Місто, куди прилітає. Фоторепортаж із Лимана через рік після звільнення

У Лимані, за даними які місцеві правоохоронці надали «Главкому», зараз проживають близько 7 тис. осіб, з них кілька сотень – діти. Навчання виключно онлайн – заради безпеки школярів. Втім, дорослі і вдома дуже рідко ведуть їх під час тривоги в укриття.

Поліція каже, що це велика проблема – достукатися до свідомості «звиклих до війни».

Найбільш свідомі жителі Лимана, кажуть правоохоронці, ті, хто зимували у підвалах і вже встигли облаштувати там побут. Вони спускаються у ці укриття під час обстрілів. І вже зараз готують генератори, пічки і дрова.

«Обласна адміністрація вже газифікувала місто, є електроенергія (майже безперебійна, зникає лише через прильоти поруч), вода також є. Але ми розуміємо, що поруч орки, які, скоріш за все, обстрілюватимуть всю критичну інфраструктуру. І ми до цього готуємося. Заборонити комусь повертатися у Лиман ми не можемо – у людей тут будинки, господарства, вони тут можуть прожити, а в евакуації не кожен зміг облаштуватися. Але повертаються не так багато людей. Більшість розуміє, наскільки небезпечно на лінії розмежування, куди щодня прилітає що завгодно», – розповідає «Главкому» поліцейський Андрій.

Місцеві стражі правопорядку, даючи коментарі журналістам, здебільшого не називають прізвищ, щоби потім не «прилетіло» від керівництва за надмірну медійну активність.

Жителі Лимана розповідають «Главкому», що минулої зими вони тремтіли в очікуванні кожного прильоту і боялися, що росіяни знову захоплять місто. Зараз же їх найбільше лякає холод і те, що ворог знову залишить місто без електрики. Тому люди активно скуповують теплі речі, просять у волонтерів ковдри і зимовий одяг.

«Рік тому, як сюди зайшли ЗСУ, за ними одразу приїхали волонтери, – розповідає місцевий мешканець, пенсіонер Юрій. – Привозили їжу, готували їсти тут, розвозили селами. Потім ковдри везли, мішки спальні, дрова, обігрівачі, генераторів багато понавозили, одягу теплого мішками. Отак їздили до весни 2023 р. Потім стали возити допомогу адресно – хто чого попросить. А зараз мало хто їздить, переважно до старих, таких як ми з бабою. У мене пенсія маленька, тому ми попросили у волонтерів ліки і теплі ковдри».

У Лимані майже не залишилося цілком неушкоджених будинків. Місцеві не поспішають наново склити вікна і закривають їх дошками.

«Главкому» люди розповідають, що до такого стану місто довели росіяни, коли захоплювали Лиман.

ЗСУ ж звільняли його настільки обережно, що майже не завдали нових руйнувань.

Лінія фронту – всього за 10 км. Ракети долітають дуже швидко. Нерідко буває так, що одночасно лунають і тривога, і приліт.

Але парадокс у тому, що коли у Лимані лунає повітряна тривога, уваги на неї люди майже не звертають. Діти й молодь продовжують гуляти, пенсіонери залишаються на лавочках, місцеві заклади не зачиняються. Навіть вибухи неподалік мало кого змушують шукати укриття чи хоча б сховатися за стінку. Інстинкт самозбереження у місцевих майже не діє.

Втім, не можна сказати, що на вулицях людно. Навіть центр міста, де завжди було багато народу, тепер порожній. Великий торгівельний центр, де можна було купити все, від їжі до одягу, стоїть обгорілою руїною. Містяни виходять з дому переважно за їжею запасаються одразу на кілька днів.

Продукти тут, за місцевими мірками, доволі дешеві. Яйця – 4-8 грн за штуку, томати, огірки – 30-50 грн за кілограм, картопля – 7-10 грн. Молоко – від 40 грн за літр. Приїжджі за свої товари просять зазвичай дешевше – їм би розпродатися і швидше повернутися додому. Місцеві – накручують ціни, скаржаться «Главкому» ті, хто приїхав побазарювати з навколишніх селищ.

«Нам ще поратися треба, у нас кури. Тому ми ставимо ціни такі, щоби у нас купляли. А їм немає куди спішить, вони торгують на кілька годин довше, то й за такі гроші продадуть», – каже продавчиня Олена. Вони з чоловіком привезли городину на продаж на своїй машині.

Магазини одягу перепрофілювалися на воєнторги – тепер тут все тільки «у пікселі». З цивільного можна знайти теплі халати, термобілизну і шкарпетки. За жіночим одягом, взуттям, косметикою доводиться їздити або у Краматорськ, або замовляти онлайн на відділення «Нової пошти» – вони працюють щодня, але лише до 19 години. Що цікаво – у прифронтовому Лимані, звідки можна дійти пішки до позицій росіян, працює більше відділень, аніж у віддаленому Селидовому – там відкрите лише одне поштове відділення.

Торгівля спиртним у місті заборонена.

«Це болюча тема, – розповідає «Главкому» керівник поліції Лиманської громади Ігор Угнівенко. – Чи перемогли ми цю проблему? Не перемогли, але мінімізували наскільки змогли. Сказати, що до нас заїжджають фури зі спиртним не можна, але буває, що провозять у машинах по 10-20 пляшок. Востаннє крупну партію – близько 1,5 тис. пляшок – намагалися завезти півтора місяця тому. Ми розуміємо, що повністю постачання не перекриємо, хоч алкоголь взагалі заборонено ввозити на Донеччину. Все одно якимись шляхами привозять і військові – також. Щоденно ми складаємо адміністративні протоколи за торгівлю алкоголем за двома-трьома адресами».

Через рік після звільнення Лиману місцеві більше не ховаються від журналістів. Одразу після деокупації, у жовтні минулого року, вони ще боялися говорити на камеру – раптом росіяни повернуться. Зараз містяни стараються демонструвати бадьорість, оптимізм і зневагу до побутових проблем, але коли розговоришся зізнаються: навіть не уявляють, як тепер відновлювати місто і район. Поруйноване все, що «давало життя» громаді: залізниця, місцеві підприємства.

Сьогоднішній Лиман – не наляканий, але трохи збайдужілий. Обстріли стали кошмарною буденністю.

«Дивлюся, де був новий приліт, щоби там не ходити і не псувати взуття», – так пояснила свої повсякденні турботи «Главкому» місцева жителька.

Аліна Євич, для «Главкома»