Європейська політика сусідства. Провал на східному фронті?

«Східне Партнерство», його проекти тa подальші перспективи були однією з основних тем дискусій VI Форуму «ЄС – Україна», що відбувся у Будапешті. З цього ж приводу звучали й критичні голоси, хоча вони не завжди мали під собою міцне підгрунтя.

У виступах під час дискусії, яка була присвячена Програмі «Східного Партнерства», між іншим, говорилося про те, що ця ініціатива виявилась неефективною і майже не виконує запрограмованої ролі, метою якої було прискорення реформ в країнах, що беруть в ній участь. У зв’язку з цим, на думку частини коментаторів, варто було б рішуче реформувати цю програму або взагалі завершити її на даному етапі. Більше того, у виступі одного з учасників дискусійної панелі пролунав закид на адресу Європейського Союзу, мовляв, той, запровадивши Програму «Східного Партнерства» стосовно Молдови, спровокував затухання розвитку демократичних реформ, зростання корупції, крах економіки і падіння рівня життя молдовського суспільства. Усе це, начебто, стало результатом політики, яку проводив Брюсель в цій країні, зокрема, через реалізацію Програми Східного Партнерства.

Нагадаю, що програма «Східного Партнерства» була ініційована Польщею та Швецією у 2009 році. Охопила шість держав Східної Європи і Кавказу – Білорусь, Україну, Молдавію, а також Грузію, Азербайджан та Вірменію. Її наріжним каменем та фундаментальною метою було наближення країн –учасниць програми до Європейського Союзу шляхом активізації демократичних реформ, спільної діяльності на грунті європейських норм і вартостей, а в підсумку створення для них перспектив підписання угод про Асоціацію з ЄС. І хоча Програма «Східного Партнерства» не містить жодних обіцянок або гарантій пришвидшення конкретного членства, все ж дає шанс стати одним із знарядь, які нададуть допомогу цим країнам по дорозі до ЄС.

Та, видається, що говорити про такі рішучі оцінки, які пролунали під час зустрічі в Будапешті, ще рано або, можна сказати, що вони, певним чином, у багатьох аспектах далекі від істини. Наскільки можна погодитися з твердженням про те, що «Східне Партнерство» потребує реформування, навіть дуже глибокого? Адже така необхідність виникає, в першу чергу, через недостатню кількість інструментарію, яким забезпечили його країни Євросоюзу, особливо ті, що схильні розглядати цей проект в якості конкурента стосовно програм співпраці з країнами Північної Африки. Такий підхід, який демонструє частина країн Південної Європи, є не лише шкідливим, але й необґрунтованим, бо обидва напрямки не можна визнаватися конкурентними, а, навпаки, - такими, що доповнюють однин одного з точки зору інтересів Європейського Союзу як цілісності. Думаю, що не можна вважати, що інтереси ЄС на Півдні є важливішими від таких же ж на Сході, у цьому випадку краще б керуватися засадами збалансованого розвитку кожного з цих напрямків.

Повертаючись до ідеї завершення Проекту Східного партнерства, варто сказати, що нині не помітно чогось іншого, що могло б замінити цю програму – і немає жодних ознак, що найближчим часом щось може змінитися. Європейський Союз повинен мати інструменти для здійснення політики на Схід від своїх кордонів, зважаючи на те, що держави, що з ним межують з того боку мають ключове значення для безпеки всього ЄС, насамперед, в енергетичній сфері. А про це значна частина виробників на захід від Рейну, здається, забула, що в результаті може мати катастрофічні наслідки для усього Європейського Союзу.

У свою чергу, звинувачення в тому, що, начебто, Європейський Союз, опосередковано, чи безпосередньо своєю політикою в рамках «Східного Партнерства» є відповідальним за фіаско реформ в Молдавії чи в будь-якій іншій країні, щонайменше не має жодного фактичного підгрунтя. Варто пам’ятати про те, що кожна країна – учасниця програми, яка прагне в ближчій чи у віддаленій перспективі до асоціації чи членства в ЄС, має мати на увазі, що здійснення реформ у її власних інтересах і в першу чергу вимагає зацікавленості та визначеності національних еліт та інституцій і водночас підтримки з боку суспільства. Зовнішні чинники, до яких потрібно зарахувати Євросоюз, щонайбільше в цій справі можуть лише допомогти. Бо остаточне рішення про те, чи здійснювати зміни і обрати дорогу, що наближає до ЄС або навпаки, справа рук зацікавлених.

Ключовою країною для успішності усієї ініціативи Східного Партнерства, без сумніву, є Україна. Особлива роль Києва для Програми виникає , передусім, з потенціалу України, як держави, без якої важко говорити про будь–яку інтеграцію чи хоча б ширшу співпрацю країн Східної Європи з Європейським Союзом. Разом з тим, потрібно пам’ятати, що попри існуючі перепони, саме Україна найближче підійшла до підписання Угоди про Асоціацію з ЄС. Відтак, можна зважитись на висновок, що лише від політики і наступних дій влади в Києві залежить подальша доля «Східного Партнерства». Такий стан речей покладає на українські еліти дуже велику відповідальність. Бо Україна володіє потенцалом для досягнення статусу регіонального лідера, приклад і досвід якого у запровадженні реформ може стати моделлю, якою протягом наступних років можуть скористатися решта країн – учасниць Програми Східного Партнерства. А в майбутньому існують вагомі підстави для того, аби Київ посів місце лідера Східної Європи, схоже на те, яке в даний час посіла Польща серед країн Центральної Європи. На даний момент можна сподіватися, що правляча в Україні еліта свідома тієї відповідальності і ваги рішень, які вона приймає і буде ухвалювати у найближчі місяці, що стануть ключовими для результатів саміту Східного Партнерства у Вільнюсі, запланованого на листопад 2013 року. Тим більше, що вони матимуть вплив не лише на майбутнє України, але й усього регіону.

За матеріалом «PSZ.pl» переклав Володимир Олійник