«Хлопці прийдуть – порядок наведуть». Чому переможця перших повоєнних виборів ще немає в жодному опитуванні?

Рейтинг – це ще не бюлетень. Соціологія без реєстру, вулиця замість процедури...

Щомісяця українські медіа публікують президентські рейтинги, і щомісяця соціальні мережі читають їх як турнірну таблицю. За опитуванням Socis (28 липня – 2 серпня 2026) у першому турі Зеленський отримав би 22,3%, Залужний – 21,4%, Федоров – 13,1%, Буданов – 8,3%. За липневим КМІС найвищий рівень довіри – у Залужного (66%) і Федорова (63%), далі Буданов (61%) і Зеленський (56%).

Справа не у відсотках. Справа в тому, що ці дослідження вимірюють не те, що всі думають. Питання «за кого ви проголосували б» ставлять про людей, які не оголошували про висування, не мають партії, штабу, програми, команди й жодного дня кампанії за спиною. Це не електоральний рейтинг. Це заміряна репутація. Різниця між цими двома величинами і є вся політика.

У 2018 році прізвище Зеленського фігурувало в опитуваннях як екзотична гіпотеза з однознаковим результатом. Він оголосився 31 грудня 2018-го й через чотири місяці взяв 73% у другому турі. Кампанія – це не оприлюднення рейтингу. Це процес, який рейтинг знищує і створює заново.

Другий тур міряють ще гірше. Цифру «Залужний 66,2% проти 33,8%» читають як «Залужний виграє», хоча читається вона інакше: частина суспільства втомилася від чинної влади і готова підтримати будь-яку прийнятну альтернативу. Показово, що в тому ж дослідженні Зеленський виграє у Порошенка. Це портрет не переможця, а рівня антирейтингу.

Додайте технічний бік: у Держреєстрі близько 32,66 млн виборців, ще до 4,5 млн перебувають за кордоном, 1,47 млн не мають виборчої адреси взагалі, а за дослідженням Опори майже третина українців живе не за місцем реєстрації. Плюс окуповані території й сотні тисяч людей у Силах оборони, яких телефонне опитування ловить погано. Похибка «не більше 3%» у такій конструкції є цифрою методологічного оптимізму, а не реальності.

Звідси чесне формулювання: сьогоднішні рейтинги не є фейком у сенсі підробки цифр – вони є фейком у сенсі жанру. Їх подають як прогноз результату, тоді як вони є вимірюванням суспільної втоми. Саме тому вони так хвилюють: люди читають соціологічний зріз як політичну обіцянку.

Чотири умови, без яких голосування руйнує державу

Вибори під час війни бували, і результати діаметрально різні. США провели президентські вибори 1864 року в розпал Громадянської війни й жодного разу за свою історію перегонів не переносили. Британія скасувала вибори 1940-го, але провела їх у липні 1945-го, формально ще перебуваючи у стані війни з Японією. Ізраїль двічі відкладав голосування – у 1948-му і в 1973-му, вже після завершення війни Судного дня.

А тепер Ангола, 1992-й: вибори під егідою ООН, явка понад 91%, спостерігачі визнали процес загалом вільним і чесним. Передбачений законом другий тур не провели, УНІТА відкинула результати й ремобілізувала сили. Менш ніж за місяць почалася «Третя війна»: близько 500 тис. загиблих і ще десять років боїв. Донині багато ангольців асоціюють слово «вибори» з насильством.

Різниця між цими двома групами не в наявності демократії й не в бажанні людей голосувати. Вона у чотирьох умовах: держава контролює територію, де голосує; реєстр виборців працює; сторони конфлікту не є учасниками виборів зі зброєю в руках; і той, хто програє, має куди піти, не піднімаючи зброю. США у 1864-му мали три умови з чотирьох. Ангола не мала жодної.

Де тут Україна. Стаття 19 Закону «Про правовий режим воєнного стану» прямо забороняє проведення виборів президента, Верховної Ради, місцевих рад і референдумів; статті 83 і 108 Конституції продовжують повноваження парламенту і президента. Це не політичне рішення чинної влади, це конституційний механізм. Воєнний стан продовжено вдвадцяте – до 31 жовтня 2026 року, а голова ЦВК Олег Діденко пропонує шестимісячний підготовчий період і лише потім виборчий процес: 90 днів для президентських виборів, 60 – для парламентських. Отже, навіть за найоптимістичнішого сценарію від сталого припинення вогню до дня голосування – щонайменше вісім-дев’ять місяців. Вибори «через сто днів» після підписання угоди – це не політика, а побажання, не забезпечене ані реєстром, ані безпекою, ані законом.

Липень 2026-го: репетиція…

Звільнення Михайла Федорова з Міноборони спричинило протести в Києві та обласних центрах: люди вимагали повернути Федорова, звільнити головнокомандувача Сирського, пояснити кадрові рішення й зберегти курс на реформи. Після п’яти днів протестів президент виконав одну з вимог – замінив Сирського на Драпатого.

Озброєні й травмовані люди на вулицях з різними уявленнями про справедливість – це вікно для прориву фронту в момент, коли Генштаб зайнятий Києвом, а не Донбасом

Я свідомо не оцінюю тут, хто мав рацію по суті. Я звертаю увагу на механіку: вулиця протягом тижня змінила головнокомандувача армії, яке воює. Це прецедент величезної ваги, і саме тому він потребує холодної рефлексії, а не аплодисментів.

Перенесіть цю механіку з кадрових питань на питання глави держави, і ви отримаєте не оновлення влади, а розрив держави посеред війни. Криза легітимності під час активних бойових дій вимірюється не місяцями, а роками. Це озброєні й травмовані люди на вулицях з різними уявленнями про справедливість. Це вікно для прориву фронту в момент, коли Генштаб зайнятий Києвом, а не Донбасом. І це майже гарантована фіксація втрати окупованих територій на міжнародному рівні, бо ніхто не веде переговорів про кордони з країною, яка не має визнаного суб’єкта переговорів.

Арифметика 10 на 90…

Тепер теза, яку одразу маркую як авторську оцінку, а не соціологічну цифру: сьогоднішній розподіл рейтингів між публічними постатями війни – це боротьба приблизно за десяту частину майбутнього повоєнного поля. Решта, близько 90%, належить людині, якої в цих рейтингах ще немає.

Після закінчення війни суспільство захоче припинити на неї дивитися. Це не цинізм і не невдячність, це нормальна поведінка виснаженої нації. Кожна біографія, у якій є фронт, Міноборони, ГУР чи оборонні закупівлі, тягтиме за собою питання «а де ти був, коли…» і «а скільки коштувало те рішення». Ці питання справедливі, але вони про минуле, а виборці голосують за майбутнє: за повернення, житло, роботу, школу для дитини, компенсації. Цього порядку денного не міряє жоден нинішній рейтинг, бо його ще не існує в публічному просторі.

Найточніший історичний доказ – Британія 1945-го. Черчилль виграв найбільшу війну в історії своєї країни й мав дуже високий особистий рейтинг схвалення, а лейбористи лідирували в опитуваннях про намір голосувати ще з 1943 року. Ніхто цьому розриву не вірив. Еттлі взяв 393 мандати проти 197: Черчилль легко переобрався у власному окрузі, а його партію рознесли. Особиста довіра до воєнного лідера і готовність довірити йому мир – це дві різні величини.

Нова постать не з’явиться під час війни – вона й не може з’явитися. Людина без воєнної біографії сьогодні не має чим говорити з суспільством, яке живе фронтовими зведеннями. Її час настає тоді, коли головним питанням країни стає не «як вистояти», а «як жити далі».

Кому потрібні вибори саме зараз?

У повоєнній Україні Росія втрачає доступ до українського виборця остаточно. Людину, яка голосує за відбудову власного будинку, за компенсацію, за повернення дитини зі Львова чи Варшави, неможливо переконати, що «влада нелегітимна»: вона голосуватиме за конкретні речі, а не проти конкретних людей.

Отже, єдине вікно – зараз. Поки електорат розділений воєнною рамкою, реєстр зламаний, мільйони людей поза країною, а кожну публічну постать можна атакувати за воєнне минуле. Тому інструментом є не кандидат, а розхитування: не «хто замість», а хто просто «геть». Постійне «фронт валиться», «вас зраджують», «влада не має мандата». Замовником цієї роботи не обов’язково є Москва в кожному конкретному епізоді, але бенефіціаром вона є завжди.

Парадокс, який варто засвоїти всім: Росія б’ється за воєнні вибори саме тому, що боїться повоєнних.

Замість висновку

Розділити три різні розмови – про майбутні вибори, про кадрову політику в Силах оборони і про рейтинги. Сьогодні їх злили в одну, і тому будь-яка соціологія читається як агітація, а будь-яке звільнення генерала – як політичний хід.

Змінити спосіб подачі соціології. Коректний заголовок – не «хто переможе», а «рівень довіри до публічних постатей», і кожен реліз має супроводжуватися розділом про обмеження вибірки: скільки виборців за кордоном, скільки без виборчої адреси, як враховано військових. Це не цензура, це професійна гігієна під час війни.

Юридично й технічно вибори неможливі щонайменше до другої половини 2027-го

Тримати легалізм як єдину рамку. Президент може змінитися лише через законні вибори після скасування воєнного стану, з відновленим реєстром і забезпеченим голосуванням для військових, ВПО і людей за кордоном. Ціна будь-якої іншої розмови вимірюється кілометрами фронту.

Найбільший ризик наступних дванадцяти місяців – не вибори: юридично й технічно вони неможливі щонайменше до другої половини 2027-го. Найбільший ризик – спроба замінити їх вулицею. Липень показав, що така механіка в Україні працює швидко. Саме тому про неї треба говорити зараз – поки вона стосується міністрів, а не глави держави.

Рейтинг – це фотографія хмари. Бюлетень – це підпис під майбутнім. Між ними лежить кампанія, якої ще не було, реєстр, якого ще немає, і мир, якого ще треба досягти. Саме в такому порядку.

Продовження теми слідує…