Володимир Василенко: Потенціал звернень до міжнародних судів уже вичерпано, Україні треба йти іншим шляхом

19 квітня Міжнародний суд ООН ухвалив проміжне рішення у справі «Україна проти Росії» щодо встановлення тимчасових заходів. У частині порушення Конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації суд рішення суду є на користь України, а от у частині порушення Конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму, на думку суду, Україна надала недостатньо доказів причетності Росії до фінансування тероризму на сході України. Чому так сталося і на чому потрібно зосередитися українській делегації під час майбутнього розгляду справи по суті аналізував Володимир Василенко, Надзвичайний і Повноважний посол України, представник України в Раді ООН із прав людини (2006–2010 рр.), уповноважений України в Міжнародному суді ООН (2006-2009 рр.)

16 січня 2017 року Україна подала позов до Міжнародного суду ООН у Гаазі. З якими намірами ми це робили і що просила Україна?

 У частині боротьби з фінансуванням тероризму – щоб суд зобов’язав РФ здійснювати належний контроль за своїми кордонами з метою запобігання подальшому постачанню зброї, боєприпасів, техніки з території Росії на територію України, грошовим переказам, підготовці груп, які беруть участь у терористичних актах. У частині расової дискримінації Україна попросила суд зобов'язати Росію припинити дії та утриматися від подальших утисків кримськотатарського народу, етнічних українців у політичних та культурних сферах, у тому числі скасувати рішення щодо заборони Меджлісу кримськотатарського народу.

Суд розглядав звернення України більше місяця і 19 квітня 2017 року ухвалив наказ (проміжне рішення суду. – «Главком») про запровадження тимчасових заходів. Цей документ досить об’ємний, 37 сторінок, 106 пунктів. У сухому залишку в 106-му пункті йдеться, що до ухвалення остаточного рішення у справі РФ зобов’язана утримуватися від продовження або запровадження обмежень щодо компетенції кримськотатарської спільноти, зберігати її представницькі інституції, включаючи Меджліс, забезпечити доступність освіти українською мовою. Обидві сторони повинні утримуватися від таких дій, які можуть погіршувати ситуацію довкола цього спору або ще більше ускладнити його розв’язання. Власне кажучи, ці пункти на сто відсотків задовольняють вимоги української сторони. Навіть звернення суду до обох сторін утримуватися від будь-яких подальших дій стосуються практично РФ, бо Україна не порушує Конвенцію про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, вона не застосовує дискримінаційних заходів до українців у Криму і на Донбасі, зокрема і до кримських татар. Україна не постачає озброєння і не порушує своїми діями Конвенцію про боротьбу з фінансуванням тероризму. В цій частині рішення суду абсолютно в принциповому плані задовольнило всі ті вимоги, які сформулювала українська делегація.

Щодо вимог України в частині порушення чи застосування Конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму, то суд відмовився ухвалювати рішення про будь-які тимчасові заходи. Підстави відмови запровадити попередні заходи у зв’язку з порушенням Росією Конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму викладено у пунктах 74, 75 наказу суду. Там сказано про те, що Україна не надала суду достатніх доказів, які б переконливо свідчили, що Росія мала намір, аби ресурси (зброя, військова техніка, боєприпаси і т.д.) надані «ДНР», «ЛНР», використовувалися для здійснення терористичних актів. Тобто не довели наявність безпосереднього зв’язку між постачанням зазначених ресурсів і тим, що вони використовуються для терористичних актів і що Росія надавала їх саме з такою метою.

Тому суд дійшов висновку, що умови, необхідні для запровадження тимчасових заходів щодо прав, які має Україна на основі Конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму, не виконано.

Далі в рішенні йдеться про те, що цей висновок не впливає на обов’язки обох сторін виконувати вимоги Конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму, зокрема виконувати обов’язки, передбаченні статтею 18 цієї конвенції. А саме на цю статтю посилалася Україна, формулюючи свій запит щодо запровадження тимчасових заходів.

Для мене залишається дивним, чому саме тільки на цю статтю посилалася українська делегація. Річ у тім, що стаття 18 передбачає обов’язок сторін конвенції співпрацювати одна з одною у справі запобіганні фінансуванню тероризму. Існує досить віддалений зв'язок між співпрацею у запобіганні фінансуванню і самим фінансуванням. Доказів виявилося недостатньо, щоб з них випливав намір Росії фінансувати терористичні акти.

Я хочу пояснити таку річ. Тут треба враховувати і знати позиції обох держав. Україна у своїх документах, які вона подала Міжнародному суду ООН, побіжно згадувала, що Росія скоїла акт агресії проти України, підтримує певні терористичні організації («ЛНР», «ДНР», «Харківські партизани»), що здійснюють терористичні акти на території України, і що ці терористичні організації фінансує РФ. Російська позиція полягає в тому, що на території має місце внутрішній збройний конфлікт, що воєнні дії тривають між «повстанцями» і владою України, а це виключає тероризм. На цій підставі Росія взагалі вимагала, щоб питання тероризму суд не розглядав. Але суд відмовився прислухатися до аргументів РФ. Наказ суду про тимчасові заходи не вирішує справу по суті, це лише попереднє рішення. Суд визнав свою юрисдикцію у справ порушення обох Конвенцій. Тобто все ще попереду.

На вашу думку, чи вдасться Україні довести, що Росія таки постачає озброєння «ЛНР», «ДНР», фінансує їх?

Складається дуже непроста ситуація. Я вважаю, що делегація України у цьому питанні зайняла не досить певну і чітку позицію. Власне кажучи, коли українська делегація вважає, що «ЛНР», «ДНР» – терористичні організації, то тим самим визнає, що в Україні точиться внутрішній конфлікт. Хоча в наших документах зазначається, що мала місце агресія Росії проти України. Правильно було б більш артикульовано заявити, що Росія здійснила проти України акт агресії, але це не виключає можливості існування на території України терористичних організацій Щодо «ЛНР» і «ДНР», то вони є органами окупаційної адміністрації РФ.  Там же є іррегулярні збройні угруповання, які є частиною збройних сил РФ. Оскільки вони створені Росією, вони фінансуються Росією, вони контролюються Росією і керуються нею. Така кваліфікація підпадає під пункт G статті 3 резолюції Генеральної асамблеї 1974 року про визначення агресії. Тоді ми чітко стоїмо на позиції, що Росія є державою-агресором і її дії мають оцінюватися на основі зовсім інших міжнародно-правових актів.Таким чином сформулювана позиція не підривати загальнодержавну позицію України щодо відсічі збройній агресії Росії та ліквідації її наслідків.

Якщо парламент зголоситься і ухвалить закон про окуповані території, чи не буде вже запізно, адже судовий процес уже триває?..

Тут немає жодних суперечностей. Делегації України треба більш чітко сформулювати позицію, а головне – надати суду докази фінансування терористичних організацій і того, що російська сторона знала, що надане нею озброєння буде використане саме для терористичних актів.

Тобто інформації про збитий МН17 не достатньо?

У документах, які надала українська сторона, йшлося про знищення МН17, про вбивство людей в автобусі з мирними жителями, але там просто зазначалося, що ці факти є наслідком терористичних актів. А насправді, якщо ми говоримо, що Росія – агресор, то ці дії треба інакше кваліфікувати: знищення цивільного літака під час збройного конфлікту – це воєнний злочин. Те ж саме стосується і вбивства мирних жителів.

Не можна допустити, щоб заради успіху в суді з приводу встановлення факту порушення Росією окремої Конвенції підривалася позиція України в питанні кваліфікації дій Росії як агресії. Ось у чому складність усієї ситуації.

Чи впливає на оцінку суду дій на Донбасі наявність Мінських домовленостей, які навіть українським парламентом не ратифіковано? Навіщо в цьому наказі суд про них згадав?

Тимчасові заходи прописані в пункті 106, який є резолютивною частиною, де встановлюються зобов’язання Росії. Суд з власної ініціативи згадав про Мінські домовленості. Згадка про них міститься в пункті 104 цього документа, тобто тій частині, яка не встановлює зобов’язаннь. Це треба чітко розуміти. Суд, посилаючись на резолюцію Ради Безпеки ООН 2202, якою  схвалював факт Мінських домовленостей, заявив, щовиконання сторонами Мінських домовленостей з метою мирного врегулювання. І все. Суд просто заявив про бажаність виконання, але не зобов’язанн їх виконувати. Нагадаю, всі зобов’язання сторін спору прописано в пункті 106.

За формою і змістом Мінські домовленості взагалі не є міжнародною угодою в сенсі міжнародного публічного права. Їх слід кваліфікувати як юридично нікчемні акти, притому нікчемні з моменту їх укладення. Відповідно до статті 52 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, будь-яка угода, укладена в умовах застосування сили щодо однієї сторони або навіть погрози сили, є юридично нікчемною. Тому Мінські домовленості – це політичні домовленості, які не встановлюють юридичного зобов’язання. Це лише політичні зобов’язання. Відмова від них не тягне за собою міжнародно-правову відповідальність.

Але в практичному сенсі ці домовленості треба виконувати. Що таке виконання будь-якої міжнародної угоди чи політичної угоди? Виконання міжнародної угоди або політичної угоди завжди пов’язано із тлумаченням цієї угоди. Мінські домовленості, щоб їх виконати, треба тлумачити у світлі вимог загальних принципів міжнародного права, вимог міжнародних стандартів захисту прав людини, Конституції України,наших національних інтересів. В даних момент українська влада зайняла більш-менш нормальну позицію щодо виконання цих домовленостей. Те ж саме можна сказати про наших західних партнерів. Сьогодні вже ніхто не говорить про те, що треба проводити вибори на окупованих територіях, принаймні ні президент України, ні Меркель, ні Олланд. У міжнародному праві немає положеннь, які передбачали б проведення виборів на окупованій території. Спершу треба припинити вогонь, вивести всі збройні формування з території України, забезпечити контроль над усією лінією кордону, а тоді вже можна говорити про вибори.

Проміжне рішення суду є обов’язковим до виконання. Але як змусити Росію? І хто буде контролюючим органом?

У рішенні суду не вказано жодної виконавчої структури, бо такої структури, власне кажучи, немає. На Росію лягає зобов’язання виконувати наказ Суду. Якщо Росія його не виконуватиме, то залишається яка можливість? Відповідно до свого статуту Міжнародний суд ООН може звернутися до Ради Безпеки ООН із проханням забезпечити виконання цього рішення. Зрозуміло, що Росія заветує будь-яке рішення Радбезу. Але наслідки для Росії будуть абсолютно негативними. Це знову підтвердить, що Росія – держава, яка своїми діями підриває оснои основ міжнародного правопорядку, не виконуючи рішення Міжнародного суду як головної судової інстанції ООН. Це також створює додаткові правові підстави для розширення санкцій проти РФ.

У наказі  суду йдеться, що Росія зобов’язана буде скасувати своє рішення про заборону Меджлісу кримськотатарського народу. Чи вбачаєте ви загрозу в тому, що Росія може створити на території окупованого Криму клон Меджлісу і заявити, що виконала рішення суду?

Росія – передбачувано-непередбачувана держава. Після першої та другої чеченських воєн, кризи довкола острова Тузла, агресії проти Грузії та України, агресивних дій у Сирії від РФ можна очікувати всього. Швидше за все, Росія не виконуватиме приписи, встановлені Міжнародним судом ООН.

Так, Росія може створити якийсь клон Меджлісу. Адже в російських документах, які подано до суду, запевняється, що в Криму все гаразд. І що навіть українці можуть вчитися українською мовою. Визнано українську мову державною. Але насправді там відбуваються неприпустимі речі, триває повна зачистка всього не лише кримськотатарського, а й українського.

Це саме стосується і виконання рішення суду щодо забезпечення навчання українською мовою. Створять один-два класи і демонструватимуть усім, мовляв, у нас усе добре.

Чи не є рішення суду щодо відновлення Меджлісу та забезпечення україномовного навчання розмитим? Можливо, варто було зазначити, наприклад, забезпечити рівень навчання, що був до окупації Криму?

Це не залежало від дій української делегації. Відповідно до Статуту Міжнародного суду ООН, він може погодитися або не погодитися з тими тимчасовими заходами, яких вимагає та чи інша сторона спору. Він може на свій роздум запропонувати запобіжні заходи, яких, на його думку, необхідно вжити. Суд вирішив так як він вирішив. Тут нічого не можна вдіяти.

Попереду слухання по суті. На чому треба зосередитися українській делегації?

Річ у тім, що всі позови до міжнародних інстанцій – це тактичні заходи. Вони не вирішують стратегічного питання. Всі позови України, які сьогодні є в міжнародних судах, стосуються порушення Росією своїх зобов’язань за окремими конвенціями.

Україна паралельно з цим має порушувати питання кваліфікації дій Росії як акту агресії і вимагати відповідної компенсації за шкоду і завдані збитки, які викликав цей акт агресії.

Ви часто чуєте, що очільники нашої держави кажуть, що вони підуть у міжнародні суди і всього там досягнуть. Це демагогія. Тому що потенціал звернень до міжнародних судів уже вичерпано. Є інший стратегічний шлях – підготовка консолідованої претензії України, як держави, що зазнала агресії,  до Росії, як держави-агресора.

Нагадаю, що сьогодні Україна порушила кілька позовів до міжнародних судів – у Європейському суді з прав людини (п'ять позовів), у Міжнародному суді ООН (один позов), у Міжнародному морському арбітражі (один позов), звернення до Міжнародного кримінального суду.

Чи може Росія піти протореним шляхом і денонсувати ці дві конвенції, на основі яких ми позиваємося до неї? Адже Путін уже підписав розпорядження «про намір не ставати учасником Римського статуту Міжнародного кримінального суду».

Потяг пішов. Україна вже подала позови. У принципі, Росія може денонсувати, але справи, започатковані Україною, все одно буде розглянуто.