Політолог Станіслав Бєлковський: Путін впевнений - якщо він домовиться зі США, Україна буде все просто виконувати

Під час своєї нещодавньої «прямої лінії» президент Росії Володимир Путін занадто багато уваги приділив Україні. Навіть, якщо порівнювати зі своїми останніми пресконференціями. Він не тільки повторив традиційну мантру про «єдиний народ», а й висловив безглуздість потенційної зустрічі з українським колегою Володимиром Зеленським, фактично назвавши його васалом США, відкрито вступився за свого кума Віктора Медведчука та розкритикував законопроєкт про корінні народи, який на його думку зробить росіян в Україні людьми другого ґатунку.

Більше того, після «прямої лінії» Путін затвердив стратегію нацбезпеки РФ, що передбачає зміцнення «братніх зв’язків між російським, білоруським та українськими народами». Тож Путіна знову понесло на «українському питанні».

Російський політолог Станіслав Бєлковський, якого в росЗМІ часто титрують російсько-українським, в розмові з «Главкомом» викладає свою версію такого «сезонного загострення», звертає увагу на певну «хімію» між Путіним та новим президентом США, а також пояснює, чому особиста зустріч Зеленського з його кремлівським колегою найближчим часом є малоймовірною.

«Байден зрозуміліший Путіну, ніж Трамп та Обама»

Окрім того, що російський президент вже в котрий раз повторив свої слова про «єдиний народ», була затверджена стратегія надцбезпеки РФ, що передбачає зміцнення «братніх зв’язків між російським, білоруським та українськими народами». Що це може бути за «зміцнення зв’язків» в розумінні Кремля?

Володимира Володимировича традиційно цікавить Україна, але на сьогодні не як партнера по перемовинах, а як простір, на території якого ведеться боротьба із Заходом, і в першу чергу – зі Сполученими Штатами. Для нього, дійсно важливо, аби Україна в жодному разі не вступила до НАТО.

Взагалі, Путін – людина з такою оборонною свідомістю: умовно кажучи, він не збирається здіймати російський прапор над Рейхстагом. Йому важливо утримати Росію у нинішніх кордонах, які зафіксовані в останній редакції Конституції після «плебісциту на пеньках». Він розуміє, що в умовах анексії Криму та війні в ОРДЛО ні про яку євроатлантичну інтеграцію України мови йти не може.

Путіну дуже сподобався його саміт з президентом США Джозефом Байденом, бо Байден, на відміну від його попередників, з точки зору Путіна, поводив себе достатньо конструктивно. Якщо Барак Обама був надто зухвалим, а Дональд Трамп – досить далеким від реалій пострадянського світу, то Байден ясно дав зрозуміти, що всі больові точки йому зрозумілі і розширення НАТО в найближчій історичній перспективі не планується.

Що стосується концепції «триєдиного народу», то Путін нею захоплений достатньо давно. Він хоче довести, що пострадянські кордони не є справедливими, бо були встановлені за часів свавілля радянської влади, а при цьому значна частина російського народу лишилася за кордонами РФ. І якщо він не намагається змінити ці кордони на свою користь, то всьому світу це подає, як свою добру волю і поступку. В обмін він вимагає, аби Україна, Грузія та Молдова не вступали в Євроатлантичний альянс і на цих територіях враховувались російські інтереси.

Так а поява стратегії нацбезпеки, де зафіксований цей «триєдиний народ», щось змінить в подальшому в кроках Москви?

Ця стратегія ж з’явилася не сьогодні, вона циркулює вже років 13–14. Концептуально нічого не змінилося, просто всі звернули на це увагу через інтерес до гібридної війни. Філософія Путіна полягає в тому, що Росія – це така собі фортеця з консервативним цінностями, які треба захищати. У світі вона є самотньою, у неї нема якихось стратегічних союзників. Тому захищати себе вона може лише власними силами та змушена вести торги з великими державами для забезпечення своїх інтересів.

Україна, Грузія та Молдова – це простір для такого торгу, Путін не хоче, аби з ними сталося те ж саме, що з країнами Балтії на початку нульових.

Зеленський швидко відреагував на розмови про «єдиний народ», коли заявив, що у такому випадку має майоріти український прапор над Кремлем. Це можна розцінювати як такий взаємний тролінг?

Це – пропагандистська доктрина, в яку Путін вірить і щиро вважає, що українці нічим не відрізняються від росіян. При цьому він не буде використовувати свої військові можливості, аби змінити пострадянські кордони, а «м’якої сили», як він показав протягом свого правління, у нього нема. Окрім одного з елементів такої «м’якої сили» – корупції. Там, де у економічних еліт тієї чи іншої країни є взаємодія з путінськими елітами, у нього є вплив на політичні та економічні рішення, хоча це, як правило, не афішується.

Ви впевнені, що військовими методами Путін не буде «рухати» кордони. А всі ці нещодавні військові «танці» на кордоні, якісь доктрини про розширення «руського міра», що приймаються в цих «республіках»… Для чого це робиться – з метою продемонструвати м’язи? В ТКГ, як всі вже розуміють, – тупик, і проблема з ОРДЛО просто не вирішується.

В ТКГ не може бути нічого, окрім тупику, оскільки Мінські угоди не можна ані виконати, ані змінити. Тобто всі сторони будуть намагатися зберегти нинішній статус-кво. Путін не визнає «ДНР»-«ЛНР», але «руський мір» досі залишається фантомом, яким він завжди і був. Всі ці дивізії, які переміщуються по кордону, використовуються як доволі успішний елемент блефу та тиску на Євросоюз. І Путіну вдалося налякати Захід та підвести його до усвідомлення, що з Росією сильно конфліктувати не треба. Хоча можна її ізолювати.

Ізоляція РФ, в будь-якому разі, веде до її деградації і в довгостроковій перспективі вона абсолютно не є вигідною для Росії, бо веде до поразки в конкурентній міжнародній боротьбі. Але Путін так не думає і вважає, що головне - не допустити зовнішнього втручання у внутрішні російські справи.

Відсутність глобальних змін в нинішньому розкладі сил влаштовує і Путіна, який хоче аби ніхто не зазіхав на його всевладдя і, як він вважає, законний інтерес в сусідніх країнах. Влаштовує на сьогодні це і Вашингтон, бо адміністрація Байдена вважає, що, йдучи шляхом самоізоляції, Росія програє. Тобто, з їхньої точки зору, не треба зараз напружуватися, бо все відбудеться само собою.

Тобто, за вашою логікою, ситуація з Донбасом ще довгий час буде замороженою в нинішньому вигляді?

Так, і я припускаю, що це влаштовує і пана Зеленського, який може пояснити українському суспільству, що це відбулося не з його провини. А з одного боку – через позицію країни-агресора, з іншого - через позицію західних партнерів, які не надали Україні необхідної підтримки.

Ви сказали, що Путін був задоволений зустріччю з Байденом, але є й протилежні думки. Навіть психологи по мові жестів Путіна вирахували його роздратування – він не отримав того, чого хотів.

Справа в тому, що Путін на цій зустрічі і не намагався чогось особливого досягати. Треба було просто знайти контакт. Мені здається, що з точки зору психології Байден влаштовує Путіна, оскільки це – старший товариш, дуже поміркований та акуратний, на відміну від Обами і Трампа. Якраз із таким Леонідом Іллічем Брежнєвим Путіну легко мати справу.

А жодних проривних результатів і не очікувалось – ані з тієї, ані з іншої сторони. Втім, після Женевського саміту нові санкції проти Росії не потрапили до нового проєкту в США і Штати дали зрозуміти, що ніякого розширення НАТО не буде в найближчому майбутньому. Це Путіна цілком влаштовує.

«Зустріч з Зеленським Путіну не потрібна»

Наскільки є можливою особиста зустріч Зеленського з Путіним після фрази останнього, що він не бачить в ній сенсу, бо все одно все вирішують Штати?

Ми вже казали, що Путін не розглядає Україну як рівноправного партнера. Тому він впевнений, що якщо він з США про щось домовиться, то Україна буде це просто виконувати. Звісно, є дрібніші питання на кшталт долі Віктора Медведчука, який є дорогим Володимиру Володимировичу, і невипадково він згадував його на своїй «прямій лінії». Якщо, наприклад, Медведчук вийде з-під домашнього арешту, організувати зустріч Зеленського і Путіна буде легше. Але логіка Путіна полягає в тому, що якщо Мінські угоди не виконуються, то нема предмету для розмови на цій зустрічі. Вона стає виключно пропагандистським елементом, який Путіну непотрібен, – ця зустріч ніяких балів не всередині країни, ні зовні йому не надасть.

При цьому Путін часто зустрічається зі своїм давнім колегою Олександром Лукашенком, якого в Україні взагалі не визнають законно обраним президентом. Лукашенко останнім часом в унісон з Москвою захопився антиукраїнською риторикою, зокрема, заявив, що повністю перекриє наш спільний кордон. Плюс вже зрозуміло, що Мінськ припинив бути майданчиком для перемовин в форматі ТКГ. Як ви оцінюєте роль Лукашенка в цій геополітичній метушні?

Лукашенко робить все можливе, аби врятуватись. Він ображений на власний народ, який, на його думку, виявився зрадником. Окрім Росії, в нього нема жодного союзника в нинішній ситуації, бо той же Китай надто втручатися не стане. Але зверніть увагу: незважаючи на тролінгову пропозицію прибути до Криму, Олександр Григорович так туди і не прибув і офіційно Крим російським Білорусь так і не визнає.

Путін ніколи не довіряв Лукашенку, особисто ставиться до нього досить негативно і волів би замінити його на іншу фігуру, наприклад, на когось з великих російських бізнесменів російського походження. При цьому ця особа має бути з путінського оточення, бо для Путіна особисте завжди було важливішим за політичне. Бачите, як він бореться за Медведчука…

І як це Медведчуку допомагає?

Путін не вирішує такі питання швидко. Візьміть приклад Вірменії: він був вкрай роздратований гоніннями, які Никола Пашинян влаштував проти попереднього президента Роберта Кочаряна. Це ж не означає, що Путін одразу спрямував війська, аби визволяти Кочаряна з СІЗО. Проте згодом він утаємничив від Вірменії розвідувальну інформацію про те, що Азербайджан готується до війни. Хоча Путін міг цю війну попередити і натиснути на Ердогана, аби її не було.

За час перебування у владі Путін звик розмірковувати так, що він може пропустити будь-які тактичні удари, бо в нього багато часу і він усіх переживе. Так само і в історії з Медведчуком.

Фактор виборів до російської Держдуми восени. Вважається, що перед ними Путіну, аби мобілізувати електорат своєї вже всім набридлої «Єдиної Росії», треба буде продемонструвати силу і показати хоч комусь «кузькіну мать». Але невже цей технологічний хід такий важливий? Здається, що «ЄР» витягнуть в будь-якому випадку, а, якщо що, вже перевірена «системна опозиція» нікуди не дінеться і завжди підставить плече.

Вибори до Держдуми в розумінні Путіна вже відбулися. Він впевнений, що «Єдина Росія» отримає дві третини депутатських мандатів і на цьому все завершиться. Тому він через це не хвилюється. Він не робитиме нічого суттєвого на міжнародній арені, аби підняти рейтинги «Єдиної Росії».

Партії так званої системної опозиції роблять все можливе, аби виглядати ще гірше, ніж партія влади. Якщо «ЄР» іде на вибори з портретом Путіна, то вони - з портретом Сталіна. Тут все сплановано і повністю керується адміністрацією і безпосередньо куратором внутрішньої політики Сергієм Кирієнком.

Путін вважає, що всередині країни він вже 21 рік при владі все тримає під контролем. Всіх опонентів він так чи інакше усунув від політики.

Але за всієї самовпевненості російського президента росіяни не могли не втомитися від нього за цей час. І є соцопитування, які це чітко демонструють.

Звичайно, але у Путіна є певні важелі впливу на свідомість народу, і не тільки пропагандистські. За роки свого правління він сформував певний механізм взаємодії з народом – в першу чергу, позбавивши його від жорсткого болю 90-х років. Плюс нема ніяких політичних інструментів, аби похитнути могутність Володимира Володимировича. Якщо навіть десь «Єдина Росія» не виграє насправді, будуть застосовані маніпулятивні технології, аби оголосити її переможцем.

«Є можливість звільнити Навального»

Навіщо Кремлю було громити досить травоїдний ФБК та саджати Олексія Навального, який точно ніс владі мінімальні ризики з електоральної точки зору?

Це реакція на події минулого року. Путін вважає, що не давав наказу труїти Навального, хоча до історії з отруєнням ставився до нього відносно толерантно, вважаючи таким собі «санітаром лісу». При цьому Навальний вже давно був відсторонений від системної політики – з 2013 року, коли балотувався у мери Москви і ледь не вийшов у другий тур. Потім він отримав кілька вироків, які були умовними, але позбавили його можливості балотуватися.

Після прийняття нової Конституції Путін перейнявся думкою, що в суспільстві з’явився національний ціннісний консенсус, і ті, хто приймає цей консенсус і вважає Путіна легітимним президентом, можуть брати участь в системній політиці. А тих, хто його не приймає, в політиці не буде. Після цього і пішов повний розгром несистемної опозиції.

Путін може продемонструвати широкий жест та помилувати Навального?

Помилувати не може, бо це зовсім не відповідає путінській філософії, який не лишає поранених на полі бою. Він, до речі, досі жалкує, що свого часу помилував Ходорковського. Ця угода передбачала, що після Сочинської олімпіади 2014-го Путін буде миритися із Заходом – тоді ж відпустили дівчат з «Пусі райот», голандських екологів, яких затримали на платформі «Газпрома». А пакт із Заходом не відбувся.

Путін ще й тому так роздратований Революцією гідності, бо вона, в його розумінні, є символом зради Заходу. Він вважає ці події повністю американським проектом, і переконати його в іншому неможливо: будь-які розмірковування про політичну суб’єктність народу, потяг до свободи він не розуміє і вважає знущанням. Тому після історії з Ходорковським він не бачить сенсу відпускати Навального, навпаки може пролонгувати йому термін ув’язнення років до десяти. Але все ж можливість звільнити Навального є, і навколопутінські джерела на кшталт Дмитра Пєскова на це прозоро натякають.

Якщо Навальному дадуть громадянство якоїсь іншої країни, наприклад, США, Росія може обміняти його на якихось росіян, які знаходяться у американців. Тоді він просто офіційно стане «американським шпигуном».

А Навальний, коли показово повертався до Росії з усіма цими «водочки нам принеси», розраховував, що його реально заарештують, чи думав, що влада не наважиться аж на такий сценарій?

Думаю, тактично він скоїв помилку, бо розраховував на більш масштабні виступи народних мас після його повернення. Він дещо забув, що ніколи не був народним кумиром. Але Навальний – людина героїчного складу і готовий сидіти у в’язниці. Він розуміє, що боротьба за владу в країні з фактично абсолютною монархією ніяк не може обійтися без великих жертв. Він на цю жертву йде свідомо. Інша справа – чи вийде у нього чогось? Я в цьому сумніваюся, але він-то думає інакше.

«Гібридна війна потрібна Росії не для того, аби когось захопити, а аби нас не розгромили»

Є такий популярний конспірологічний термін як «вежі Кремля» – є більш радикальні, більш ліберальні... Судячи з останніх подій, чи можна казати, що якась з цих «веж» остаточно взяла гору?

Ніяких «веж Кремля» нема і ніколи не було в тому сенсі, в якому вони часто описуються в ЗМІ. Є клани, групи впливу, які борються між собою за певні ресурси, кадрові призначення та, звісно, вплив на вождя. Наприклад, прем’єр Михайло Мішустін хоче бути наступником Путіна і мер Москви Сергій Собянін хоче – по цій причині в них нема єдності. Якісь клани не хочуть ані того, ані іншого, тому воюють з обома. Але це не означає, що стосовно Навального, України чи США там є якийсь розбрат. В тій же міжнародній політиці на Путіна ніхто не може вплинути. І гібридна війна йому потрібна не для того, аби Росія когось захопила, а аби нас не розгромили, і ми в межах Російської Федерації жили так, як Володимир Володимирович вважає за потрібне.

Те, що потихеньку починає про себе нагадувати колишній «куратор українського питання» Владислав Сурков, який роздає інтерв’ю західній пресі, – це ілюстрація його особистого бажання повернутися до гри?

Звісно, він хоче повернутися на якусь важливу посаду. Він не вчинив якихось злочинів чи важливих проступків щодо системи. Але Суркову завжди заважали завищені амбіції, а Путін такого підходу не любить. На його думку, чим більше у людини впливу, тим більше вона має його заперечувати, а не розмовляти про власну велич. В ситуації з Донбасом Сурков мав вирішувати певні технологічні питання, але раптом почав перетворюватися в претендента на ватажка сепаратистських мас, що Путіну було абсолютно не треба. Але знову ж – ніякої зради Сурков не вчиняв і це дає йому можливість повернутися на якусь системну позицію. Його публічні заяви свідчать, скоріше, про наявність проблем, ніж про їхню відсутність, бо в путінській системі той, у кого нема проблем, нічого публічно обговорювати не має.

І якщо ми вже починали «триєдиним народом», ним і завершимо. Мабуть, коли в Кремлі говорять про це, то мають перед очима результати соцдосліджень, які демонструють, скажімо так, дуже прохолодне ставлення українців до Росії, їхнє превалююче бажання потрапити до НАТО, максимальну стелю ОПЗЖ в 20%, антирейтинги Медведчука... На що взагалі розрахунок – що в якийсь момент у «братського українського народу» «впаде пелена» з очей? Чи в Кремлі вже є розуміння, що це розлучення – процес незворотній, якщо не зважати на інерційні пропагандистські заяви?

Як я вже казав, Путін ніколи не вмів користуватися «м’якою силою», бо не в змозі формулювати моделі, які були б привабливими для сусідів.

Стосовно України його позиція така: зрозуміло вже, що це – відрізаний кусень, і задачі отримати над нею повний контроль вже не ставиться давно.

Задачі прості: не допустити європейської та євроатлантичної інтеграції України, зберігати важелі впливу на внутрішню політику (для чого і існують ОПЗЖ з Медведчуком), а також вирішувати якісь економічні питання, бо Україна в цьому плані буде все одно залежною від Росії. Тобто підкупити коли треба кого треба, в чому у Путіна є великий досвід. Така от діалектична тріада.

Павло Вуєць, «Главком»