Модус війни. Чому росіяни напали на Україну

Сьогодні, в умовах ситуації «підвішеного перемир’я» в окупованих Росією районах Донецької та Луганської областей та перетворення колишнього курортного півострову Крим на найбільшу в Європі військову базу, говорити про реконструкцію цих поневолених українських земель, здається, зарано. Бо це схоже на відому з безсмертного твору Миколи Гоголя «маніловщину».

Проте, якщо не дивитись за небокрай, тоді слід тоді змиритись із нинішнім статус-кво (це зручно). Але тут історія та політична психологія мас – аж ніяк не на боці «реалістів» чи «прагматиків». Німеччина врешті-решт об’єдналася, причому відрубаний колись сталінізмом її шматок узагалі не претендував на окремішну ідентичність (і це незважаючи на складну історію створення германської держави як такої) – він відновився як частина цілого майже миттєво. Китай дочекався повернення собі Гонконгу і Макао і продовжує уже небезпідставно сподіватись на об’єднання із Тайванем. Колись, беззаперечно і швидше за все за життя нинішніх поколінь, в єдиних державах знайдуть себе корейський та ірландський народи.

Український випадок відрізняється від перелічених ситуацій лише тим, що навіть формально наша країна не зазнала жодного «розколу». Крим і південно-східна частина Донбасу брутально окуповані російською армією, яка з низки політичних причин удає із себе  «місцеві» збройні сили. Тобто, це навіть не вірмено-азербайджанський прецедент, у якому, будемо відверті, більш ніж столітні інтриги регіональних і «великих» держав, а врешті-решт наддержав (як мінімум, однієї – СРСР) створили справжню дилему, якою маніпулюють в залежності від поточної  зовнішньополітичної кон’юнктури. Так, нещодавно скандальний російський гість Дмитро Рогозін роз’яснив вірменам, що вони – «союзники», а Азербайджан – «стратегічний партнер».

Утім, є один слизький момент. А саме.

Витончено спровоковані і маніпульовані масштабні демонстрації із виттям «Расія! Расія!» і криваві розправи над проукраїнськими (у власній українській державі) активістами, справді мали місце. Відповідно, в разі виведення російських військ (або – їхнього відступу на територію РФ) ми не зможемо уникнути проблем із реінтеграцією помітної групи громадян до соціуму сучасної української держави.

Слід підкреслити: ключовим фактором, що впливає на перебіг та характер цієї майбутньої реінтеграції, буде спосіб відновлення контролю над нині окупованими територіями. Таких способів (що вважаються політично прийнятними для абсолютної більшості в українському суспільстві) є лише три.

Перший – вдалий і переможний наступ українських збройних сил.

Другий – поступове доведення путінського режиму до виснаженого стану, за умов якого Путін чи його наступник поводитимуть себе подібно до безпорадного Миколи ІІ на станції Дно в 1917 році.

І третій – це антиросійське повстання на поневолених територіях Південно-Східного Донбасу.

З точки зору західних партнерів України (на жаль, у даному випадку називати їх власне союзниками недоречно) найбільш прийнятним варіантом є другий. І він є досить реалістичним, але лише за умов, що тиск колективного Заходу на РФ буде посилюватись і поглиблюватись. Звісно, Європа в цьому контексті є «непевною». Також багато що залежить від імені нового президента США...

Перший варіант забере десятки тисяч життів – але виключати його не можна: цинічно кажучи, обидві країни, а саме Росія та Україна, явно «не довоювали», про це свідчить (на жаль!) стан громадської думки в обох країнах, а також у тій «сірій зоні», що внаслідок злочинної російської інтервенції утворилася на сході України. Агресивний – і небезпідставно – мілітаристський тренд домінує в «дискурсі» по обидва боки цієї зони, незважаючи на те, що статуси сторін в конфлікті абсолютно відрізняються (Україна беззаперечно є об’єктом і жертвою російської агресії).

Можливо, це пов’язано із постійним «порівнюванням» України і Росії в реальному (а не уявному – пропагандистському) вимірі. Це – інша складна і розлога тема, але можна натякнути ось на що: стійка українська парламентська демократія у поєднанні з олігархічним (тобто таким, що використовує державний апарат) капіталізмом – представляє собою мрію про ідеальний пострадянський устрій всіх змістовних супротивників Путіна в самій Росії.

Паралельно, «освічений авторитаризм» в інтересах широких незаможних верств – такий собі «ранній путінізм» чи зрілий «ердоганізм» цілком вкладається у переконання прихильників популістських партій в Україні, а також суттєвої частини лівих і правих маргіналів у РФ.  На все це накладається багатовікова суперечка про «право первородства» між Руссю Київсько-Литовською і Руссю Московсько-Ординською.

Та в цю схему не вміщується  єдине – а саме тривала традиція доброзичливо-інклюзивного українського буржуазного націоналізму, з одного боку, і (на мій суб’єктивний погляд) хвороблива традиція російського імперського шовінізму, який на початку ХХ століття називався «чорносотенством» - з  іншого. Ці дві традиції є взаємовиключними – виживе лише одна з них.

У цьому і полягає екзистенційний бік російсько-української війни. Ця війна, «абстрагуючись» від конкретних епізодів та подій, в своєму ядрі, точиться навколо питання, хто і що має «право на життя», а хто і що – ні. Саме тому жодного результату - поки що – не дають всі елементарні, конструктивні, заморожуючі, і будь-які інші половинчасті рішення.

Росіяни напали на українців не задля того, щоби контролювати Авдєєвський коксохім, а українці воюють із російським агресором не заради  вигідніших умов імпорту чи транзиту газу. Модус війни – питання про свободу, якому лише серед східних слов’ян уже не менше тисячі років.

Шкода, але переважно безідейний (причину цієї безідейності слід шукати у 1930-х роках) «пересічний» обиватель Донбасу і Криму – потрапив у лещата останнього кривавого зіткнення двох найбільших слов’янських народів. І долю цього зіткнення вирішують не кількість танків і навіть не кількість доларів у кишенях (на жаль!), а морально-духовна стійкість, впевненість у своїй правоті.

За іронією долі, крапку після доби розважливого і релятивістського постмодерну поставив Реджеп Таїп Ердоган, який наприкінці серпня скерував турецьку армію в Сирію (і станом на 5 вересня першочергове завдання операції «Щит Євфрату», а це створення буферної зони на турецько-сирійському кордоні повністю виконано).

Це ще одна ознака того, що відновлення українського контролю над окупованими територіями на Сході та в Криму не ґрунтуватиметься на компромісах із сумлінням.

Таке твердження звучить жорстоко для ніжних вух ліберальних правозахисників (за всієї поваги до їхньої священної місії миру, справедливості та рівноправ’я), але реконструкція Південно-Східного Донбасу та Криму не міститиме жодних «екологічних» ніш для сталіністів та чорносотенців  – Україна ніколи не була, не є і не буде для них Батьківщиною, і їхня справжня «родіна» муситиме забрати їх додому.

Зрозуміло, що це непопулярна з точки зору широковживаної політичної коректності позиція і точка зору. Втім, вона є єдиною реалістичною. Адже з усіма іншими на окупованих територіях – від троцькістів до «великоросійських» буржуазних націоналістів – Україна здатна знайти спільну мову, і вони, беззаперечно, зможуть знайти собі місце в межах нашої плюралістичної політико-партійної і гуманістично-правової системи. Але українофоби-людиноненависники – ніколи. І це єдиний чесний «месидж» для тисяч жителів тимчасово окупованих територій України.

Максим Михайленко, для «Главкому»