Тетяна Цимбал: Телебачення нині дає дуже гнітючу картину України. Начебто нацiя - це лише полiтики та експерти

Їхня мова вважалась еталонною, а манера і стиль  – прикладом для наслідування. Дикторів українського телебачення за радянських часів знала вся країна. Вони всі працювали на одному каналі і були кумирами мільйонів. З тієї плеяди телезірок в кадрі до цього часу залишається Тетяна Цимбал. Понад 40 років ведуча віддала УТ, «Першому національному», «Новому», «СТБ». Нині Тетяна Василівна - ведуча Суспільного.

Тетяно Василівно, понад 40 років у кадрі. Який секрет професійного довголіття?

Якось так складається доля, такі люди поруч зі мною, що ми весь час в русі. Я дійсно загораюся дуже швидко ідеями.

Вашої передачі «Віра. Надія. Любов» більше не буде на Суспільному?

Вона народилася ще 2010-го року і була задумана як соціальне ток-шоу. Основна мета – допомогти в складних ситуаціях, основні герої – діти. Наприклад, дитина хвора, потрiбна термінова допомога. Другий блок – стосунки в родині, негаразди в школі. Третій блок – якась щаслива історія. Тому і «Віра. Надія. Любов» - три блоки. З часом нам порадили зробити ток-шоу, але говорити про реформи. Ми стали робити і таку програму. Зараз її не буде, але я вважаю, що така програма потрібна, тим більше на суспільному телебаченні.

То чому ухвалене саме таке рішення?

Це треба запитати у нового менеджменту. Когось я знаю, когось зовсім не знаю з цих людей. Вони мені симпатичні: активні, молоді, чогось хочуть. Але давайте будемо говорити про це трохи згодом, коли почне в ефірі йти новий продукт. Просто змінити НТКУ на НСТУ і поділити посади і кабінети – це не створення телебачення.

Я не зовсім розумію, чому треба робити суспільне телебачення на базі державного. Чому не може бути державне телебачення і суспільне телебачення? Віктор Степанович Черномирдін славився своїми крилатими фразами. Йому належить і така: «Реформи починаються там, де закінчуються гроші».  Я розумію, що утримувати таку величезну структуру, як державне телебачення, дуже затратно і воно має бути зрештою за логікою потужним, найкращим. Зараз це не дозволяє кишеня. Проте перебудовувати завжди важче, ніж будувати нове, з новою вірою, з новим ентузіазмом, з новою командою. Тому їм тут складно. Тим паче, що навіть на юридичному рівні багато питань. Одні юристи вважають, що це абсолютно нова структура, а інші вважають, що Суспільне - це правонаступник державного, тому що на його базі створене.

Ваша зарплатня якось змінилась після реформам, які пережила НТКУ?

Зарплату пiдвищили приблизно рiк тому. У мене 8-9 тисяч гривень. Чесно скажу, я не багато грошей отримую. Свого часу у мене було значно більше: і персональні автомобілі, і одягали мене... Але для мене це не є метою. Я знала, що працюючи тут,  піду на компроміс. Я знаю, що дуже важко створювати Суспільне. І тільки лінивий не говорить про недофінансування, про те, що половину дали…

З ким із керівництва ви спілкуєтесь щодо творчих планів?

Сьогодні перед вами я спілкувалась із дуже симпатичною людиною – Андрієм Сайчуком (український телевізійний журналіст, нині працює на Суспільному телебаченні – «Главком»). Юрія Макарова (Юрій Макаров – відомий український журналіст, член правління Суспільного телебачення, відповідальний за просвітницький напрям діяльності – «Главком») я дуже поважаю, як митця та фахівця, не знаю, яким він буде менеджером.

Перший канал (тепер UA.Перший) покриває всю країну. Вам не здається, що у такі кризові часи ми цей потужний інструмент впливу зовсім не використовується. Рейтинги показують, що такий контент мало цікавить глядача.

Телебачення - це віддзеркалення суспільства, це стара істина. От ми всі волаємо, що у нас погана медицина, пенсійна реформа, ЖКГ. І раптом одне телебачення – бездоганне? Так не буває. Але  ТБ - це дуже потужна сила і її треба використовувати. Необхідно! Не маніпулювати, не пристосовувати. Я страшенно не люблю, коли говорять про телебачення і про радіо, як про засоби масової інформації. У телебачення  багато суспільних функцій: і виховна, і інтегруюча, і рекреативна, і освітня, звичайно, інформаційна, і пропагандистська. Так, пропаганда. Не бійтеся цього слова.

Але погодьтесь, що навіть під час війни у нас нема пропаганди, вона визнана якимось злочином…

Я буваю на держiспитах.  Коли запитуєш: «Яка різниця між журналістом і пропагандистом?», - блискучi  вiдповiдi!  Однак, однозначно вiдчувається  засудження пропаганди як такої.  Але ми – держава. У нас своя iсторiя, свої інтереси, своя політика, нам є що захищати і ми маємо це пропагувати.  Розумно, переконливо, дієво.

Ваша діяльність не обмежується роботою на каналі. Досі викладаєте у Київському міжнародному університеті?

Зараз вже ні. Коли мене запросили на цей канал із проектом «Лінія долі», а згодом прийшов Єгор Бенкендорф  (нині генеральний директор інформаційного каналу «112 Україна», колишній голова правління телеканалу «Інтер» та колишній генеральний директор Національної телекомпанії України – «Главком») і з’явився проект «Віра. Надія. Любов», я перестала викладати, але мене запрошують іноді на канали попрацювати з ведучими. Я дуже рада, коли можу допомогти. Мені цікаво працювати з людьми, які вже «помацали» справу, яким вже не треба розповідати все від А до Я.  У них вже є конкретні запитання, це дуже цікаво. Я собі розробила кілька курсів…

Молоді телевізійні зірки питають у вас порад?

Так, звичайно. Іноді продюсери звертаються. Скажімо, Матвій Сарайкін (виконавчий продюсер телеканалів НТН та «Інтер» - «Главком»). Для НТН я працювала з двома ведучими. Зараз звертаються піар-менеджери, тому що відчувають необхідність самим вести якісь заходи.

Українські політики користувались вашими послугами?

Так. Але ж вони мене не уповноважували говорити про це. Політики – окрема iсторiя. Кожному, хто хоче бути медiйною особою, треба вчитися майстерності публічного виступу.

Чого бракує нашим політикам? А у кого з них дуже вдалий публічний образ?

Зараз настільки багато політики в ефірі, що вони самі демонструють, що можуть, як говорять, поводяться. Екран – не люстро, а лупа!

Я вважаю, що Юлія Володимирівна (Тимошенко, - «Главком») тримає дуже правильну форму, правильно сидить, правильно вдягається. У неї хороші тренери. Нема сумніву, що в неї є смак. Багато з жінок-політиків набагато уважніше ставляться до свого образу, ніж чоловіки. Чоловіки, на жаль, брутальні  в більшості своїй, неохайні. Через те, що успiх оратора на 70% залежить від зовнішності, на 20% від манери говорити і мовленнєвої культури, і тільки на 10% від того, що саме говориться. Він може за свою партію душу рвати, але не переконає аудиторiю. Мало купити Armani, його треба вміти носити.

У радянські часи мова дикторів була еталонною. Як цього вдавалось досягати?

Ви знаєте, що стало вирішальною причиною, чому я пішла з викладацької діяльності? Коли освіта стала платною, я думала: «От тепер за свої гроші студенти будуть знання «зубами виривати». Виходить навпаки. Психологія така: я заплатив, значить, я можу не ходити. Так багато хто думає. Не всi, слава Богу!  Але… До мене навіть батьки студентів приїздили. «Я вас прошу, поставте, я ж заплатив. Працювати за цією професією моя дитина не буде», - приблизно так вони кажуть. Мені що більше немає чого робити? Я готуюсь, приходжу в університет, я поспішаю, щоб не запізнитись… Я їх потім прошу, щоб вони принаймні не говорили, що в мене вчились. От саме це мене відштовхнуло. Працювати з ведучими менi цiкаво -  я розумію, що вони хочуть навчитися.

Чому нове покоління ведучих і дикторів не володіють мистецтвом мови?

По-перше, у радянські часи був жорсткий відбір, ми проходили конкурс. Там сиділи режисери, оператори звукорежисери, гримери, диктори.

З нами добре працювали, величезна увага була з боку корифеїв радіо до слова, звуку, тембру, інтонації... Були такі майстри, як Ігор Володимирович Мурашко, Олена Дмитрівна Коваленко, Микола Іванович Погрібний.

Ведучих карали за помилки?

Премію знімали. І соромно було, дуже соромно. На Хрещатику, 26 було виходжу після програми, назустрiч ідуть люди, а я думаю: «Що вони про мене думають?».

Не було стільки каналів і те, що відбувалось у кадрі, було під всезагальним прицілом.

Численні помилки, особливо у тих, хто працює у прямому ефірі – це бич сучасного ТБ. Яких типових огріхів припускаються ведучі?

Калька з російської дуже поширена. Це загальна пошесть. Так говорять політики, так говорять експерти, депутати.

Ще одна дуже поширена історія – багатослів’я. Стала дуже популярною студійна журналістика. Один із законів інтерв’юера – це чітке формулювання запитання. Воно має бути сформульоване таким чином, аби не було відповіді «так» чи «ні». Має відповідати ваш гість, а не ви давати йому варiанти вiдповiдi. Адже показник твоєї майстерності – це цікавий гість. Є таке золоте телевізійне правило: можеш не говорити – не говори, тому що телебачення володіє надзвичайно потужними засобами виразності; план, кадр, ракурс.

Знаєте як було раніше? Стояв редактор у апаратній і зупиняв запис, якщо було щось неправильно сказано. На Хрещатику, 26 щопонеділка проводили огляди за минулий тиждень. Були рецензенти. Ця традиція вже зникла. Була червона дошка, де повідомлялось про наші перемоги, досягнення, хороші програми за підсумком «летючки». І чорна дошка. На цій дошці вивішували невдачі.

Наш легендарний директор Іван Гаврилович Мащенко перед зарплатою завжди казав: «Час розплати настав». Все записувалось, програмний режисер записував, що там хто і як сказав. На скільки затримався вихід, наскільки затягли програму. Вчили тоді, звичайно, рублем.

Чому в Україні на відміну від Європи, США у кадрі «діти» по 25-30 років, люди без досвіду і багажу знань? Навіть у Росії нема такого ейджизму: Познеру за 80 років, а він топовий ведучий…

Україна вирує, iде політична колотнеча, з’являються i зникають канали. Де тут виплекати носiїв традицій?! В Європі та США сталі демократії, все зрозуміло. А у нас постiйнi змiни. На колишньому НТКУ  з середин 90-х кожнi два роки відбувалась ротація керівництва. Та й з дорогими ведучими працювати важче, завжди легше і дешевше набрати молодих. Безумовно, потрiбнi молоді, але вони мають бути підготовлені.

Візьміть, наприклад, хлопців кінця 80-х, випускників Київського університету, там же блискуча плеяда: Олександр Ткаченко, Микола Княжицький, Олег Панюта… Вони вже 50-літні, сьогоднi - менеджери. Ткаченко – менеджер від Бога. Дивіться, як він змінив «Новий канал», коли прийшов туди. Я знаю цю історію, працювала там. Дивіться, яка когорта ведучих при ньому набула імені: Юра Горбунов, Маша Єфросиніна, Олег Панюта, Андрій Шевченко, Лідочка Таран, Павло Кужеєв – це все «Новий» зразка 2000-го року. Вони працюють. Ткаченко свого часу запросив на «1+1» Аллу Мазур, яка сьогодні є обличчям інформаційного мовлення каналу. Вони всі випускники 80-х, до речі, учні Тамари Володимирівни Щербатюк (відома радянська і українська телеведуча, що пішла з життя 2015 року – «Главком»). Я трішечки долучалась до їх навчання у мовному аспекті, пам’ятаю їх і дуже радію за них.

Вітер змін, часу, сезонів також хитає  і дерево телебачення, але завжди має бути коріння. Воно триматиме крону.

Я була в шоці, коли дізналася, що на смітнику знайшли архіви Дмитра Михайловича Гнатюка (легендарний оперний співак пішов з життя у 2016 році – «Главком»). Нам треба просто стати перед іконою перехреститися і сказати «Боже, поверни нам совість i пам’ять!»

На вашу думку, чому сьогодні рейтинги Суспільного дуже низькі?

I немовля не вiдразу подає голос. Треба час! А що ж ми бачимо сьогодні? Ми бачимо Україну на каналах? Тільки якщо вибухнув якийсь склад боєприпасів, або трапилось ДТП, або вбивство, тоді ми чуємо регіони. І через це складається дуже гнітюча картина України. А де ж українцi, що будують i захищають свою державу: науковцi, аграрiї, медики, митцi, будiвельники? Чи нацiя складається з полiтикiв та експертiв? Та нi! Мрiємо, закохуємось, робимо вiдкриття, народжуємо дiтей, волонтеримо, вчимось, ставимо рекорди… живемо! Ау, ТБ!

Я думаю, що зарано ще чогось вимагати від Суспільного. Виробнича база дуже застаріла. Це все одно, що вимагати людині зробити комп’ютерну графіку і дати їй олівець. Це неможливо.

Були моменти, коли хотілось кинути свою професію?

Я досі дивуюся, як можна роками читати погоду. Я починала з дикторської групи, з молодіжних програм. Потім були новини. Далі концерти. Я пам’ятаю наші першi концерти з Тамарою Стратієнко – київськi гастролi Магомаєва. Молодіжка тривала довго. Потім була незабутня художня публіцистика.

Були новини кіноекрану, з 80-го року я підхопила від Тамари Стратієнко цю естафету. Оцей перехід з однієї діяльності в іншу, він не дає заскорузнути і працювати тільки заради грошей.

Юлія Тунік, Станіслав Груздєв (фото), «Главком»