Протести в Інгушетії. Кадиров замахнувся на весь російський Кавказ?

У кавказьких республіках Російської Федерації знову неспокійно. Цього разу яблуком розбрату став обмін територіями між Чеченською республікою та Інгушетією. 26 вересня очільник Чечні Рамзан Кадиров та президент Інгушетії Юнус-Бек Євкуров підписали Угоду про закріплення кордонів між двома республіками. Переговори не мали публічного характеру, тому після підписання документа, громада Інгушетії вийшла на акції протесту. Люди вважають, що відбулася анексія територій. Попри мітинги, голова Республіки Інгушетія все ж таки підписав республіканський закон про встановлення адміністративного кордону. 4 жовтня за ратифікацію Угоди проголосувало 17 з 25 депутатів. Однак згодом на стихійному мітингу в столиці Інгушетії Магасі деякі парламентарі заявили, що все насправді не так: 15 із 24 народних обранців голосували проти ратифікації документа. В знак протесту депутати почали складати мандати. Двічі – 5 жовтня та 10 жовтня -  було організовано спроби повторного голосування у парламенті Інгушетії. Але марно, кворуму не було. Акції протесту тривають. А федеральні ЗМІ Росії про ситуацію на Кавказі ані пари з вуст.

Колишній депутат Державної думи РФ Ілля Пономарьов переконаний: всю цю ситуацію з переглядом кордонів ініціював Рамзан Кадиров, в якого є стійке бажання бути ватажком всього російського Кавказу, згуртувати довкола себе всіх місцевих мусульман, і будувати велику Чечню.

Як давно існує проблема кордонів між Інгушетією та Чечнею, про яку в Україні досі мало хто чув?

Уже не перший тиждень в Магасі – столиці Інгушетії – тривають акції протесту. Кілька тисяч людей вийшло на вулиці. Частина мітингувальників залишаються і на ніч, тобто протестують там постійно. Вдень кількість учасників зростає до 5 тис. Це дуже багато для такої маленької республіки, яка є найменшим регіоном РФ. Окрім того треба також зважити й на кавказький характер – люди зазвичай не дуже реагують на політичні процеси.

Російська Федерація поділена на суб’єкти. Вони мають певну частку самостійності. У радянський час на Кавказі існували так звані автономні республіки. Після революції 1917 року була одна республіка, яка мала назву Горська АСРСР. Потім її було розділено на дрібніші республіки – Карачаєво-Черкеську, Кабардино-Балкарську,  Північно-Осетинську, Чечено-Інгушську, Дагестан. Практично ця структура дожила до нинішнього часу. Чечено-Інгушетія ліквідувалася під час ІІ світової війни, коли відбулася депортація у 1944 році чеченців та інгушів. Радянською владою їх було звинувачено в союзі з Гітлером, і було депортовано так само, як і кримських татар. У 50-х роках відбулася реабілітація, людям дали можливість повернутися назад. Статус республіки було відновлено. Процес перебудови призвів до розпаду СРСР. Інгуші тоді поставили питання про утворення окремої республіки. Провели референдум ще тоді, коли СРСР доживав свої останні дні. Таким чином була утворена Інгушська АСРСР. І питання кордону цієї республіки стало єдиним кривавим актом в середині РФ. Протистояння було не з Чечнею, а з Північною Осетією. Був спір щодо статусу приміського району Владикавказу. (Владикавказ – столиця Північної Осетії – «Главком»). Адже кордон двох суб’єктів проходить практично через місто. Для осетинів і для інгушів це було надзвичайної важливості питання. Відбулися збройні сутички, пролилася кров, були введені війська. Результатом цього конфлікту було будівництво міста Магас, який став столицею Інгушетії.

У 1994 році розпочалася війна в Чечні. Але інгуші не пішли разом з чеченцями. Важливо зазначити, що з початку 90-х ці дві республіки очолювали генерали. У Чечні був Дудаєв, а в Інгушетії – Аушев. Під час нинішніх протестів в Інгушетії звинувачення в їхній організації лунають до Муси Кєлігова – людини із кола Аушева, він був членом Ради Федерації від Інгушетії. Це досить багата людина, він був віце-президентом «Лукойл» і може фінансувати деякі політичні проекти на території республіки.

Росія завжди боялася, що вірус сепаратизму з Чечні перекинеться і на Інгушетію. Тому нею завжди рулили генерали. Генерал Аушев, який став першим президентом Інгушетії, розглядався взагалі як потенційний спадкоємець Єльцина. Адже Аушев на відміну від чеченського генерала Дудаєва виступав за республіку Інгушетія, але в складі РФ. Потім влада в Інгушетії перейшла до представника іншого тейпа, а, як відомо, там, як і в Чечні, все поділено між тейпами, своєрідними кланами. (Тейп – рід, плем’я, об’єднання. Розповсюджене поняття серед нахських народів – чеченців, інгушів, бацбійців, - «Главком»). В Інгушетії існує п’ять тейпів.

Ініціатива навести лад з лінією кордону спільна?

Ні, це була ініціатива Кадирова. У нього амбіції керувати і створити на північному Кавказі уже згадану Горську республіку, і таким чином об’єднати всіх мусульман північного Кавказу. Для голови республіки Євкурова це був компромісний варіант з палким сусідом. Тому 26 вересня було підписано угоду про обмін територіями. Але наразі під тиском вулиці зміну кордонів призупинили.

У цій історії є цікавий, але заплутаний момент. Частина депутатів склали з себе повноваження в знак протесту проти того, що їх змусили голосувати за перегляд кордону. Але по факту, складаючи свої мандати, вони не втратили право голосу за скасування цього рішення. Для них це спроба вийти гарно з конфлікту, аби не опинитися між молотом і ковадлом. Ситуацію намагаються взяти під контроль. Навіть приїздила делегація з адміністрації президента РФ, та й сам Путін прилітав у Ставрополь, намагаючись з усіма домовитися.

«Інгушетія – це ж не Чечня, де діє принцип «Рамзан сказав»

Чому обмін територіями відбувся у непублічний спосіб? Адже людей не спитали, і референдуму не було… Що каже законодавство РФ?

В Росії взагалі важка ситуація із референдумами. У нас був гарний закон про референдум, який написали ще за радянських часів, а потім було ухвалено аналогічний закон. Але за Єльцина його почали скорочувати, оскільки це загрожувало його владі. І поняття референдуму вихолостили: де-юре такий механізм є, а де-факто реалізувати практично неможливо. Хоча місцеві, регіональні референдуми є, проте чітко закріпленого положення, що два суб’єкти не можуть переглянути кордон, немає. У Росії були випадки, коли кілька суб’єктів об’єднувалися в одне ціле, наприклад, Красноярський край та Іркутська область. Але в питанні демаркації кордонів референдум непередбачено.

Хоча суто понятійно, звісно, людей треба було спитати. Людям зі здоровим глуздом зрозуміло, що інгуші ні за яких обставин не погодяться віддавати свої території. Ще раз зауважу, що питання кордонів в Інгушетії вже має кривавий слід. Тому зрозуміло, чому його не винесли на громадські слухання. Розраховували, що в парламенті проголосують, а народ не помітить. Але Інгушетія – це ж не Чечня, де діє принцип «Рамзан сказав».

Які території кому відійшли? Що на цих землях?

Там нічого особливого. Питання ж не в тому, що там є, тут – справа принципу. Інгуші вийшли з лозунгом, що вони є суб’єктом РФ, а території передаються. Розумієте, в інгушів не було своєї окремої республіки. Вона почала існувати з кінця 80-х років. Вони пишаються тим, що у них з’явилося власне національне утворення.

А нафта?

Ні. Є доведені нафтові поклади в північній частині Інгушетії та Чечні. В Інгушетії навіть менше, аніж в Чечні. Території, які передаються – гірська місцина. Тому звісно, якісь фантазії і гіпотези існують, що, мовляв, там можуть бути якісь поклади. Але реальність інша.

Родом з Інгушетії два великих нафтових магнати. Перший – Михайло Гуцирієв, голова компанії «Роснефть». Він один із найбільших незалежних від Кремля нафтових підприємців. Він нічого не видобував на цій території. Другий – Муса Кєлігов, колишній віце-президент «Лукойла», також ніякої діяльності не вів.

Обмін був територіями рівноцінними? Влада переконує, що так, а експертне середовище, наклавши карти нових і старих кордонів, викрили владу у брехні.

З точки зору площі, то Чечня явно більше отримує, ніж Інгушетія. Але питання, якої площі? Складно робити якісь оцінки, коли не перебуваєш безпосередньо там і не бачиш на власні очі. Виграли чи програли? Мені здається, що Інгушетія програла від обміну. Адже не випадково, що ініціатива йшла від Кадирова. Але рішення ухвалять не в Магасі, і не в Грозному, а в Москві. Як відомо, Путін дуже боїться національних проблем. Він не вірить у поняття влада народу, волю народу. Він вважає, що це маніпуляції, але є виняток – національні питання. У потенціал національних проблем він вірить, бо розуміє, що це некерована людська енергія, і не можна допускати вибухів на цьому ґрунті. Тому йде на зустріч національним республікам. Яскравим прикладом є Кадиров, який може себе вести трохи з викликом порівняно з іншими регіонами. Але Путін йому все пробачає.

А навіщо Кадирову контролювати весь російський Кавказ?

Він – молодий хлопець, і думає, що у нього все життя попереду. Він будує свою довготривалу кар’єру. Треба розуміти, що його шлях почався в рядах чеченського спротиву. А в рядах цього націоналістичного руху була ідея створити велику Чечню. От він і робить її.

«Ніяка поліція, ніякими гумовими кийками цей мітинг не розжене»

Варто очікувати громадянського протистояння? Адже мітингувальники оперують меседжем «відбулася анексія територій Інгушетії».

Так, дійсно, ці слова там звучать. По факту, так все і відбулося, обмін має символічний характер. Протистояння вже має збройний характер. У мітингувальників є зброя. І з тієї зброї неодноразово стріляли. Тому це вже далеко не мирний протест, але можна зважити на особливості національного характеру, там всі завжди зі зброєю ходять (усміхається). Ніяка поліція, ніякими гумовими кийками цей мітинг не розжене. Просто всіх перестріляють і все. Без армії там нічого не зможуть зробити. Розвиток ситуації буде залежати від того, як проголосує парламент знову. (Інтерв’ю записувалося до голосування у парламенті Інгушської Республіки. Під час підготовки матеріалу до публікації стало відомо, що 10 жовтня 2018 року голосування було зірвано через відсутність кворуму. – «Главком»). Я гадаю, що ухвалять рішення про відкат назад для того, щоб люди розійшлися. А потім, звісно, питання можуть підняти ще раз в інший спосіб, наприклад, через рішення Москви. Можливо, під час голосування не буде кворуму, адже деякі депутати почали здавати мандати. Тому старійшини разом з мітингувальниками ходять по домівках цих депутатів і кажуть, якщо ви такі свідомі, що здали мандати, то будьте ласкаві спершу проголосувати за відміну рішення, а потім що хочете, те й робіть. Там творчий процес. Прикро, що влада Росії не враховує той аспект, що у Чечні та Інгушетії мають значення тейпи. Вони між собою можуть конкурувати за владу.

Якщо Путін боїться народних хвилювань з національним присмаком, то Рамзан мав би отримати від Москви на горіхи за свої витівки?

У Кремлі складне ставлення до Рамзана. Його ненавидять усі спецслужби РФ. ФСБ, ГРУ вважають його сепаратистом з дулею у кишені. Мовляв, Кадиров зараз лояльний до Москви, бо йому відсмоктуються фінансові ресурси з бюджету, а коли гроші закінчаться, то Ічкерія повісить свій прапор і Рамзан все це очолить. Я вважаю, що побоювання не безпідставні. З іншого боку, в Путіна існує емоційне ставлення до Кадирова-молодшого. Був путінський проект перевербувати на бік Росії Кадирова-старшого. Але батька убили, коли Разману було 26 років, типу хлопець залишився сиротою. Путін живе за поняттями мафії: Кадирова-старшого вбили, тому треба турбуватися про Кадирова-молодшого. Путін закриває очі на багато речей. У Кадирова є чіткий карт-бланш на рішення будь-яких питань з Чечнею. Він створює мир на цій території, а як наслідок отримує гроші та ліцензію на відстріл всіх своїх противників, які загрожують цьому миру.

Чому федеральні ЗМІ мовчать про мітинги в Інгушетії?

Мовчать, щоб іншим не показувати ніяких прикладів. Адже основну інформацію росіяни споживають з телевізора, а не соцмереж. Коли в Росії були мітинги щодо монетизації пільг, то відбувалися захоплення держустанов. І цю ситуацію тоді розпалили саме федеральні ЗМІ. Тому маючи цей досвід, сьогодні ніхто нічого не показує.

Навіщо Росії Кавказ?

Коли була перша чеченська війна, то її пояснювали, що Чечню не можна відпускати, бо там є нафта. Але не стільки нафта, як труба, що з’єднувала бакинські нафтові родовища з Новоросійськом. Іншого шляху експорту азербайджанської нафти не було. До цієї труби повинен ще був підходити зі сторони Астраханської області так званий Каспійський трубопровідний консорціум. Тобто з транспортної точки зору Чечня була важливою. Поки йшла війна, то маршрут цієї труби змінили, а азербайджанці побудували іншу трубу через Грузію в Туреччину. І сьогодні ця труба, що йде територією Чечні, втратила свою значимість.  На цей момент Чечня не має ніякого стратегічного значення.

Можемо говорити про значення Дагестану, який стоїть на Каспії. Але тим не менш, якщо на початку 90-х в російському суспільстві була думка «ну, нехай ідуть», то у 2000-х ця думка змінилася. Усе стихло.  Був період в Росії, коли Чечня була абсолютно незалежною, після фактичного програшу РФ у першій чеченській війні. Був уряд Масхадова. Тоді республіка перетворилася в суто бандитську територію. Звідти відбувалися постійні набіги криміналу на суміжні російські території. Але люди в основному терпіли, допоки не відбулися вибухи у житлових будинках Москви та Волгодонська. Це схилило громадськість до думки, щоб знову почалась війна. І якщо перша чеченська була непопулярною в суспільстві, то друга – навпаки. (Колишній працівник ФСБ Олександр Литвиненко та історик Юрій Фельштинський у книзі «ФСБ підриває Росію» звинувачують Путіна та його команду у здійсненні терористичних актів у житлових будинках. Крім того, в книзі містяться твердження про зв'язок ФСБ зі злочинним світом і провокації нею першої чеченської війни. Книга була заборонена на території РФ. Литвиненко загинув від отруєння полонієм, коли він був уже в еміграції – «Главком»). Тому та частина населення, яка ще вміє мислити, керуються твердженням про менше зло: люди розуміють, що ці регіони є дотаційними, але якщо їх відпустити, то буде взагалі біда.

Окрім того є ще і політична доцільність присутності Кавказу в складі РФ. Зважаючи на всі проблеми, які існують на цих територіях, ці республіки дають політичні дивіденди Путіну та Кремлю: там повністю підконтрольне голосування, абсолютно підконтрольні депутати, сенатори та керована політична еліта. (У книзі «Череп Субботи» майстер чорного гумору Ґеорґій Зотов висміює проведення виборів РФ саме на Кавказі, - «Главком»). Стратегічно це недальновидне рішення Кремля, адже некерованість еліт там рівно до тих пір, доки ці еліти годують грошима з федерального бюджету. Сучасна Росія розвела там велику корупцію. У випадку, якщо Росія буде розпадатися, то Рамзан ймовірно зможе очолити рух і створювати так звану Горську республіку.

Наталія Малиновська, «Главком»