Мовознавець Анатолій Нелюба – про оновлений правопис: Натворили силу-силенну помилок

Національна комісія зі стандартів державної мови 1 березня затвердила український правопис як офіційний стандарт державної мови. За даними Комісії, у текст внесли редакційні й технічні правки, а також прибрали ілюстративні приклади, повʼязані з Росією, а також уточнили формулювання окремих норм.

Зокрема, видалені такі приклади, повʼязані з країною-агресором:

• річки Об, Іртиш;
• регіон Приволжя;
• озеро Байкал;
• населені пункти Тушино, Болдіно, Митищі, Камишин, Колгуєв, Тамбов, Череповець, Орєхово-Зуєво;
• імена осіб – Пушкін, Достоєвський, Лермонтов, Жуковський.

Крім того, прибрали згадки про Земський собор і храм Василія Блаженного.

Оновлений текст набере чинності після того, як уряд ухвалить рішення про втрату чинності старої постанови №437 «Питання українського правопису» від 2019 року.

Чи потрібні були ці зміни? Чи законно вони внесені? Яких правок насправді потребує правопис? На ці та інші питання в інтерв’ю «Главкому» відповів Анатолій Нелюба – український мовознавець, доктор філологічних наук, професор Кременчуцької гуманітарно-технологічної академії.

Чинний правопис було впроваджено у 2019 році. Що сталося тепер, чому було затверджено нову редакцію нині, що в ній змінилося?

Як свідчить Пояснювальна записка так званої робочої групи, «Актуальність робіт зумовлена потребою внесення редакційно-технічних виправлень до тексту Українського правопису для усунення розбіжностей між його варіантами» і далі: «Внесення редакційно-технічних виправлень до тексту Українського правопису на цьому етапі не передбачає змін орфографічних норм української мови по суті».

Зразу ж постають логічні запитання:

• Коли з’явилася зазначена потреба?
• Невже правопис-2019 є редакційно безграмотним?!
• Про які варіанти йдеться? (Аадже правопис-2019 існує в єдиному виконанні, без варіацій.).
• Звідколи спочатку здійснюють редакційно-технічні виправлення, а потім творять сам текст? (Дивна логіка: це щось нове у практиці текстотворення.). 

«Напрацювальники» наробили скільки всього «новітнього»: пронумерували букви алфавіту; натворили там силу-силенну помилок; вилучили те, що вважали непотрібним (наприклад, вилучили важливий покажчик використаних слів) та ін. Натомість не подали важливого-необхідного – реєстру здійснених змін.

Один приклад: ми всі знаємо, як нумерується складний план, пам’ятаємо зі школи: одиничка арабська, потім – а, б, в тощо.

Комісія затвердила інший варіант: одиничка (1.), потім підпункт – одиничка із дужкою 1); наступний підпункт – 1.1); 1.2). Отака інновація! Ці та інші нюанси я вказав у відкритому листі до голови Національної комісії зі стандартів державної мови пані Чернобров.

До речі, дивними були наперед «запрограмовані» результати самого обговорення: у ч. 3 Повідомлення зазначено альтернативні варіанти вирішення питання («схвалення проєкту стандарту без зауважень» і «схвалення проєкту стандарту з урахуванням отриманих пропозицій та зауважень»).

Проте чомусь до цих варіантів не додано одну з обов’язкових-стандартних відповідей: не схвалюю. Це випадковість? Недогляд? Чи щось інше?

Яка взагалі була необхідність щось затверджувати? Адже з 2019 року все працювало. Яка була потреба у новому документі?

Цілком логічні запитання: так запитує всяк, хто чув чи читав цей опус. Відповісти точно не можу: робоча група не назвала таких причин. Про таке можна лишень здогадуватися. Це, скажімо так, безграмотні ігриська. У тому дійстві, як і в його результатах, не було жодної потреби. Від 2019-го наш правопис став законодавчим актом і повноцінно виконував свої функції.

Закон чітко визначає суб’єктів дійства. Єдина установа, яка має бути обов’язково долучена під час напрацювання правопису – це Інститут української мови Національної академії наук. Саме туди стікаються всі пропозиції, зауваги. Члени комісії зі стандартів не є самостійними науковцями, вони не є практиками. От і тому видають на-гора чудернацькі речі. Робота над правописом ніколи не припиняється, бо мова розвивається.

Від затвердження цього документа фактично відсторонили Інститут української мови. Я точно знаю, що директор Інституту української мови Павло Юхимович Гриценко дзвонив голові комісії і казав: «Ви ж порушуєте законодавство, ми не давали вам дозволу на таке». Комісія тихенько зібрала якусь робочу групу – чого, до речі, не передбачено з такого приводу, як редагування всього вже чинного правопису. Тож документ було ухвалено незаконно, і це можна оскаржувати навіть через суд.

Загалом як ви оцінюєте правопис 2019 року? Деякі ваші колеги-філологи вважають, що у ньому теж багато недоліків. 

Філологи завжди ненаситні. У мене також є претензії до того правопису. Я б його спростив. Я б не дуже все так регламентував. До слова, видання правопису 1928-го, 1933-го років – це тоненькі книжечки, писані великими буквами (можу читати без окулярів), складаються з невеликих текстів. Сучасний же дуже важкий для використання. Людина бере товсту книгу, відкриває – і вже починається внутрішній спротив: «Та хай йому, краще як собі думаю, так і напишу» (можливо, треба створити три версії правопису: школярський, загального вжитку й академічний?!).

До того ж багато суперечностей, редакторських правок. Робота з його удосконалення триває, бо мова постійно розвивається, з’являються запозичення з азійських мов, чимало англізмів-американізмів. Інша річ, хочу ще раз наголосити, цим мають займатися компетентні люди. От у Франції колись кардинал Рішельє, якого ми знаємо у контексті протистояння королю і його мушкетерами, сотворив Академію, якій надав монопольне право щодо ‘рихтування’ французької мови і її правопису. І ніхто більше в це не лізе. І в нас мало б бути так.

Мова – справді живий організм, який постійно розвивається. Напевно, є і щось таке, від чого варто було б відмовитися. От, наприклад, у мене нещодавно зі знайомим була розмова про літеру ґ. Він вважає, що вона не потрібна. Мовляв, це те саме, що літера «ё» в російській мові. Рідко трапляються книжки, у яких те «ё» позначається. Від чого, на вашу думку, варто було б відмовитися?

Усякий звук чи звукосполучення має свої позначення. Оскільки в нашій мові є звук [ґ], то повинна бути і відповідна літера – і вона є (до слова: у нашому письмі в різні часи цей звук позначали різними способами).

Щодо практики використання, то порівняння з «ё» не дуже вдале. Коли тільки починали друкувати книжки, на трафаретах викладали кожну букву, з них складали слова, зі слів – тексти. Щоб не ускладнювати собі роботу, у друкарському світі домовилися позначали літеру «ё» як літеру «е».

Щодо вилучення зайвого, я б спростив деякі правила, а деякі – об’єднав між собою, аби вони не лякали візуально кількістю підпунктів. Та й хіба ж ти все запам'ятаєш? Є настільки рідковживані речі, що я ними ніколи в житті не користувався. Так мені ж уже, слава Богу, років скільки.

Нині з’явився новий чинник впливу на норми правопису. Ми всі послуговуємося комп'ютерним набором і вже мало пишемо від руки. Тому з'явилися вимоги до тих дужок, лапок: коли які потрібно ставити. Для чого ці правила? Чи впливає на грамотність той факт, що я позначу лапками «гусячими» чи «ялинкою» намалюю? Чи це впливає на текст, на його розуміння? Мабуть, ні. То давайте тут спрощувати. Письмо має відтворювати усну мову. А лапки на усне мовлення впливають, не відтворюють його. Це просто питання домовленості. Тут треба йти на спрощення, а не на ускладнення.

Те саме – з відтворенням на письмі фонетики чужомовного походження. Треба йти шляхом спрощення – відмовлятися від зайвого деталізування та відображення варіантів вимови в інших мовах.

Ще про те, що не влаштовує. Ч. 4 параграфа 32 має дуже дивну історію. 

У проєкті правопису цієї частини не було, а в затвердженому варіанті він є: з’явився десь по дорозі від Міністерства освіти і науки до Кабміну. 

Прописана ця частина безграмотно. Спотворено словотвірну природу нашої мови, її звели всього до чотирьох суфіксів, а у нас дуже багато тих суфіксів на позначення жінки.

До того ж у цій частині немає жодного (!) слова про правописання фемінітивних суфіксів. Свого часу я подав до Правописної комісії пропозицію про вилучення цієї частини із правопису як такої, що не регламентує жодної правописної норми.

До речі, з 2019-го року не вщухають суперечки про фемінітиви. Одні вважають їхнє використання становленням гендерної справедливості. Інші вважають їх абсолютно штучним утворенням. Якщо «членка» – слово, яке давно існує в українській мові, то наскільки природними є «медикиня», «метеорологиня» і «математикиня»?

Початок таких суперечок трохи давніший – десь від 2010 року. Інша річ, що «втулену» до Українського правопису названу частину прибічники-творці фемінітивонавали стали трактувати як обов’язковість творення й використання самих фемінітивів. Так от, сучасна фемінітивонавала не є природним явищем для нашої мови; мало того, на неї не було суспільного (національного) запиту-попиту – це чужа пошесть. 

Самі по собі фемінітиви природні в нашій мові. Всі найдавніші письмові пам'ятки, які в нас збереглися, містять фемінітиви. Але це не означає, що сьогодні ми маємо їх всюди пхати, не маючи ні словотвірних знань, ні чуття самої мови.

Я проти того, що зараз робиться. Існує стилістика, яка визначає стилі мовлення. З усіх стилів науковий та офіційно-діловий відрізняються своєю суворістю, стрункістю, однозначністю. 

Якщо йдеться про офіційно-діловий чи науковий стилі, то забудьмо про математикиню чи математичку. Розумієте, математик – це не жінка і не чоловік, математик – це такий собі ярличок, міточка особи за її діяльністю-професією. Якщо йти за логікою і нормами українського офіційно-ділового стилю і наявністю розрізнювального суфікса, то математик і математикиня – це різні посади, отже й відповідно різні особи, різні види діяльності, різні зарплати. Думаю, що всяк притомний українець розуміє, що йдеться про осіб однієї посади, однієї і тієї ж діяльності, поціновуваній однаковою зарплатою. До того для офіційно-ділового стилю є чужою синонімія: не можна одне і те саме називати різними словами. 

Повторю: математик – це посада. В армійців, наприклад, є звання старший лейтенант. Це звання, яке також є словесною бірочкою, але в них є ще й візуальна бірочка: погони і ‘«сніжинки’ зірочки» на них. І жінка, і чоловік мають однакові зорові і слухові позначки-бірочки. Запитання: де ж прихильники вирізнення жінки й чоловіка? Чому не волають про несправедливість-нерівність жінки й чоловіка? Пропозиція: якомога швидше на погонах у жінок змінити «зірочки» на «котики» чи «рюшечки».

Отже, коли використовую слово «математичка», то маю на увазі жінка-математик, тобто на перший план виставляю не рід занять, не статус (викладач чи науковець), а стать. Тому в офіційно-діловому та в науковому стилях не можна вживати ніяких оцих «ичок», «иньок», «есок» тощо. 

Виникає питання: а чого це раптом для жінок в оцій бірочці виділяти стать, а для чоловіків – ні?

Ті, хто затіяв цю гру, абсолютно безграмотні у граматиці й семантиці: поголовно й послідовно вони не відрізняють рід від статі. Є жіночий рід як категорія граматична (через відповідне закінчення пов’язує одне слово з іншим: парта стояла, мама працювала; порівняймо з чоловічим родом чи середнім: стілець стояв, тато працював, маля репетувало. Проте додані суфікси додають сему статі – це вже семантика.

У школі ми вчили слова спільного роду. До спільного роду належать назви професій, посад і звань. Чому? Бо там статі немає. Це бірочка, позначка: мовник, математик, майор. Анатолій Миколайович, філолог. Галина Іванівна, філолог.

До речі, несподівана радісна «новина» – наші керманичі, відповідальні за стандартування нашої мови прозріли: виявляється, невживання фемінітивів не є порушенням стандарту державної мови «Український правопис». Про це казала голова Національної комісії зі стандартів державної мови Юлія Чернобров: «Український правопис у частині 4 параграфа 32 тільки наводить перелік суфіксів, які можуть брати участь у творенні таких іменників».

Нарешті. Від неї такого не очікували фемінітивозаклопотані. Мабуть, треба очікувати, що її піддадуть анафемі.

Наталія Сокирчук, «Главком»