Хто ж переміг: народ, «слуги» чи олігархи?

Результати дочасних виборів українського парламенту не стали несподіванкою. Справдилися прогнози не лише на погожу липневу днину, але й на загалом емоційне протестне голосування, як і на президентських виборах 21 квітня.

Ротація політичних еліт стала доконаним фактом внаслідок запуску своєрідного «соціального ліфта». 21 липня виграла вождистська віртуальна партія-стартап, для котрої відкрилося «вікно можливостей» на тривку монопартійну парламентську більшість і стабільне існування власного уряду.

За інших умов, не маючи родословної, ресурсів і досвіду, народними депутатами не стали б стільки «нових облич», переважно молодих за віком.

Суспільним запитом на якісні зміни у державному управлінні скористалась креативні, ідеологічно розмиті виразники інтересів молоді та середнього класу за підтримки представників крупного капіталу. Як і кожний стартап, партію «Слуга народу» чекають випробування на міцність і довговічність.

Хоча підсумки президентської та парламентської кампаній можна порівнювати умовно, із застереженнями, проте відразу кидається у вічі, що за два місяці перебування на посаді президента України брендмейкер «Слуг народу», образно кажучи, електорально «просів» на тридцять відсотків: із 73% до 43%. Перша цифра – переможний результат Володимира Зеленського у другому турі 21 квітня, а друга – показник його партії 21 липня. Часовий інтервал – три місяці.

Якби не дочасні вибори Верховної Ради, то до «планової» виборчої дати 28 жовтня підтримка його партії могла б звузитися до «електорального ядра» у 30%, як у першому турі президентських перегонів 31 березня. Цим дуже непокоїлося близьке оточення чинного президента, торпедуючи дострокове перезавантаження парламенту. «Наш електорат – 30% плюс, отриманих Зеленським у першому турі», – визнавав голова партії «Слуги народу» Дмитро Разумков за десять днів до голосування 21 липня.

Втім, за незначним винятком і в різних пропорціях, втратили симпатії виборців політичні сили всіх учасників останніх президентських перегонів. Найперше зійшли на узбіччя доти непотоплювані ветерани і мастодонти Верховної Ради. Їх список чималий за прізвищами і за партіями.

У чесному народному волевиявленні часто годі шукати прямолінійну залізобетонну логіку. Відсоток ірраціоналізму значний. Складно пояснити, приміром, чому непохитний захисник України, герой російсько-української війни в емоційному пориві проголосував за нашвидкуруч зареєстровану маргінальну партію з медійним провокатором-українофобом.

Активній пасіонарній меншості, без якої немислиме ефективне державне будівництво, не вдалося заглянути в душу «безмовній більшості» - феномену, про який з півстоліття сперечаються історики-медієвісти, вивчаючи масову культуру. Цій розчарованій підсумками виборів меншості, можливо, завадили схилити на свій бік значно більше співвітчизників занадто консервативні упередження і висока планка необґрунтованих ілюзій.

Одночасно вселяє оптимізм наявність значного числа серед виборців саме українських патріотів. Вони слугують надійним ядром для подальших виборчих баталій, а найважливіше – для поточної суспільної системи стримувань і противаг. Адже розраховувати на поміркованість монопартійних державних інституцій не доводиться.

Багатьом не до вподоби загальні результати дочасного волевиявлення. Та не можна таврувати за саме такий вибір тих, у кого є право вибору. Причини, де поставити «плюсик» чи «хрестик», у пересічних виборців найчастіше обумовлені не абстрактним стратегічним мисленням, а практицизмом, досвідом, пережитим.

Візьмімо молодих-зелених студентів, а це близько мільйона виборців. За останні півтора року ще чинний уряд забрав і так мізерну стипендію в понад половини тих, які її раніше мали. Найбідніших зробили біднішими і вони не пробачили «старим» політичним силам, які перебували в урядовій коаліції. А хто заглянув у душу сотням тисяч звичайних працівників «автономних» закладів вищої освіти, де за «прогресивним» законом про вищу освіту нівельовані демократичні засади і процвітають авторитарні правління?

Інший аспект. Скільки слів сказано «старими» політиками про відроджену і боєздатну армію? За п’ятиріччя зроблено чимало, та матеріальні умови і керівні кадри досі переважно совкові. Скільки б в ефірах «батьки» нової армії не займалися пропагандистським аутотренінгом, але тисячі майбутніх офіцерів запасу, як випускники військових кафедр при університетах, потрапляють у червні-липні на завершальне навчання у військові містечка. Не десь на відшибі, а в середмісті, припустимо, на західному кордоні України. А там прогнилі казарми з однією душовою кабінкою на двісті осіб...

От і потрапили під виборчий холодний душ «старі» політики, які маніжились у теплих ваннах, проголошуючи самим собі здравиці. Пересічному виборцю не цікаве пишномовство про минулі заслуги, він мовчки на виборчій дільниці протестує проти безладу, що на власні очі бачить довкруж. І не важливо, хто у владних вертикалях і горизонталях безпосередньо за той безлад відповідальний.

Дехто в розпачі каже про розкол українських виборців на раболіпне населення і свідомих громадян. Одначе не всім до снаги терпеливо втішатися лозунгами. Мільйони людей словесною локшиною не прогодуєш. Рано чи пізно поразок зазнають чудові промовці, котрі не в силі побороти захланність найближчого оточення, висуванців, підлеглих.

21 липня незручна і несистемна «безмовна більшість» повторно безпристрасно покарала ціле покоління політичної верхівки за багатолітній обман, фальш, подвійні чи потрійні стандарти. Їхні проступки мемами занадто міцно вкорінилися в масову свідомість і важкувато було придобритися.

Парламентські вибори засвідчили, що обіцянки, слова народних обранців не повинні розходитися з дійсністю, поведінкою. Інакше їх після «медового місяця», що для політиків триває дещо довше календарного, громадська думка безжально перетре на порох. Така універсальна закономірність і для «нових облич», і для «старих». Надто для тих, хто надміру якає, забувши про «безмовну більшість», що спочатку прихильна, терпляча, вичікує, спостерігає, щоби потім на бюлетенях позначити неприємний вердикт.

Мільйони виборців зневажають мародерів під будь-якими партійними прапорами. Мільйони українців заробляють на себе і державу, але не тримають грошей в офшорах, не розпилюють бюджет. Вони хочуть притомної, скромної, навіть аскетичної влади. Вимагають повсякденного дотримання проголошених чеснот і цінностей, а не бутафорних постановок і демагогічних відеоігор.

Саме мільйони виборців 21 липня стали «санітарами» політичного класу. Поява парламентської монопартійної більшості жодним чином не знімає з порядку денного постійного суспільного діалогу. Натомість всевладна ейфорія, реваншистська бравада, авантюрне нав’язування безпідставних рішень є квитком в один бік, доволі сумний.

Сучасний виборець живе не минулим, а майбутнім. Легко злетіти на владну вершину, заперечуючи «професійних державотворців», пов’язаних кумівством, бізнес-проектами. Однак Україна ніколи не досягне успіху, підмінивши креативний інтелект копіювальним за лекалами лукашенкізму чи фінляндизації.

За п’ять років до народження нинішнього президента Володимира Зеленського на Кіностудії імені Олександра Довженка зняли культовий фільм «У бій ідуть лише «старі» (1973), що розійшовся на цитати. У ньому командир другої ескадрильї на прізвисько Маестро – капітан Олексій Титаренко (актор Леонід Биков) – при несподіваній заміні однієї пісні іншою мовив метонімічно: «Новинка сезону! Арфи нема – візьміть бубон!» Професіоналів не страшить жодна безвихідь.

Вибори 21 липня запровадили для всіх нові правила гри. В історії чимало прикладів, коли фаворит, передчасно охлявши, не добігав фінішу в затяжному марафоні, яким є політична боротьба. Отож залишається відкритим доволі дискусійне питання: хто наразі переміг: народ, слуги чи олігархи?

Роман Офіцинський, для «Главкома»