Судова драма Чауса.
Дія 2: Чи була провокація?

Справа Чауса увійшла в історію трилітровими банками, у яких суддя ховав свій хабар. Але не тільки цим. У ній було буквально все: від імовірного викрадення і вивезення у Молдову (за версією самого Чауса) до погоні між СБУ та НАБУ після повернення Чауса до України. Про це все – у першій частині матеріалу на «Главкомі». 

Продовжуємо розбиратися далі у деталях цієї судової епопеї.

Спірне питання – провокація злочину

У ході розгляду справи Чаус неодноразово заявляв про провокацію на вчинення злочину. Цікаво також, що він одночасно заперечував сам факт вчинення ним злочину.

За твердженням Чауса, провокацію щодо нього вчинили правоохоронні органи з політичних мотивів. А саме з огляду на його позицію як судді під час обрання запобіжного заходу лідеру Політичного об`єднання «Укроп» Геннадію Корбану.

Для відмежування провокації від допустимої поведінки правоохоронних органів Європейським судом з прав людини та Верховним судом були напрацьовані критерії оцінки.

Суд під час перевірки наявності або відсутності провокації з боку правоохоронних органів оцінював два окремі діяння Чауса, кожне з яких кваліфікується за ч. 4 ст. 368 КК України. А саме щодо:

• прохання Чауса про неправомірну вигоду в особливо великому розмірі;
• одержання ним цієї ж неправомірної вигоди в особливо великому розмірі.

Прохання надати неправомірну вигоду – це злочин з формальним складом, тож він вважається завершеним з моменту відповідного прохання.

Факт відмови Чауса від продовження вчинення злочинних дій вплинув винятково на оцінку судом подальших подій, які мають відношення до предмета провадження (на майбутнє) та жодним чином не вплинув на кваліфікацію закінченого злочину, вчиненого Чаусом до надання цієї відмови (на минуле).

При оцінці показань Олександра Поліщука суд визнав недопустимим доказом частину, що стосується подій, які б не відбулись без активних дій з боку правоохоронних органів та самого Поліщука.

Суд вказав, що зафіксована розмова між Чаусом та таємним агентом НАБУ Поліщуком 28 березня 2016 року за своїм змістом складається з двох частин. Перша частина стосується попередніх подій – прохання з боку Чауса неправомірної вигоди. Друга частина розмови стосується майбутніх подій – отримання Чаусом неправомірної вигоди. Першу частину суд визнав належним та допустимим доказом, тоді як другу – недопустимим.

У першому фрагменті розмови Чаус підтверджує, що він дійсно просив Діану Поліщук надати йому неправомірну вигоду в конкретно визначеному розмірі («Тогда мы говорили сто») та про прийняття ним зустрічної пропозиції Діани та зменшення суми вдвічі («Она говорит, мы там что-то половину нашли, ну ж, думаю, половину»). При цьому, Чаус зазначає, що вказану суму він начебто також намагався погодити з керівництвом суду, яке надалі змінило свою позицію: «Я ж пошел, с ней повторно поговорил, она… меня… не слышит».

Що стосується другого фрагмента розмови, то після з'ясування причин відмови Чауса та отримання додаткових доказів раніше вчиненого суддею злочину Олександр Поліщук підбурював Чауса на продовження злочинної діяльності з одержання неправомірної вигоди. А саме сказав таке: «Слышишь, а если подойти к этой, как, к головихе этой?»

Таким чином, Олександр Поліщук вийшов за межі мети контролю за вчиненням злочину та своїми висловлюваннями спонукав Чауса на продовження злочинної діяльності, а також запропонував особисто усунути перешкоди.

Тож суд дійшов висновку, що з цього моменту Олександр Поліщук своїми діями як агент свідомо перейшов від перевірки обставин відмови та збирання доказів попередньої злочинної діяльності Чауса до створення штучних умов продовження злочинної діяльності.

Як оцінити, чи була взагалі провокація?

Питання провокації злочину має як етичний, так і юридичний аспект. Провокація може порушувати принципи особистої свободи, зважаючи, що люди можуть вчинити злочин, якого вони б не здійснили без зовнішнього впливу.

За практикою ЄСПЛ, таємні агенти своїми діями повинні намагатися розслідувати поточну кримінальну діяльність пасивно, а не впливати на підбурювання до злочину іншого, ніж вчинений, або може бути вчинений без такого підбурювання. Докази, отримані внаслідок провокації, варто визнавати недопустимими, оскільки їх отримано внаслідок істотного порушення права людини на справедливий судовий розгляд, що закріплене у п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод.

Головне запитання, на яке має надати відповідь суд, оцінюючи чи була провокація: чи був би взагалі вчинений злочин, якби не втручання правоохоронців?

Суд зобов’язаний не тільки констатувати факт провокації, а й встановити конкретні ознаки, форми зовнішнього виявлення провокації – у чому саме, в яких діях полягала провокація, чиї і які саме дії містять її ознаки. 

Підбурювання стається, коли відповідні агенти, чи то співробітники органів правопорядку, чи особи, які діють за їхніми інструкціями, не обмежуються лише розслідуванням злочинної діяльності у переважно пасивній манері. Вони справляють на особу такий вплив, щоб спонукати її до вчинення злочину, який інакше б не відбувся.

Не можна вважати пасивною поведінку органів влади, коли ініціатива у контакті з підозрюваною особою виходить від агента. Коли поновлюється пропозиція після первинної відмови, чи коли наполегливо спокушають на вчинення злочину.

Верховний Суд у своїй практиці постійно наголошує, що при аналізі спілкування заявника та обвинуваченого суд має звертати увагу на низку важливих аспектів. На надмірну наполегливість у спілкуванні заявника з обвинуваченим, частоту контактів обвинуваченого з заявником та наполегливі пошуки зустрічі агента з обвинуваченим, неодноразові умовляння агента у приватному спілкуванні, а також відсутність тиску на агента з боку обвинуваченого.

Отже, критеріїв, які має оцінити суд при визначенні наявності або відсутності провокації, досить багато.

Що ж показав розгляд справи Чауса в суді?

ВАКС ґрунтовно підійшов до розгляду справи і прискіпливо оцінював докази та їх допустимість, зокрема наявність чи відсутність провокації у справі. Хоча, на думку фахівців Transparency International Ukraine, критерії наявності провокації у судовому рішенні можна було б описати детальніше, а також враховувати факт, що Чаус як суддя розумів, як себе поводити, аби потім уникнути відповідальності. У тому числі посилатись на наявність провокації. 

При цьому незалежно від того, чи активність Олександра Поліщука дійсно містила ознаки провокації, ці обставини не мають жодного відношення до прохання Чауса про хабар у Діани Поліщук за вирішення справи її матері.

Фактично суд визнав недопустимими будь-які докази щодо вчинення злочину, зібрані після 28 березня 2016 року – з моменту вчинення провокації. У тому числі й уже відомі всім банки та готівку, яка у них була виявлена.

За наявності провокації неможливо встановити, чи вчинив би Чаус свої дії, якби провокації не було. 

Але на кваліфікацію це не вплинуло. Суд визнав Чауса винуватим у вчиненні злочину, передбаченого ч. 4 ст. 368 КК України, та призначив йому покарання у 10 років позбавлення волі із позбавленням права обіймати певні посади на три роки та з конфіскацією всього належного йому на праві власності майна.

Чауса засудили саме за те, що він просив $100 тис. у Діани Поліщук, бо отримання $150 тис. від Олександра Поліщука суд визнав провокацією.

Якби ВАКС не визнав факту провокації, то Чауса б визнали винним у проханні та одержанні хабаря, що теж підпадає під кваліфікацію за ч. 4 ст. 368 КК України. Єдине, що б змінилось у такому випадку, – суд міг би призначити максимально можливий строк, а саме 12 років позбавлення волі.