе або відбирають, або ні. У моєму випадку відповідь була позитивною. Враховується профільна освіта, фаховий досвід, а також серйозні медичні й психологічні обстеження. Це обов’язкова частина відбору.

Що запам’яталося найбільше з того досвіду?

Мабуть, антарктична зима. Це те, чого ніколи не побачить турист, її може пережити лише полярник. Влітку всі бачать полярний день, усе виглядає зовсім інакше, а взимку Антарктика відкривається з іншого боку.

У безхмарні ночі там видно неймовірне зоряне небо: немає жодного штучного світла і можна побачити центр Галактики. Південна півкуля Землі направлена і дивиться саме в той бік – і момент, коли ти це усвідомлюєш, дуже знаковий, красивий та незабутній.

«Полярники знають, за чим їдуть і з якими складнощами зіштовхнуться»

Чим саме ви займалися на станції? Якою була ваша робота?

Я займалася гідрометеорологічними дослідженнями. Станція «Академік Вернадський» працює як повноцінна метеорологічна станція з великим набором приладів. Ми фіксуємо температуру повітря, води і багато інших параметрів атмосфери та океану, припливно-відпливні явища, обслуговуємо автоматичні станції, контролюємо якість даних.

Окремий напрямок – запуск аерологічних зондів, які збирають дані від землі до висоти 20 км, фактично роблять розріз атмосфери. Також є гідрологічні дослідження: опускання приладів на різні глибини, профілювання води, аналіз солоності, температури, прозорості.

Є й гляціологія – дослідження льодовиків, снігу, морської криги, айсбергів. В Антарктиці дуже багато типів снігу, з якого потім формуються льодовики – цей процес потрібно фіксувати.

Окремо – озонометричні дослідження. Саме за даними нашої та ще однієї станцій у середині 1980-х років за часів британських полярників було відкрито озонову діру. Дані з «Вернадського» досі критично важливі для розуміння, що з нею відбувається.

Чи був момент, коли стало страшно або дуже важко? Як ви з цим упоралися?

Людина, якій страшно, не поїде в Антарктику. Але й абсолютно безстрашна людина – це теж небезпечно. Має бути баланс. Полярники знають, за чим їдуть і з якими складнощами зіштовхнуться. 

Як ви готуєтеся морально до довгих місяців в Антарктиці?

Тут або готовий, або ні. Якщо не готовий, ти просто не потрапиш в експедицію. Полярник абсолютно точно розуміє, куди він їде, навіщо і з чим зіткнеться. Це величезна відповідальність. Людина, яка цього не усвідомлює, просто не пройде психологічний відбір.

Що вас надихає?

Мене надихає можливість робити щось корисне для людей. І в Антарктиці, і на роботі в Гідрометеорологічному центрі.

Ми оновлюємо технології, працюємо над науково значущими речами, які реально покращать якість життя українців. Якість прогнозів погоди і небезпечних явищ, швидкість повідомлення людей та ДСНС про попередження про стихійне явище – це критично важлива інформація для здоров’я і життя людей. Коли розумієш, що можеш допомогти тим, хто рятує життя, – це не дає здаватися.

Чим ви надихаєтеся поза професією: книжки, фільми?

Найбільше я люблю фентезі та фантастику – і в книжках, і у фільмах. Фентезі для мене завжди на першому місці.

Серед фільмів подобаються пригодницькі історії – такі, де герої вирушають у подорожі й з ними постійно щось відбувається. Наприклад, серія фільмів «Мумія» – один із моїх улюблених ще з дитинства.

З мультфільмів дуже любила «Атлантиду». Мабуть, тоді й з’явилося бажання подорожувати – і, здається, воно зрештою здійснилося.

«Людина, яка не усвідомлює відповідальності, просто не пройде психологічний відбір»

Повернімося до експедиції. На якому етапі формується команда – коли ви вперше знайомитеся всі разом?

Фінальний етап відбору – тренувальні збори. Там відбувається знайомство та злагодження команди. У зборах беруть участь кандидати в основний та додатковий склад.

На одне місце відбирають кількох людей – іноді двох або ж чотирьох. Це вже найкращі з кращих фахівців, які своїм професійним досвідом готові їхати в Антарктику. Усі вони вже пройшли медичну комісію.

Але річ у тому, що команда буде жити разом на станції цілий рік, тому дуже важливо, щоб люди вміли ладнати між собою і працювати командно.

Паралельно з підготовкою – лекціями та тренінгами – психологи й керівники відбіркової комісії оцінюють, як учасники взаємодіють, як вирішують спільні питання. Це один із ключових елементів відбору – і саме на цьому етапі ми вперше знайомимося всі разом.

Усе таки, чи бувають непорозуміння між учасниками експедиції? 

Ні. І не повинні бути. Це одна з найнебезпечніших ситуацій в Антарктиці. Саме тому психологічний відбір такий жорсткий.

Чи співпрацює українська станція «Академік Вернадський» з іншими антарктичними експедиціями?

Ми активно працюємо з іншими експедиціями. І не лише сама станція, а й особливо криголам, адже зараз здійснюємо великий обсяг логістики та океанографічних досліджень в регіоні Антарктичного півострова.

Це співпраця з американцями, британцями, поляками. Наприклад, цього року мексиканські науковці не просто відвідали станцію, а працювали на ній у межах власної антарктичної програми. Наукові результати цих робіт будуть спільними.

Йдеться саме про сезонні спільні наукові проєкти. Водночас на зимівлю поки лишаються лише українці.

Наскільки сучасне обладнання зараз використовують українські полярники на «Вернадському», якщо порівнювати з іншими антарктичними станціями?

Тут складно порівнювати, адже в кожної станції різні задачі. У нас є обладнання, якому вже багато років, і воно дуже цінне – навіть безцінне, бо збереглося саме на цій станції.

Чим частіше змінювати прилади, якими проводяться вимірювання, тим більше похибок накопичується в часових рядах спостережень. Тому оптимальний підхід: поступово оновлювати обладнання, залишаючи старе доти, доки воно коректно працює.

Наприклад, є мареограф (автоматичний прилад для реєстрації коливань рівня моря – «Главком»), якому вже 70 років, і ми не відмовляємося від нього, адже він досі збирає дані як і десятиліття тому. Саме це забезпечує якісні й безперервні ряди спостережень.

Так само працює іонозонд 1970-х років ще австралійського виробництва, але поряд з ним – сучасний український іонозонд, розробка харківських геофізиків з Радіоастрономічного інституту НАНУ.

Що стосується медичної, біологічної техніки та метеорологічних станцій, вони мають бути максимально сучасними – і такими є, хоча технології постійно розвиваються.

У світі є приклади, коли на віддалених станціях медичні втручання виконують не хірурги. А як із цим в Українській антарктичній експедиції?

Треба розуміти, що всі учасники експедиції проходять ретельний медичний огляд. Людину не допустять на станцію, якщо вона має хронічне захворювання, яке потенційно може потребувати хірургічного втручання. Ми усвідомлюємо, що це небезпечно. Водночас не можна повністю виключити непередбачувані ситуації – травми чи інші екстрені випадки.

Але загалом такі ситуації мають бути винятком. Якщо всі дотримуються техніки безпеки й поводяться відповідально, потреби в хірургічних втручаннях не виникає. Зрозуміло, що можуть бути незначні проблеми – наприклад, головний біль чи період адаптації, і з цим лікар справляється.

У літній сезон передбачена можливість евакуації. Узимку також є договір щодо евакуації, але це надзвичайно дорого. Саме тому кожен учасник експедиції дуже відповідально ставиться до свого здоров’я та питань безпеки. Через це на станції вже багато років не виникало потреби в серйозних медичних втручаннях.

Але якусь медичну допомогу ви все ж можете надавати?

Звичайно. На станції є лікар, і саме він відповідає за медичну допомогу. Людей там не сотня, тож одного лікаря достатньо.

Оскільки в експедиції лише один медик, чи проходять спеціальне навчання інші учасники? Це окремі курси перед виїздом чи навчання вже під час підготовки до експедиції?

Так. Усі обов’язково проходять навчання з надання першої медичної допомоги перед виїздом в експедицію.

«Після війни ми плануємо трансформувати антарктичну програму в арктично-антарктичну»

Які виклики метеорології вам здаються найскладнішими сьогодні?

Метеорологія – надзвичайно широка галузь. Найскладнішим є те, що у світі досі не існує математичних чисельних моделей, здатних абсолютно точно описати рух частинок реальної атмосфери. Людство ще має технічні можливості створити ідеальну модель атмосфери в її реальному стані, уникаючи спрощень та ідеалізації.

Як ви бачите розвиток української антарктичної програми в найближчі 5-10 років?

Наразі ми продовжуємо чинну програму, проте війна обмежує можливості для її розширення через брак внутрішнього фінансування. Центр проводить додаткові дослідження переважно коштом закордонних грантів. Попри це, розвиток триває: нещодавно відкрилася нова біологічна лабораторія, профінансована частково в межах міжнародних проєктів. Після завершення війни ми плануємо трансформувати антарктичну програму в арктично-антарктичну, оскільки присутність на обох полюсах є стратегічно важливою. Це дозволить створити станцію ще й в Арктиці та залучити іноземні інвестиції в нові наукові напрямки, які раніше були для нас недоступними.

Скільки держава виділяє коштів на річну експедицію на Антарктику? Що конкретно входить у базові потреби членів експедиції?

Базові потреби – забезпечення одягом, продовольством і дизельним пальним для роботи генераторів – покриваються державою. Також забезпечуються постійні моніторингові дослідження, зазначені в Держпрограмі антарктичних досліджень. Витрати на додаткові дослідження, не передбачені Програмою, фінансуються коштом закордонних програм і проєктів.

Кароліна Терещенко, «Главком»