Путін б’є по складах. Що це означає і чого очікувати далі?

Серпень 2026-го змінив географію російського повітряного терору. Якщо раніше пріоритетом були енергетика й оборонна промисловість, то тепер у прицілі – розподільчі центри торговельних мереж, холодні склади, харчові виробництва, логістичні хаби. Ніч на 5 серпня: близько 28 ракет і понад 115 ударних дронів. 20 серпня – повторний удар по тих самих мережах. За оцінками учасників ринку, лише за місяць знищено понад 400 тисяч квадратних метрів складських площ. Витрати на логістику для бізнесу зросли в півтора-два рази.

Це не випадковість і не «побічні втрати». Це свідомий вибір класу цілей.

Противник переносить війну туди, де ще здатен «показати результат»

У класичній логіці асиметричний удар – це дешевий засіб проти дорогої цілі. Росія робить протилежне: витрачає балістику вартістю в мільйони доларів по складу з молочною продукцією. З військової точки зору це збиткова операція. З точки зору впливу на бойові можливості Сил оборони – нульова.

Отже, ціль не військова. Ціль – суспільство.

Не маючи змоги досягти оперативного результату на Костянтинівському й Покровському напрямках, противник переносить війну туди, де ще здатен «показати результат»: у цивільний тил, який неможливо прикрити суцільно. Це класична підміна стратегії терором – крок, до якого вдаються тоді, коли інструменти перемоги вичерпані, а потреба в картинці перемоги залишилася.

Чому саме зараз?

Збіг у часі не випадковий, і він розкладається на три складові.

Перше – дипломатичне вікно. Візит директора ЦРУ до Москви наприкінці серпня й прохання Вашингтона тимчасово утриматися від глибоких ударів створили паузу. Москва використала її не для сигналу про готовність до компромісу, а для нарощування тиску. Логіка Кремля незмінна: заходити в будь-які переговори з позиції «ми ще можемо зробити вам боляче».

Друге – втрата відчуття недоторканності. Удари по аеродрому Енгельс, по НПЗ у Ярославській та Саратовській областях, по Підмосков’ю зруйнували головний психологічний актив режиму – переконання, що війна відбувається десь далеко. Реакція очікувана: помста, швидко й демонстративно.

Третє – розрахунок на вулицю. Порожні полиці, зростання цін на хліб і молочну продукцію, черги, роздратування. Задум простий: зробити повсякденне життя українця нестерпним, щоб він вимагав «щось змінити», і бажано в Києві, а не в Москві.

Розрахунок, який не працює

Цей розрахунок має вік у 80 років і бездоганну статистику невдач. Лондон 1940-го, Німеччина 1943–1945-го, Північний В’єтнам – жодна кампанія повітряного тиску без вирішального наземного успіху не зламала волю суспільства. Вона її консолідувала.

Ракетно-бомбовими ударами воєн не виграють і перемоги не досягають. У Москві це розуміють не гірше за нас

Є й суто прикладний аргумент. Склад – це найшвидше відновлюваний клас цілей із усіх можливих. Ритейл уже перебудовує ланцюги постачання, Фонд держмайна оглянув понад мільйон квадратних метрів приміщень і готує до передачі в оренду близько 164 тисяч. Відбудова розподільчого центру – це місяці. Відновлення виробництва ракет під санкціями – роки. Розмін нерівноцінний, і не на нашу користь він виглядає лише в перші дві доби після удару.

Начальник ГУР Кирило Буданов неодноразово наголошував на очевидному: ракетно-бомбовими ударами воєн не виграють і перемоги не досягають. У Москві це розуміють не гірше за нас. Але агонія має власну інерцію – вона триває, бо зупинитися означає визнати.

Що буде далі: чотири вектори?

• Відповідь буде асиметричною за формою і симетричною за логікою.

Не «склад за склад», а системна деградація економіко-логістичної бази противника: нафтопереробка, паливна логістика, транспортні вузли, підприємства, що виробляють самі засоби терору. Це єдина валюта, яку Кремль конвертує в стриманість.

• Захист тилу стане ешелонованим і пріоритезованим.

Прикрити все неможливо – і не потрібно. Потрібна модель «розподіленого складу»: розосередження запасів, дублювання критичних вузлів, регіональні буферні резерви, мобільні вогневі групи й дрони-перехоплювачі на маршрутах підльоту до логістичних кластерів.

• Стійкість буде інституціалізована.

Страхування воєнних ризиків, нормативи розосередження, резервні майданчики, броня для водіїв і будівельників, які відновлюють ланцюги. Уразливість, усвідомлена вчасно, перетворюється на систему.

• Час працює проти ініціатора терору.

Кожен масований наліт – це витрата, а не накопичення. Темп російських ударів обмежений виробничою стелею, а темп нашого виробництва дронів і засобів ураження зростає. Криві перетнуться.

Російське суспільство змінюється, але боїться. Кожен у ньому хоче вижити – не жити вільним. Тому тиск знизу там не виникне, і сподіватися на нього марно. Ціна війни має прийти до Росії не через мітинг, а через економіку, паливо, бюджет і технологічне відставання.

Україна витримає і цей спосіб знищення держави, як витримала блекаути, як витримала терор по містах. Але витримати – це не означає стерпіти мовчки. Адекватна відповідь не забариться, і вона ближче, ніж здається з Москви.

Агонія – це не стратегія. Це фаза. І вона закінчується.

Олег Семененко, для «Главкома»