В обіймах Бандери. Як Україні бути із Польщею?

Останнє загострення польсько-українських відносин відбувається на тлі вагомих здобутків у співробітництві між двома державами. Мова про реалізацію проектів у військово-технічній сфері, співробітництво в енергетичному секторі, спільну роботу в рамках процесу децентралізації як однієї із ключових реформ в Україні, співпрацю у банківському секторі, програми у сферах освіти, туризму тощо. Паралельно офіційна Варшава продовжує підтримувати Україну на міжнародному дипломатичному рівні в контексті протистояння гібридній агресії Кремля.

Проте атмосфера міждержавного діалогу на сьогодні має різко негативний контекст. Ключова причина – питання складного минулого, трагічних подій часів Другої світової війни. Історичні суперечки починають загрожувати збереженню і розвитку позитивної динаміки польсько-українських відносин. Так, приміром, Ян Жарин, депутат Сенату Польщі від правлячої партії «Право і справедливість» (ПіС) відверто закликав ставити в залежність співпраці з Києвом у військовій чи енергетичній сферах від поступок України в історичних питаннях. А лідер ПіС Ярослав Качинський – фактично перша особа в державі взагалі заявив про те, що «Україна у Європу з Бандерою не увійде». Маємо свого роду парадокс: з одного боку, співпраця набирає змістовних форм, а з іншого - створюються (переважно у штучний спосіб) перешкоди для її поглиблення.

Історична тематика стала важливою частиною політичної боротьби у Польщі, суттєвим чинником у боротьбі за електоральні симпатії. Ця тенденція набрала особливого розмаху після 2015 року з приходом до влади партії «Право і справедливість» (ПіС). Варто підкреслити, що історія завжди була на значно важливішому місці у публічних дискусіях у Польщі, ніж, наприклад, в Україні, а пересічний поляк болючіше реагує на історичні меседжі, які йому нав’язують політики, аніж українець. Ця тематика дуже легко потрапляє до списку ключових інструментів внутрішньополітичного суперництва у Варшаві.

Починаючи приблизно з 2013 року значна частина польського політикуму намагається підняти «волинську» тему. Все це переросло у «зростання загрози для Польщі», яку начебто створює розгул українського націоналізму і т. зв. «бандеризму». Цей термін не увійшов до польського законодавства, але зусиллями зацікавлених політичних сил, ЗМІ, які їх підтримують, він набув популярності, сильно укорінився у польський порядок денний.

Далі варто виділити односторонній підхід Варшави щодо розв’язання історичних суперечок. На перший план виходять кривди, вчинені полякам, досить мало місця залишається на визнання власних історичних помилок. У випадку з «волинською» темою цей фактор має особливо сильну дію з огляду на результати досліджень більшості польських істориків (поміркованих і тих, які мають позитивну репутацію в Україні). Хоча в польській літературі можна зустріти абсолютно різну кількість загиблих по обидва боки, найбільш правдоподібно виглядають оцінки, за якими за весь період конфлікту (тобто 1942–1947 рр.) загинуло від 60 до 100 тис. осіб польської національності та приблизно 20 тис. української. Причому повідомляється, що кількість жертв (особливо українських) недостатньо вивчена. Виходячи з цих підрахунків, польська сторона очікує від України цілу низку кроків у сфері історичної політики. У Польщі стверджують, що на сьогодні не існує жодного тексту українського автора, де сміливо і відверто говорилося б про українські злочини проти поляків. У Польщі викликають роздратування пам’ятники Степанові Бандері, вулиці імені Романа Шухевича, позитивні згадки про ОУН-УПА в українських підручниках.

Список польських претензій має властивість постійно розширюватися і є нереальним для виконання. Важливо розуміти, що це стосується практично всіх політичних сил, включаючи опозиційну до ПіС партію «Громадянська платформа». Фатальною помилкою політичних еліт Польщі є нав’язування Україні повної відмови від спадщини ОУН-УПА замість заохочення Києва до критичного підходу щодо окремих аспектів діяльності цього формування. На практиці це означає відсутність перспектив історичного діалогу. До того ж недипломатичний спосіб, в який Варшава артикулює свою позицію, додатково перекреслює шанси на результат.

Важливою є тенденція переформатування політичної карти Польщі у правий бік. Правляча ПіС приділяє чималу уваги історичним аспектам та робить вагому ставку на «патріотичну» складову політики. Враховуючи повноту влади (ПіС контролює більшість у парламенті та президентську посаду), позиція партії є більш непоступливою щодо партнерів за кордоном. Все це відбувається на тлі посилення націоналістичних настроїв у країні. Черговим приводом до занепокоєння є відсутність адекватної реакції влади на випадки ксенофобії з боку органів влади. Досить широко про те, як це відображається на українцях, можна прочитати в розлогому звіті Об’єднання українців у Польщі. Ці процеси вкрай важливі в контексті збільшення українських трудових мігрантів з України до Польщі.

Посилює «правий» крен партія «Кукіз-2015» та її лідер Павел Кукіз, який оперує антиукраїнськими гаслами. Кукіз на останніх президентських виборах отримав 21%, а його партія 8,8% голосів. «Кукіз-2015» вже важко назвати маргінальною силою – вона закріпилась у парламенті, а в історії зі скандальними змінами закону про Інститут національної пам’яті (ІНП) саме «Кукіз-2015» відіграла рушійну роль. Все це стало приводом для міжнародного скандалу. Також представники партії майже повністю вписуються в російський наратив щодо України.

Показовий кадровий голод у ПіС: там бракує якісних фахівців зі східної політики (східного партнерства) Польщі. На сцену почали виходити персонажі з сумнівним минулим та великими амбіціями. До них зараховують представників т. зв. «молодого крила» ПіС – депутата Сейму Міхала Дворчика та керівника кабінету президента Кжиштофа Щерського. Обидва політики проявляють чималу активність на українському напрямку, але їхні знання та навички, пов’язані з Україною, викликають багато запитань. У їхніх діях домінують зверхність та висока самооцінка. Відповідно, страждає рівень політики Варшави щодо Києва. Причому складається враження, що керівництво держави не використовує потенціал науково-аналітичних осередків, істориків, які роками забезпечували наповнення східної політики Польщі.

Для прикладу, польські політики під час засідання парламентського комітету щодо скандальних змін до закону про Інститут пам’яті посилалися на трьох істориків, репутація яких викликає чималі запитання в багатьох фахівців, в т. ч. у Польщі. Мова про Чеслава Партача, Войцеха Мушинського та Володимира Осадчого. Всі троє демонструють антиукраїнські погляди, а останній, приміром, нерідко давав коментарі російському «Радіо Спутнік». 

Помітним є зростання непрофесіоналізму високопосадовців, які беруться за «українську» політику. Наприклад, заступник міністра юстиції Патрик Які не міг фахово відповісти на жодне запитання щодо новацій скандального закону про Інститут національної пам’яті.

Польща продовжує виконувати роль «адвоката» України, тому помітним є нав’язування наративу «хто, кому більше потрібний», що само по собі веде у нікуди. Та Київ мають непокоїти ознаки конфронтаційного підходу Варшави у стосунках не лише з Україною. З ініціативи польської влади та радикальних середовищ стали загострюватися відносини також з Німеччиною, Литвою, Ізраїлем. Занепокоєння націоналістичними маршами у прикордонні висловила також Білорусь.

Третя сила? Не без неї

Вкрай зацікавленою у збільшенні напруги між Польщею та Україною є Росія. Більше того, є низка незаперечних фактів, які засвідчують активне сприяння з боку Кремля погіршенню польсько-українських відносин. Різке збільшення використання «волинської» теми у політичному та інформаційному полі Польщі передувало відкритій російській агресії проти України. Влітку 2013 року 148 депутатів Верховної Ради підписали лист до польського сейму із закликом визнати волинську різанину геноцидом польського народу. Серед підписантів були такі постаті, як Вадим Колесніченко, Олег Царьов, Олена Бондаренко, Сергій Клюєв та Геннадій Труханов – в основному члени Партії регіонів та Комуністичної партії України. Колесніченка - головного ініціатора листа - взагалі з почестями приймали у польському парламенті. Якщо у 2013 році з позицій Польщі можна було ще якось пояснювати таку поведінку Сейму меркантильними і тактичними політичними інтересами, то зараз очевидно, що таким чином вже тоді Польща стала ареною гібридних дій РФ проти України. Сьогодні у Варшаві про це забувають і продовжують спекулювати довкола «волинської теми».

Проросійські середовища у 2013-му різко збільшили активність довкола «волинської різанини» також в Україні. Ті ж самі Колесніченко, Царьов плюс ще Володимир Корнілов, Сергій Цеков та інші апологети «русского міра» за фінансового сприяння посольства РФ в Україні, організовували низку публічних заходів, в яких ОУН-УПА представлялась виключно негативно, крізь призму російської пропаганди. Польські депутати сьогодні нехтують тим фактом, що на початковому етапі їхнім тактичним союзником стали представники Комуністичної партії України, Партії регіонів та інші відверті агенти Москви. 

По-третє, як у Польщі, так і в Україні, недооцінюється факт, що у 2014–2016 роках на території Польщі мали місце факти сплюндрування пам’ятників воїнам УПА або українським жертвам тих подій. Інциденти цікаві тим, що матеріали відео, які знімали власне самі вандали, з’являлися насамперед на ресурсах так званої Новоросії. Польсько-українські історичні суперечки стали елементом ширшого процесу – гібридної активності РФ у Центрально-Східній Європі. Акти вандалізму відбулися і в Україні, однак у значно менших масштабах, ніж у Польщі.

По-четверте, в Україні було зафіксовано кілька спроб організації у прикордонних районах фейкових акцій протесту нібито за участю польської меншини. Їх справжнім ініціатором виступали проросійські сили в Україні, слід яких веде до Москви. В липні 2017 року СБУ повідомила, що лише за півроку було зафіксовано спробу організації 15-ти псевдопротестних акцій начебто угорської, польської та болгарської громад. «Польські акції протесту» мали явний історичний підтекст. Організацією більшості акцій різних «меншин» займалися ті самі особи.  

По-п’яте, обстріл Консульства Польщі у Луцьку, здійснений невідомими у березні 2017 року, став черговим свідченням штучних спроб збільшення напруги третьою стороною. Справжні націоналістичні середовища в Україні зайняті переважно військовими діями на сході своєї країни. Інша річ, що у своїх цілях Кремль використовує залишки проросійських сил в Україні, а це створює ілюзію відсутності у цих подіях «руки Москви». Фейкові акції протесту та обстріл польського консульства пов’язані між собою, відношення до них має організація «Наждак», лідер якої Микола Дульський переховується в РФ. 

По-шосте, в жовтні 2017 року глава МВС України Арсен Аваков повідомив про затримання членів угрупування «Торпеда», яке вчинило дев’ять диверсій на території України. Серед них спроба підірвати пам’ятник угорцям на Верецькому перевалі, сплюндрування синагоги у Чернівцях та жбурляння вибухового пристрою у консульство в Луцьку. Загалом, діяльність групи була спрямована на розпалювання ксенофобії, міжрелігійних суперечок та міжнародних конфліктів. Інспіраторами діяльності групи є колишні депутати Партії регіонів, які переховуються в РФ, – Володимир Олійник та Сергій Тулуб.

По-сьоме, найсвіжішим підтвердженням штучності спроб спровокувати конфлікти з сусідами України є повідомлення голови Закарпатської ОДА Геннадія Москаля про те, що до знищення приміщень угорської меншини в Ужгороді причетні двоє громадян Польщі. Обидва є членами вкрай проросійської організації «Фаланга» – маргінальної, але епатажної сили. Інші маргінали з «Народової Вільної Польщі» спалили прапор України під час польського маршу незалежності.

Отже, російський вплив на формування напруги між Польщею та Україною не викликає сумнівів. Та підстав вважати російську сторону єдиним джерелом зростання напруги немає. Мова йде про інспірацію та сприяння поглиблення конфліктності, на які що в Польщі, що в Україні не навчилися адекватно реагувати. Провокування напруги було особливо помітним у 2013–15 роках. Це важливо з огляду на те, що тоді при владі у Польщі були представники інших політичних сил, що також ламає стереотип про «всю провину на партії ПіС».

Вітер змін: «Ми не брати, ми сусіди»

На тлі подій останніх років з’явилося чимало закликів до переформатування політики Варшави щодо Києва. Найбільший резонанс отримала публікація експерта урядового Центру східних досліджень Войцеха Кононьчука «Час для пост-ґєдройцівської доктрини щодо України». Текст було надруковано у часописі Nowa Europa Wschodnia, він також є доступним на сайті видання. 

Аналітик звертає увагу, що концепція побудови української політики Польщі протягом останніх 25 років базується на поглядах польської еміграційної інтелігенції, пов’язаної з паризьким виданням «Культура». Тому вона частково втрачає свою актуальність і потребує модифікації. Концепція Єжи Ґєдройця базувалась на підтримці незалежності України, Білорусі та Литви, що вважалося запобіжником для імперських зазіхань Кремля у регіоні. Кононьчук стверджує, що Революція гідності та вибух російсько-українського конфлікту означають де-факто створення нової України. На його думку, Україна остаточно вийшла із зони впливу РФ та визначилася зі стратегічним, західним курсом розвитку. Внутрішні перетворення в Україні, хоч і «незавершені, але є безповоротними». Для Варшави це означає досягнення стратегічної цілі польської східної політики, про яку говорив Ґєдройць і його соратники: «створено суб’єктну, незалежну від Росії Українську Державу, яка однозначно обрала курс на інтеграцію з євроатлантичними структурами».

По-друге, автор пише, що концепція «немає вільної Польщі без вільної України» втратила актуальність ще у 1999 році, коли Польща вступила до НАТО. Крах незалежності України, продовжує Кононьчук – чисто теоретично – понизив би рівень польської безпеки, але не був би рівнозначним з втратою незалежності Польщею. Також аналітик стверджує, що міжнародне значення Польщі залежить, в основному, від сили та розвитку польської економіки, ефективності політики Варшави в ЄС та утримання стратегічної присутності США у Європі, а не від якості польсько-українських відносин, як вважали публіцисти «Культури». 

По-третє, на думку експерта, вибудовуючи стосунки з Києвом, Варшаві треба позбутися, з одного боку, зверхності щодо східних партнерів, а з іншого, «українофільства» - постійного виправдовування України у кожній ситуації. Це можна назвати закликом до прагматизації відносин, їхньої деміфологізації і реалізму.

По-четверте, Кононьчук зауважує, що, парадоксально, але сприятливий для Польщі розвиток подій в Україні з 2014 року, у поєднанні з більш вибірковою політикою Польщі щодо України після 2015 року та змінами в польській історичній політиці, призвів до найбільшої з 1991 року кризи у двосторонніх відносинах. На його думку, Україна залишиться для Польщі складним партнером, в основному, через різну інтерпретацію історичних подій, а критичний погляд на власну історію над Дніпром з’явиться не скоро. Водночас, експерт дуже критично оцінює курс Києва «залишити історію історикам».

По-п’яте, аналітик підкреслює важливість нейтралізації деструктивного впливу історії на двосторонні відносини, але умовою цього має бути відбудова взаємної довіри та припинення «нехтування українською стороною історичних проблем». 

По-шосте, йдеться про недооцінку Києвом значення Польщі для України, особливо в контексті підтримки України на міжнародній арені. Більше того, якщо в Польщі могли сперечатися щодо концепції Ґєдройця, то в Україні ніколи й не існувало жодного бачення відносин з Польщею.   

По-сьоме, автор звертає увагу на новий виклик у відносинах - масова трудова міграція з України до Польщі створює ризики зростання напруги, проявів ксенофобії. Потенційно ця проблема може виявитися серйознішою за історичні розбіжності.

По-восьме, експерт не схильний применшувати деструктивну роль Росії для польсько-українських відносин. Він вважає, що ця загроза стає все сильнішою, навіть попри зникнення «третьої сторони» з інформаційного поля на тлі активізації суперечок між Варшавою і Києвом.

Вказані оцінки, попри їхній конструктивізм несуть ряд загроз. Так, на цьому  етапі прозахідний курс України та відсутність загрози з боку РФ є непоєднуваними речами.

Продовження бойових дій на сході України, періодичне посилення спроб розхитати ситуацію в Україні, відсутність прогресу в ключових реформах хиткі суспільні настрої, особливо у південних та східних областях – все це майже повністю суперечить одній з головних тез Кононьчука. Питання викликає також теза автора щодо деактуалізації концепції «немає вільної Польщі без вільної України». Вона схожа на наукові, навіть філософські роздуми, які слабко корелюються з практикою.

Таким чином поява матеріалу з такими дискусійними тезами авторства аналітика державного Центру східних досліджень має занепокоїти офіційний Київ. Це сигнал, що загалом «прагматизація стосунків» між Польщею та Україною може зійти на деструктивний рівень.

Українська пасивність

Погіршення відносин Польщі з Україною не має однієї чітко окресленої причини. Це комплексний процес, що поєднує тенденції в польському суспільстві, внутрішньополітичну специфіку Польщі, російські впливи і системні помилки України. Загалом у Києва обмежені інструменти впливу на курс Польщі, але мінімізувати негативні наслідки все ж можна. Для цього потрібно переосмислити політику щодо Варшави.

Відсутність системи. Курс Польщі щодо України можна називати неідеальним, помилковим чи неефективним. Але варто підкреслити факт: Варшава має окрему і багаторічну доктрину щодо Києва. А в Україні такої не існує. Більше того, важко систематизувати навіть окремі загальні складові «польської» політики Києва. Дуже складно оформити цілісну картину – маємо набір хаотичних спроб «гасити пожежі», сукупність слабко пов’язаних між собою ініціатив. Очікувань України від Варшави не розуміють також і у Польщі. Завдання для України - якщо не створення власної доктрини відносин з Польщею, то хоча б конкретизація очікувань і цілей.

Рівень аналітики, присвяченої польським проблемам в Україні, низький. Наприклад, матеріали українського Національного Інституту стратегічних досліджень, принаймні у відкритому доступі, майже повністю відірвані від реалій. На основі такої аналітики просто неможливо проводити ефективну «польську» політику. Неурядові організації намагаються заповнити цю прогалину. Для прикладу, у 2016 році Інститут світової політики презентував дослідження «Аудит зовнішньої політики: Україна – Польща». На противагу цьому, у Польщі державний Центр східних досліджень з 1990 року займається системно «східною» проблематикою, а «українська» складова в діяльності інших аналітичних центрів, як правило, належить до ключових. 

«Сакралізація» польсько-українського партнерства. Кононьчук небезпідставно зауважує, що Київ звик до постійної підтримки Варшави незалежно від обставин. Причому, якщо в Польщі ідуть активні розмови про те, що відносини з Києвом час наповнювати конкретикою (інша річ, якою), то в Україні досі мало хто розуміє, що «всеосяжне та стратегічне партнерство» з Польщею є міфом у прямому сенсі цього слова. Звичайно, країни відіграють важливу роль у регіоні. Проте, ані Україна для Польщі, ані Польща для України не є визначальним фактором політики. Країни мають реалізовувати цілу низку конкретних проектів, регіональних ініціатив. 

Україна була дуже пасивною на польському напрямку практично завжди, а зараз, що парадоксально, на тлі загострення політичних відносин, з’являється шанс для формування нового, прагматичного підходу по обидва боки кордону. У Польщі дискусія вже триває і варто взяти до уваги, що на її результати може вплинути активність Києва. Все це ставить перед Україною завдання швидкого формулювання пріоритетів щодо Польщі.  

Поза увагою залишається об’єктивний факт, що успіх майже всіх польсько-українських проектів (енергетика, військово-технічна сфера, децентралізація тощо) значною мірою залежить від прогресу та темпів українських реформ. Без цього проекти залишаться на папері або будуть імплементовані лише формально.

Історична пасивність разом із легковажністю Києва. Складається враження, що в Києві проґавили суть процесів у Польщі: тему подій на Волині не вдасться викинути з порядку денного, бо цього не дозволить Варшава. В Україні недооцінюється вразливість польських еліт та суспільства щодо спільного трагічного минулого, яка з 2013 року тільки посилювалась. Незалежно від того, хто у Польщі є владою, історія завжди відіграватиме «дуже вагому» роль у публічному дискурсі.

У жодному разі не заперечуючи надто агресивного тону Польщі в історичному діалозі, потрібно визнати: Україна не сформувала чіткої позиції з цього приводу. Вона залишається розмитою, важко виокремити єдину лінію органів влади з цього питання. Президент уникає чітких відповідей, прем’єр взагалі цим не займається, лише міністр закордонних справ спромігся на адекватну реакцію. З очевидних міркувань, найбільшу активність проявляє Український інститут національної пам’яті (УІНП) – інституція недофінансована та не дуже престижна для політичних еліт. Безумовно, зараз порядок денний ставить перед Києвом проблеми абсолютно іншого масштабу, ніж історична політика, але потрібно розуміти, що подальше уникання чітких позицій лише сприятиме напрузі з Польщею. Варшава має почути, на які компроміси готовий піти Київ і де «червоні лінії», які Україна ніколи не переступить. Тим більше, що еліти Польщі, схоже, справді вірять у можливість відмови від спадщини ОУН-УПА в Україні. Звичайно, свою позицію варто артикулювати дипломатично та делікатно, але водночас чітко – так, щоб простір для маніпуляцій було звужено. Не менш важливо, щоб це була позиція консолідована.  

Розмитість позицій, брак координації провокують незграбні рухи Києва. Саме через халатність та відсутність системного підходу дії Верховної Ради спричинили резонанс у Польщі. У 2015 році парламент проголосував декомунізаційні закони, які в Польщі сприйняли дуже неоднозначно. І це відбулося в день візиту до Ради польського президента Броніслава Коморовського. У Польщі такий крок було сприйнято як показове приниження. Цей епізод став елементом внутрішньої боротьби у Польщі, що сприяло наростанню антиукраїнських настроїв. Безумовно, суверенним правом України та її парламенту є ухвалення законів будь-якого змісту, проте, інколи доцільно добре врахувати міжнародний контекст і наслідки. Окрім вибору дати голосування варто було спробувати розтлумачити суть законів польській аудиторії.

Спосіб, у який проходить процес перейменування вулиць, також провокує сумніви. Звичайно, Україні самій вибирати, які імена матимуть вулиці міст. Проте можна було би провести цей процес більш скоординовано, швидше та з меншим резонансом. Натомість перейменування проходило кількома «хвилями», кожна з яких накручувала все більший ажіотаж у Польщі. Іншими словами, приводи для антиукраїнської істерії про «бандеризацію» сипались один за одним – важливо, що істерії безпідставної.

Ці приклади демонструють, що Україна не займається системно «польським» напрямком. Навіть голова УІНП – Володимир В’ятрович, неслушно демонізований у Польщі, визнає, що польські історики докладніше і довше досліджували цю тему. Варто звернути увагу і на чималі досягнення українських спеціалістів. Вкінці 1990-х – початку 2000-х, українські та польські історики провели ряд семінарів «Україна – Польща: Важкі питання». Тодішні здобутки чомусь легко забуті.

Також важко не погодитись із тезисом польських істориків або публіцистів про недоінформованість українського суспільства щодо трагічних подій періоду Другої світової. Цей напрям мала би взяти на себе держава.

Києву також варто проявляти активність в інформаційному просторі Польщі. Зараз цим займається фактично лише посол України Андрій Дещиця. Відкриті листи чи інтерв’ю чиновників та політиків з України мають бути елементом «історичного» курсу Києва щодо Польщі. Крім того варто враховувати, що польські медіа досить сильно поляризовані, як і політична еліта країни. Тому потрібно ретельно добирати «трибуну» у Польщі.

Новий виклик. З урахуванням зростання кількості трудових мігрантів з України у Польщу та ознак радикалізації польського суспільства, посилюється новий комплекс проблем. Розслідування групи Inform Napalm підтверджує ці побоювання. Окрім побутових проблем, які виникають, варто звернути увагу на можливість використання українських мігрантів для штучного провокування міжетнічних конфліктів. Сприяти цьому може вплив Кремля на польські праворадикали. Тому особливу увагу треба приділити правовому статусу та безпеці українців у Польщі.

Інциденти, пов’язані з різного роду атаками на громадян України, мають бути швидко фіксовані Києвом, а розслідування правоохоронців у Польщі ставати об’єктом постійної уваги українських дипломатів. Чималим потенціалом можуть володіти окремі організації українських мігрантів та об’єднання українців у Польщі.

Співпраця правоохоронців. З урахуванням низки провокацій по обидва боки кордону, метою яких було зростання напруги між Києвом та Варшавою, окремі завдання мають виконати силові структури. Скандальні випадки інспірації конфлікту третьою стороною, згадані вище, не отримали належного резонансу в польських ЗМІ. Польські медіа набагато більше говорили про «акції протесту» поляків на Львівщині, аніж про те, хто їх організував. Те саме стосується знищень польських пам’ятників в Україні – сама подія викликала чималий резонанс, а результати розслідування або той факт, що об’єкти відновлювались в т. ч. українськими націоналістами – не пробивалися до інформаційного простору Польщі. Це недопрацювання Києва, яке варто виправити.

Автори: Павло Кост, координатор проектів Демократичного співтовариства «Схід» (Варшава),

Володимир Копчак, Центр досліджень армії, конверсії та роззброєння

Читайте також: Аудит зовнішньої політики: Україна – Польща