Директор Інституту серця назвав головну перешкоду для трансплантацій органів в Україні
В Україні ентузіастів, які сьогодні можуть робити трансплантації серця, нирок, печінки, можна порахувати на пальцях однієї руки
Ігор Тодуров, директор Київського міського центру серця («Інституту серця») в інтерв’ю «Главкому» розповів, чому у Європі трансплантація штучного серця є тимчасовим заходом, оскільки за якийсь час людям імплантують донорське серце. Шанси у наших пацієнтів дочекатися живого серця не такі й вже великі.
«У Європі люди з механічним серцем у середньому живуть близько півтора року тому, що далі в них є можливість пройти через звичайну трансплантацію. Механічне серце не розглядається там як самостійний метод лікування, воно - міст до пересадки. У нас дещо інша сьогодні ситуація. На жаль, закон про донорство, за яким ми живемо (ухвалений 1999-го року Закон України Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини), передбачає презумпцію незгоди. Відповідно до цього закону після нашої смерті нашими органами можуть розпоряджатися тільки наші родичі. У мене немає механізму, за яким я можу дати згоду або незгоду на подальше донорство моїх органів. Парадокс», - розповів він.
Хірург пояснив, що маючи такий закон, за 16 років в Україні провели всього чотири трансплантації. Це при тому, що команда Київського міського центру серця готова робити такі операції, є донори.
«Біля нас лікарня Швидкої допомоги, де кожного дня вмирають декілька людей. З різних причин, в основному через автокатастрофи, від політравм, різних поранень тощо. Багато хто з них помирає в молодому віці. Усіх їх ховають з усіма органами. Тобто, через це ми не можемо рятувати тих, кого могли би. Наша православна церква каже, що донорство – це акт дарування, і абсолютно його підтримує. Усі конфесії, які є в Україні, запевняють, що Богу потрібна наша душа, а не наші органи. Тобто, окрім закону, інших перешкод (для трансплантації) немає. Тому в нашого пацієнта мало шансів отримати донорське серце. Ми пересадили йому механічне серце з розрахунку на те, що, створивши позитивний резонанс навколо цієї проблеми, у тому числі з вашою допомогою, ми зможемо змінити закон», - запевнив Тодуров.
Відомо, що один із варіантів такого закону вже поданий до Верховної Ради. Тодуров вважає, що це не найкращий варіант закону з презумпцією згоди.
«Мені здається, що це - найголовніше питання сьогодні для української трансплантології. Зупинюся на цьому докладніше. Є два варіанти презумпції згоди. Перший, коли людина за життя може активно висловлювати свою згоду на донорство після смерті. Людина має написати власноруч заяву. Звичайно, більшість здорових нормальних людей це спеціально не робитимуть. Другий варіант презумпції згоди – це коли люди, які не хочуть бути донорами з якихось етичних причин чи з причин недовіри, можуть прийти й активно висловити свою незгоду. Вони можуть заявити про це, наприклад, на сайті МОЗ. Це справедливо, коли людина сама за життя розпорядилася своїми органами. У першому випадку, коли потрібно висловлювати активну згоду, згідно із соцопитуваннями, дадуть її лише 15% громадян. Якщо запитувати про незгоду, то картина дзеркально зворотна. Незгоду висловлюють 15% населення, а 85% стають автоматично згідними з донорством після смерті», - пояснив він.
Саме другий варіант закону було ухвалено в Білорусі п'ять років тому. За цей час кількість трансплантацій у них зросла в 40 разів.
«Минулого року чотири наші пацієнти поїхали туди і зробили чотири успішні пересадки серця, вивезли до Білорусі близько мільйона доларів, грошей наших із вами - платників податків. Тобто, сьогодні ми з вами, сплачуючи податки, годуємо білоруську медицину. Тільки тому, що в нас недосконалий закон. Ми з вами сьогодні сплачуємо десятки мільйонів доларів на діалізні колонки (метод і засоби для очищення крові). Отримують їх менше половини з тих, які потребують. Скільки скандалів і криміналу навколо цього! У Білорусі як тільки зник дефіцит органів, припинився всілякий кримінал. От приклад, за яким ми маємо слідувати сьогодні. Але, на жаль, не всі нас чують. Дехто каже, що в країні війна, мовляв, ви братимете орган якось десь, не розуміючи, що орган живе всього три години, що його неможливо десь взяти і якось невідомо де пришити. Навіть у межах одного міста, якщо ми потрапимо в затор, серце можна викинути, вибачте за цинізм. А нам кажуть, що ви десь збиратимете й відрами продаватимете», - розповів він.
Директор «Інституту серця» підкреслив, що є речі, які людям потрібно знати, адже вони мало інформовані. А якщо є брак інформації, то є певна недовіра, у тому числі до трансплантологів. «А ентузіастів, які сьогодні можуть робити трансплантації серця, нирок, печінки, можна порахувати на пальцях однієї руки. І контролювати їх дуже просто. На жаль, нас стає все менше. На голому ентузіазмі люди не хочуть працювати далі», - пояснив він.
Крім того він зазначив, що ухвалити закон буде мало. Навколо закону потрібно створювати умови, ухвалювати багато підзаконних актів. Але це вже функція МОЗ.
«Якщо буде ухвалено закон із презумпцією згоди, то далі має зібратися робоча група з трансплантологів, з МОЗ, яка ухвалюватиме всі ці акти. Наказом міністерства охорони здоров’я створюється координаційна група, яка 24 години на добу мала б координувати роботу усіх трансплантологічних центрів. Саме так працює Євротрансплант (європейська асоціація трансплантологів)… За потреби в лічені хвилини фахівці мають визначатися, кому й куди донорський орган доправляти. Таку саму службу слід створювати в Україні. Це не потребує великих коштів. Потрібен потужний комп’ютер із гарним сервером, гарним програмним забезпеченням і декілька людей, які чергуватимуть. Усе», - резюмував доктор медичних наук.