«Щоби окупантам було зручно нас слухати». Як українки у Німеччині роблять радіо для росіян

Радіо «Правда для России» нещодавно виповнився рік. Російськомовна студія, розташована у Мюнхені (Баварія, ФРН), мовить на значну частину території Росії аж до Далекого Сходу. Крім того, вона поширює правдиву інформацію про те, що відбувається у цій країні, на фронтах російсько-української війни, у Європі та світі загалом, через свої канали у телеграмі та на ютубі. А створюють цей контент українки, які добре володіють російською мовою.

«Там, де немає інтернету, але ще працює радіо, ми – журналістки з України та Німеччини, відкрили «другий український фронт» зі штаб-квартирою у Мюнхені і точками мовлення з Австрії та Німеччини, – розповідає керівниця радіо «Правда для России» Ольга Котлицька. – Мовлення відбувається на радіохвилях 13600kHz, 6070kHz у суботу о 18.00 і о 0.00 у ніч проти вівторка, за московським часом».

В інтерв’ю для «Главкома» Ольга Котлицька розповіла, як німецько-українському радіо вдається доносити правду до росіян, які не довіряють кремлівській пропаганді.

Ольго, як виникла ідея запровадити радіомовлення для росіян?

У Німеччині я живу останні 15 років, із них 10 років робила журнал «У нас в Баварии» – німецькою та російською мовами. Торік у лютому я підготувала останній випуск. Коли почалася війна, я зрозуміла, що більше не хочу робити журнал російською мовою... Але мене розшукали представники однієї PR-агенції, які повідомили, що до них звернувся ентузіаст радіо, технічний геній із Microsoft Александр Барц, який вибудував потужну мережу радіомовлення у Росії – від західних кордонів аж до Тихого океану. На його переконання, з початком війни ця мережа має відігравати більш конструктивну роль. Тож він шукав людей, які могли би готувати радіопрограми на актуальні теми, які можна було би транслювати кілька разів на тиждень.

І я подумала, що можу за це взятися. Ми з Александром зв’язалися, я сказала, що наберу команду і ми найближчим часом уже зможемо робити ефіри. Мабуть, це було доволі ризиковано, оскільки я на радіо раніше ніколи не працювала. Проте впродовж 20 років вела власну щотижневу телепрограму про подорожі «На перший погляд», яка виходила на «Інтері», а потім на «5 каналі». Тож вирішила спробувати. За кілька днів зібрала команду з сімох українок-журналісток, які з різних причин переїхали до Німеччини – хтось ще до війни, хтось – вже після повномасштабного вторгнення. За кілька тижнів уже вийшла перша програма – з відомим українським воєнкором Андрієм Цаплієнком про ситуацію у Бучі.

Зараз нас уже не семеро, а менше, адже ми це робимо на волонтерських засадах. Працюємо вчотирьох: крім мене програми ведуть Ольга Луб’яна і Вікторія Найденова. Монтує програми для нас киянка Вікторія Павенко.

Цікаво, ваше радіо глушать?

Було й таке. Один раз глушили під Москвою, другий – на кордоні. Ми вважаємо це визнанням. «Глушилки» надають нам натхнення і сил!

Відгуки з Росії отримуєте?

Звісно! Чимало відгуків! Ми не знаємо, скільки людей нас слухають, але відгуків отримуємо доволі багато. Це листи електронною поштою, коментарі у соцмережах. Звідки нам тільки не пишуть! Це і Москва, і Підмосков’я, і Хабаровський край, Іркутська область, Республіка Марій Ел, Воронезька область – звідусіль. Пишуть і російські військові – окупанти із загарбаних областей України...

Коментарі – дуже різні за змістом. З Росії, як правило – це подяки за правду. Слухачі розповідають, на яку антену вони ловлять передачі, надсилають зразки записів прийому, щоби ми розуміли, наскільки він якісний: «Ось як ваш голос звучить у Сибіру»... Із окупованих областей України російські військові шлють доволі агресивні дописи. Відгуки – лайливі, але вони є! Це говорить про те, що й вони нас слухають.

Тож ми вважаємо своєю цільовою аудиторією не лише росіян у Росії, але й окупантів. Ми навіть час виходу наших радіопрограм підлаштували так, щоби їм було зручно нас слухати. Нам важливо і до них донести правду.

В Україні поширена думка, що окупантів потрібно не переконувати, а вбивати...

Я як журналіст вважаю, що наша зброя – слово, і це слово треба доносити до ворожої території і ворогів. До речі, наш перший спікер Андрій Цаплієнко нас у цьому підтримав! Весь цей рік ми з ним активно обмінюємося матеріалами.

Про що ви розповідаєте росіянам?

Як правило, це інтерв’ю з військовими і політичними експертами, політиками, громадськими діячами, митцями – з тими, кого слухають і в Україні: Сергієм Лойком, Павлом Клімкіним, Аббасом Галямовим, Олегом Ждановим, Олексієм Горбуновим, Романом Цимбалюком, Антоном Геращенком, Євгеном Комаровським, Ігорем Губерманом, автором «Масяні» Олегом Куваєвим, багатьма іншими. Одразу після звільнення Бучі ми поспілкувалися з її мером Анатолієм Федоруком. Запрошуємо й російських опозиціонерів: Андрія Зубова, Людмилу Уліцьку, Іллю Пономарьова, лідерку фонду «Вільна Бурятія» Олександру Гармажапову, Ольгу Романову...

До речі, деякі інтерв’ю в нас крадуть і розміщують на своїх каналах, збираючи сотні тисяч переглядів...

А український акцент ваших ведучих російську аудиторію не бентежить?

Акцентом ніхто не докоряв. Ми дуже правильно говоримо російською. Двоє з нас – російські філологині.

А у Німеччині діяльність вашого радіо викликає резонанс?

Так! Нас тут уже запрошували і на телебачення, і на радіо, на зустрічі у спілки журналістів – Баварську, Німецьку, на журналістські форуми. Це дуже важливо, оскільки це – нові й нові трибуни, з яких ми можемо розповідати правлу про війну. Використовуємо будь-який інформаційний привід, щоби донести до європейської аудиторії, що насправді відбувається в Україні.

Взимку ми ініціювали зустріч із російськими і білоруськими медійниками, які перебувають у вигнанні у Європі, бо у Росії та Білорусі вони не мали можливості залишатися чесними журналістами. Серед них є досить відомі, наприклад, колишній директор Яндекс-новин Лев Гершензон, який нині живе у Берліні. Багато хто з цих людей нині працюють у німецьких медіа, на Радіо Свобода...

Ми говорили про те, як боротися з фейками, протистояти емоційному вигоранню тощо, а головне – обговорювали нові наративи, які знадобляться Росії, коли цей жах закінчиться. Мені було дуже важливо почути, що вони з цього приводу думають. Коли закінчиться війна, коли Путіна судитимуть у Гаазі, коли нинішні вигнанці отримають провідні російські та білоруські канали – що вони з ними робитимуть? Дискусія на цю тему була гострою й дуже цікавою. Хочу написати про неї статтю. Але головне, про що вони сказали, це те, що після війни російській і білоруській журналістиці, по суті, знищеній авторитарними режимами, буде дуже потрібний український досвід.

Допомагати росіянам, хоч би й опозиціонерам – ця думка є дуже європейською, але зовсім не українською.

Так. Але що робити з російською журналістикою? Хто працюватиме для російської аудиторії? Треба одразу брати ситуацію у свої руки. Треба наперед визначитися, хто це робитиме і як. Нас, українських журналістів, навчали американські і європейські журналісти. Нових російських журналістів навчимо ми.