До третіх роковин окупації. Десять фактів про Крим і російську агресію

Досвід спілкування з киргизькими журналістами та останні публікації в місцевій пресі на «кримську» тему продемонстрували, як мало відомо про Крим і російську агресію проти України. Вирішив виправити ситуацію. З нагоди третіх роковин окупації Росією Кримського півострова розпочинаю невеликий марафон – 10 фактів про Крим і російську агресію.

Факт №1. Відома людству історія Криму нараховує декілька тисячоліть. З них Кримський півострів знаходився у складі Російської імперії 134 роки, у складі РРФСР – 33, а у складі радянської та незалежної України – 63 роки. А до цього там віками володарювали кіммерійці та скіфи, розташовувались грецькі колонії, був встановлений протекторат Римської імперії. Крим завойовувався племенами готів і гунів, побував під владою тюрків та кочових болгар, в Середньовіччя його контролювали Візантійська імперія і Хазарський каганат. Майже два сторіччя Крим був володінням Золотої Орди, а з середини ХV століття і до 1783 року на півострові розташовувалось Кримське ханство, яке знаходилось у васальній залежності від Османської імперії. Більше трьохсот років історії Криму безпосередньо пов’язані з кримськотатарським народом. Як бачимо, у списку претендентів на півострів з точки зору давнини володіння або якихось виключних «історичних прав» Росія займає далеко не перше місце.

Проте, історичні рефлексії в принципі не мають ніякого значення у визначенні державно-правової приналежності Кримського півострову. Відповідно до Договору про створення СНД від 8 грудня 1991 року, Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між РФ і Україною від 31 травня 1997 року і Договору між РФ і Україною про російсько-український державний кордон від 28 грудня 2003 року Росія визнала і гарантувала суверенітет і територіальну цілісність України, включаючи Автономну Республіку Крим і місто Севастополь. З моменту підписання і ратифікації цих документів будь-які відсилки до багатої на події історії Криму для обґрунтування територіальних претензій Росії перетворюються з аргументів на спекуляції.

Факт №2. Випадок передачі Криму зі складу РРФСР до складу УРСР є не єдиним випадком того, як радянська влада перерозподіляла території між союзними республіками. Варто нагадати, що в період між 1919 і 1928 роками частина території радянської України була «добровільно-примусово» передана Росії, зокрема мова йде про Белгородщину, Стародубщину (північні повіти Чернігівської губернії), Таганрожжя, Східний Донбас. Основним аргументом був національно-етнографічний критерій, скорегований в окремих випадках за ознакою економічного тяжіння. Тобто презумувалося, що оскільки на цих землях переважає етнічно неукраїнське населення, вони мають бути передані РРФСР. Однак, як кажуть, що дозволено Юпітеру, те не дозволено бику. Коли в 1925 році постало питання про передачу Україні територій, населених етнічними українцями, до прикладу, Північної Слобожанщини (частини Курської та Воронезької губернії), союзний центр забув про національно-етнографічний критерій. Тоді й пізніше він відхилив усі клопотання керівництва УРСР про передачу республіці українських етнічних територій. А їх нараховують чимало у складі РРФСР: згідно перепису населення 1926 року до українських етнічних ареалів належала не лише Північна Слобожанщина, але й Кубань, Ставропілля, інші землі.

Факт №3. У 1954 році радянське керівництво передало Кримську область із складу РРФСР до складу УРСР. Згідно з офіційною версією, передача була приурочена до 300-річчя Переяславської Ради – загальних зборів Війська Запорізького, на яких у 1654 році було ухвалено рішення укласти союз з Московським царством. Передача Криму УРСР подавалась як символ російсько-української дружби. Проте, які б красиві і романтичні пояснення цієї події не пропонувались радянською пропагандою, правда полягає в іншому. Друга світова війна двічі пройшлася по Криму руйнівною хвилею. Населення півострова скоротилось наполовину. Після масової депортації татар у травні 1944 року (було депортовано більше 183 тис. татар, з яких 46% загинуло в процесі депортації чи протягом перших років після депортації), а також примусового виселення у червні 1944 року кримських вірмен, чехів, болгар і греків, Крим став зовсім безлюдним, перетворився на економічну руїну. Для того, щоб це констатувати, достатньо ознайомитись з регіональними статистичними матеріалами і проглянути кримську пресу 1953-1954 років. Логічним і найбільш ефективним способом відродити народне господарство Криму було передати його Україні, з якою півострів був давно і тісно пов’язаний в економічному, культурному і політичному відношенні. Що і було зроблено.

Саме завдяки Україні та українцям Крим перетворився на «всесоюзну здравницю», розрекламовану у радянських фільмах. Незважаючи на те, що сама УРСР переживала тяжкі післявоєнні часи, втративши 13 мільйонів населення, вона налагодила роботу сільськогосподарського сектору Криму, побудувала інфраструктуру і дороги, здійснювала постачання промислових товарів. «Укрводбуд» побудував Сімферопольське і Старокримське водосховища та Північно-Кримський канал, розв’язавши найболючішу проблему Криму – водну. Українські електростанції забезпечили Крим електроенергією. Це для необізнаних Крим став «щедрим подарунком Хрущова» Україні, а для тих, хто мав мудрість і терпіння розібратися, абсолютно очевидно, що Україна розплатися за цей «подарунок» астрономічними сумами з республіканського бюджету, які виділялись на життєзабезпечення населення та відновлення економіки спустошеного півострова.

Факт №4. Існує міф про те, що ініціатором передачі Криму Україні був тогочасний радянський лідер Микита Хрущов, який «волюнтаристським рішенням незаконно передав півострів українським товаришам». Цей міф ретельно культивується прибічниками політичного реваншу СРСР і апологетами російської імперської ідеї. Однак, він не має нічого спільно з реальністю. Не виключено, що Хрущов, як досвідчений господарник, бачив очевидні переваги у під’єднанні Криму до економічної «розетки» УРСР, проте, на той момент, коли приймалось політичне рішення, він не мав достатньої апаратної ваги, щоб його провести одноосібно. Незважаючи на те, що Хрущов був обраний першим секретарем ЦК КПРС у вересні 1953 року після розвінчання Берії, в Москві продовжували правити наближені до Сталіна партійці: Маленков, Молотов, Ворошилов, Каганович, Булганін… Реальна влада знаходилась в руках кремлівських старців. Без усвідомлення цими партійними функціонерами нагальної необхідності, якщо не безальтернативності, цього кроку, передача Криму не відбулась би.

Що ж стосується формальної ініціативи, то вона йшла зі сторони Президії Верховної Ради РРФСР. Саме цей орган ухвалив відповідну постанову і, заручившись згодою Президії Верховної Ради УРСР, вніс подання на розгляд Верховної Ради СРСР, яка на своєму засіданні 19 лютого 1954 року затвердила Указ «Про передачу Кримської області із складу РРФСР до складу УРСР». 26 квітня 1954 року Верховна Рада СРСР ухвалила Закон «Про передачу Кримської області із складу РРФСР до складу Української РСР», остаточно змінивши адміністративно-територіальні межі обох республік. Згадані документи були ухвалені у повній відповідності до законодавства СРСР того часу і оформлені у вигляді рішень компетентних органів Союзу. Виходячи з цього будь-які звинувачення Хрущова у волюнтаризмі або перевищенні повноважень при передачі Криму Україні не мають під собою підґрунтя.

Факт №5. Прибічники сепаратистських настроїв у Криму часто аргументують свою позицію тим, що у січні 1991 року в Криму було проведено «референдум», під час якого переважна більшість кримчан проголосувала за відновлення Кримської автономії як самостійного суб’єкта СРСР.

Верховна Рада УРСР автономію Криму відновила, але – всупереч волі кримчан – у складі України. Здавалось би, варто слідом за ярими русофілами вигукнути: «Кримчан обдурили!» Залишаться тільки з’ясувати, хто саме: кримський обком КПРС, яким керував Микола Багров, чи керівництво Української РСР… Перший, без необхідної нормативно-правової бази (законодавства про проведення місцевих референдумів не існувало в принципі) і відповідних повноважень, організував і провів соцопитування, за результатами якого проголосив створення Кримської АРСР, ввівши в оману населення півострова. Другий же врахував суспільну думку і надав широку автономію Криму в рамках союзної республіки згідно з національним законодавством і нормами міжнародного права.

Показовим є голосування кримчан на всеукраїнському референдумі 1991 року. 24 серпня 1991 року, продовжуючи багатовікову традицію української державності, Верховна Рада України ухвалила постанову, якою затвердила Акт проголошення незалежності України. 1 грудня 1991 року відбувся перший всеукраїнський референдум, на який було винесене лише одне питання: «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України, затверджений Верховною Радою України 24 серпня 1991 року?» Референдум відбувся у відповідності до демократичних стандартів проведення референдумів і без порушення законодавства. В референдумі взяло участь 84,18% населення України, із них 90,32% проголосували «за». При цьому у голосуванні взяли участь 67,50% населення Криму і 63,74% населення міста Севастополя. За незалежну Україну проголосувало відповідно 54,19% і 57,07% кримчан, які взяли участь у голосуванні. Таким чином, населення півострова спільно з іншим населенням України підтримало створення незалежної української держави і самовизначилось в її межах як частина українського народу, який реалізував право на самовизначення.

Факт №6. Докорінна зміна у політиці нової демократичної Росії щодо незалежної України відбулась у 1993 році. Якщо протягом попередніх років парламенти двох країн підходили до питання Криму і Чорноморського флоту досить зважено, то починаючи з 1993 року ситуація змінилась. Державна дума РФ почала повільно, але впевнено дрейфувати у бік популізму та неоімперських настроїв. 9 липня  1993  року російський парламент ухвалив постанову «Про статус міста Севастополя», яка проголосила Севастополь частиною Рф і головною базою єдиного російського Чорноморського флоту.

У відповідь 14 липня Верховна Рада України ухвалила постанову, якою кваліфікувала дії Росії як порушення норм міжнародного права, зобов’язань РФ як члена ООН, ОБСЄ та інших міжнародних організацій, низки двосторонніх договорів. Постанова Держдуми була оголошена юридично нікчемною. США і Євросоюз виступили на підтримку територіальної цілісності України і заявили, що претензії Росії на українську територію матимуть «жахливі наслідки для стабільності в усій Східній Європі».

Маловідомо, але факт: важливу роль у врегулюванні цієї кризи зіграла Рада Безпеки ООН . Українська дипломатія направила РБ ООН термінове звернення, яке було розглянуте на його засіданні 21 липня 1993 року. Тоді всі члени Ради, включаючи Росію, підтримали Заяву Голови Радбезу. Цей документ чітко вказав, що рішення російського парламенту позбавлено юридичної сили, і підтвердив територіальну цілісність України згідно зі Статутом ООН. Примітно, що Президент Росії також засудив дії російського парламенту, заявивши журналістам, що він їх «соромиться». Як засвідчила історія Борис Єльцин був першим і останнім Президентом РФ, якому було соромно за націоналістичну риторику та агресивну політику своїх співвітчизників.

Факт №7. Вночі 26 лютого 2014 року «невідомі зелені чоловічки» захопили будівлі парламенту і уряду Автономної Республіки Крим, а на ранок 27 лютого уже всі світові ЗМІ демонстрували кадри, як депутати Верховної Ради АРК під дулами автоматів збираються на позачергове засідання, щоб обрати новим «прем’єром» кримінального авторитета Сергія Аксьонова і оголосити «референдум» про приєднання до Росії. Потім були заяви Президента РФ Путіна про «кримську самооборону» і форму, «куплену у воєнторзі», про захист інтересів російськомовних в Україні, які раптом опинились під загрозою. Пізніше був документальний фільм «Крым. Путь на Родину», де розкривались подробиці спецоперації російських військових з окупації півострова. Всі ці інформаційні потуги спирались на 22 лютого 2014 року – дату «повалення в Києві законного Президента України Януковича». Стверджувалось, що Росія нічого завчасно не планувала захоплювати і діяла за обставинами, щоб «захистити кримчан від бойовиків «Правого сектора».

Але є один факт, що спростовує це пропагандистське марево. Його допомогло встановити саме Міністерство оборони Російської Федерації, яке нагородило військовослужбовців і бойовиків, що брали участь у захопленні півострова, пам’ятною медаллю «За повернення Криму». На тильній стороні відзнаки, виготовленої виробником державних нагород РФ ТОВ «Лента» за терміновим замовленням Міноборони РФ, вказано дати початку і завершення військової операції: 20 лютого – 18 березня 2014 року. Тобто, захоплення Криму відбувалось не місцевою самообороною, а регулярними російськими військами, і почалось воно не 22, а 20 лютого. Поставимо цей факт, підтверджений офіційним документом Міноборони РФ, в контекст подій Революції Гідності і побачимо, що:

• операція з окупації Росією Криму почалась, коли діючим і легітимним Президентом України був Віктор Янукович, який лише на наступний день – 21 лютого у присутності Міністрів закордонних справ Німеччини і Польщі та Спецпредставника Президента РФ Володимира Лукіна підписав з лідерами Об’єднаної опозиції угоду про врегулювання політичної кризи. Росія вже тоді розпочала свою агресію у порушення Статуту ООН і норм міжнародного права;
• окупація Росією Криму почалась 20 лютого – у день, коли спецпризначенці МВС та СБУ розстріляли більше сотні маніфестантів на площі Незалежності і вулиці Інститутській у Києві. Таких збігів не існує;
• єдиним логічним поясненням поспішної втечі Віктора Януковича разом з членами родини і майном після досягнення компромісу з опозицією є усвідомлення ним того, що розпочався незворотній процес російського збройного вторгнення на територію України і його першою мішенню став Крим.

15 вересня 2015 року Верховна Рада України ухвалила Закон № 685-VIII, яким встановила, що датою початку окупації Автономної Республіки Крим і міста Севастополя є 20 лютого 2014 року, увічнивши зрадництво колишнього Президента України В. Януковича і віроломну брехню вищого керівництва Російської Федерації.

Факт №8. Після того, як Рада Європи і Венеціанська комісія у лютому 2014 року розкритикували вщент проект федерального конституційного закону РФ №462741-6 «Про внесення змін до ФКЗ «Про порядок прийому до Російської Федерації і створення у її складі нового суб’єкта в Російській Федерації», більше відомий як «закон про анексію», основним інструментом легітимізації окупації та приєднання АРК і м. Севастополя до Росії став «загальнокримський референдум». Російська влада намагалась надати своїм злочинним діям хоча б видимість законності, сподіваючись, що при сприятливих обставинах зможе «замилити очі» міжнародному співтовариству і вирішити кримське питання на свою користь з мінімальними втратами.

6 березня 2014 року ручний кримський парламент ухвалив постанову про проведення «загальнокримського референдуму», чим порушив принцип територіальної цілісності України та вийшов за межі своїх повноважень. Факт порушення був чітко встановлений Конституційним Судом України, який у своєму рішенні від 14 березня вказав на те, що постанова суперечить Конституції України, визнав її неконституційною і зобов’язав органи АРК припинити будь-яку діяльність з підготовки до референдуму. 15 березня 2014 року Верховна Рада України постановила достроково припинити повноваження Верховної Ради АРК, внаслідок чого остання втратила будь-яку легітимність. Проте, повністю підконтрольна Москві кримська влада уже не могла дати задній хід: 16 березня 2014 року вона таки провела «плебісцит», за результатами якого за приєднання до Росії у Криму нібито проголосувало 96,77 % учасників голосування, у Севастополі – 95,6 % при загальній явці вище 80%.

Залишаючи астрономічні цифри «народного волевиявлення» на совісті соціологів (за даними незалежних джерел у ньому взяло участь не більше 30% жителів Криму), а пояснення передумов та наслідків – на відкуп політологам, наведемо три причини його юридичної нікчемності. «Загальнокримський референдум» був нелегітимним і не міг породити жодних правових наслідків, оскільки:

• грубо порушив Конституцію України, Конституцію АРК, Закон України «Про Верховну Раду Автономної Республіки Крим», положення інших законодавчих і підзаконних нормативно-правових актів;
• суперечив нормам та основним принципам міжнародного права, які знайшли віддзеркалення у Статуті ООН, Статуті Ради Європи, Заключному акті НБСЄ 1975 року та інших підсумкових документах НБСЄ/ОБСЄ, Угоді про створення Співдружності Незалежних Держав від 1991 року;
• умови його проведення не відповідали демократичним стандартам проведення референдумів, які були розроблені в рамках ОБСЄ і Ради Європи та становлять невід’ємну частину принципів і цінностей цих міжнародних організацій.

Не могло бути вільним волевиявлення регіону України, який де-факто знаходився під окупацією військових підрозділів Збройних Сил РФ. Наявність російських військових та воєнізованих формувань на території АРК, поза межами місць їх постійної дислокації, передбачених угодами про статус та умови перебування ЧФ РФ на території України, радикальним чином підірвала демократичність виборчого процесу. Іншими факторами, неспівставними з «вільним волевиявленням» населення Криму на «референдумі», стали:

• відсутність на момент прийняття рішення законодавчої бази для проведення місцевих референдумів в Україні;
• суттєві порушення, виявлені як українськими, так і міжнародними правозахисними організаціями, у сфері забезпечення свободи висловлювань та дотримання права на отримання інформації; перманентні порушення прав журналістів на професійну діяльність, які вчинялися сепаратистською владою Криму;
• невиправдано короткий термін для організації і проведення референдуму. Постанова Верховної Ради АРК про його проведення була ухвалена 6 березня, а проведення призначене на 16 березня 2014 року. Показовим «проявом демократії» є те, що дата двічі переносилась: з 25 травня на 30 березня, а з 30 березня на 16 березня;
• той факт, що уже 11 березня 2014 року Верховна Рада АРК ухвалила Декларацію про незалежність АРК і м. Севастополя, пункт 3 якої прямо передбачав приєднання до РФ, що завдало шкоди правовим наслідкам референдуму і порушило зобов’язання влади бути нейтральною по відношенню до його результатів;
• відсутність серед опцій на референдумі пункту про підтримку державно-правового статусу Автономної Республіки Крим як частини України, що прямо порушило права тієї частини населення, яка виступала за збереження Криму у складі Української Держави;
• відсутність кворуму на засіданні Верховної Ради АРК, яка проголосила «загальнокримський референдум», та проведення голосування під примусом застосування фізичної сили з боку представників російських військових та воєнізованих формувань.

Кричуща незаконність «загальнокримського референдуму» була констатована Генеральною Асамблеєю ООН. 27 березня 2014 року сто держав-членів підтримали резолюцію 68/262 «Територіальна цілісність України», яка встановила, що референдум, проведений в АРК і м. Севастополі 16 травня 2014 року, не маючи законної сили, не може бути основою для будь-якої зміни статусу цих територій. Незважаючи на те, що цей документ не зміг зупинити Росію від подальших загарбницьких дій, він заклав основу політики невизнання анексії Росією Криму, якої міжнародна спільнота притримується і по сьогоднішній день.

Факт №9. З метою виправдання власних дій щодо окупації та спроби анексії Криму РФ неодноразово посилалась на приклад Косова. Цей прецедент згадувала самопроголошена кримська влада, на нього посилалось зовнішньополітичне відомство РФ для обґрунтування законності «загальнокримського референдуму», його наводив президент Путін під час численних інтерв’ю і телеефірів. Здавалось би правомірно, адже ці випадки мають низку спільних ознак. Проте, більш детальний аналіз доводить, що Косово не може слугувати калькою для Криму: ситуація в цих регіонах мала настільки радикальні відмінності, що будь-яке порівняння є некоректним.

По-перше, як свідчать джерела, албанців Косова (косоварів) сербська влада піддавала національному гнітові. У 1996 році міжетнічний конфлікт переріс у періодичні сутички між загонами т.з. Армії визволення Косова та югославською поліцією та армією. З початку 1998 року ці сутички набули характеру воєнних дій. З боку югославської армії почалися репресії щодо мирного населення, які наприкінці 1998-го та на початку 1999 року досягли масштабу етнічних чисток. Внаслідок цих чисток загинуло більше 12 тисяч косоварів, 500 тисяч були вимушені залишити Косово. За період існування незалежної України жодна етнічна група в Криму не піддавалась національному гнітові чи дискримінації. Навпаки, Крим отримав унікальний статус автономної республіки у складі української унітарної держави. Всі етнічні групи мали рівні права на участь у політичному, економічному та культурному житті півострова. На початку 2014 року суперечності між групами населення в Криму носили політичний, а не етнічний характер. Будь-які тези російської пропаганди про насильство щодо кримчан з боку української влади не ґрунтуються на фактах і доказах.

По-друге, внаслідок операції НАТО проти Югославії, спрямованої на припинення війни в Косово, провінція опинилась під управлінням Місії ООН (МООНК) на підставі Резолюції РБ ООН 1244. Лише після 9 років збереження статусу-кво та усвідомлення міжнародним співтовариством того, що всі спроби забезпечити внутрішнє самовизначення Косово в рамках Сербії, є не тільки безрезультатними, але й безперспективними, було прийнято рішення не заважати косоварам реалізувати своє право на зовнішнє самовизначення. Незалежність Косово була проголошена у 2008 році. Ситуація в Криму розвивалась зовсім за іншим сценарієм. Не було ні адміністрації ООН, ні численних раундів переговорів, ні багаторічного перехідного періоду в очікуванні на політичне врегулювання. Шлях від початку уявного «порушення прав росіян у Криму» до «самовизначення» зайняв лише кілька тижнів.

По-третє, проголошення незалежності Косово було одностороннім актом. У випадку Криму вирішальне значення мало зовнішнє втручання. Проголошення незалежності кримською владою стало наслідком неправомірного застосування сили і погрози силою Російською Федерацією проти України. А це уже не односторонній акт, це – неспровокований акт збройної агресії, який не може створити жодних юридичних наслідків. Міжнародно-протиправне діяння, вчинене Російською Федерацією, не може легалізувати проголошення «Республіки Крим» та її включення до складу РФ.

По-четверте, вагомим фактором є воля корінних народів. Албанці Косова є корінним народом краю, який відповідно до Декларації ООН про права корінних народів мав право на самовизначення. На відміну від них росіяни в Криму були лише однією з етнічних груп, яка не могла самостійно визначати державно-правовий статус півострова. За відсутності такого поняття, як «народ Криму», єдиним суб’єктом, який мав право на самовизначення в Криму, був кримськотатарський народ. Як відомо, кримські татари проігнорували «загальнокримський референдум» і виступили проти російської окупації. Сьогодні російська окупаційна влада піддає їх переслідуванню і дискримінації.

Наостанок, аргументація Росією своєї позиції щодо Криму «косівським прецедентом» є відвертим політичним блюзнірством. РФ втратила моральне право посилатись на цю правову позицію після невизнання незалежності Косово. Так, у заяві російського парламенту про наслідки самопроголошення незалежності Краю Косово (Сербія), ухваленій 18 лютого 2008 року, чітко зазначається, що право націй на самовизначення не може бути виправданням визнання незалежності Косово, а також, що обидві палати парламенту РФ «вважають неможливим визнання Косово в якості суверенної держави, прийняття Косово в ООН та інші міжнародні організації, віддані основним принципам міжнародного права». Застосування Росією до України підходу, який раніше нею неодноразово засуджувався і не визнавався стосовно Сербії, не може розглядатись інакше, ніж використання з її боку подвійних стандартів.

Факт №10. Останній і, мабуть, найсумніший факт полягає в тому, що, незважаючи на голосні обіцянки створити з окупованого Криму «Едемський сад», з першого ж дня захоплення півострова російська окупаційна влада розпочала масштабний наступ на всі основні права і свободи. Інстинкт будь-якої імперії полягає у беззастережному знищенні найменших острівців свободи та паростків інакомислення на підкорених територіях. Це і відбулось з Кримом. За оцінками авторитетних правозахисних організацій Amnesty International, Human Rights Watch, Freedom House та багатьох інших, всього за три роки окупації Крим відкотився на три сторіччя назад у сфері захисту прав людини, демократії та верховенства права, перетворившись на «півострів страху і відчаю». Суспільна атмосфера на півострові отруєна нерозслідуваними вбивствами, тортурами, насильницькими зникненнями, знищенням елементарних процесуальних гарантій та ігноруванням права на справедливий суд, забороною зборів і маніфестацій, розправою з журналістами і незалежними ЗМІ, закриттям українських і татарських шкіл. Панують свавілля і безкарність.

За даними правозахисної організації CrimeaSOS лише протягом 2016 року в Криму відбулось три насильницьких зникнення, було винесено шість обвинувачуваних вироків із сумарним терміном у 38 років за сфабрикованими звинуваченнями в причетності до діяльності «Хізб Ут-Тахрір», участі в «Євромайдані», підготовці терористичних актів, відкрито 32 нові кримінальні справи одна більш абсурдна за іншу, так, зокрема, Ільмі Умерова, Сулеймана Кадирова і Миколу Семену, які виступають за повернення Криму до складу України, звинувачують у «сепаратизмі». Три особи під арештом очікують на вирок за участь у проукраїнській акції 26 лютого 2014 року, сім осіб піддавались примусовій психіатричній експертизі. Каральними органами окупанта було здійснено більше 177 затримань і проведено більше 50 обшуків. Апогеєм політики національного пригнічення щодо кримськотатарського народу стала заборона окупантами Меджлісу – представницького органу кримських татар. Останнє порушення було настільки грубим, що викликало суворе засудження всіх міжнародних організацій і міжнародного співтовариство в цілому. Рада Європи заявила про вихід політики репресій на новий рівень – масових репресій проти кримськотатарського народу як спільноти.

Сьогодні Уряд України не контролює територію Кримського півострова і не в змозі забезпечити там захист прав людини і верховенство права. Водночас, українська держава продовжує відчувати себе відповідальною за долю своїх громадян. Наразі робиться все можливе для зупинення злочинних дій окупаційної влади та притягнення Російської Федерації до міжнародно-правової відповідальності як державу-агресора і окупанта. На розгляді Європейського суду з прав людини перебуває п’ять міждержавних справ за позовами України проти РФ і більше 3000 справ зі індивідуальними позовами, поданими громадянами України у зв’язку з російською агресією. У квітні 2014 року і вересні 2015 року Україна звернулась до Міжнародного кримінального суду із заявами про визнання його юрисдикції. Офіс Прокурора МКС уже розпочав підготовчу роботу і у звіті за 2016 рік встановив, що Крим було окуповано внаслідок міжнародного збройного конфлікту між Російською Федерацією і Україною. 16 січня 2017 року Україна подала до Міжнародного суду ООН позовну заяву проти Російської Федерації щодо застосування положень Міжнародної конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму та Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації.

Російська Федерація має бути покарана за свою протиправну поведінку, адже –impunitas semper ad deteriora invitat – безкарність завжди призводить до вчинення ще тяжчих злочинів.

Автор - Микола Дорошенко, Посол України в Киргизькій Республіці

Читайте також: Український посол, який «дістав» Путіна: Організатори засідання глав держав СНД навіть стільці у нашої делегації забирали