«Це ви писали листи Горбачову?». Маловідомі архівні документи про Чорнобильську катастрофу

«Станом на 7 травня у Києві паніка. Вокзали, аеропорти, автостанції забиті людьми з дітьми. Керівники всіх рівнів, у тому числі ЦК КПУ, Ради міністрів, підприємств та установ… відправили своїх дітей в інші райони країни… Власних дітей врятували, а наших кинули напризволяще… Сталася біда, і треба сказати людям правду… Десять днів пройшло, а по радіо ні разу не передали, який рівень радіації». 

Це уривок з листа киянина Кузнецова очільнику СРСР Михайлу Горбачову, написаного в перші дні після аварії на Чорнобильській атомній станції. Нещодавно цей лист, який, поза сумнівом, так і не дійшов до адресата, виявили в колекції «чорнобильських» документів, що зберігаються в Державному архіві Київської області. Ця архівна установа містить найбільшу збірку документів щодо аварії на ЧАЕС – понад 10 тис. справ, в які «підшито» сотні тисяч документів. Зокрема, є перші таємні спецповідомлення про факт «вибуху та пожежі» в реакторі вночі 26 квітня 1986 року. 

Всі офіційні тексти – російською мовою, набрані на друкарській машинці, проштамповані грифом «секретно». Гортаючи їх, розумієш, що таке страх вищих бюрократів в часи тоталітаризму. 

Влада не брехала своїм співвітчизникам про масштаби трагедії та радіаційну небезпеку – вона просто мовчала. «Є документ обласного управління охорони здоров’я від 3 травня 1986 року, в якому вказано, що за даними лабораторних досліджень, рівень радіації неподалік реактора дорівнює 25078 мкР/год, що в тисячу разів перевищує нормативні дані. Проте цей документ в обкомі партії довгий час був засекреченим», – розповідає директорка Державного архіву Київської області Софія Каменєва. Вона вважає, що хоч минуло 40 років, але «чорнобильські» документи досі ґрунтовно не досліджені науковцями. 

Разом з Софією Каменєвою вирушаємо в сховище, де зберігаються свідчення про найбільшу в світі атомну аварію.

«Партійні бюрократи хотіли приховати лист директора станції»

Відомо, що влада довго не сповіщала населення про аварію на Чорнобильській атомній станції. А що відбувалося в самих «коридорах київської влади»? Чи є в архіві таємні документи, донесення про те, що сталася аварія, циркуляри з вказівками, як зреагувати на цю надзвичайну подію?

Так. Нашу колекцію документів щодо аварії на Чорнобильській АЕС відкриває спецповідомлення начальника управління внутрішніх справ генерал-майора міліції Корнійчука до Київського обкому Компартії. Це перший з відомих документів про факт аварії. Корнійчук повідомляє: «26 квітня 1986 року о 1-й годині 25 хвилин у приміщенні 4-го енергоблока ЧАЕС при виведенні його з планового ремонту пролунав вибух і сталася пожежа… У ліквідації бере участь 81 пожежна машина, розпочалися аварійно-рятувальні роботи… На автодорогах області у бік Прип’яті перекрито рух транспорту».

Хочу звернути увагу на те, що в цьому спецповідомленні генерал-майор міліції говорить про вибух і пожежу, не більше. Також він сповіщає, що станом на шосту годину ранку госпіталізовано 38 осіб. Тобто вже були перші жертви.

О котрій годині зафіксовано це повідомлення?

Це дуже важко встановити. Повідомлення датоване 26-м квітня. Припускаю, воно було надіслано рано вранці, але, звісно, вже після 6-ї години. 

А ось ще один унікальний документ – лист, підписаний генеральним директором Чорнобильської атомної станції імені Леніна Віктором Брюхановим (у липні 1986 року Брюханов разом з колишнім головним інженером станції Миколою Фоміним був засуджений на десять років позбавлення волі. Достроково звільнений через п’ять років – «Главком»). У цьому документі вперше йдеться саме про аварію – не про «просто» вибух і пожежу. 

Брюханов зазначає, що в результаті вибуху відбувся обвал даху, стін верхньої частини реактора, покриття даху машинного залу. За інформацією директора станції, «на час аварії на станції знаходилися більше 200 осіб обслуговуючого персоналу, дев’ять з них отримали опіки різного ступеня, троє людей перебувають у медсанчастині у важкому стані. Крім того, в медсанчастину доставлені на обстеження 34 особи, які брали участь у ліквідації пожежі… Станом на шосту годину ранку 26 квітня одна людина загинула. Також не встановлено місце перебування старшого оператора реакторного цеху Валерія Ходемчука». 

У документі вперше сказано про рівень радіації: в місті Прип’ять о 3-й годині, тобто за півтори години після аварії, він складав 4–14 мікрорентген на секунду, а в безпосередній близькості від місця аварії – до 1000 мкР/с (можна припустити, що директор станції вказує занижений рівень радіації у Прип’яті; наведені ним дані про 4–14 мкР/с відповідають нормі радіаційного фону – «Главком»). І наприкінці листа в дусі компартійного оптимізму Брюханов заявляє, що «обстановка в місті Прип’ять та інших населених пунктах нормальна, рівень радіації контролюється». 

Документ створений, вірогідно, 26 квітня. Дата під текстом не вказана. На штемпелі Київського обкому партії від руки вписано: «26 червня 1986 року». Напевно, з переляку документ певний час в обкомі не реєстрували, взагалі не знали, що з ним робити, а пізніше проставили «якусь» дату.

26 червня – це вже минуло два місяці після аварії, все суспільство приблизно уявляло рівень лиха і зони ураження, вже давно були відселені люди з Прип’яті та навколишніх сіл, були загиблі ліквідатори…

Так. Думаю, що дата на штемпелі «26 червня» – це не помилка, бо документ досить високого рівня. Партійні бюрократи були розгублені й спершу хотіли приховати цей документ.

Чи є в архіві документи, які свідчать про реакцію союзного центру на атомну аварію?

У нас таких документів немає, бо ми архів Київської області. Якщо такі розпорядження були і надходили до Києва, то вони зберігаються в Центральному державному архіві громадських об’єднань (це колишній архів ЦК Компартії України). Але, звичайно, більшість задокументованих розпоряджень, які ухвалювалися в столиці СРСР, зберігаються в архівах у Москві. 

Щодо реакції «центру», то, звісно, вона була, але зовсім неадекватна такій катастрофі. Відомо, що питання про аварію в Чорнобилі було одним з питань у порядку денному пленуму ЦК КПРС.

Одним з низки інших, але далеко не першим. Було ухвалено закрите рішення, дуже коротке. Нам достеменно невідомо, які конкретні дії вищого керівництва були передбачені тим рішенням. Але цілком зрозуміло, що було вирішено замовчувати трагедію. 

Це рішення віддзеркалено в тодішніх засобах масової інформації. Ось подивіться: підшивка обласної газети «Київська правда» від 26 квітня 1986 року – жодного слова про аварію, у наступні дні – так само мовчанка. 

І лиш 30 квітня з’являється коротесеньке повідомлення на чотири речення із заголовком «Від Ради міністрів СРСР»: «На Чорнобильській атомній станції сталася аварія в одному з енергоблоків. Вживаються заходи для ліквідації наслідків. Потерпілим надається допомога. Створено урядову комісію». І це все. Бо далі на шпальтах – повідомлення про Першотравень і підготовку до параду на Хрещатику, бадьорі заголовки «Весна. Прискорення», статті про передовиків праці. Так, начебто нічого трагічного не відбувається.

«Влада приховувала від громадян реальний рівень радіації»

Тут треба сказати, що йдеться не про редакційну політику конкретного друкованого партійного органу – саме таке повідомлення, слово в слово, було опубліковано в цей день у всіх газетах Радянського Союзу. І люди отримували якісь фрагменти інформації через «циганську пошту», а ті, хто мав транзистор, – через «ворожі» радіостанції «Голос Америки» й «Радіо Свобода». І це додавало відчуття апокаліптичності й паніку. 

Так. Але й через тижні після аварії офіційної інформації ставало не набагато більше, влада довгий час не давала людям рекомендацій, як їм діяти, що робити. У нас є документ товариства «Знання», адресований наприкінці травня відділу ідеології та пропаганди Київського міськкому партії. У документі перелічено найпоширеніші питання киян, і лектори товариства цікавляться у партфункціонерів: а що ж людям відповідати? 

Серед переліку питань найперші: чому з великим запізненням було надано інформацію про дотримання заходів радіаційної безпеки? чи можна інформацію про рівень радіації щоденно передавати по київському радіо? чи можливе забруднення води, яка надходить по київському водогону? чи на всіх ринках налагоджено дозиметричний контроль продуктів? як довго можна перебувати на вулиці? чому в Києві перестали продавати розливне молоко? І багато подібних. Люди хотіли правди.

В архіві є й документ, в якому ідеологічний відділ ЦК Компартії пропонує, як лекторам відповідати на перелічені питання. Пропонуються завуальовані, заспокійливі відповіді. Мовляв, слід пояснювати, що справді було зафіксовано підвищення радіації в Києві та області, однак «в останні дні квітня вітер змінився і тому рівень радіації знизився і зараз перебуває в межах науково обґрунтованих норм». Як вказано, «матеріал не для друку», його слід використовувати «для роз’яснення на партійних зборах, в трудових колективах». 

Через який час після аварії на ЧАЕС громадяни почули правду від влади? Насамперед ту частину інформації, яка потрібна для індивідуальної безпеки?

Приблизно у середині травня. Але цю інформацію влада почала подавати дуже дозовано. Водночас документи про реальний стан радіаційного забруднення були засекречені. 

Наприклад, у листі Київського обласного відділу охорони здоров’я, адресованому заступнику голови обласної ради, читаємо: «З метою профілактики захворювання людей, евакуйованих із Чорнобильського району, вважаємо необхідним проводити санітарну обробку людей і транспорту, які виїжджають із зони зараження. Підставою слугують дані лабораторних досліджень, які дорівнюють 25078 мкР/год, що в 1000 раз перевищує нормативні дані. Почати профілактику йодистим калієм мешканців Бородянського й Макарівського районів, у першу чергу дітей та вагітних жінок». Цей лист від 3 травня 1986 року спершу був під грифом «Секретно», дещо пізніше його було розсекречено. Тобто всі гілки влади знали, що радіація перевищує в тисячу разів допустимі норми, але приховували цю інформацію від громадян.

У цьому ж документі йдеться про те, що дві людини з числа ліквідаторів загинули, а 204 людини перебувають на лікуванні в Москві. Це пожежники, які отримали надзвичайно високі дози радіаційного опромінення. 

Всі вони, як ми знаємо, дуже швидко, у травні-липні 1986 року, померли від гострої променевої хвороби. 

До речі, в Україні є фонд Правика, одного з ліквідаторів аварії (Володимир Правик – офіцер, Герой Радянського Союзу, під час аварії на ЧАЕС був начальником караулу воєнізованої пожежної частини станції, співробітники якої першими кинулася гасити пожежу. Загинув від гострої променевої хвороби у віці 34 років – «Главком»). Коли були живі батьки Володимира Правика, ми записали їхні спогади. Ці документи також є в нашому архіві. Батьки розповідали про те, що вони і родичі інших пожежників домагалися перевезення тіл з Москви в Україну для гідного поховання, але отримали відмову. Усіх ліквідаторів, які померли в московських лікарнях, поховали у Москві під бетонним саркофагом.

Власне, їх «закатали у бетон» на Мінському цвинтарі Москви, оскільки тіла випромінювали радіацію. Чи була тоді можливість транспортувати тіла ліквідаторів з дотриманням необхідних заходів безпеки і поховати в Україні? 

Нам про це невідомо. Якщо говорити про заходи радіаційної безпеки, які пропонувалося вжити в Києві та області, то маємо ось такий цікавий документ – лист до керівництва республіки від президента Академії наук УРСР Бориса Патона з додатком на шести сторінках. 

Академія наук пропонувала «проводити систематичну дезактивацію зелених насаджень у місцях скупчення людей, виділити окремі місця для захоронення зеленої маси, а наприкінці листопада оперативно зібрати листя, скосити траву і захоронити у спеціально відведених місцях. Заборонити спалювання опалого листя». 

Здається, якась частина із цих заходів виконувалася?

Так, виконувалася. Восени 1986 року студенти збирали це листя в парках і садах Києва.

Скільки у вашому архіві документів, які стосуються чорнобильської катастрофи?

Більше десяти тисяч справ. За великим рахунком, ці документи по-справжньому глибоко не досліджені. Загалом чорнобильська тема, про яку суспільство згадує щороку «до дати», наприкінці квітня, ґрунтовно науково не досліджена. Я маю на увазі не технологічні причини катастрофи, які значною мірою вивчені, а ширшу тему – всі взаємозв’язки між різними ланками влади, партійними органами, суспільством. 

Подивіться, ось ця архівна справа з листами громадян до органів влади, надісланими у перші тижні після аварії на Чорнобильській АЕС.

За правилами користування архівними документами, дослідник, що працює в читальній залі, повинен заповнити так званий «аркуш використання» – поставити свій підпис і дату. Перший аркуш кожної папки – лист використання, отож можна побачити, скільки людей досліджували документи з цієї папки. П’ятеро. Багато це чи мало за 40 років? Вочевидь, дуже мало.  

Які листи у цій папці?

Листи, які громадяни надсилали до органів вади у зв’язку з чорнобильською аварією. Станом на 15 травня 1986 року, згідно з офіційною статистикою, надійшло 27 листів і телеграм від громадян. Я впевнена, що ця інформація сфальсифікована, бо 27 листів – неправдоподібно мало. 

Про що ж пишуть громадяни «рідній партії» у контексті чорнобильської трагедії?

Більшість листів – з проханням спрямувати на роботи з ліквідації наслідків аварії, деякі листи про те, куди можна відправити дітей на відпочинок подалі з Києва, є листи підтримки постраждалим тощо. Є й «незручні листи». Їх кілька. Зокрема, дуже критичний лист від Кузнецова А. В., як він пише, ветерана війни і члена партії з 1950 року. Адресовано лист генеральному секретарю ЦК компартії, керівнику СРСР Михайлу Горбачову. 

Кузнецов пише, що станом на 7 травня у Києві паніка – вокзали, аеропорти, автостанції забиті людьми з дітьми.

«Приклад у цьому показали керівники всіх рівнів, у тому числі найвищих посад у ЦК КПУ, Раді Міністрів, міськкомі, міськвиконкомі, керівники підприємств та установ. У перші ж післяаварійні дні вони відправили своїх дітей в інші райони країни, а наших кинули напризволяще, – пише Кузнецов. – Сталася біда, і треба сказати людям правду, нехай і гірку… Десять днів пройшло, і по радіо ні разу не передали, який рівень радіації… Ніхто нічого не пояснює, ніхто не вживає заходів». 

І в кінці листа висновок: «Хіба можемо тепер ми, прості люди, рядові комуністи, довіряти керівникам? Аварія на АЕС розкрила головну виразку нашої дійсності: відірваність верхівки від народу, турбота лише про особисте… Наше суспільство зазнало величезних моральних втрат. Все це може призвести до остаточного розвалу нашої країни».

Судячи з того, що лист залишився в київському архіві, а не в Москві, до канцелярії Горбачова він не дійшов?

Схоже, не дійшов. Лист, судячи зі штемпелів, потрапив до ЦК КПУ, а звідти його спустили вниз, в Київський міськком партії. 

До речі, є документ, з якого можна зробити висновок, що Кузнецова А. В. розшукували. Виписано адреси всіх киян відповідного віку з таким прізвищем та ініціалами, їх п’ятеро, а внизу навпроти кожного – приписка: «Кузнецов Александр Васильевич, 1907 г. р., – письмо в ЦК не писал; Кузнецов Анатолий Викторович – 1938 г. р. – по указанному адресу не проживает» і так далі. Тобто з Кузнецовими А. В. була «проведена робота», їх опитували, чи не писали вони листа Горбачову.

Взагалі листування з громадянами – дуже важливе, цікаве, але контраверсійне джерело. Коли я починала свою професійну діяльність і досліджувала архіви, пов’язані з фальсифікаціями подій Другої Світової війни, довідалася про такий цікавий факт: німці, окупувавши Смоленську область Росії, вивезли з архіву насамперед листи та звернення громадян до влади. Адже саме через таке джерело можна довідатися про великі пласти інформації, яка в тоталітарних суспільствах замовчувалася. Це дає можливість побачити певною мірою соціальний зріз.

Лист цього пана Кузнецова (якщо він вказав своє справжнє прізвище) дуже промовистий. А скільки таких думок було не написано, а проговорено на кухнях у ті дні! Недарма ж пізніше українські інтелектуали дійшли висновку, що реакція влади на чорнобильську трагедію стала одним з факторів, що посприяв розвалу СРСР. Ви згодні з цією думкою?

Так, думаю, це цілком слушна думка.

«Варто створити єдиний архів документів, пов’язаних з Чорнобильською катастрофою»

Колекція документів Державного архіву Київської області, що стосуються чорнобильської катастрофи, внесена до реєстру «Пам’ять світу» ЮНЕСКО. Ваш архів володіє найбільшим масивом документів про аварію. А документи технічного характеру, пов’язані з аварією, теж у вас зберігаються? 

Ні, такі документи зберігаються в державному спеціалізованому підприємстві «Чорнобильська АЕС» і частково в архівному відділі міста Славутич. 

Щодо Міжнародного реєстру «Пам’ять світу» ЮНЕСКО, то в цей реєстр внесена колекція документів по Чорнобильській катастрофі, які зберігаються не лише в нашому архіві, а й в інших архівних установах України, насамперед у Центральному державному архіві громадських об’єднань та Центральному архіві вищих органів влади.

Вважаю, було б чудово, якби в Україні створили єдиний архів усіх документів, пов’язаних з Чорнобильською катастрофою.

Всі документи, які ви показуєте, – з грифом «Секретно». Коли вони були розсекречені? 

У 1992 році, зі здобуттям Україною незалежності.

Усі, без винятку, «чорнобильські» документи розсекречено?

Усі. Водночас зауважу, що дуже багато документів містять інформацію персонального характеру, публікація якої на сьогоднішній день обмежена Законом про захист персональних даних. Це приватні листи людей, які живі, це списки евакуйованих, їхня медична інформація, зокрема. Ця інформація не є засекреченою, дослідники можуть працювати з нею, але обережно, зважаючи на закон про захист персональних даних.

Документи, які потрапляли у ваш архів у перші роки після аварії, «фонили»?

Більшість документів, які зберігаються у нас, були створені в Києві, де рівень радіації був значно меншим. Але є й документи, які надходили із забруднених територій, наприклад, ми прийняли колекцію документів Чорнобильського молокозаводу – це гори документів, пов’язані з соціальним захистом людей, які там працювали: накази про відпустки, роботу, заробітну платню. Перед тим, як прийняти їх на зберігання, я викликала санепідемстанцію, щоб документи перевірили. З’ясувалося, що на той час вони вже не «фонили». Але це надходження було не відразу після аварії, а в 2010-х роках.

Чи є нові надходження «чорнобильських» документів?

Так. Минулого тижня ми отримали партію аудіовізуальних документів від державного спеціалізованого підприємства «Чорнобильська АЕС». Це цифрові фотодокументи, пов’язані з подіями березня 2022 року, коли російські окупанти перебували на Чорнобильській станції. На фото видно російську військову техніку на території ЧАЕС. Також ми отримали фотодокументи лютого 2025 року, коли російський дрон з фугасною бойовою частиною влучив в укриття 4-го енергоблока.

Ви оцифровуєте старі «чорнобильські» документи? Багато оцифровано?

Так, ми оцифрували багато документів, і не тільки «чорнобильських». Велика частина цієї роботи була проведена в останні роки, вже під час війни. Сама ситуація спонукала до цього. Неподалік нашої будівлі, всього за 500 метрів, – телевежа, в яку, як ви знаєте, у березні 2022 року був приліт ворожої ракети. За кілька років був вибух з іншого боку, метрів за 800 від приміщення архіву. Це було як своєрідне нагадування про те, що треба вивозити документи. Але куди? Знайти місце в Україні, яке було б безпечним, майже неможливо. Крім того, ця робота потребує ресурсу людського та фінансового. Об’єм велетенський – у нас два з половиною мільйони документів, зокрема і XVII-XIX століть. Вивезти всі неможливо. Тому ми бачимо шлях через оцифрування документів, інколи я це називаю «цифровою евакуацією». Тільки так ми можемо зберегти документи.

Олена Зварич, для «Главкома»