Європейська політика сусідства. Провал на східному фронті?

Європейська політика сусідства. Провал на східному фронті?

Доля проекту «Східне Партнерство» тепер залежить від України

«Східне Партнерство», його проекти тa подальші перспективи були однією з основних тем дискусій VI Форуму «ЄС – Україна», що відбувся у Будапешті. З цього ж приводу звучали й критичні голоси, хоча вони не завжди мали під собою міцне підгрунтя.

У виступах під час дискусії, яка була присвячена Програмі «Східного Партнерства», між іншим, говорилося про те, що ця ініціатива виявилась неефективною і майже не виконує запрограмованої ролі, метою якої було прискорення реформ в країнах, що беруть в ній участь. У зв’язку з цим, на думку частини коментаторів, варто було б рішуче реформувати цю програму або взагалі завершити її на даному етапі. Більше того, у виступі одного з учасників дискусійної панелі пролунав закид на адресу Європейського Союзу, мовляв, той, запровадивши Програму «Східного Партнерства» стосовно Молдови, спровокував затухання розвитку демократичних реформ, зростання корупції, крах економіки і падіння рівня життя молдовського суспільства. Усе це, начебто, стало результатом політики, яку проводив Брюсель в цій країні, зокрема, через реалізацію Програми Східного Партнерства.

Нагадаю, що програма «Східного Партнерства» була ініційована Польщею та Швецією у 2009 році. Охопила шість держав Східної Європи і Кавказу – Білорусь, Україну, Молдавію, а також Грузію, Азербайджан та Вірменію. Її наріжним каменем та фундаментальною метою було наближення країн –учасниць програми до Європейського Союзу шляхом активізації демократичних реформ, спільної діяльності на грунті європейських норм і вартостей, а в підсумку створення для них перспектив підписання угод про Асоціацію з ЄС. І хоча Програма «Східного Партнерства» не містить жодних обіцянок або гарантій пришвидшення конкретного членства, все ж дає шанс стати одним із знарядь, які нададуть допомогу цим країнам по дорозі до ЄС.

Та, видається, що говорити про такі рішучі оцінки, які пролунали під час зустрічі в Будапешті, ще рано або, можна сказати, що вони, певним чином, у багатьох аспектах далекі від істини. Наскільки можна погодитися з твердженням про те, що «Східне Партнерство» потребує реформування, навіть дуже глибокого? Адже така необхідність виникає, в першу чергу, через недостатню кількість інструментарію, яким забезпечили його країни Євросоюзу, особливо ті, що схильні розглядати цей проект в якості конкурента стосовно програм співпраці з країнами Північної Африки. Такий підхід, який демонструє частина країн Південної Європи, є не лише шкідливим, але й необґрунтованим, бо обидва напрямки не можна визнаватися конкурентними, а, навпаки, - такими, що доповнюють однин одного з точки зору інтересів Європейського Союзу як цілісності. Думаю, що не можна вважати, що інтереси ЄС на Півдні є важливішими від таких же ж на Сході, у цьому випадку краще б керуватися засадами збалансованого розвитку кожного з цих напрямків.

Повертаючись до ідеї завершення Проекту Східного партнерства, варто сказати, що нині не помітно чогось іншого, що могло б замінити цю програму – і немає жодних ознак, що найближчим часом щось може змінитися. Європейський Союз повинен мати інструменти для здійснення політики на Схід від своїх кордонів, зважаючи на те, що держави, що з ним межують з того боку мають ключове значення для безпеки всього ЄС, насамперед, в енергетичній сфері. А про це значна частина виробників на захід від Рейну, здається, забула, що в результаті може мати катастрофічні наслідки для усього Європейського Союзу.

У свою чергу, звинувачення в тому, що, начебто, Європейський Союз, опосередковано, чи безпосередньо своєю політикою в рамках «Східного Партнерства» є відповідальним за фіаско реформ в Молдавії чи в будь-якій іншій країні, щонайменше не має жодного фактичного підгрунтя. Варто пам’ятати про те, що кожна країна – учасниця програми, яка прагне в ближчій чи у віддаленій перспективі до асоціації чи членства в ЄС, має мати на увазі, що здійснення реформ у її власних інтересах і в першу чергу вимагає зацікавленості та визначеності національних еліт та інституцій і водночас підтримки з боку суспільства. Зовнішні чинники, до яких потрібно зарахувати Євросоюз, щонайбільше в цій справі можуть лише допомогти. Бо остаточне рішення про те, чи здійснювати зміни і обрати дорогу, що наближає до ЄС або навпаки, справа рук зацікавлених.

Ключовою країною для успішності усієї ініціативи Східного Партнерства, без сумніву, є Україна. Особлива роль Києва для Програми виникає , передусім, з потенціалу України, як держави, без якої важко говорити про будь–яку інтеграцію чи хоча б ширшу співпрацю країн Східної Європи з Європейським Союзом. Разом з тим, потрібно пам’ятати, що попри існуючі перепони, саме Україна найближче підійшла до підписання Угоди про Асоціацію з ЄС. Відтак, можна зважитись на висновок, що лише від політики і наступних дій влади в Києві залежить подальша доля «Східного Партнерства». Такий стан речей покладає на українські еліти дуже велику відповідальність. Бо Україна володіє потенцалом для досягнення статусу регіонального лідера, приклад і досвід якого у запровадженні реформ може стати моделлю, якою протягом наступних років можуть скористатися решта країн – учасниць Програми Східного Партнерства. А в майбутньому існують вагомі підстави для того, аби Київ посів місце лідера Східної Європи, схоже на те, яке в даний час посіла Польща серед країн Центральної Європи. На даний момент можна сподіватися, що правляча в Україні еліта свідома тієї відповідальності і ваги рішень, які вона приймає і буде ухвалювати у найближчі місяці, що стануть ключовими для результатів саміту Східного Партнерства у Вільнюсі, запланованого на листопад 2013 року. Тим більше, що вони матимуть вплив не лише на майбутнє України, але й усього регіону.

За матеріалом «PSZ.pl» переклав Володимир Олійник

Коментарі — 0

Авторизуйтесь , щоб додавати коментарі
Іде завантаження...
Показати більше коментарів