Українців розбирають на органи, накачують зараженою кров’ю і наркотиками. Ключові медичні фейки Кремля

Російська пропаганда атакує українців медичними фейками
фото: nzl.theukrainians.org

Пропаганда переконує: тема ця складна, тож краще слухати і не вникати

Історії про біолабораторії США в Україні, де виводять бойових гусаків, комарів і смертельні віруси, – не межа фантазії російських пропагандистів. За даними експертів організації VoxCheck, пропагандисти включилися у медичну тему і всіляко її використовують у своїх цілях. А цілі, за словами очільниці фактчекінгової організації Світлани Сліпченко, – завдавати шкоди ментальному здоров’ю і спотворювати процес прийняття рішень щодо здоров’я.

Ворожі пропагандисти осідлали три теми – чорна трансплантологія, легалізація канабісу в Україні та донорство крові, й усіляко намагаються запудрити мізки українцям.

Українців розбирають на органи

Російські пропагандистські люблять розповідати, що в Україні під час війни процвітає чорна трансплантологія: буцімто територіями, які Україна деокупувала, курсують автівки із людьми, які відловлюють цивільних мешканців і вирізають у кого серце, у кого – нирки. Мета цього фейку – залякування жителів окупованих територій. «Показати, що жити з Росією краще, а із поверненням до України на людей чекає щось страшне», – пояснює Світлана Сліпченко.

Також російські пабліки розганяють історії про те, що у країнах ЄС українських біженців «розбирають на органи». Зокрема розповідають про українця, який потрапив у польську лікарню, де медперсонал вирізав у нього ледь не усе. Тлом для створення цього фейку стала реальна ситуація, коли у польській лікарні, після перебування у комі, помер чоловік з українським громадянством. От тільки його родина офіційно підписала дозвіл на посмертне донорство. «Цей фейк ми зафіксували у кінці минулого року, він є частиною наративу про те, що, мовляв, Захід хоче лише нашкодити Україні», – коментує Сліпченко.

Генеральний директор Директорату високотехнологічної медичної допомоги та інновацій Міністерства охорони здоров’я України Василь Стрілка зауважує: в Україні немає чорних трансплантологів і в умовах війни чорна трансплантологія неможлива. За словами Стрілки, процес донорства і в Україні, і в інших країнах Європи є максимально прозорим. Він складається з багатьох етапів, кожен з яких унеможливлює таємність і непомітність.

Перший етап: людину, яка очікує донорського органу, записують, і відкритий перелік таких осіб є у Єдиній державній інформаційній системі.

Другий етап: пошук донора. Ним не може стати випадкова людина, на органи не можна розібрати будь-яке тіло.

«Наприклад, коли людина після інсульту потрапляє у реанімацію, її намагаються врятувати. Але трапляється, що медицина виявляється безсила і настає момент, коли мозок людини вже помер, а серце іще б’ється»,  – наводить Стрілка приклад потенційної підстави для появи донора.

Експерт нагадує, що в Україні працює презумпція незгоди на посмертне донорство. Це означає, що за замовчуванням не можна з тіла людини після смерті вилучити органи. Для цього необхідно або щоби особа за життя підписала добровільну згоду на це, або таке рішення після смерті людини мають ухвалити її близькі родичі і, знову-таки, підписати відповідний документ.

Важливо: Людина, яка бере участь у констатації смерті головного мозку, не має права брати участь в операціях з трансплантації.

Третій етап: відбір реципієнтів, яким підходять конкретні органи.

«Має збігатися група крові, розміри органів – не можна трансплантувати серце людини, яка важить 40 кг, людині із вагою у 90 кг, це серце просто не зможе прокачати стільки крові. Якщо ж орган підійшов комусь, про це повідомляють центр трансплантації, а той – реципієнта, який має туди прибути у призначений час», – веде далі експерт.

Четвертий етап: трансплантація. «До операції залучено дуже багато людей. Адже з моменту вилучення органу до моменту трансплантації має минути не більше двох годин, аби орган лишався придатним. Зараз трансплантація на території України ускладнилась закриттям повітряного простору, тому географічний діапазон пошуку донорів дуже звузився. До того ж, до цього процесу залучені десятки людей, його неможливо провести утаємничено» ,– додає Стрілка.

Важливим також є те, що в Україні дуже мало хірургів, які спеціалізуються саме на трансплантології: наприклад таких кардіохірургів всього вісім. До того ж, в Україні усі операції з трансплантації фінансуються виключно державою, що саме по собі нівелює бажання робити щось десь нелегально.  

«Не буває так, що людині трансплантували орган, який невідомо звідки взявся. Реципієнти, донори, інформація про ограни, а також копія документу-згоди зберігаються у Єдиній базі. Тобто реалізувати чорну трансплантологію нереально, це просто абсурд», – резюмує експерт.

Україну хочуть перетворити на суцільну плантацію конопель

За словами Сліпченко, наратив пропаганди щодо легалізації медичного канабісу такий: «підлий Захід прагне перетворити українців на наркоманів, аби отримати з цього якийсь зиск».

У червні минулого року зареєструвано законопроєкт 7457, що передбачав використання канабісу у медичних та промислових цілях. Медичний канабіс може допомогти:

  • зменшити тривожність;
  • зменшити запалення і зняти біль;
  • контролювати нудоту та блювоту, викликані хіміотерапією;
  • вбивати ракові клітини і сповільнювати ріст пухлин;
  • стимулювати апетит та покращувати набір ваги у людей, хворих на рак та СНІД.

Загалом з конопель виробляється більш ніж 1500 видів продукції. З насіння отримують олію, рослинний протеїн, екстракт, роблять шрот і борошно. Листя та суцвіття конопель, що містять канабіноїди, йдуть на виробництво ліків, косметики, харчових продуктів та напоїв. Зі стовбурів технічних конопель виробляють конопляне волокно.

За словами Кирила Перевощикова, аналітика VoxCheck, у контексті перспективи легалізації в Україні канабісу кремлівська пропаганда розповсюджує три ключові фейки.

Перший – це розповіді про те, що легалізація канабісу зробить з України, так би мовити, другий Афганістан. Буцімто наша країна, внаслідок такого кроку, перетвориться на суцільну плантацію конопель.

«Насправді ж у законопроєкті йдеться лише про легалізацію канабісу у промислових та медичних цілях. До того ж, законопроєкт передбачає суворий нагляд за виробництвом та реалізацією  канабісу», – зауважує Перевощиков.

«Спрацьовує те, що широкий загал не читає текстів законопроєктів, тому домисли і маніпуляції і стають можливими. Пропагандисти зводять усе до простої тези: наркотики – це погано, відтак, не слід очікувати нічого доброго від легалізації канабісу», – уточнює експерт.

Другий фейк – про те, кому вигідно просувати цю реформу. Тут пропагандисти розходяться у свідченнях. Одні розказують про медичну мафію, якусь таємну структуру, що начебто керує всіма медичними реформами в Україні. Інші запевняють, що вигодонабувачами є Європейський союз та західні лобісти. Насправді ж у легалізації медичного канабісу зацікавлені, у першу чергу, люди з онкологічними захворюваннями, СНІДом, а також із тривожними розладами.

«Внаслідок війни буде зростати кількість людей із посттравматичним синдромом, а отже, потреба у препаратах на основі медичного канабісу зростатиме», – каже Перевощиков і додає: цей наратив чудово лягає у контекст про начебто несамостійність України і зовнішнє управління.

Третій фейк цікавий своєю суперечливістю. Пропаганда поширює наративи про те, що, з одного боку, легалізація канабісу притаманна країнам Європи, натякаючи на низьку моральну планку європейців; з іншого боку, вона поширює міф про те, що легалізація канабісу характерна для країн третього світу.

«Такі суперечливості можна почути навіть у виступі однієї і тієї ж особи. Для чого це робиться? Щоби заплутати слухача, збити з толку, щоби людина послухала, махнула рукою і сказала: «З якого боку не поглянь – і так, і так погано. Краще не підтримувати цю ініціативу». Ще одна мета – вкласти у голови людей, що це тема складна, краще у неї не вникати і не розбиратися…», – пояснює Світлана Сліпченко.

Терміново здавайте кров (всі, крім татуйованих)

Команда VoxCheck за останні кілька місяців неодноразово стикалася із російськими фейками щодо донорства крові: і з загальнонаціональними, і з регіональними. Наприклад, про те, що НАТО начебто передало заражену кров для українських бійців.

За словами Світлани Сліпченко, у соцмережах, розсилках у месенджерах після масштабних російських обстрілів з’являються повідомлення про те, що у якомусь місті у якійсь конкретній лікарні величезна потреба у крові і туди треба всім терміново бігти і здавати.

«Насправді такі повідомлення формують панічні настрої, розхитують внутрішню ситуацію в Україні, зривають роботу центрів крові і навіть налаштовують людей, яким відмовили у заборі крові, проти донорства», — додає вона.

Директорка Вінницького обласного центру служби крові Оксана Балах наголошує: треба розуміти, що в Україні чудово розвинена мережа центрів крові. «Кожен регіон має свій Центр крові, який працює за певними стандартами. Коли донор здає кров, ми виготовляємо з неї певні компоненти – на замовлення певних лікувальних закладів. Варто пам’ятати, що у кожного такого центру є свій відповідний ресурс: кадровий, обладнання, витратних матеріалів. Отже, за день Центр може  прийняти лише певну кількість людей. Коли у нас забагато донорів, ми не можемо переробити велику кількість крові, бо і обладнання потребує відпочинку, і люди», – каже вона.

За словами Балах, лікарі Центрів намагаються правильно вибудовувати комунікацію і просять донорів прийти в інший день.

«Кров та її компоненти мають певний термін зберігання, і він, на жаль, дуже нетривалий, і ми повинні регулярно поповнювати запас. Відтак, у кожного Центру є свої сторінки у соцмережах, де вказані контакти, тому слід перед тим, як іти здавати кров, зателефонувати і запитати», – радить Балах.

Щодо донорства, за словами Сліпченко, слід також пам’ятати: існує чимало міфів щодо критеріїв, за якими людина підходить чи ні. Приміром, поширений міф щодо того, що люди з татуюваннями не можуть бути донорами.

«Це неправда, вже через пів року після нанесення тату людина може бути донором», – запевняє лікарка.

Балах також порадила усі питання щодо можливості бути донором обговорювати із лікарями, фахівцями у тих же Центрах крові.

Наталія Сокирчук, «Главком»

Читайте також: