Як Київ став «регіоном»

Те, що порівняно з Черновецьким будь-який інший міський голова здасться зразком якщо не господарності, то, щонайменше, людиною при здоровому глузді, зрозуміло кожному, хто чотири роки спостерігав за ескападами столичного градоначальника. Але ці ескапади були можливі лише в умовах війни всіх проти всіх, що тривала за попередньої влади. Влада нинішня вирішує проблему Черновецького просто й ефективно — не усуваючи самого мера, вона фактично закріпила усунення його від ухвалення рішень у Києві. В.о. міського голови Олександр Попов — мабуть, не найгірший вибір «регіональної» команди для недружнього до неї міста. Але деякі його соратники можуть викликати побоювання. Крім того, очевидно, що в «просунутій» столиці «регіонали» не доб’ються нічого, якщо не досягнуть успіху в практичних питаннях побуту столиці.

-- Феномен Черновецького

Тривалий час після виборів Партія регіонів, схоже, просто не знала, що робити з мером, рейтинг якого сягає нині 10%, з персонажем, який за своєю карикатурністю став для багатьох, на жаль, квінтесенцією «помаранчевого періоду». Анекдотичнішого начальника Київ не знав ніколи. Ще два роки тому, після перемоги Черновецького на дострокових виборах, про його геніальну тактику опори на «бабусин електорат» міркували цілі орди політологів, говорячи про феномен Черновецького й перспективність його методів для всієї України. Пізніше з’явилися навіть чутки про можливість участі «найкращого мера всіх часів» у боротьбі за президентське крісло. Варто визнати — феномен Черновецького був. У історію Леонід Михайлович себе вже вписав, ще не пішовши з неї. У чому ж цей феномен полягає?

Перш за все, Леонід Черновецький завжди був позасистемною для влади людиною. Формальна приналежність до «Нашої України» 2006-го в цьому плані була лише маркером, який у той рік спрацював як фінальний прояв постмайданного ідеалізму. І те, що «на виході» ілюзій Майдану в Києві обійняв посаду настільки екстравагантний персонаж, стало, на жаль, саркастичним символом деформації й майбутнього краху «помаранчевих ідеалів».

Черновецький позасистемний не в тому сенсі, що він протистояв владі або був у ній кандидатом «від народу», який випадково пішов угору. Черновецький — якраз плоть від плоті людина правлячої еліти, мало того — доведена до абсурду квінтесенція пороків верхівки країни. Яких лише гріхів не приписують київському мерові! Корупція серед них сприймається навіть якось банально. Образ мера-сектанта в масовій свідомості доповнюється й образом мера-наркомана, мера-несповна розуму, мера-клоуна. Наскільки правдиві ці звинувачення, зокрема й у психічному нездоров’ї столичного глави, нехай судять читачі. Безперечно, в кожного з них своя думка. Черновецький дав достатньо приводів судити про нього нерозсудливо. Але бути смішним для політика — це не просто моветон. Це небезпечно. Леонід Черновецький, витаючи в незрозумілих емпіреях, сам перетворив себе на посміховисько. Але це «посміховисько» виграло вибори — й притому блискуче — аж двічі. Саме він завдав Тимошенко першої поразки в її політичній кар’єрі, що стала репетицією генеральної битви 2010 року. Позасистемність Черновецького була йому на той час явно на користь. І ось чому.

Мера Києва справедливо не сприймали як члена одного з політичних кланів. Він створив клан власний, щоправда, кадрове наповнення цього клану перетворило слова «молода команда» на таке ж одіозне словосполучення, як «любі друзі». Клан мера стрімко прибрав до рук столицю — й тим самим довів, що людина, яка не належить до жодної з великих фінансово-політичних груп, здатна збудувати свою вертикаль у найважливішому мегаполісі країни. Позасистемність Черновецького змусила багатьох, принаймні на етапі 2006—2008 років, вірити, що він, за великим рахунком, не шкідливий. Його ескапади й дивні рішення сприймалися як один великий «прикол». При цьому здавалося, що він здатен на деяку автономність, самостійність, що він зможе якщо не ефективно управляти (вже два роки тому було зрозуміло, що господарник із нього нікчемний), то хоча б не заважатиме столиці жити собі на втіху. Ілюзії розвіялися одразу після перевиборів 2008 року. Черновецький «закусив вудила», ніби навмисне знущаючись із киян. Наприкінці 2008-го стало зрозуміло — столиця є заручником абсолютно непередбачуваної, непрораховуваної людини та його хижої й цинічної команди. Позасистемность Черновецького обернулася йому на шкоду, й лише фінальне загострення боротьби президента й прем’єра не дозволило правоохоронним органам впритул зайнятися мером і його людьми: Черновецький був дорогий Ющенку як «переможець Тимошенко» і «буфер» проти неї в Києві.

Але крім позасистемності були ще два чинники, що належать більше до сфери тактики, ніж стратегії. Але вони також, і навіть іще більше, дали можливість говорити про нього як про феномен. Перший стосується методу прямого підкупу електорату. Причому підкупу маловитратного. Метод спілкування Леоніда Михайловича з виборцями був, як відомо, простим до геніальності. Він одразу зрозумів, що треба вичленувати найнезаможніший і найзалежніший від влади (і тому найвдячніший їй) електорат і працювати лише з ним, пестувати й у прямому розумінні підгодовувати — причому не лише перед виборами, а й у проміжках між ними. Все одно виходило дешевше, ніж вкластися навіть в одноразовий ремонт доріг, школи або лікарні. Гречка, олія й вітальна листівка — традиційний набір від Черновецького — як виявилося, творить дива. Ця тактика, що походить безпосередньо з голодних і мажоритарних 1990-х, аж до 2008 року давала постійні плоди. Черновецький же першим увів у вжиток риторику, згідно з якою багаті в збудованій ним системі платять за бідних. Хоч як це дивно, це положення, що апріорі міститься в більшій частині голів пострадянських громадян, уперше було відкрито озвучене саме київським мером. Після цього заяви Михайла Чечетова про те, що після підвищення цін на газ тепер багаті знову заплатять за бідних, виглядають нудним плагіатом.

Другим чинником стала нарочита релігійність Черновецького й справді сектантський підхід до обраної групи виборців як до пастви, яку годує дбайливий отець. У цьому аспекті київський мер — знову-таки квінтесенція ментальних очікувань наших бідних, та й узагалі всіх «совкових» верств населення: міф про доброго годувальника з високими моральними (бажано релігійними) принципами, що постійно ділиться з бідними, впав на благодатний грунт. Далі вступив у дію знайомий за сектами й мережевим маркетингом ланцюжок промивання мізків і збирання обраних груп-осередків. З особливо завзятих прибічників Черновецького формувався кістяк активістів блоку мера в київських районах. Агітація й пропаганда йшли за справді релігійними стандартами. Використання в політичній боротьбі й утриманні влади методів побудови релігійної ієрархії й вербування прихожан стало ще однією нехитромудрою, але тому цинічно ефективною знахідкою Черновецького.

Саме членство мера в секті нігерійського пастора Аделаджі багатьма тепер сприймається як помилка. Мовляв, якби він дотримувався «правильної» релігійної орієнтації, не було б добрячої половини негативних чуток довкола нього, підтримка його населенням була б об’єктивно вищою, та й фактичну владу він зміг би утримати довше. Але не все так просто й однозначно: у будь-якому разі «регіонали» почали б тіснити людей Черновецького і його самого, навіть якщо б він був тричі православним. Проте свій вибір Леонід Михайлович зробив, і зробив давно. І саме цей вибір став запорукою його успіху. Члени «Посольства Божого» були ще однією, найвідданішою, основою його підтримки. Вони укріплювали, впроваджували й розширювали зомбування київського населення, причому діючи явно й приховано в усіх прошарках столичного суспільства. Напрацювання Юрія Луценка лягли в основу нинішніх справ, що провадяться проти соратників нігерійського пастора. Проте з історії сект ми знаємо, що такі акції сприймаються її членами як гоніння й лише об’єднують їх як обраних мучеників. Отже, «Посольство Боже» явно збереже свою присутність у країні, хоча колишнього розквіту йому вже не бачити. У товаристві ментальних консерваторів, якими є регіонали, прихід до влади представника якоїсь конфесії, що не належить щонайменше до православ’я (бажано у вигляді УПЦ МП), не може статися за визначенням.

-- Кадри вирішили все

Феномен Черновецького ще буде предметом досліджень політологів і політтехнологів. Але вимоги теперішнього моменту, так само, як і кланова ієрархічність мислення нової владної команди, призвели до того, що Черновецький був приречений. Партія регіонів просто не могла взяти на борт такий вантаж, як київський мер. Це стало б тим баластом, який звів би її й без того низький у столиці рейтинг до нуля. Та й решта України, що багато чула про витівки столичного градоначальника, теж би вельми здивувалася такій дружбі «правильних» хлопців із «сектантом». Перші місяці регіонали визначалися з тактикою й стратегією. Київ для них — та територія, на якій вони побачили перспективи для себе, на відміну від Західної України. Пам’ятаючи про те, що в централізованій країні майдани робляться в столицях, ПР до зарізу треба контролювати Київ. Не кажучи вже про матеріальні можливості, які дає управління столицею. Та й питання престижу стоїть максимально гостро — без «узяття Києва» перемога над Україною не може вважатися остаточною.

І тут регіоналам довелося поритися в своїх кадрах, підшукавши для Києва підкреслено аполітичного господарника. Інакше київських голосів не завоювати. Попов на новій посаді просто зобов’язаний бути успішним. Цей той рідкісний у практиці нашої влади всіх відтінків випадок, коли чиновникові дійсно доведеться — причому довготривало й без гарантій успіху — демонструвати турботу про доручене йому населення. Київська гра для регіоналів варта величезних свічок.

Олександр Попов перерахував головні завдання, які збирається вирішити в першу чергу: наведення ладу в житловому секторі, підвищення ефективності роботи акціонерної компанії «Київенерго» та ВАТ «Київводоканал», поліпшення медичного забезпечення й підвищення соціального захисту населення. ЖКГ дійсно може стати пріоритетом його роботи. Що, безумовно, на краще. Це найбільш занедбана ділянка господарства практично будь-якого українського міста. Як міністр ЖКГ і багаторічний успішний мер міста Комсомольськ він щонайменше спробує зрушити з місця тягар житлово-комунальних проблем столиці. За сам факт зрушення цього воза його можна похвалити. Ноша настільки важка, що адміністративними методами й ніяким «регіонам» «матірним управлінням» її не зрушити. І якщо Попов не досягне успіху — тоді ПР втратить шанс провести свою, або явно пов’язану з нею людину, в столичні начальники.

Літня кадрова революція в київській мерії привела в крісла на Хрещатику людей, деякі деталі біографій яких змушують задуматися про нинішню й майбутню тактику «регіонів» у столиці. Судячи з усього, вона буде такою ж, як і в усій країні. Можливо, лише більш завуальованою й «повзучою». Тому з-за іміджу чистих господарників у деяких нових заступників Олександра Попова проглядають то зв’язки з Льовочкіним, то з Табачником, а то і з КДБ-СБУ.

Візьмемо, наприклад, Олександра Пузанова. 33-річний економіст і юрист налагоджуватиме в новому складі мерії зв’язки з силовиками. Здавалося б, після розграбування столичної землі командою Черновецького якраз підтримка силових структур і потрібна. Тим паче що Попов так пояснює коло повноважень Пузанова: «Його завдання — захистити муніципальні активи: землю, нерухомість. Довкола багатьох об’єктів ведуться суперечки, правоохоронці зауважують, що деякі рішення ухвалені з порушеннями. Тому завдання — все повернути у власність міста».

Тобто Пузанова ставлять на посаду такого собі «головного антирейдера» в столиці. Характерно, що в жодному попередньому складі мерії таких функцій ні в одного чиновника не було. Силовики починають правити бал. І одразу постає законне питання: як тепер вестиметься перерозподіл ринку київської землі? Зрозуміло, що ним почали займатися «регіони». І Пузанов повинен забезпечити зв’язки силовиків і юристів. Чи відберуть він і Попов землю у клану Черновецького? Поки жодних показників щодо цього немає. Зате відомо, що пан Пузанов — однокласник сестри глави АП Сергія Льовочкіна Юлії. Креатура одного з наймогутніших чиновників у системі нинішньої влади, що має «доступ до тіла» першої особи, напевно, поставлена для перерозподілу власності в столиці на користь ПР.

Не менш цікавими є й зв’язки заступника мера з гуманітарних питань Леоніда Новохатька. Відомо, що він — соратник Дмитра Табачника. За Кучми вони обидва працювали в Адміністрації Президента, пізніше писали книжку, та й зв’язані ще з тих давніх часів, коли Табачник вчився в університеті: у ці роки Новохатько був там аспірантом. До речі, в ті ж роки помічником проректора з наукової роботи Київського університету був тоді сам Черновецький.

В особі генерал-лейтенанта Олександра Мещерякова в київській мерії з’явився справжнісінький СБУшник. Щоправда, працював він у цьому відомстві у господарській частині, але приналежність говорить сама за себе. Тепер йому доручено займатися капітальним будівництвом у столиці. Що означає — в одну з головних прибуткових галузей столичного бюджету нікого, крім регіоналів і підібраних ними осіб, віднині не пустять. Будівельний ринок закривається на користь ПР.

Та й сам Олександр Попов свого часу працював у КДБ. Тобто пришестя господарників у погонах цілком відповідає стилю й методиці управління не лише нинішньої влади, що посилено ліпить з України поліцейську державу, а й нашої великої московської сусідки, з якої цю модель правляча партія саме й скачує.

Здача Києва силовикам-господарникам цілком вписується в концепцію нинішньої влади, яка намагається збудувати корпоративну структуру управління з опорою на силові структури — точний клон Росії. Тепер, за формального збереження Черновецького в Києві, така система впроваджується й у столиці. Її підсумком, завершальним акордом, має стати зміна мера столиці.

-- Як і хто замінить Черновецького?

Варіантів, власне, два. Перший передбачає, що регіонали почекають законні два роки, протягом яких найкращий мер усієї України практично не з’являтиметься на публіці. А збудовану ним структуру активістів або переведуть під Партію регіонів, або зроблять основою якогось нового проекту, звісно, лояльного ПР: гріх втрачати такі напрацьовані кадри. З активістів приберуть, думаю, особливо фанатичних членів церкви Аделаджі — про неї взагалі постараються згадувати віднині якомога менше. Ближче до виборів «аделаджівцям», якщо на той час «Посольство Боже» не заборонять узагалі (що, втім, малоймовірно), буде сказано, за яку кандидатуру слід голосувати. Для цього можуть випустити з фінальною проповіддю самого Черновецького, щоб найвідоміший прихожанин церкви перстом вказав на наступника, освятив вибір, зроблений за нього.

Другий варіант зміни Черновецького передбачає її достроковий характер. Здавалося б, навіщо регіоналам здійснювати цю операцію 2011-го, коли чекати залишиться зовсім недовго? Але цей сценарій цілком може бути реалізований, якщо ПР визначиться з кандидатурою наступника Черновецького й вирішить передати владу йому якнайшвидше, не чекаючи офіційних виборів. Оскільки кандидатура чистого регіонала все ж таки навряд чи прийнятна для київського виборця, влада все ще в пошуку певної постаті, знакової й знайомої для киян, і при цьому досить керованої.

Логічним бачиться повернення на Хрещатик Олександра Омельченка, який за стилем управління й духом близький до партії влади. Йому навряд чи пробачили потурання Майдану 2004-го. Але якщо не він, то ПР належить знайти іншого кандидата, а вибір не такий уже й великий: Кличко, Пилипишин — і, мабуть, усе. Сам Попов від посади відмовляється, хоча ймовірності його узаконення в кріслі мера виключати не можна. Та все ж таки партійна приналежність Попова, хоч би яких успіхів він досяг, спочатку гратиме проти нього. Отже, краще лояльний і впізнаваний кандидат, формально незалежний від влади. На офіційне членство в ПР майбутнього київського мера цілком можуть заплющити очі.

Кличка потенційно могла б підтримати влада — це був би сильний і несподіваний хід. Але чи погодиться сам боксер, який може лише втратити через це популярність? Навряд чи. Він більше підходить на роль головної опозиції Києва, його політпроекту можуть надати офіційного статусу такої — в обмін на обіцянку виступати в міській раді проти фракції БЮТ.

Пилипишин — більш передбачуваний кандидат. Досвідчений чиновник, він навряд чи довго проявлятиме фактичну незалежність. Офіційно вступати до ПР він навряд чи стане, але зробитися кандидатом, на якого поставить влада, може. При цьому Пилипишин з його гаслом «Кияни передусім» може нагадати регіоналам самого Черновецького — в сенсі певної позасистемності, відсутності прив’язки до їхнього клану. Тому з Пилипишиним, якщо все-таки схиляться до його кандидатури, можуть вчинити, як із Черновецьким, — тільки з самого початку. Його оточать ставлениками ПР, у мерії залишаться люди Попова, а самого Попова навіть можуть залишити у нього в перших заступниках.

Олександр Омельченко для регіоналів виглядає найприйнятнішою кандидатурою. Особливо незалежної від ПР політики немолодий і дуже досвідчений у кулуарних питаннях Сан Санич не вестиме. І якщо Партія регіонів вирішить, що треба прибирати Черновецького достроково (поки є шанс на успіх на хвилі очікувань від Попова), вибори в столиці можуть відбутися, наприклад, уже навесні наступного року. Черновецький у такому разі напише прохання про звільнення за станом здоров’я — в обмін на гарантії недоторканності.

-- Фантом Тимошенко

Щойно вибори будуть призначені, на них кинеться сонм кандидатів — і не лише згаданих вище. І серед них прогнозовано буде Тимошенко. Проте у випадку з нею не все так однозначно. Прогнозувати її автоматичну перемогу в Києві не варто. І тим паче на цю перемогу очікувати.

Що 2011-го, що 2012-го, Тимошенко буде як і раніше небезпечною для влади — причому більше у власних страхах ПР. І лише заради того, щоб не бачити її в активній політдіяльності, ідея дострокових київських виборів може бути похована так само, як і ідея дострокових парламентських. Залишаються законні вибори 2012-го, до яких регіоналам слід грунтовно підготуватися. Хоча ПР навряд чи варто турбуватися через можливу перемогу свого головного ворога. Кияни чудово розуміють, що для Тимошенко посада мера стане всього лише політичною трибуною, а господарством вона не займатиметься. Або ж їй просто не дадуть працювати, що також не на користь місту. Робити Київ заручником постійної війни з владою жителі столиці, за всієї симпатії до Леді Ю, навряд чи схочуть. І тому навряд чи оберуть її, хоча відсоток її блоку в Київраді може й зрости.

Домовившись із Кличком, Пилипишиним та іншими подібними постатями київської політсцени, збудувавши з них систему влади й опозиції в Києві, ПР залишиться лише наростити позиції власної партії в міській раді, зокрема зливши свої структури — формально чи координаційно — з блоком Черновецького.

Нинішній мер Києва вже до закінчення політичного «життя», вже зараз приречений на небуття. Генерал-лейтенанти СБУ, люди Льовочкіна й Табачника поклали йому край. І якщо на виборах кияни проголосують за деяку маріонетку або угодовця з владою, ці й подібні до них люди все одно продовжуватимуть управляти містом.

Хоча в такому разі альтернативою виступає все та сама Тимошенко. Що, як ми бачимо, не найкращий варіант для повсякденного життя столиці. Чи не час жителям Києва придивлятися до якихось третіх фігур? Здати столицю «регіонам» чи їхнім маріонеткам — найпростіше. Адже вони не Черновецький — прийшли надовго і владу утримують більш ніж чіпко. Вибір столиця зможе зробити лише один раз. Не хотілося б знову пошкодувати про нього.