П’ята газова колона

В лютому 2013 році на засіданні Академії військових наук Російської Федерації начальник генерального штабу Збройних сил РФ Валерій Герасимов в своїй доповіді зазначив, що в досягненні політичних і стратегічних цілей значно зросла роль невоєнних способів, які за своєю ефективністю часто значно перевершують силу зброї. За його оцінкою, співвідношення невоєнних і воєнних заходів в сучасних конфліктах становить 4 до 1, а їх акцент зміщується у бік широкого застосування політичних, економічних, інформаційних, гуманітарних та інших невоєнних заходів. Через рік Росія окупувала Крим і почала вторгнення на український схід. Цю війну назвали «гібридною», а Валерія Герасимова, за визначенням діючого голови ЦРУ Майка Помпео, її ключовою фігурою…

Міжнародний вимір

Росія традиційно була енергоресурсною державою, де вуглеводні — це більше, ніж товар. Ще за часів глибокого «совка» тодішній президент США Рональд Рейган попереджав своїх європейських союзників з того боку залізної завіси про згубність політики широкої співпраці в енергетичній сфері з тодішньою «імперією зла». Європа не послухалась і нафтогазові щупальці розвинутого соціалізму міцно впилися у її тіло. Тоді американська адміністрація була змушена вплинути на своїх близькосхідних друзів і обвалити ціни на енергоносії. Можливо, це не стало головною причиною падіння СРСР, але однозначно точно цьому посприяло.

Останній пакет санкцій Білого Дому, підписаний Дональдом Трампом до болі нагадує події майже сорокарічної давнини. А реакція на них європейського істеблішменту засвідчує набагато більший рівень його заангажованості в російський інтерес порівняно із часами холодної війни. Навіть сьогодні на четвертому році агресивної війни, яку Росія розв’язала не лише проти України, але й цивілізованого Заходу загалом, європейські керманичі демонструють готовність піти наперекір енергетичним директивам Європейської комісії, які є не менш важливими для єдності Євросоюзу, ніж спільна позиція його членів у зовнішній і безпековій політиці.

Треба зазначити, що питання енергетичних ресурсів та відповідної інфраструктури знову отримала позаекономічні сенси в російській політиці на початку 2000-х років. Саме тоді, з приходом до влади Володимира Путіна та його спецслужбістського оточення, попередню концепцію «ліберальної імперії» Анатолія Чубайса було змінено на концепцію імперії «енергетичної». А вуглеводні практично офіційно отримали від російського керівництва статус «зброї».

Ця зброя була двічі успішно використана росіянами проти України: у 2006 та 2009 роках. Але як і у війні теперішній, тоді Україна не була кінцевою метою російської агресії. Російська енергетична експансія в Європі в попереднє десятиліття широко відома. Чого лише варта епопея довкола «Північного потоку» та постаті колишнього німецького канцлера від соціал-демократів, ім’я якого стало прозивним. Зараз, коли хочуть підкреслити заангажованість якихось європейських політиків чи інституцій в російських справах, вживають таке стале поняття як «шредеризація».

Не менш активною російська політика є й на південно-європейському «фронті». Наприклад, невдалий переворот в Чорногорії наприкінці минулого року є відгомоном експансійних невдач Кремля, в яких енергетичній «зброї» відводилося ключове місце. В Україні фахівці знають і подекуди згадують, що Південь Європи - від Західних Балкан до Піренеїв - традиційно відчуває постійний енергетичний голод. Російський газ через незбудований «Південний потік» мав йти не на обігрів Балкан - тут достатньо тепло, - а на електрогенерацію. На початку 2010-х російський бізнес вже починав вкладатися в газові електростанції в Сербії та Чорногорії. При цьому, остання в планах Кремля мала ключове значення.

Чорногорський уряд володіє ліцензією на прокладання енергомоста через Адріатичне море до Італії і далі на Піренеї. Росіяни вже спали і бачили, як їхній електричний струм запалює «лампочку Ілліча» в будинку італійського селянина, або іспанського рибалки, роблячи їх та весь Південь Європи заручниками волі «великої енергетичної імперії». Була, однак, невеличка проблема – Чорногорія настирливо просилася в НАТО. Росіяни планували встигнути, але не склалося. До речі, на заваді також стала та сама Україна, яка принципово не стала коритися у 2014 році. Український фронт Росія не прорвала. В результаті отримала санкції, падіння цін на енергоносії… А відома спроба чорногорського перевороту стала кроком відчаю, яка із самого початку була запрограмована на провал.

Український фронт

Можна з впевненістю сказати, що починаючи збройну агресію проти України, російське керівництво покладало великі сподівання на свою енергетичну зброю. І це не важко зрозуміти з огляду на успішність двох попередніх енергетичних кампаній проти України, про які згадувалося вище. Але, як і в усій українській авантюрі, для росіян і тут «щось пішло не так». Просто перекрити Україні газ за старою перевіреною схемою не вийшло. На здивування всім український уряд досить оперативно перейшов на реверсні поставки з Європи. Це фактично єдина сфера, яку попередньому уряду Яценюка зараховують в плюс як вороги, так і союзники. Минулого місяця ми символічно відзначили 600 діб без російського газу, і відзначити його другу річницю нам також, скоріш за все, ніщо не завадить.

Отже, поле маневру для Кремля на українському енергетичному фронті звузилося. Але Росія має ще цілий арсенал енергетичних важелів, які вона намагається задіяти як на міжнародному, так і на нашому, внутрішньоукраїнському рівнях.

Енергетична стратегія Росії на міжнародному рівні сьогодні полягає у настирливому нав’язування країнам Європи своїх транзитних проектів. Тут вона намагається досягти двох головних цілей. З одного боку, Росія хоче зберегти і навіть розширити свій енергетичний вплив в Європі. Це, не враховуючи нагальних потреб банального пошуку ринку збуту в умовах падіння цін на природній газ і, відповідно, зниження доходів від торгівлі енергоносіями. Росія намагається впливати на керівництво Європейського союзу шляхом заохочення до співпраці провідних європейських нафтогазових компаній, зокрема, з Австрії та ФРН. Їхній менеджмент має доступ до політичного керівництва своїх країн, який вже здійснює вплив на Європейську комісію. Хоча часто така політика наштовхується на активну протидію тих членів ЄС, які реалістично ставляться до російської загрози.

Що стосується України, то російська активність зі створення нових транзитних можливостей спрямована на створення «транзитної пастки» для нашої країни. Ситуативна мета – це доведення транзиту Україною до нерентабельного рівня («нульовий транзит» для Кремля – бажаний, однак є фізично не реальним, як мінімум, до 2023 року). Тоді зростатимуть витрати на утримання української ГТС, і вона не приноситиме прибутків.

Так, навіть зниження прокачки нижче 40 млрд. куб. м. на рік може призвести до зупинки вітчизняної ГТС та значних фінансових втрат. Треба сказати, що українська влада розуміє загрози і ризики та намагається на них відповідати. В основу тут покладено лібералізацію ринку газу, зокрема, процес розукрупнення «Нафтогазу» та виконання ІІІ енергопакету ЄС.

Ключовим напрямком зусиль стали переговори з рядом потужних європейських концернів, яким запропонували приєднатися до управління українською ГТС. За рахунок залучення потужного європейського гравця Київ зможе не лише провести модернізацію газових мереж, але і розраховувати на ефективне лобіювання своїх інтересів в країнах ЄС і європейських структурах. Більше того, не виключається, що сильний гравець європейського газового ринку зможе добитися вигідних умов у нових газових контрактах з Газпромом після 1 січня 2020 року, зокрема, того, що пункт здачі газу для європейських покупців перенесуть на україно-російський кордон. 10 квітня в Римі був підписаний меморандум між «Укртрансгазом», словацькою Eustream та італійською Snam S.p.A. Компанії домовились провести спільну оцінку можливостей використання та посилення газотранспортної системи України.

Для лібералізації ринку уряд досить активно запрошує закордонних газотрейдерів.  Останнім наприкінці липня в Україну зайшов швейцарський AOT Energy. Раніше свої представництва в Україні відкрили міжнародні трейдери Trafigura, MET Holding, DufEnergy. На підході французька ENGIE. Для лібералізації також критично важливим є підвищення незалежності регулятора та ліквідація монополії Group DF Дмитра Фірташа на ринку поставок газу.

Іншим важливим елементом забезпечення безпеки в газовому секторі є збільшення власного видобутку. Адже промислові запаси природного газу в Україні перевищують 920 млрд. куб. м., а потенційні - 5,6 трлн. куб. м. В грудні 2016 року Кабінет міністрів схвалив амбітну «Концепцію розвитку газовидобувної галузі України», яка передбачає зростання внутрішнього видобутку газу до 27,6 млрд кубів газу з теперішніх 20 млрд. кубів.

Згідно з планами уряду, ключову роль в майбутньому зростанні має відіграти державна компанія «Укргазвидобування», на яку зараз припадає 73% вітчизняного видобутку. Також важлива роль відводиться приватним компаніям. За планами уряду «Укргазвидобування» має збільшити видобуток до 2020 року на 38%, а приватні компанії - на 85%. Галузь в цілому підтримує плани уряду, адже, Україна має всі передумови для їх реалізації. За останній рік були започатковані комплексні реформи в галузі, розроблені законодавчі механізми її зростання, оновлені базові правила розробки нафтових та газових родовищ.

Проте, процеси ці йдуть повільно, адже, сфера газу, як і всіх енергоносіїв, завжди мала суттєву корупційну складову, зруйнувати яку досить складно. Так, парламент досі не розглянув головні дерегуляційні та податкові законопроекти –  №3096-д та №5459. Адже, ухвалене рішення щодо децентралізації частини рентних платежів не вирішило проблему блокування місцевими органами влади видачі спеціальних дозволів на розробку надр.

Що стосується питання технологій, то тут все більш-менш нормально, Україна навіть має власного національного виробника бурильного обладнання. Отже, власне дерегуляція дозвільної системи на буріння свердловин та створення сприятливого для розвитку галузі податкового поля лишаються головними проблемними питаннями.

Основний російський олігархічний «актив»

Варто усвідомлювати, що намагаючись застосувати проти нас свою газову зброю, Росія не лише хоче підірвати Україну економічно і фінансово. Великі сподівання Кремль покладає на створення ситуації внутрішньої нестабільності. Отже, енергетичні атаки припадають на пікові періоди споживання – опалювальні сезони, а інструментом стає збереження впливу на внутрішній енергетичний ринок. Часто не прямо, а через свою «клієнтелу», яка ще зберігає тут свої позиції. З радістю Кремль користається й нашими внутрішніми протиріччями, коли вітчизняний компрадорський олігархат намагається викручувати Україні руки, не бажаючи миритися з падінням своїх надприбутків в нових умовах. 

Досить показовим тут є приклад минулої зими, коли в результаті блокади ОРДЛО виникли певні проблеми в енергогенерації. Так, Україна зіштовхнулася тоді з певними труднощами, зокрема, з поставками вугілля антрацитової групи. Хоча ці проблеми не виникли у 2016 році - потенційно вони існували ще з року 2014-го. Але галасу здійнялося… Розгорнута інформаційна кампанія пророкувала нам льодовий апокаліпсис, розвал економіки і голодну смерть. Вважалося і робилася ставка на те, що народ буде повністю збентежений і чекатиме свого неминучого кінця.

В результаті всі лишилися живі і здорові, колапсу не відбулося. Ніхто не замерз, Україна бореться і розвивається далі. Як написав один популярний вітчизняний блогер: «результатом блокади ОРДЛО став не економічний крах України, а профіцит бюджету у І половині 2017 р. у 29 млрд. грн…»

 Зробило свої висновки з цієї кризи і українське керівництво. З метою уникнення залежності від «ворожого» антрациту реалізується ряд проектів, які мають дати економію у 4 млн. тонн. Так, один з «підбурювачів спокою» – компанія ДТЕК – тихенько возить вугілля з ПАР, знизуючи свої потреби до мінімуму. 1 млн тонн обіцяв підкинути «наш друг Дональд», ймовірно, як елемент домовленостей про поставки нам американської зброї. Адже, дозволити її собі за комерційною ціною ми не можемо. Отже, на додачу візьмемо американським антрацитом…

В той же час, уряд звернув увагу і на вітчизняний ринок газу. Адже, існуюче тут монопольне становище Group DF Дмитра Фірташа не лише не відповідає курсу на лібералізацію цієї галузі, як було зазначено вище, але й становить потенційну загрозу для енергетичної безпеки країни. Особливо з огляду на тісні зв’язки нинішнього «віденського бранця» з керівництвом російського «Газпрому», з-за спини якого традиційно стирчать чи то башти, чи то вуха Кремля.

За наявними матеріалами відкритих журналістських розслідувань Group DF через систему офшорів контролює ПАТ «Газтек», яка є власником контрольного пакету 20 газорозподільчих компаній. Управляючою компанією тут витупає Регіональна газова компанія (РГК), яка також входить в орбіту Group DF. За оцінками експертів, через менеджерів та партнерів Фірташ має вплив ще на не менш ніж п’ять газорозподільчих компаній. Фактична частка Group DF на внутрішньому ринку газу перевищує 70 %.

Останнім часом цікавість до газового монополіста починають виказувати і правоохоронні органи. Адже, отримання монопольного становища на ринку в часи правління Януковича одним з його фінансистів відбулося з явними ознаками «зловживання владою або службовим становищем» та «службової недбалості», - саме так вказано у визначенні Печерського суду Києва від 15 травня поточного року.

Ще один приклад.  У розпал минулорічної кризи в деяких регіонах людям почали надсилати квитанції за опалення з подвійним тарифом. Наприклад, такі «сюрпризи» очікували на клієнтів «Київенерго», підконтрольної Ринату Ахметову. Споживачі отримували захмарні та помилкові платіжки якраз напередодні запланованих однією політичною силою протестних акцій у столиці. Потім подекуди вибачались – ніби то помилилися, однак відповідні настрої підігріли. Отже, хто застрахує пересічного хмельничанина чи вінничанина від того, що наступної зими звичайний газовий балон йому почнуть зненацька привозити за подвійним тарифом?

Банковій потрібно зрозуміти, що час вимушених альянсів з олігархами давно позаду і зараз цей компроміс тягне в прірву не лише політичні перспективи керманичів країни, але також загрожує енергетичній безпеці держави. Одним з пріоритетів Москви є використання бізнесових зв’язків олігархату з обох країн, як дестабілізуючого фактора в Україні. Основний російський олігархічний «актив» в Україні – газова п’ята колона буде в центрі зусиль Москви.

Ігор Левченко, член Експертної Ради ЦДАКР