Звільнений керівник Запорізького військового шпиталю: Готовий здати посаду і зняти погони. Після війни

У Запорізькому військовому шпиталі – скандал. Першого травня керівнику установи, підполковнику медичної служби ЗСУ Віктору Писанку надійшла телеграма, у якій повідомлялось про вихід наказу керівництва Медичних сил Збройних сил України про звільнення з посади. Про мотиви цього рішення не повідомлялося.

Колектив лікарні не змирився з відстороненням головного лікаря і вийшов 4 травня на протест. За словами медиків, саме завдяки Віктору Писанку лікарня стала такою, як зараз.

В інтерв’ю «Главкому» Віктор Писанко назвав справжню причину звільнення, розповів, для чого солдатам тренінги з тактичної медицини і чому саме завдяки волонтерській допомозі шпиталь сьогодні може надавати якісну медичну допомогу усім пораненим.

«Я мав або ставати активним у соцмережах, або закрити шпиталь»

За що саме вас звільнили? Чи пояснили вам рішення, чи ви зрозуміли причину?

У мене є певний досвід роботи за кордоном, у місії НАТО та місії ООН. За два місяці до початку війни я повернувся в Україну. І десь за два-три тижні до початку війни мене призначили на посаду керівника шпиталю у Запоріжжі. Це був глухий терапевтичний шпиталь, з чотирма хірургами і без реанімації.

Коли почалася активна фаза війни і одночасно привезли 20 тяжких поранених військовослужбовців, я мусив або почепити табличку, що ми нікого не приймаємо, або щось робити. І я ухвалив рішення надати цій історії розголосу, залучати до роботи волонтерів, лікарів, провізорів, кухарів.

Це треба було робити тому, що в один день із лікарні втекли близько 40 співробітників. І коли їм на заміну прийшли активні, молоді, перспективні патріоти країни, ми запрацювали. З цього пелюшкового терапевтичного шпиталю ми створили щось на зразок волонтерського медичного хабу. Я почав оперувати, у нас у складі з'явилися професори. Утворилося дев'ять різних напрямків, зокрема судинний, торакальний, абдомінальний, лицевої хірургії, з’явилися травматологи тощо. Прийшов до нас увесь професорсько-викладацький склад Запорізького державного медичного університету. І ми почали оперувати.

До нас також приєдналася учасниця «МайстерШеф», яка почала готувати для бійців, студенти медучилищ допомагали формувати аптечки. Ми почали отримувати адресну медичну допомогу.

Ми створили сторінку у Facebook, де публікували актуальні потреби, і процес пішов. За три місяці шпиталь прийняв велику кількість поранених, вже майже дві тисячі.

Ми створили систему строгої специфікації. Наприклад: поранення кисті – це дрібна моторика, оперується у нас в одному місці, поранення очей – у другому, поранення голови і її стабілізація – у третьому, тяжкі торакоабдомінальні травми – у четвертому. Все це було можливим внаслідок якнайшвидшої доставки пацієнтів з зони бойових дій, стабілізації їхнього стану і потім розподілу по інших цивільних лікарнях. Тобто ми створили єдиний медичний простір міста. Йдеться про дев’ять лікарень Запоріжжя.

До війни шпиталь був розрахований приблизно на 100 ліжок. А зараз?

За рахунок координації із сектором оборони міста вдалося вибити ще 200 ліжок в одному з цивільних медичних закладів. І там я почав лікувати акустичну травму та легкопоранених з терміном лікування до 15 діб. Ми зробили ремонт будівлі, купили портативний комп’ютерний томограф, який от-от до нас приїде з Туреччини. Також відремонтували усю проводку у лікарні, замінили внутрішню комунікацію за рахунок меценатів, благодійників і активних українців із Запоріжжя та всієї України.

Тобто від держави ми взяли мінімальні кошти, але залучали соціально активних людей, котрі допомогли нам лікувати, реабілітували й ставити у стрій військовослужбовців. Пріоритет був тільки один – здоров'я і життя будь-якого захисника України, незалежно цивільний він, чи військовий.

Але що відбулося далі. Прийшла телеграма від першого травня з повідомленням про звільнення. Я спробував поспілкуватись з вищим керівництвом і пояснити, що мене інші посади та підвищення не цікавлять, я хочу працювати з колективом, який мені довірився і якому довіряю я. І та робота, яку роблю я. Після війни я готовий зняти погони і віддати шпиталь. Та я чітко розумію, що наказ треба виконувати.

Ви говорили, що плануєте розібратися з ситуацією. Як саме?

Я чітко розумію, що на часі є важливіші проблеми. У Маріуполі люди гинуть без медичної допомоги...

Але чи є у вас впевненість, що війна закінчиться завтра-післязавтра і потім можна буде розкачувати ситуацію? От чому я підняв це питання (доцільності звільнення з посади, – «Главком») і чому я вдячний своєму колективу за те, що вони стали на мій захист. Це взагалі вперше на моїй пам'яті, щоби ось так колектив військового шпиталю вийшов і сказав – залиште нам нашого командира. Моє звільнення викликало резонанс. Думка громадянського суспільства є дуже важливою. Я хочу поспілкуватися з керівництвом медичної служби Збройних сил і почути, які саме були причини рішення мене звільнити.

Активність у соціальних мережах? Так у мене не було іншого виходу, або так, або закривати заклад.

«Ми перейменували сторінку шпиталю на «Дупця Йожичка». Перевіряльники поїхали геть»

Буквально у перші дні війни шпиталь потребував допомоги – від медикаментів до звичайних ковдр. Державного фінансування не вистачало?

Складне поранення потребує цілого медикаментозного спектра і фахівця, котрий зможе провести операцію. Заклад був суто терапевтичним, хірургічне відділення складалося, як я вже раніше казав, з чотирьох хірургів. От як ви думаєте, якщо приходить 20 поранених, а у мене чотири хірурги, чи вистачить у мене засобів і фахівців надати допомогу? Звичайно, не вистачить.

Я створив медичний хаб, ми займались тактичною медициною. Чому це треба? Тому що військовослужбовець, котрому ми зібрали аптечку, не зможе нею користуватися, якщо він не навчений. Це гроші, викинуті у нікуди. Тому коли до нас приходив підрозділ, ми його спочатку навчали, а потім видавали аптечки.

Окрім того, створена виїзна група тактичної медицини. На базі шпиталю ми створили центр психологічної підтримки. Ви ж пам’ятаєте, що відбувалося у перші дні, яка паніка у людей була? Два психіатри і один психотерапевт консультували онлайн і заспокоювали мешканців Запоріжжя. Ми виходили у прямий ефір через соцмережі і казали: «Вам немає чим зайнятись і ви переживаєте – приходьте у шпиталь і вчіться тактичній медицині, вчіться рятувати себе». Ми хотіли, щоби люди були зайняті.

Громадянське суспільство приходило до нас, допомагали формувати аптечки, ми для них проводили курси тактичної медицини… Чи посилали ми заявки (на постачання медикаментів, – «Главком»)? Звісно ж, посилали. Але розумієте, я пораненому не скажу «ось, друг, ми відправили заявку, вона буде виконана післязавтра», якщо це все потрібно вже зараз.

Невже керівництво Збройних сил свідомо усуватиме керівника успішної лікарні під час війни? Де логіка?

От тому громадськість і піднялася. Я прошу тільки одного – дайте мені допрацювати з тим колективом, котрий вірить мені…

З чого конфлікт закрутився. У нас, як я уже казав, є сторінка шпиталю у Facebook. Так от, за день до нас надходить по 50-60 поранених, а тут приїжджає перевірка з приписом «Провести офіційне розслідування на рахунок публікацій на офіційній сторінці шпиталю у Facebook». Я їм пояснюю: зараз війна, у мене поранені і немає часу давати вам ще пояснення стосовно Facebook. Намагався ввічливо пояснити, що люди можуть викладати на свою сторінку все, що завгодно, але це не робить її офіційною. Для нас Facebook – платформа, на якій ми висвітлюємо свої проблеми і їх вирішуємо.

Мене не зрозуміли. Вони приїхали й почали проводити розслідування. Один із наших менеджерів сторінки запропонував зробити голосування і трішки перейменувати її, зрештою зупинилися на варіанті «Дупця Йожичка». Тобто ми перейменували сторінку Запорізького військового шпиталю на «Дупцю Йожичка». Розслідування зупинилося саме собою. Люди поїхали геть, зрозумівши помилку.

Ви хочете сказати, що причина вашого звільнення – це публічність у соцмережах?

По суті, так.

Характер поранень в АТО і зараз – різний

Давайте поговоримо про поранених, які надходять зараз. У вас є досвід роботи в місіях НАТО, ООН, зоні АТО. Чим відрізняється медицина нинішньої війни, які травми зараз переважають?

Вони вкрай різні. Раніше було, наприклад, заходить група снайперів – починають переважати пацієнти з кульовими пораненнями. Потім заходить артилерія, відповідно, вибухові травми, мінно-осколкові поранення. Зараз характер поранень зовсім інший, можуть масово надходити люди з комбінованими пораненнями дуже тяжкого ступеня.

Ми сформували систему, котра працює так: на передовій перебуває лікар і бригада підсилення. До них надходить поранений, мені протягом двох хвилин надсилають фото поранення, завдяки якому я розумію його характер, направленість і якими засобами і силами евакуювати пацієнта. Спершу робиться стабілізація стану, мінімальне оперативне втручання. Далі пацієнта передають на наступний рівень евакуації.

Є потоковий розподіл між лікарнями, залежно від характеру поранення.

Пацієнт прибуває до лікарні. Є координатори, які фіксують, чи були помилки під час надання допомоги і транспортування, потім, за потреби, мобільна група виїжджає і навчає фахівців, які надавали допомогу пацієнтові на попередньому етапі.

Нещодавно Всесвітня організація охорони здоров’я передала Україні швидкі. Раніше Ізраїль надав броньовані швидкі. Чи дісталося щось Запорізькому військовому шпиталю?

Я керував усіма цивільними швидкими, у Запоріжжі є великий резерв: автомобілі класу C, B, спеціалізовані реанімобілі. Все задіяне для надання допомоги постраждалим цивільним та військовим.

З початку повномасштабної війни значна кількість фармацевтичних підприємств, розташованих на сході України, не можуть працювати. Чи вистачає вам ліків? Як вирішуєте проблему?

Майже всі медикаменти для госпіталя надходять з Польщі, Німеччини і Швеції. Майже все приходило від іноземних партнерів. Були і від наших, наприклад, від «Запоріжсталі». Браку медикаментів немає.

А держава як забезпечує?

Ну от ви напишете заявку і воно вам прийде через тиждень. Чи потрібні вам ці медикаменти через тиждень, якщо у вас поранені зараз йдуть? Коли я працював начальником лікувально-операційного напрямку, то на цьому рівні мав доступ до інформації, міг відповісти про причини затримок. Зараз не знаю. На своєму рівні я організував роботу, зробив єдиний медичний простір, волонтерський медичний хаб, він працює і ефективний.

Раніше у повідомленнях шпиталю йшлося про пошук психіатра, офтальмолога. Яких фахівців не вистачає зараз?

Ми знайшли серед цивільних спеціалістів, про яких ви кажете. Вони приходять і працюють. Зараз усіма забезпечені.

Хто ці медики, які до вас прийшли?

Дуже багато професорів долучились до роботи абсолютно безкоштовно. Жодних затрат з боку держави, от просто люди прийшли і допомагають.

«Російські солдати – молодняк без критичного мислення»

Окрім вашого шпиталю у перші дні повномасштабної війни поранених солдатів приймали лікарні Мелітополя, Бердянська. А яка доля тих поранених, адже ці міста досить швидко окупували?

Ми їх вивезли, і це було підпільно, це була окрема операція. Завдяки Центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф, ми перевдягали наших поранених у цивільний одяг, і під виглядом доставки медикаментів вивозили. Останнього з них тижні чотири тому з Енергодара вивезли. З тимчасово окупованих територій вивезли, слава богу, усіх поранених.

У якому психологічному стані військові, які до вас надходять?

Коли людина приходить з бою, стани бувають різні, психологічні кондиції бувають різні. Ми на території шпиталю робимо концерти, до нас приходять діти. Це для того, щоби поранені відчували турботу, розуміли, за що воюють.

Так, їм страшно, ніхто не хоче помирати. Госпіталь дає військовослужбовцям надію, що кожен буде врятований і матиме найвищий рівень медичної допомоги, який збереже йому здоров’я. За усі дні з початку повномасштабної війни ми втратили тільки одну людину. Це був співробітник Державної служби з надзвичайних ситуацій. Усіх інших врятували. Так само за увесь цей час ми ампутували тільки одну кінцівку. В інших кінцівки вдалося зберегти.

Самі військові кажуть, що бойові дії у 2014 і 2015 роках у порівнянні з нинішніми – небо і земля. Сприйняття на полі бою, психологічний стан. Погоджуєтеся?

Я б не сказав. Я був начальником медичної частини 25-ї окремої аеромобільної бригади. Ті дії, які ми вели тоді, у 2014-му, дуже схожі на те, що відбувається зараз. Я мав бойові виходи на Дебальцеве, Вуглегірськ, Шахтарськ, Нижню Кринку, Жданівку, Верхню Кринку. Рейдові дії дуже близькі до тих, що відбуваються зараз.

Але от знаєте, чого я повернувся з місії ООН? Я навчався у Запоріжжі і деякі аспекти Росії сприймав по-своєму. Але коли у 2014-му розрізав одяг на військовослужбовцях, 19-22 річних, по суті, дітлахах, а у них за бронею був прапор України, я зрозумів, що є щось високе, є держава.

Вам доводилося надавати допомогу російським військовим?

Так, звичайно вони надходили. Ми лікарі й тут не має значення, свій це чи чужий. Медична допомога надається всім. Я розумію, що врятоване життя русні дозволить потім державі обміняти його на нашого військовослужбовця.

Ми цінуємо людей, у нас пріоритет – людина. Для русні – ні, вони там кинули своїх і забули, тому ми медичну допомогу надавали всім, незалежно від сторони.

Десь до 20 російських солдатів у нас було за весь час, з різними ступенями поранення. Що мене найбільше дивувало у них – це інтелектуально незрілий 18-20 річний молодняк, у якого зовсім нема критичного мислення. Вони вбивства, мародерство, зґвалтування сприймають як належне. Це дуже страшно. Я таке бачив в Африці, коли неповнолітній дитині дають автомат і вона бігає, вбиває, ґвалтує, під алкоголем. Нині щось схоже бачимо. Це виглядало досить тяжко. Ми їм надали хірургічну допомогу, стабілізували і передали далі. Довго їх у себе не тримали, адже маємо поранених наших військових.

«У країнах НАТО боєць, поранений без броні, не отримає жодних виплат»

Яких найбільших помилок, що призводять до поранень, припускаються солдати? Що би ви їм порадили?

Основне і базове – це надання першої медичної допомоги, це золота хвилина. А золота хвилина – це врятоване життя. От чому ми спочатку проводили заняття з тактичної медицини, а вже потім видавали засоби для надання допомоги. Бо при пораненні у стані шоку накласти джгут собі чи товаришу, коли руки у крові – це одне. Інша справа, коли ти спокійно сидиш і тебе нічого не турбує. Тому це вміння потрібно довести до автоматизму, щоби вночі розбуди, у стані шоку, – ти зміг швидко накласти пов’язку, джгут.

Другий аспект – броня. Так, вона незручна, важка. Але дуже багато поранень саме у тих, хто зняв броню, чи забув аптечку. У країнах НАТО боєць у разі отримання поранень без броні не отримує жодних виплат.

Тому головні поради – бути у броні і вміти надавати першу допомогу, розуміти алгоритм дій і завжди мати при собі все необхідне.

Наостанок несподівано незвичне запитання для останніх місяців. Чи є в армії зараз випадки коронавірусу?

Як не парадоксально, не хворіють люди. Ми, напевно, єдина країна, яка перемогла коронавірус (посміхається).

Якщо вам не вдасться поновитися, де далі себе бачите?

Я хочу завершити службу з цим колективом, який мені довірився. У перший день (після того, як стало відомим рішення про звільнення) у мене була апатія, руки опустилися. Це був удар для мене. Коли люди вийшли на мітинг, я був здивований. Я за три місяці служби на цій посаді заручився великою підтримкою з їхнього боку.

Варіанти служити в іншому місці, підвищення мені не цікаві. Я вже був на всіляких високих медичних посадах, пройшов усе, що можна. Хочу дійти до кінця війни з тим шпиталем, котрий мені вірить. От і все.

Позиція ЗСУ щодо кадрового конфлікту у Запорізькому військовому шпиталі

6 травня Командування Медичних сил та заступниця міністра оборони України Ганна Маляр, на своїх сторінках у Facebook, опублікували повідомлення про те, що інформація, що публікується на сторінці Запорізького військового шпиталю не відповідає дійсності, та закликали довіряти лише офіційним джерелам.

Враховуючи, що в ЗСУ раніше не коментували звільнення Віктора Писанка, користувачі стали питати в Ганни Маляр, що ж, власне, сталося. Зрештою вона відповіла коментарем, у якому зазначила, що «є інформація з обмеженим доступом, яку не знають ні волонтери, ні активісти».

Тим часом сторінка Запорізького військового шпиталю продовжує оновлюватися. Користувачів закликають підписувати петицію за відновлення керівника на посаді. Втім, кому адресовано цю петицію, не зазначається.

Михайло Глуховський, «Главком»