В Україні скасують групи інвалідності. Що задумала влада?

Кабмін замість радянської системи груп інвалідності має намір запровадити європейські стандарти Міжнародної класифікації функціонування. При цьому уряд керується рекомендаціями Всесвітньої організації охорони здоровʼя. Людей з фізичними вадами поділятимуть за різними рівнями працездатності, а не за групами інвалідності. Це, за планами влади, дозволить збільшити кількість працівників з інвалідністю.

Загалом в Україні сьогодні близько 2,6 млн осіб  з інвалідністю. До чого готуватися їм?

З цим питанням «Главком» звернувся, до голови Комітету Верховної Ради з питань соціальної політики та захисту прав ветеранів Галини Третьякової. Депутатка також прокоментувала позицію нової влади з питань виплати пенсій для мешканців окупованих територій та скорочення кількості громадян, які отримуватимуть субсидії.

В Україні невдовзі будуть скасовані групи інвалідності, на зміну прийде Міжнародна класифікація функціональності. Як вираховуватиметься відсоток втрати працездатності, хто проводитиме ці обчислення? До чого готуватися українцям з інвалідністю?

Саме цю частину законопроєкту виписують у МОЗ, це їхня компетенція. Що стосується соціальної політики, то відсоток втрати функціональності – це вхід для надання реабілітаційних процедур.

Ці послуги активного характеру виводили б людину, у якої є якісь часткові проблеми, у стан, коли ці проблеми або зникають зовсім, або зменшуються.

Окрім реабілітаційних можливостей, які отримуватиме людина після реформи, як це позначиться на зменшенні виплат конкретній людині?

Пріоритетом для нас є створення інклюзивних можливостей для людей з інвалідністю у суспільстві. Ми займатимемося тим, щоби приводити усю інфраструктуру у відповідність до потреб таких людей. Їх у нас, за статистикою, 2,6 млн.

Звернула б увагу також на не дуже ефективну норму (4%) щодо обов’язкової квоти на людей з інвалідністю у трудових колективах у приватному секторі економіки. Тут потрібно також переходити до європейських норм. В Європі працедавець створює для людей з інвалідністю умови роботи. Наприклад, для працівників на візочку мають бути обладнані ліфти. Якщо у людини немає кінцівок, то мають бути спеціальні клавіатури для комп’ютерів. Якщо людина незряча, то вона може, наприклад, працювати у колцентрі. Для цього їй потрібна тактильна клавіатура.

Але яким пряником держава спонукатиме приватні підприємства закуповувати устаткування, покращувати умови для людей з інвалідністю?

Сьогодні немає якихось бонусів для роботодавців. Працедавці нині у такій ситуації: якщо у них немає за квотою 4% працевлаштованих людей з інвалідністю, то вони мають сплатити штраф. Натомість ми хочемо зробити так, аби місця для роботи людей з інвалідністю були обладнані, хоча вони можуть бути і не зайняті. Сьогодні працедавці скаржаться на те, що немає людей з інвалідністю, яких вони хочуть працевлаштувати. Тобто вони платять зарплати не людям з інвалідністю, а для того, щоби прозвітувати на папірцях, що вони працюють з людиною з інвалідністю. Хіба це нам потрібно? Нам потрібно, щоби на підприємствах були справжні робочі місця для роботи людей з інвалідністю і ці робочі місця були би в базі центрів зайнятості.

Та все ж, як спонукати до цього працедавця?

Інколи держави винаходять державні кошти для того, щоби фінансувати створення таких робочих місць. Це можуть бути тимчасові програми. Таке задекларував уже уряд на чолі з Олексієм Гончаруком, вони озвучили програму на п’ять років. Таким чином уряд виокремлює у держбюджеті пріоритет, кошти, якими можна буде допомагати. Тепер треба дивитися, що вони виписали у проєкті держбюджету, які їхні пропозиції.

На цю тему ще слід буде говорити як з прем’єром, так і з міністерством соціальної політики. Не думаю, що все із задекларованого ми зробимо уже у 2020 році, але підготовку до впровадження змін ми ведемо уже зараз. Реанімуватимемо законопроєкти, згідно із якими і державні, і місцеві органи державної влади про це мають дбати. Зараз ми з комітетом виїжджаємо до Харкова, до цього на цю тему комунікували із заступником голови КМДА. Словом, працюємо над тим, як структурно взаємодіяти. Під час регіональної реформи ми не проговорили, яким чином у соціальних проєктах беруть участь місцеві адміністрації і центральний рівень.

Важливим є питання компенсації за отриману шкоду, яка призвела до інвалідності. Наприклад, ви зайшли на вокзал, посковзнулися і зламали ногу. Це тому, що прибиральник чи інший працівник не поставили табличку «Обережно! Слизька підлога». У такому випадку той, хто володіє цим залом, чи є розпорядником, має відшкодувати збиток. Реформа за чесну компенсацію за життя і здоров’я призводить до відповідальності того, хто є власником якогось бізнесу. Яскравий приклад – Одеса, пожежа у готелі. Там загинула громадянка Австралії. Так от, її родина виставила позов на 1 млн євро. На цю суму арештовано майно не тільки власника цього готелю, а й співвласників. Як ви думаєте, скільки в позовних вимогах написали українці, які втратили близьких? Значно менші суми. Можу сказати, що маємо угоду з ЄС, відповідно до якої сума страхової відповідальності за заподіяну шкоду на автодорогах має становити не менше 1 млн євро на одну особу, і не менше 3 млн євро за фактом одного ДТП. Проте цю директиву Україна наразі не імплементувала. А ці гроші – частина чесної компенсації за життя і здоров’я людини. Подібну реформу близько 10 років тому провадила Чехія, мова про Цивільний кодекс. Ми попросили допомоги у Ради Європи, бо це докорінно змінює ставлення до відповідальності і також створює економічні передумови, коли у безпеку вкладати дешевше, ніж потім відшкодовувати через втрату життя та здоров’я.

Не секрет, що в Україні поширена практика купівлі інвалідності. Яким чином нова система захищатиме від такого «бізнесу», якими мають бути запобіжники?

Цю систему робитимемо динамічною. Держава, в свою чергу, має надавати можливості для психологічної реабілітації, допомагати з протезуванням, аби повертати людину до життя. Мають фінансуватися такі заходи, які повертають людину до суспільства. Питання про запобіжники – це більше питання до МОЗ. Для мене, як фахівця із соціальної і фінансової сфер, важливо, щоби політика була динамічною, щоб у ній не було корупційних явищ. Важливо, щоби ті заходи, які ми направляємо до людини, зменшували відсоток людей, які втратили працездатність.

Робитимете систему динамічною. Що це означає?

Це означає, що один раз на два роки, чи в якийсь інший інтервал проводитиметься анкетування людини. Матимуть право приймати це анкетування лише сертифіковані лікарі, які нестимуть особисту і професійну відповідальність за те, що встановили той чи інший рівень втрати працездатності для людини. Ось це і буде основний запобіжник.

Але подібне є і зараз. Люди з явною інвалідністю, часом і ті, які не мають рук-ніг, змушені періодично підтверджувати, що у них не виросли ноги. Як це змінити?

Є таке, це третя група інвалідності. Ці люди доводять це комісіям, куди несуть хабар. Реформа, яку ми провадимо не означає, що ми викорінимо усю корупцію, вона має бути зменшеною. Говоримо про запобіжники, які її зменшуватимуть. Матимемо реєстр, у якому будуть прізвища лікарів, кожен з яких нестиме індивідуальну відповідальність. Наша реформа відбувається паралельно з реформою медичної галузі. Півтора місяця тому ми звернулися до уряду з проханням, щоби до оптової закупівлі активних реабілітаційних послуг була залучена Національна служба здоров’я, щоби ми до людей з інвалідністю, які потребують активної реабілітації, закуповували такі послуги, і вони їх отримували там, де потребують. На виході хотіли би мати зменшення відсотку людей з обмеженою функціональністю. Тобто держава має зробити все, аби ми людину повертали до життя, а не відкуплялися від неї тільки грошима.

«Чому нашого громадянина в Польщі, Ізраїлі, США ми захищаємо, а на окупованій території – ні?»

Не менш важливою є тема соціальних виплат мешканцям неконтрольованих територій. Чи потрібно здійснювати такі виплати?

Моя точка зору співпадає з позицією ООН і з усіма їх висновками. Навіть на окупованих територіях права людини на пенсії забезпечуються країною, де людина працювала під час своєї трудової діяльності. Люди, які перебувають на підконтрольній території мало чим відрізняються від українця, який 40 років відпрацював в Україні, а потім поїхав в Ізраїль, Польщу, чи ще кудись.

Мешканці міст і селищ, розташованих на лінії розмежування розповідають про нерівність якраз через те, що окремі отримують виплати як на підконтрольній, так і не на підконтрольній території. Чи вважаєте ви це проблемою?

Так от ми, як держава, не маємо створювати дискримінаційні речі, коли людина з окупованої території верифікується тут один раз на два місяці, то мешканці підконтрольної Києву території верифікуються один раз на рік чи два. А ми маємо ставитися однаково до наших громадян, незалежно від того, де вони проживають.

Але ж одні, ті, хто на окупованій території, мають на руках просто більше грошей, ніж інші. І мова не про зароблені, а просто про вміння знаходити користь від самої війни…

А ви думаєте, що таким людям краще живеться на окупованій території? Знаєте, я не беруся дискутувати на тему, кому краще. Я готова говорити на тему: чи винна держава? А хто більше, чи менше отримує на якій території, кому краще, чи гірше – життя визначить. Ми, як держава, маємо створити для свого громадянина таку систему захисту, яку ми створюємо зараз. Якщо це наш громадянин і ми не визнали, що він зрадник чи терорист, то маємо допомогти. Якщо зрадник, то до суду, який визначить його долю. То чому нашого громадянина, який перебуває в Польщі, Ізраїлі, США, який сплачував податки тут, ми захищаємо, а того, хто перебуває на окупованій території, – ні?

Україна декларує бажання перетягти мешканців окупованих територій на свій бік. Але вони часто розповідають, що в окупації мають менші комунальні тарифи, ніж «у вашому Києві». Враховуючи, що частина з цих людей має змогу отримувати виплати по обидва боки лінії розмежування, то навіщо їм змінювати існуючий порядок речей: грошей більше – платити менше?

Ми самі маємо почати жити краще, розвивати свою економіку, жити вільніше. Нас не чіпають поліцейські, коли ми про щось вільно висловлюємося. Ви зараз кажете, що вони отримують в матеріальному плані, але не кажете, що втрачають в ментальному. Ще раз наголошу, що не збираюся аналізувати, кому краще, бо ніхто не вираховував втрати морального характеру. Якщо вони покинуть там свою домівку (на окупованій частині) і приїдуть на контрольовану територію України, то на що вони нас приречуть? Чи маємо їм безоплатно виділяти житло чи маємо компенсовувати втрати? Чи можемо ми їм усім забезпечити робочі місця тут, потім сплачувати пенсії? Відповідно до нашого антитерористичного законодавства, за теракти несе відповідальність держава. Ми маємо рахувати, що буде, якщо ця людина переїде? Адже її захист покладеться на плечі інших платників податків. То може краще звільняти наші території і паралельно робити те, що ми робимо зараз щодо соціального захисту людей, робити привабливою нашу країну для всіх? Не можна переводити цю розмову в побутову площину. Бо якщо так, давайте відміняти статтю 25 Конституції України (громадянин України не може бути позбавлений громадянства і права змінити громадянство, не може бути вигнаний за межі України або виданий іншій державі. Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами).

Прихильником виплати пенсій мешканцям тимчасово окупованих територій є радник секретаря Ради нацбезпеки і оборони Сергій Сивохо. «Пенсіонери не повинні стояти в чергах на блокпостах раз на два місяці, щоб забрати свої гроші», - обурювався він у Facebook. То Україна має перераховувати гроші окупаційним адміністраціям, аби вони сплачували пенсії?

Ні, звичайно, це пересмикування. Павло Розенко те саме нам закидає. Як побачу його, то скажу, аби не пересмикував. Мова лише про те, що люди не мають стояти в чергах настільки часто, як зараз. Вони мають отримувати кошти на підконтрольній території, але ж можна для них сплачувати раз на пів року, аби вони верифікувалися, скажімо, один раз у пів року. Бо просто дуже складно часто верифікувати, наприклад, маломобільну людину. Так само нам легше буде контролювати, чи помер, чи ні наш пенсіонер. Над механізмом, як це зробити, працюють центральні органи виконавчої влади.

Зміни до Закону про статус ветеранів мають бути підготовлені до 15 листопада. Якими є ключові пропозиції від Комітету, який ви очолюєте?

Робота в Комітеті над цим ще триває. Намагатимемося встигнути до заявленого часу. Є три ключові питання, навколо яких розгорнулися дискусії: 1) добровольці АТО чи добровольці ООС. Адже у нас по факту є добровольці як ті, так і інші; 2) командир має свідчити про те, що боєць справді служив, чи потрібні три свідки. Якщо командир, то чий безпосередньо командир; 3) на якому рівні має надаватися перелік документів, який потрібен для занесення людини до реєстру. Чи це має бути встановлено на рівні закону і комісія переглядає цю інформацію, дивиться, аби вона відповідала закону. Або достатньо буде постанови Кабінету міністрів.

Це важкий законопроєкт, знову буде турборежим. Я голосувала червоною кнопкою (29 жовтня щодо скорочення терміну підготовки до другого читання проєкту закону щодо надання статусу та соціальних гарантій окремим особам із числа учасників антитерористичної операції №2045-1 – «Главком»). Бо я розуміла, що там проблем багато. І це для того, щоби ми мали час подискутувати в Комітеті. Але, на жаль, парламент нам не дав такої можливості і процедура була скорочена на вимогу в тому числі «Європейської солідарності». Тому будемо намагатися відпрацювати швидко і якісно в тих умовах, у яких перебуваємо.

«Людина не хоче отримувати більшу зарплату тому, бо… втратить субсидію»

Наостанок дозвольте запитання щодо ситуації із субсидіями. Такі виплати у Києві тепер отримують майже на 50% менше домогосподарств, ніж у минулому році. Кияни різко розбагатіли?

Загалом люди почали отримувати просто більше доходів. Фонд заробітної плати зростав майже удвічі швидше, ніж інфляційні процеси за останній рік. Я знаю, що останні півтора місяця міністерка соціальної політики активно їздила регіонами, переглядала, яким чином монетизувати ці виплати. Тому я не бачу якихось ознак погіршення, що когось будуть обділяти, дискримінувати. Та існує навпаки тенденція, коли людина не хоче отримувати більшу зарплату тому, що вона втрачає субсидію.

Чи скаржаться люди на нові правила отримання субсидій?

Знаю, що напруження немає. До мене скарги не надходять і до наших народних депутатів також. Та і опалювальний сезон тільки-но розпочався. Для нас зворотній зв’язок – це знати, яким чином наші виборці на зміни реагують. Якщо будуть скарги, то всі вони будуть тут у Комітеті з питань соцполітики і у мажоритарників. Розумієте, ми хочемо повернути податки у родини домогосподарств. Нині є велика дискусія щодо розміру прожиткового мінімуму. Думаю, за кілька тижнів буде готовий закон, який відв’яже від прожиткового мінімуму купу економічних величин. Ми ж хочемо прожитковий мінімум прив’язати до неоподатковуваного мінімуму на кожного члена домогосподарства. Тобто ми хочемо, щоби годувальник отримував ці кошти не у вигляді субсидій. Аби він самостійно визначав, чи йому купувати одяг чи опалювати житло. Хочемо якнайшвидше провести цю реформу, але це непросто. Ми п’ять років гаяли час, а зараз докорінно перезавантажуємо всю державу. Помилка попередньої влади полягала в тому, що вони брали пріоритет точкові реформи – Національної поліції, чи банківської реформи. А воно так не працює, вони не вписалися у структуру нашого життя. Бо тут треба змінювати усе.

Михайло Глуховський, «Главком»