Ярослава Кравченко: Проблема українського театру – некритичність глядача. Він аплодує стоячи після будь-якої вистави

«Дикий театр» створений у січні 2016 року, проте за короткий час свого існування вже встиг не лише зібрати чималу постійну аудиторію, а й довести, що успішний театр може існувати без свого приміщення і державних дотацій. За 12 місяців вистави «Дикого» відвідали близько 10 тисяч людей. Він співпрацює з найбільш зухвалими режисерами та випускає вистави на гострі дискусійні теми. «Важливо, щоб був театр, який би зміг перенести людину в іншу реальність, де все добре. Але я зрозуміла, що хочу театр, який говорить про реальність, в якій ми живемо», – пояснює засновниця «Дикого» Ярослава Кравченко.

Не так давно на арені Національного цирку відбулась гучна прем’єра вистави-трилеру «Афродизіак», у продюсерську групу якого увійшов і «Дикий театр». Наразі ж «Дикий» вже в кооперації із Львівським театром імені Лесі Українки готує нову «сенсацію» - постановку п’єси сучасного канадського драматурга Мішеля Марка Бушара «Том не фермі», прем’єра якої відбуватиметься на два міста. Ярослава Кравченко хвалиться, що автор п’єси вже збирається в Україну. Та говоримо з продюсеркою не тільки про очікування від нового проекту, а й про не надто чесні конкурси на керівні посади у державних театрах і причини, через які  людям з вразливою психікою не варто відвідувати вистави «Дикого».

Ярославо, наразі «Дикий» готує виставу «Том на фермі», яка буде представлена в лютому в досить незвичному місці - в Мистецькому арсеналі. Розкажіть про цей проект. На що варто очікувати глядачеві?

Цей проект - психологічна вистава - неймовірний з кількох причин.

По-перше, це перша копродукція «Дикого» із державним театром, і ще й не київським, а Львівським театром імені Лесі Українки.

По-друге, вперше, взагалі, в історії України ставиться п’єса сучасного канадського драматурга Мішеля Марка Бушара. Вона буде в українському перекладі.

По-третє, Бушар є одним з головних поборників за права і толерантність до ЛГБТ-спільноти. І в п’єсі проходить ця тематика. Вперше, думаю, український театр розгляне гомосексуальні відносини не для того, щоб з того посміятися. У нас люблять з цього приводу відпускати жарти нижче поясу. Якщо театр використовує образи геїв чи лесбійок, то, як правило, по сцені бігає якийсь «уродєц», і всі з нього сміються. Ця ж п’єса не розповідає прямо про любов двох чоловіків, але торкається цієї теми. Тут піднімається проблема брехні, того, що людина має приховувати свою сутність, не показувати справжнє обличчя, бо це не прийнято.

По-четверте, це буде в Мистецькому арсеналі. Мистецький арсенал підтвердив вже, що йому буде цікаво провести цей захід у себе. І буде не тільки вистава, а й її обговорення.

П’яте. Ми знову відбирали акторів через відкритий кастинг. І, думаю, презентуємо для Києва дуже цікавих акторів, яких Київ ще не бачив. Поки ми їхні імена не розголошуємо. Але можу сказати, що одна актриса зі Львова буде приїжджати і грати в Києві. І, до речі, прем’єра теж відбуватиметься на два міста: 17-18 лютого - Київ, 19 лютого - Львів.

А ще «Главком» дізнався, що на прем’єру «Тома...» вже збирається сам Бушар...

Так. Його навіть не довелося дуже сильно вмовляти. Ми, звісно, провели всі необхідні переговори з його агентами, отримали права на постанову. Також ми розповіли Марку про наш проект, про «Дикий театр», про те, як ми працюємо. Він подивився наші соцмережі, наші трейлери, поспілкувався з усіма і вирішив їхати. Він жодного разу не був в цьому регіоні, тим паче, в Україні. Вже куплені квитки. Все це дуже круто. За сценаріями Бушара знімали фільми такі відомі режисери як Ксавьє Долан, Софі Лорейн. До речі, він знайомий з Павлом Ар’є (драматург, з яким співпрацює «Дикий» в рамках нового проекту. - «Главком»). І Бушар обрав, щоби саме він був режисером цієї вистави.

«Робити проект, розраховуючи, що глядач готовий, - хибний шлях»

Підіб’ємо проміжні підсумки вистави «Афродизіак», чергові покази якої заплановані на початок лютого. Розкажіть, в чому саме полягала і полягає співпраця із цирком.

По-перше, добра воля керівництва цирку піти на експеримент і пустити на свою територію «чужаків», по-друге – лояльне ставлення і доступна оренда. Але цінами не володію У нас чіткий розподіл обов’язків: хтось займався постановкою, хтось домовлявся і так далі. Цирк до нас поставився із розумінням, але приміщення було надане не безкоштовно.

У виставі є циркові номери. Це представники цього цирку чи артисти зі сторони?

Наприклад, одна гімнастка у нас з Rizoma (пластичне шоу. - «Главком»), інша - місцева. Нам персонал цирку в основному забезпечував технічний супровід вистави, допомагали організаційно на майданчику обжитися. Але циркові дивно реагували на нас, чужорідне тіло, що вторглося в їхнє життя. У нас перші репетиції проходили на малому манежі. А у них там станки стоять, заняття проходять. Вони приходять займатись, а там якісь драматичні актори ходять. Плюс, їх дивувала довжина наших репетицій. У циркових максимальна репетиція - дві-три години. І для них ми здавалися якимись безумцями, бо репетирували і по 10 годин.

У вас не було ідеї вивести протягом вистави слона?

Ми не використовували тварин, це була принципова позиція. У цього проекту було багато цілей. Одна з них - показати, що цирк можливий без тварин. Звісно, у кожного з нас своє ставлення до тварин у цирку. І, чесно скажу, на першому етапі була думка вивести конячку. Але ми разом сіли, поспілкувалися вирішили, що якщо ми заводимо у цирк театральне мистецтво, то тоді використовуємо лише людські ресурси. Цирк - це не лише тварини, є ще гімнасти, акробати, канатохідці і інші. Ми будемо у виставі додавати циркових номерів. Може, там буде навіть класичний номер з розпилюванням жінки.

Оскільки цирк за останні роки перейшов у форму використання більше саме тварин, зараз важко знайти, наприклад, професійних канатохідців. Чи той самий номер з розпилюванням. Він вже такий архаїчний, заюзаний, всі знають, як він відпрацьовується, але, щоб знайти тих, хто це робить, у кого вдома завалялось це обладнання, треба пошукати по усіх засіках. І наша ідея полягала також в тому, щоб показати і циркових артистів, їхню майстерність.

Циркові дивилися «Афродизіак»? Як реагували?

Дивилися і репетиції, і прем’єру. У них інша специфіка: бачиш номер - реагуєш: о, круто зроблено. А тут на репетиції ходять якісь люди, повторюють одне й те саме, і ти не розумієш, що з цього вийде. Наприклад, заступник директора цирку Олег Кий сказав нам, що коли дивився репетиції, думав, що це буде щось посереднє. А потім, після прем’єри вже, коли все було зібрано до купи, вони були здивовані тим, що вийшов такий продукт. Думаю, цирку співпраця теж піде на користь. Цирк зараз відкриває двері для вечірніх вистав.

Проект успішний, якщо оцінювати збори з каси?

Мені здається, проект буде крутим, особливо, коли набере обертів. В «Дикому театрі» я часто визначаю успішність вистави по тому, як довго шумить Фейсбук. Тому що все-таки основну аудиторію ми приводимо через інтернет. Паралельно з «Афродізіаком» у київських театрах було ще три прем’єри: «Три товариші» в театрі Франка, «Мотузка» в театрі на Лівому березі та «Попіл» в Молодому театрі. І я підписана на всіх, хто має до театрального життя відношення. Три дні поспіль в стрічці був тільки «Афродизіак». З різними відгуками, полярними думками, дискусіями, але це все свідчить про успіх.

Бачили відгуки людей, які через 20-40 хвилин після початку вистави вставали і йшли?

Так. Дійсно, було і таке.

Вважаєте, глядач до такого готовий?

Робити проект, розраховуючи на те, що глядач готовий, - це хибний шлях. Такі експериментальні пошукові проекти якраз і робляться, щоб підготувати глядача.

Коли глядач йде - це теж плюс для проекту. Це означає, що глядач критичний. В нашому українському театрі великою проблемою є некритичність глядача. Глядачі можуть подивитися дуже низьку за ґатунком виставу, і лише тому, що вони в театрі, що так треба ритуально, вони встануть, будуть аплодувати і викликати на біс. Мене це дратує. Я не встаю, якщо мені не сподобалась вистава. А коли глядачі встають і виходять, значить, вони подивилися, зрозуміли, чи це їхня естетика, чи не їхня, і зробили свій критичний вибір. Вони не сидять далі, лише тому що всі сидять. Так, виглядає зі сцени, з залу це не дуже, коли люди встають і йдуть. Але вони роблять вибір, і це круто. Ми спрямовані на пошук критично мислячих людей. «Афродизіак» - це достатньо складний інтелектуальний продукт.

Про це й мова. Може, справа не в тому, що люди зробили свій критичний вибір? А в тому, що вони просто не розуміють, куди вони йдуть?

Я хочу думати про людей краще.

Можна думати про людей краще. Але ж ви не святим духом живете. Це все коштує значних грошей. І з точки зору продюсера, який хоче заробити на проекті, було б легше поставити, грубо кажучи, ще одну «Кайдашеву сім’ю»…

Незалежні театри можна розділити на антрепризу і проекті театри. «Афродизіак» - це проектний театр. Він має давати комерційний зиск, але в нього закладені і фундаментальні речі, щоб працювати з глядачем. І кожен з продюсерів, яких у проекту троє: Ірма Вітовська, Михайло Бондаренко, Віталій Ванца – це розуміють. Тому це не розважальний проект. Там є досить складні для розуміння речі. І щоб їх зрозуміти, глядач має бути трохи підкований.

«Між державними і недержавними театрами немає рівної конкуренції»

Нещодавно ви взяли участь у панельній дискусії театрів із Міністерством культури...

Так, відбулася зустріч «залежних» і незалежних театрів із міністерством. Це був проект, який ініціювала Європейська театральна конвенція і Ґете-інститут.

Ще минулого року Європейська театральна конвенція провела в Києві український театральний шоукейс. 30 директорів європейських театрів приїхали до Києва і їм тут за п’ять днів показали з десяток вистав. Акцентую увагу на тому, що це Європейська театральна конвенція каже: українці, зберіться разом і поговоріть про ваш театр, про те, що там відбувається. Дуже дивно, ми самі не можемо зібратися і ініціювати таку зустріч. 

На цій зустрічі фокус змістився на співіснування незалежних і державних театрів і позицію Міністерства культури. Міністр не зміг прийти і відрядив Ростислава Карандєєва (на той момент заступник міністра культури – керівник апарату. – «Главком»). Із представниками державних театрів ми знайшли консенсус, що ми один одному не вороги. Але от позицію Мінкульту щодо незалежних театрів почути не вдалося. Були якісь розмови про те, що міністерство збирається дотувати глядачів, щоб для них були знижки на квитки, щоб театр був доступним. А про те, що в Києві існує 50 чи навіть 100 маленьких ініціатив, які рухаються і щось роблять, нічого не було сказано.

Яку саме позицію ви хотіли почути від Карандєєва? Претендуєте на якусь підтримку? Хтось вам заважає?

Ні, не претендуємо. І ніхто не заважає.

Але немає офіційної позиції держави щодо незалежних ініціатив. Ми зараз працюємо за власний кошт. І при цьому не маємо рівної конкуренції з державними і недержавними театрами. Ми перебуваємо в різних вагових категоріях. Ми можемо випускати величезні проекти, такі як «Афродизіак», чи менші, як «Вій 2.0». Але ми не можемо забезпечити вартість квитка в 40 гривень. Тобто відбувається такий демпінг ціни між незалежними і державними театрами, хоча вони, будемо вважати, дають однакову якість. Але ціну, як у державному театрі, на квиток ми не можемо поставити, бо вистава не окупиться. Не кажучи вже про те, що вона не скоро почне приносити прибуток.

Питань до міністерства було кілька. Але головне ось що: ми не просимо у міністерства грошей, дотацій чи приміщення. Але міністерство має ввести в обіг таке поняття, як незалежний театр. Бо якщо я хочу взяти у когось гроші в Європі, то у мене нічого не вийде. Бо Європа ніколи не дасть гроші, наприклад, ФОП «Ярослава Кравченко». Має бути державний гарант країни, якій вона дає гроші. Але поки що міністерство не говорить жодній європейській структурі, яка дає гранти: так, ми визнаємо, що є «Дикий театр». Тобто навіть якщо у нас є можливість отримати допомогу від Європи, в нас немає третьої сторони, яка підтвердить, що цей театр є і він художньо вартий. Це найменше, що хотілося б отримати від держави.

«Конкурси дивують щоразу»

Ви брали участь в конкурсах на керівні посади в столичні театри. В які саме? Чому потерпіли невдачу? І які, взагалі, враження отримали, беручи в них участь?

Я подавалась на конкурс на «Малу оперу». І була присутня ще на двох - на конкурсі на керівника на Український малий драматичний театр (УМДТ), куди подавався головний режисер «Дикого театру» Макс Голенко, та театр «Актор».

На перший конкурс ще влітку - УМДТ - я прийшла просто як представник громадськості і журналіст. Сказала: привіт, конкурс відкритий, тому я буду стрімити. Але комісія вирішила, що я не можу бути присутня і не можу знімати. На наступний конкурс як візитер (на театр «Актор». - «Главком») я прийшла вже підкованою законодавчо і змогла стрімити. Але юристами, що були там присутні, все одно були виявлені порушення. Наприклад, що управління культури вносить себе в число представників комісії і голосує за тих чи інших кандидатів. Коли ми про це говорили пану Карандєєву, то він доволі агресивно реагував.

Незважаючи на всі конкурси на керівні посади в театри, змін не відбулося. Театром «Актор» теоретично управління культури могло пожертвувати, щоб продемонструвати, що хоч якісь зміни відбуваються. Але ні. Вони обрали «найкращих». Нам дуже красиво були піднесені результати: мовляв, ви всі молодці, що прийшли, що написали свої кілометрові програми розвитку театру, але оці люди найкращі, бо вони вже цим театром керували, знають, як поводити себе з колективом, і так далі. Поясню, що відбувалось з конкурсами, на прикладі УМДТ. Прийшло, якщо не помиляюсь, вісім кандидатів. З них семеро - молоді менеджери і режисери до 35 років. Всі були налаштовані романтично, як зрозуміло вже зараз, бо писали реальні програми, пропрацьовували їх, захищали. А коли обрався попередній керівник, один з членів комісії сказав: «Ну, ми не могли забрати у людини театр, бо у неї серце слабке». Про які тоді реформи взагалі можна говорити? Я розумію, людський фактор, слабке серце. Але люди, які подавали свої програми, виходить, робили це дарма і просто виконували роль статистики: мовляв, на конкурс подалося стільки-то. Та, що цікаво, через три місяці після того, як старі керівники були обрані, на усі ці три театри були оголошені «переконкурси».

Яка причина?

Як пояснила в Фейсбуці Діана Попова (директор департаменту культури КМДА. - «Главком»), директор «Нової опери» пішов в АТО, у директора театру «Актор» проблеми зі здоров’ям, а на директора УМДТ чи не кримінальне провадження завели після перевірки діяльності. Виникає питання: а під час перших конкурсів ніхто нічого не перевіряв?

Ви подавались на повторні конкурси? Ситуація змінилась?

Я ще раз ходила на конкурс на «Малу оперу». Не скажу, що мала якість сподівання, але результати дуже здивували. Один з претендентів очевидно мав набрати більшість голосів, і це б нікого не здивувало. Але і тут управління здивувало: «визнати конкурс таким, що не відбувся». За схемою перемагає той, за кого проголосувала більшість – більшість не проголосувала ні за кого. Буде втретє конкурс туди вже.

Також ходила на конкурс на керівника УМДТ. Трохи вразило, що керівника театру обирають, в тому числі, і актор, і колишній завгосп (серед членів комісії. - «Главком»). От їхні питання більше стосувалися емоційної, а не професійної сфери.

І, з одного боку, результат порадував. Бо нарешті відбулася зміни - обрали нового молодого керівника Дмитра Весельського. Йому, здається, 24 роки, як режисер він зробив 4 вистави.

З іншого, є питання. Я не горіла бажанням виграти цей конкурс. Адже будь-яка державна структура - це головний біль, добровільне рабство за маленькі гроші. При чому, якщо в «Дикому» я можу сама планувати графі і працювати з тим, з ким хочу, то в державному театрі тобі дають трупу, колектив, з яким працювати треба. Та я подивилась викладений постфактум відеозапис конкурсу. І по запису мені здалося, що все таке управління культури, яке було представлено Миколою Шуляком, все-таки вчиняло деякий пресинг на інших членів комісії. Кілька разів було сказано: «я рекомендую Весельського, треба дати йому шанс, хороший хлопець, достойний». Але хороші і достойні у нас кругом. У Весельського немає до того ж досвіду на керівних посадах. А поруч були теж молоді - я не про себе, а про того ж В’ячеслава Стасенка чи Ігоря Матіїва, які мали більший театральний бекграунд, більший досвід, в тому числі, організаційний в театрі. Але пішли в крайність, і обрали наймолодшу людину із найменшим досвідом. Словом, конкурси дивують щоразу.

Якщо б ви виграли конкурс, з ким би залишився «Дикий театр»?

«Дикий театр» - це не лише я, це ще 100 людей, які беруть участь в його житті.

Ви, головний режисер Максим Голенко... А далі? У вас є сталий акторський склад?

У нас є адмінсклад. Гарна команда – це найголовніше, що потрібно для існування театру. Є режисери Максим Голенко, Юлія Мороз, Саша Сенчук, Ксенія Скакун, з якими ми співпрацюємо. Зараз починаємо спільний проект з Павлом Ар’є. У кожної вистави є свій акторський і технічний склад. Так ми до 100 людей і дійшли. Але все це – вільні люди, котрі працюють в інших театрах і не тільки. Цікаво, що не всі «дикі» люди між собою знайомі.

А як відбувається відбір режисерів і п’єс? Хто вирішує: бути цій п’єсі чи ні?

Ми орієнтуємося на українську гостросоціальну драматургію. В Україні є багато авторів, які цікаво пишуть про сьогодення, про нас, але вони не виходять на театральну сцену. Ми дуже багато читаємо різних п’єс. Якщо режисер презентує концепцію і ми розуміємо, що нам «по дорозі», то співпрацюємо. Так, наприклад, було із режисеркою Юлею Мороз. Я не бачила жодної її роботи до того, як запросити до співпраці в «Дикий театр». Вона просто прийшла з ідеєю вистави про сексизм і положення жінки – «Бути знизу», і ми зійшлись на тому, що така вистава має бути. Я навіть була згодна на те, щоб вона була радикально феміністичною, бо театр у нас узагалі не говорить про це. Врешті-решт вистава не вийшла радикально феміністичною. Вона відображає обидві сторони: там показуються і жінки, які прагнуть свободи вибору, і жінки, які хочуть бути залежними від чоловіків. Фактично лише орієнтуючись на той запал, який був у режисера, ми вирішили робити цей проект.

Запал – ще не гарантія того, що продукт наприкінці буде якісним.

Так, ризик є.

Скільки провальних вистав уже мали?

Одна з вистав, яка подобалася мені за тематикою, зараз у нас не грається. Але вона була досить успішною у фінансовому плані, глядачі стояли у черзі за квитками.

Це «Бити/любити»?

Не хотіла називати, але так. Там була цікава задумка, мені дуже подобався текст, подобалась ідея поговорити про відверті стосунки, в тому числі інтимні. Мені здається, театр має про це говорити, адже багато людей живуть разом, але навіть не цікавляться тим, що потрібно партнеру, не знають уподобань одне одного. Але в результаті вистава не вийшла настільки глибокою і «дикою», як нам хотілося. Ми її зіграли п’ять разів і домовились, що поки вона йде з репертуару. Та я зараз думаю про те, щоб зробити рімейк. Узяти той самий матеріал, але запросити іншого режисера, який би спробував ще раз на нього подивитись. І, сподіваюсь, вже буде «Бити/любити-2» – така собі друга серія з іншими акторами, іншим музичним оформленням, іншим прочитанням.

Тобто вибір вистави ґрунтується передусім на вашому суб’єктивному враженні?

Керуюся інтуїцією і досвідом. За освітою я театральний критик, можу зрозуміти, які перспективи у цього проекту, чи може він «вистрелити». Вже зараз у мене є досвід дистрибуції театральних вистав, я розумію, наскільки це може бути комерційно цікаво, чи куплятимуть на це квитки. І я зараз уже добре знаю, як розповісти про виставу чесно, але щоб на неї прийшли. І глядач, який приходить до нас, знає: тут його не обмануть. Якщо ми пишемо, що не треба йти людям із хиткою психікою, – отже, не треба. Бо дійсно, вистава може травмувати. Ми попереджаємо про такі речі.

Мали неприємні історії з глядачами, які не очікували побачити те, що їм показали?

Бувало. Ми тільки починали показувати виставу «Попи, менти, бабло, баби». На неї прийшла якась пара, яка потім залишила скаргу в КМДА. Нам після цього дзвонили і казали, що от, мовляв, на вас написали скаргу, казали, щоб ви більше не показували цю виставу, бо там і святотатство, і про священиків говорите погано, і шльондри ходять по сцені – це травмує глядачів. На що я відповіла: ось анотація до вистави, там про все написано, ми попереджали.

«За рік наші вистави подивилися майже 10 тисяч глядачів»

У постановку потрібно вкласти гроші, прибуток якщо вона й почне приносити, то не одразу. За чий рахунок усе робиться на старті? Де берете гроші?

Є така ідеальна формула в театральному менеджменті: вистава окуповується за 10 показів. Тобто через 10 показів ти виходиш в нуль. Якщо враховувати те, як часто незалежний театр може грати виставу, то десь півроку, мабуть, треба на 10 показів. Зараз система така, що є вистави, які вже зроблені, і є вистави, які в репетиціях. І зроблені вистави частково заробляють на те, щоб вкладати ці гроші у виробництво наступних.

У вас є спонсори?

Немає. Але ми відкриті до пропозицій. Зараз театр намагається заробити самотужки.

Все ж дали стартовий капітал?

Ми отримали гарний спадок, як в американському кіно. Це була вистава «Вій 2.0». Її було створено в «Білиць арт центрі», режисер – Максим Голенко. Я побачила її на шоукейсі, і вона мені дуже сподобалась. А Ігор Білиць (продюсер проекту) в той момент вирішив трохи змінити життєвий курс і зайнятись режисурою. Так ми й домовились, що ця вистава потрапила в наш репертуар. Тобто ми мали готовий продукт, який дав нам часовий люфт для того, щоб запустити інші виробництва.

Деякі західні театри працюють за такою схемою: дуже активно рекламують якусь прем’єру, потім протягом місяця відбуваються її покази, а потім вона знімається... Ви не намагалися втілити таку практику?

У нас ця схема неможлива. Ми робили такі тести. В «Дикому театрі» я можу тестувати різні схеми. На дві чи три вистави поспіль ще можна зібрати публіку. На 10 – ні. У нас не працює ця «бродвейська» схема, коли ти кажеш людям, що вони мають зараз усі прийти і цього місяця подивитись виставу, бо через місяць її вже не буде. У нас якось ментально ця схема показів підряд поки що не заходить. Хотілося б, аби заходила, але поки що ні.

Ми намагалися так запустити «Бути знизу». Робили три покази підряд. Був шалений ажіотаж, але то був зал на 100 людей, тому причина того, що ми зробили додатковий показ, зрозуміла. А з такими великими виставами, як, наприклад, «Афродизіак», це не пройде. По-перше, всі актори з різних театрів, вони мають за два місяці сплануватися. І по-друге, зал на дві тисячі людей збирати, наприклад, п’ять днів поспіль просто нереально.

Після Майдану і початку війни на сході, коли російські артисти припинили масово їздити в Україну, вітчизняне театральне мистецтво отримало певний поштовх, з’явилося чимало незалежних театральних ініціатив, театрів без майданчиків. А як виникла ідея створення «Дикого театру»?

Ідея створити «Дикий театр» з’явилась не одразу після Майдану. Мій досвід роботи в театрі сягає вже десь 10 років. Спочатку це був Молодий театр, потім Театр Франка. Ще три роки я працювала на телебаченні, в ток-шоу «Говорить Україна». І ця робота для мене була досить травматичною. Бо доводилося знімати історії постфактум убивств, спілкуватися з родичами загиблих, «ловити» аферистів чи ґвалтівників... Я дивилася на реальність цинічно і прагматично. А коли приходила в театр, було враження, що він узагалі відірваний від реальності.

З одного боку, має бути театр, який розповідає чудові і красиві історії про кохання. Це дуже важливо, щоб був такий театр, який зміг би перенести людину в іншу реальність, де все добре. Але я зрозуміла, що хочу театр, який говорить про світ, в якому ми живемо. Бо от є проблема, наприклад, коли жінку б’є чоловік. А вона дивиться кіно, а там усе нормально, там жінкам, як правило, дарують обручки і цілують ручки. Вона йде до театру, і там теж ідеальна історія. Мені хотілося створити театр, який би резонував із тим, що відбувається у суспільстві. Щоб театр говорив з людиною її ж мовою і про її реальні проблеми.

За цей рік майже 10 тисяч глядачів подивилися наші вистави. І ці глядачі вже знають, що вони хочуть від театру і що вони можуть отримати в цьому театрі.

Як відсутність власного майданчика впливає на репетиційний процес?

Орендувати зали для показів ми вже звикли. Цікаво, що орендувати сцену у клубі набагато доступніше, ніж орендувати камерну сцену у державному театрі. Але є інший фактор: дуже складно якраз із репетиційним процесом. От ми репетируємо новий проект «Достоєвський-тріп» у однієї з актрис вдома. Поки що це робота індивідуально з акторами, це можливо. Коли треба буде складати виставу у конструкцію, цього замало. Кожна репетиційна година, якщо знімати залу, коштує, наприклад, 150 гривень. Репетиція триває три години – 450 гривень лише за день. Репетицій потрібно мінімум 40. Це все вкладається в бюджет вистави, якої ще немає. Паралельно робляться декорації та багато іншого.

Ви не зверталися до міської адміністрації з проханнями виділити вам майданчик?

Справа в тому, що зараз немає вільних майданчиків, пристосованих до цього. Та я весь час слідкую за реєстром, за тим, що «викидається» на сайті КМДА, що такі-то приміщення здаються в оренду. Але, як правило, вони не пристосовані або не доступні нам за ціною.

Знову ж таки на зустрічі з Європейською театральною конвенцією ми дійшли до того, що, можливо, оптимальним буде створити Будинок незалежного театру, де був би і прокат вистав, і репетиційна база. Це полегшило б завдання і місту. Бо одна справа, коли кожна з 50 чи 100 театральних ініціатив прийде просити собі майданчик. Інша – відлити одне приміщення, де б згуртувалися незалежні театри.

«З Мойсеєвим ми розійшлися «полюбовно»

Чому ви пішли з посади керівника прес-служби Національного театру Франка? Керівництво театру приревнувало до «Дикого»?

Час прийшов обирати. Насправді, коли я йшла на конкурс керівника театру «Мала опера», я працювала в Театрі Франка і вже був «Дикий театр». І мені там, на конкурсі, казали: у вас конфлікт інтересів. Я це заперечувала. А потім зрозуміла, що потрібно все-таки обирати. Навіть піарник Театру Франка у спілкуванні з читачами у Facebook повинен мати іншу стилістику, ніж керівник «Дикого». У мене було якесь роздвоєння. Вдень я працювала на Театр Франка і писала тексти типу: «Шановні глядачі! Сьогодні, у цей чудовий зимовий день, ми презентуємо на сцені Театру Франка...» Це нормально, глядачі Театру Франка звикли, щоб із ними так, трошки пафосно, спілкувались. А «Дикий» спілкується зі своїми глядачами інакше. Я можу написати: «Чуваки, сьогодні останній показ вистави. Не прийдете – скусаєте собі лікті до крові». Тобто тут можна собі дозволити якісь фривольні меседжі.

Я зрозуміла, що маю обрати те, що мені ближче. І обрала «Дикий». Але зі Станіславом Мойсеєвим (художній керівник Театру Франка. – «Главком»), з дирекцією ми розійшлися «полюбовно». Вони зараз приходять до нас на вистави навіть.

А ви на вистави в інші театри ходите багато?

Дуже багато ходжу і фактично в усі театри. Намагаюся відвідувати всі прем’єри, щоб роздивитися, можливо, якусь «дикість» у режисера. І запросити його до співпраці.

На яких виставах аплодували стоячи, а з яких ішли ще до завершення?

Останній раз аплодувала стоячи на виставі «Людина у підвішеному стані», це вистава Львівського драматичного театру, яку нещодавно Слава Жила привозив у Київ. Це дуже крута, смішна і відверта вистава. Я давно не бачила, щоб у театрі був такий відвертий гумор та стьоб і щоб це було зроблено не вульгарно, а так щиро. Там справді захотілося встати.

Де не вставала чи йшла?.. Не хочеться нікого ображати. Але дуже хотілося піти з вистави «Метро» незалежного театру Splash. У них є чудова постановка за Оруелом «1984», це пластична драма, її поставила Влада Білозоренко. Ця постановка мене здивувала неймовірною якістю. Але от інша вистава цього театру мене розчарувала. Була ще в Молодому театрі на одній поганій виставі. Та я не запам’ятовую погане...

Катерина Пешко, Станіслав Груздєв (фото), «Главком»