Після обрання Анджея Дуди політичний діалог між Україною та Польщею певний час було поставлено на паузу…
На відміну від більшості двосторонніх треків, які Україна провадить із державами-партнерами, порядок денний відносин між Україною та Польщею не формується ані економічними інтересами, ані кон’юнктурними факторами. Українсько-польські відносини мають достоту стратегічний вимір, щоправда, завдячують цим радше Польщі, ніж Україні. Першою визнавши незалежність України, Польща від того моменту неухильно її підтримувала.
Так, під час Помаранчевої революції Александр Квасневський взяв на себе роль посередника між кандидатами у президенти Віктором Ющенком та Віктором Януковичем і допоміг уникнути застосування сили проти мирних протестувальників. Резолюції Європейського парламенту 2005-го і 2014 років, які підтверджують перспективу членства України в ЄС, було підготовлено за активної участі польських євродепутатів. Польща разом із Швецією була флагманом розвитку східної політики Євросоюзу, зокрема ініціативи Східного партнерства. Квасневський разом із Петом Коксом докладав особистих зусиль для того, щоб створити можливість для підписання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС і переконати українське керівництво робити необхідні для цього реформи. Польща доклала дипломатичних зусиль і під час Революції гідності, коли разом із Німеччиною та Францією виступила у ролі медіатора між Януковичем і трьома лідерами опозиції 21 лютого 2014 року.
Польща залишалася лобістом інтересів України у ЄС навіть тоді, коли репутаційні ризики такої підтримки були відверто високими. Йдеться, зокрема, про зусилля Александра Квасневського і підтримку ним діалогу з Леонідом Кучмою навіть тоді, коли останній опинився у міжнародній ізоляції. Президент Броніслав Коморовський був єдиним лідером держави – члена ЄС, який прилетів до Києва дивитися фінал Євро-2012 у компанії Віктора Януковича та президента Білорусі Олександра Лукашенка.
Польща не тільки була більшим лобістом європейської інтеграції України, ніж сама Україна, а й проактивність у відносинах майже завжди походила з польського, а не з українського боку.
Причина цього коріниться у стратегічному підході Польщі до формування своєї зовнішньої політики загалом. Ідейним батьком польської зовнішньополітичної доктрини після 1989 року стали Юльюш Мерошевський та Єжи Ґедройць, польські інтелектуали, які, на противагу «кресов’янським» настроям багатьох своїх співвітчизників, ще у перші післявоєнні десятиріччя проголосили тезу, що Польща мусить зректися будь-яких претензій на колишні польські землі та всіма силами підтримувати ідею незалежності України, Білорусі, Литви, а також демократизацію Росії як запоруку польської безпеки. Їхні погляди, викладені в емігрантському часописі «Культура», який, своєю чергою, дав українсько-польським відносинам таких впливових прихильників, як Лех Валенса, Адам Міхнік і Яцек Куронь. Таким чином, на початку 1990-х наріжним каменем зовнішньої політики Польщі стала політика європеїзації, а не політика пам’яті. Польські дипломати відзначали, що українсько-польські відносини «вбереглися від парадигми «поганої пам’яті», а історик Тімоті Снайдер у 2003 році похвалив польські політичні еліти за вміння відрізнити державні інтереси від національної пам’яті.
Характер двосторонніх відносин змінився із приходом до влади партії «Право і справедливість» на чолі з Ярославом Качиньським у 2015 році. Історична проблематика, в центрі якої постає встановлення історичної правди і справедливості довкола подій на Волині у 1943 році, сьогодні є у топі українсько-польського порядку денного.
Безперечно, стратегічні інтереси Польщі до України лишилися незмінними. Спільна декларація президентів Польщі та України, прийнята з нагоди 25-ї річниці незалежності України, містить чітку формулу, яка визначає політику Польщі щодо України: «Польська сторона вважає, що незалежність України має принципове значення для безпеки і незалежності Польщі».
Відповідно, інтереси Польщі щодо України звучать як:
- незалежність, суверенітет і територіальна цілісність України;
- інтеграція України до ЄС і НАТО;
- демократична та економічна трансформація України;
- розв’язання суперечливих питань щодо чутливих сторінок спільної історії, зокрема подій на Волині у 1943-му та на Галичині у 1944 роках.
На думку польських дипломатів, приналежність України до європейського безпекового, ціннісного та культурного просторів для Польщі є беззаперечною і природною, хоч і довготерміновою, перспективою.
Своєю чергою, інтереси України до Польщі полягають у:
- взаємовідносинах на засадах стратегічного партнерства;
- підтримці України на шляху європейської інтеграції;
- реалізації безпекових інтересів України через підтримку її євроатлантичної інтеграції та співпраці у безпековій площині;
- запозиченні польського досвіду проведення реформ та подолання посткомуністичної спадщини;
- співпраці в енергетичній сфері;
- забезпеченні прав та реалізації інтересів української громади у Польщі.
Ця записка є спробою неупереджено проаналізувати ключові точки дотику, які сьогодні формують українсько-польський порядок денний, і визначити конкретні кроки для реалізації спільних інтересів.
Політичний діалог: минуле наздоганяє теперішнє
Після обрання Анджея Дуди на президентську посаду у Польщі та впевненої перемоги «ПіС» на парламентських виборах політичний діалог між Україною та Польщею певний час було поставлено на паузу (Анджей Дуда вперше зустрівся з Петром Порошенком майже через півроку після інавгурації), але відтоді набрав темп. Із грудня 2015 року лідери держав зустрічалися не менше п’яти разів. Дуда двічі відвідав Київ із візитом, зокрема з нагоди 25-ї річниці незалежності України. На грудень 2016 року запланований візит українського президента до Варшави. Відбувається активний міжвідомчий діалог, зокрема, відновив роботу Консультаційний комітет президентів України та Польщі. Відбулися візити спікера Верховної Ради Андрія Парубія та прем’єр-міністра Володимира Гройсмана до Польщі. Глава МЗС Польщі Вітольд Ващиковський перебував в Україні з візитом у вересні 2016 року.
Обидві сторони всіляко наголошують на особливості відносин: у 2015 році Броніслав Коморовський, тодішній президент Польщі, обравши Київ для свого останнього перед виборами закордонного візиту, був запрошений до виступу у Верховній Раді України. Безпрецедентною була промова Анджея Дуди на нараді послів у Києві під час візиту у серпні 2016 року, вже не кажучи про те, що польський президент узагалі був єдиним західним лідером, присутнім на святі Незалежності України.
Нинішній уряд Польщі, як і його попередники, продовжує бути палким адвокатом України в ЄС. Польські посадовці не втомлюються повторювати, що членство України в ЄС – це довготермінова мета Польщі, а «без України проект соборної, вільної і демократичної Європи неповноцінний». Польські парламентарі майже одностайно проголосували за ратифікацію Угоди про асоціацію між Україною та ЄС (щоправда, у своєму попередньому скликанні). Сьогодні Польща залишається беззастережним адвокатом двох принципових для України питань: збереження санкцій проти Російської Федерації та запровадження безвізового режиму для України.
Через ці та інші вияви підтримки для України європейський аналітичний центр European Council on Foreign Relations впевнено відніс Польщу до групи «лідерів» серед держав – членів ЄС стосовно підтримки України, після Німеччини, Великої Британії та Швеції.
На цьому тлі чи не парадоксальним здається те, що в Україні багато хто говорить про погіршення відносин між Україною та Польщею. Медійне тло для польсько-українського діалогу створило різне тлумачення подій минулого між українським та польським парламентами. Йдеться про голосування 9 квітня 2015 року пакету «декомунізаційних законів», у тому числі закону «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті», який надає такий статус Організації українських націоналістів та Українській повстанській армії і, з-поміж іншого, забороняє їхню критику. Ставлення до ОУН та УПА у Польщі щонайменше є неоднозначним, оскільки ці організації вважають відповідальними за винищення польського цивільного населення на Волині у 1943-му та на Галичині у 1944 роках. Найгіршим для Польщі було те, що ухвалення цих законів відбулося одразу після виступу Броніслава Коморовського у Верховній Раді і було сприйняте у Польщі як відверте приниження поляків і їхнього лідера.
В Україні ж широкий резонанс дістала резолюція польського Сенату та Сейму (7-го і 22 липня 2016 року відповідно) «Про встановлення 11 липня Днем пам’яті поляків, жертв геноциду, скоєного ОУН-УПА», яка серед української громадськості та ЗМІ була сприйнята як крок до конфронтації з Україною з боку правлячої партії. В Україні взагалі не всі зрозуміли, який стосунок має Україна до злочинів проти польського мирного населення і до чого тут УПА, яка в роки війни з Російською Федерацією для багатьох стала символом української боротьби за незалежність. Показовою ілюстрацією рівня обізнаності в Україні щодо Волині є неформальне опитування депутатів Верховної Ради України, яке провів журналіст «Української правди» напередодні голосування заяви-відповіді на постанову польського Сенату у липні 2016 року: поінформованість щодо подій на Волині виявили одиниці.
Для Польщі ж громадський консенсус щодо того, що Волинські злочини є геноцидом українців проти поляків, сформувався ще у 1990-х роках. Опитування, проведене у 2013 році Польським центром досліджень громадської думки, показало, що 69% поляків вважають, що вони добре поінформовані щодо цієї сторінки історії або щось знають про неї. Різні групи польського електорату відрізняються між собою не тим, як вони визначають події на Волині, а тим, наскільки високо встановлення історичної правди стоїть у списку їхніх очікувань щодо політичних сил. Проблемою вшанування жертв серед мешканців так званих Східних кресів, тобто територій міжвоєнної Польщі, що були розташовані на схід від теперішнього кордону з Литвою, Білоруссю та Україною, та встановлення історичної правди щодо цих подій найбільше опікуються «кресові організації». При цьому більшість поляків переконані, що саме їхній народ найбільше постраждав під час Другої світової війни.
Історична дискусія між Україною та Польщею є аж ніяк не новим явищем. У 1997 році тодішні президенти Леонід Кучма та Александр Квасневський уперше підписали спільну заяву «До порозуміння та єднання». У 2003 році парламенти України та Польщі зробили спільну заяву у зв’язку з 60-ю річницею Волинської трагедії, а наступного дня зі спільною заявою про примирення виступили президенти. Важливо наголосити, що в усіх цих заявах йшлося не про відповідальність або пробачення, а про трагедію та пошану загиблим, що, зокрема у 2003 році, викликало незадоволення польської сторони. Резолюції щодо подій на Волині приймалися польським парламентом і в 2009-му, і в 2013 роках.
Одним із перших міждержавних непорозумінь на історичному ґрунті стало присудження Віктором Ющенком посмертного звання Героя України Степану Бандері. Тодішній президент Польщі Лех Качиньський розкритикував вчинок Ющенка, а Європейський парламент, за ініціативою польських євродепутатів, ухвалив резолюцію, у якій закликав лідерів України «переглянути свої рішення та залишитися відданими європейським цінностям».
Своєю чергою резолюція польського парламенту, прийнята у 2013 році з нагоди 70-ї річниці подій на Волині, відрізнялася більш гострою порівняно з попередніми риторикою, назвавши події на Волині «злочином з ознаками геноциду» та покладаючи відповідальність за нього на ОУН та УПА.
Таким чином, тема Волині була актуальною в Польщі за будь-якого уряду. На цьому тлі стає зрозумілим, чому голосування за пакет «декомунізаційних законів» у день виступу Броніслава Коморовського у Верховній Раді було сприйнято у Польщі як «ніж у спину» від України, а також чому голосування Київрадою за перейменування Московського проспекту на проспект Бандери у день перебування Порошенка на Варшавському саміті НАТО у липні 2016 року не відрізнялося вдалим таймінгом.
Однак саме з приходом до влади «Права і справедливості» у її нинішньому складі (варто зазначити, що велика частина еліти «ПіСу» загинула в авіакатастрофі під Смоленськом у 2010 році) історична тема стала одним із наріжних каменів державної політики. У цьому «ПіС» робить крок назад і втілює той сценарій відносин з Україною, зокрема і зовнішньої політики загалом, якого уникнули Ґедройць та його послідовники після 1989 року. Сьогодні при владі у Польщі перебувають ті люди, які будуть не замовчувати історичні розбіжності заради добросусідських відносин, а навпаки – підкреслювати їх.
Для розуміння нинішнього етапу українсько-польських відносин необхідно звернути увагу на такі ключові характеристики політики Польщі, яку формує «Право і справедливість»:
– вона є радше державоцентричною, ніж євроцентричною. Польща, представлена «ПіС», не відмовляється від європейського проекту, однак її цікавить ЄС як спільнота сильних держав-членів, а не інституцій. Концепти, на які спирається «ПіС» сьогодні, є «незалежність» та «суверенітет», а не «європеїзація», як це було у попередні 25 років;
– для «ПіСу» і його електорату велике значення мають історичні питання – настільки, що міністр закордонних справ Польщі Вітольд Ващиковський під час щорічної промови у польському парламенті оголосив 2016 рік Роком польської історичної дипломатії. Важливо, що історична політика «ПіСу» є наскрізною для всіх сфер та зовнішніх аудиторій, а не тільки стосовно України.
Ідеологічна доктрина «ПіСу» корениться не у нещодавніх перемогах Польщі у сфері європейської інтеграції та подоланні посткомуністичної спадщини, а на певному історичному «комплексі бездержавності». Характерно, що деякі політичні постулати сучасної Польщі насправді є продовженням ідей Юзефа Пілсудського, наприклад, ідея союзу Міжмор’я. Як пояснив Анджей Дуда, «у минулому нам було відмовлено у дійсно власній державі. Нам було відмовлено у безпеці і праві на культуру та мову, тоді коли ціла нація була під загрозою знищення. Нам надто часто відмовляли у праві визначати свою долю». Це проливає певне світло на причини сьогоднішнього протистояння Варшави та Брюсселя та пояснює девіз «Права і справедливості» «Нічого про нас без нас!».
Фактично сьогодні польські еліти «Права і справедливості» переживають певну кризу ідентичності через непроговорені історичні питання, щодо яких частина польських політичних еліт та електорату прагнуть встановити остаточну істину. Те, що впродовж 25 років Польща та Україна не мали постійного діалогу щодо історичних занепокоєнь (передусім польських), один із польських дипломатів назвав «замороженим конфліктом» між двома державами, який вибухнув тоді, коли в Україні вважали питання примирення давно врегульованим. При цьому історична політика Польщі (так само, як і глорифікація УПА з боку України) є відповіддю на запит її суспільства, а не намаганням посваритися з країною-сусідом. Однак мала взаємна обізнаність щодо процесів в обох країнах та їхнього значення призвела до їхньої хибної інтерпретації з обох боків.
Важливо врахувати також і той факт, що останні 25 років польські історики фахово працювали над волинською проблематикою, накопичивши на сьогодні солідний банк матеріалів та доказової бази, тоді як українській історіографії, як і гуманітарній науці в цілому, бракує ресурсів через хронічне недофінансування. Як наслідок, польсько-українська історична дискусія відбувається в асиметрії поінформованості та аргументації, а найголовніше – перейшла з університетів до парламентів.
Асиметрія взаєморозуміння спостерігається і щодо сучасних подій в обох державах: тим часом як полякам важко повірити в те, що червоно-чорні прапори на майданах під час Революції гідності і глорифікація УПА в Україні як джерело натхнення для сучасної боротьби за незалежність української держави не мають жодного антипольського значення, українцям складно зрозуміти, що липнева резолюція парламенту Польщі не є антиукраїнською.
Насправді у «ПіС» і у переважній частині інших консервативних та християнсько-демократичних середовищ, багато хто є щиро переконаним, що подібні резолюції та історичний діалог, до якого вони спонукають Україну, насправді матимуть позитивний ефект на польсько-українські відносини у довготерміновій перспективі, оскільки проговорити, знайти відповіді і тільки тоді закрити цю сторінку в історії двосторонніх відносин є, на їхню думку, єдиним шляхом до справжнього примирення. На користь цього свідчить хоча б той факт, що ініціатором резолюції виступив Міхал Дворчик, голова українсько-польської групи міжпарламентської співпраці з польського боку, якого польські експерти загалом характеризують як проукраїнського політика (!).
Зрозуміти справжнє значення липневої резолюції допомагає також і порівняння результатів голосування у Сеймі за неї та за спільну Декларацію пам’яті та солідарності польського та українського парламентів 20 жовтня 2016 року. Так, тоді як за першу проголосувало 432 депутати, 10 утрималося, а «проти» не висловився жоден, Декларацію пам’яті та солідарності підтримало 367 депутатів, з них більшість «ПіС», «Новочесна» та «Громадянська платформа». Тим часом як голосування за Декларацію пам’яті та солідарності чітко демонструє, які сили у польському політикумі є проукраїнськими, голосування за резолюцію щодо Волині передусім було адресоване польському виборцю, а не закордонній аудиторії. Голосування проти резолюції, яка оголошує Волинський злочин геноцидом, було б потрактоване польським електоратом не як спосіб уникнути конфлікту з Україною, а як ставлення під сумнів те, що це був саме геноцид, а отже, тягнуло би за собою неодмінні репутаційні втрати.
Саме тому сьогодні українським політичним елітам важливо проявити зрілість і мудрість у діалозі з Польщею, сприймаючи історичні претензії не як звинувачення, а як заклик про допомогу та співпрацю. Вдалим прикладом такої політики є вереснева заява-відповідь Верховної Ради, яка була в цілому позитивно сприйнята у Польщі, зокрема й серед політиків «ПіС». Варто також відзначити баланс, який змогли знайти українські та польські дипломати у коментуванні фільму «Волинь» винятково як твору мистецтва, що не претендує на історичну точність.
Безпекові інтереси України і Польщі
В умовах російської агресії на сході України сьогодні Польща є однією з небагатьох країн – членів НАТО, яка розглядає свій внесок у розбудову української (а відтак, і регіональної) безпеки як через розбудову української безпекової та оборонної спроможності, так і через інтеграцію України до західних безпекових структур.
Так, Польща разом із Великою Британією, США, Канадою, Литвою та Естонією долучилася до об’єднаного координаційного комітету з питань оборонного реформування України. Зокрема, у 2016 році солдати польської бригади підгалянських стрільців здійснили двомісячне навчання солдатів української армії на Яворівському полігоні. Протягом усього періоду війни з Росією Польща надає Україні гуманітарну допомогу, приймає на лікування та реабілітацію поранених у зоні АТО, запрошує українських офіцерів на стажування до своїх військових навчальних закладів.
Важливим компонентом безпекових відносин між Україною та Польщею є співпраця у сфері оборонної промисловості. З цієї метою на полях саміту НАТО у Варшаві міністри оборони двох держав Степан Полторак та Антоні Мацеревич підписали протокол про внесення змін до Угоди щодо питань військово-технічної співпраці. Зокрема, протоколом передбачено створення Робочої групи з питань військово-технічної співпраці, яка діятиме в рамках українсько-польської Міжурядової комісії з питань економічної співпраці. Польща та Україна взаємно зацікавлені у спільному виробництві вертольотів, безпілотних літальних апаратів, комплексів індивідуального захисту тощо. Така співпраця вигідна як з безпекової, так і з економічної точки зору: польські інвестиції від спільного проекту польської компанії Lubawa S.A. та ДК «Укроборонпром» з виробництва військової амуніції в Івано-Франківську, який має розпочатися до кінця 2016 року, оцінюються на рівні 1 млн євро. Також очікується підписання міждержавної Угоди про співпрацю у сфері оборони – першої двосторонньої угоди такого зразка, що її укладатиме Україна з початку російської агресії.
При цьому конфлікт на сході України як такий присутній у політичному та безпековому дискурсі Польщі набагато менше, ніж, скажімо, посилення присутності НАТО на східному фланзі. Частково до цього спричиняється відстороненість Польщі від Мінського врегулювання. Сьогодні процес врегулювання конфлікту викликає в офіційної Варшави радше роздратування, аніж ентузіазм, однак не через мету, а через засіб: Польща вбачає у «нормандському форматі» черговий прояв домінування Німеччини та Франції у вирішенні життєво важливих для Європи питань. Таким чином, Польща прагне долучитися до процесу врегулювання не стільки заради самого врегулювання, скільки заради ствердження власної ваги у процесі прийняття рішень у Євросоюзі. Україна, зі свого боку, вважає, що зусилля Польщі з підтримки української позиції у Брюсселі, зокрема у питанні збереження санкцій, є набагато продуктивнішими для врегулювання конфлікту, аніж збільшення кількості співрозмовників за столом переговорів.
Нинішній уряд Польщі, як і його попередники, наполягає на «політиці відкритих дверей» НАТО для України. Не секрет, що саме Польща як країна-організатор запросила Україну на саміт НАТО до Варшави навіть ще до формального рішення усіх держав Альянсу і лобіювала українське питання на порядку денному саміту. Завдяки Польщі Україна долучається до практичної співпраці у сфері оборони: на додачу до батальйону «Полукрбат», який був створений ще у 2000 році і брав участь в операції НАТО в Косові, 25 січня 2016 року відбулася урочиста церемонія відкриття командування спільної литовсько-польсько-української бригади (ЛИТПОЛУКРбригу). У лютому 2016 року відбулися перші навчання. Створення такої міжнародної одиниці для України є прикладом та можливістю практичної інтеграції до збройних сил НАТО навіть без формального членства і є важливим досягненням, з огляду на те, що подібні ініціативи не завжди знаходять підтримку держав – членів НАТО (наприклад, як у випадку Болгарії стосовно румунсько-української ідеї Чорноморської флотилії).
Іншою важливою ініціативою, яку Польща пропонує Україні, є ідея союзу Міжмор’я, у польському варіанті ABC (від Adriatyk – Bałtyk – Morze Czarne). Мета цього проекту, за визначенням Анджея Дуди, – посилити політичну суб’єктність країн Центральної та Східної Європи у рамках євроатлантичної спільноти. Іншими словами, йдеться не про альтернативну, а про додаткову безпекову структуру, яка допоможе країнам Центральної та Східної Європи наздогнати Західну за рівнем розвитку. Окрім того, йдеться не про оборонну структуру, а про безпекову у широкому сенсі (військовому, енергетичному, економічному, інфраструктурному та суспільно-історичному) по лінії північ-південь, а не захід-схід. Прикладом реалізації такого проекту, на думку Дуди, може бути швидкісне залізничне сполучення по лінії Таллінн-Дубровник, із відгалуженнями до Відня, Києва, Бухареста, Софії та Белграда.
Першим кроком до конкретної реалізації цієї ініціативи стала зустріч лідерів та високих представників 12 країн Центрально-Східної Європи, яка відбулася 25 серпня 2016 року у Дубровнику. Україна, попри запрошення, не делегувала свого представника на зустріч. Однак Анджей Дуда у своїй промові на нараді послів у Києві чітко заявив, що ініціатива є відкритою для неї, а українське залучення – бажаним для Польщі, наголосивши при цьому на суверенному праві України вирішувати, «з ким будувати союзи». Важливо, що Польща розглядає союз Міжмор’я як союз рівноправних членів, а процес інтеграції – як ініціативу усіх зацікавлених сторін. Офіційний Київ у цілому схвально ставиться до цієї ініціативи, однак для успішного залучення України має сформувати чітке бачення того, яким саме може бути її внесок. Важливо, щоб Україна взяла участь у наступній зустрічі в рамках ініціативи, яка запланована на червень 2017 року у Вроцлаві. Відповідна підготовка має вже сьогодні увійти до порядку денного українсько-польської співпраці.
Зокрема, однією з підвалин безпекової співпраці з Україною в проекті Міжмор’я має стати енергетична складова, особливо враховуючи як спільне протистояння країн регіону проекту «Північний потік – 2», так і значне зростання обсягів транзиту російського газу через Україну: у перші дев’ять місяців 2016 року вони зросли на 17,9% порівняно з відповідним періодом минулого року. Україна зацікавлена у розбудові інтерконекторів між нею, країнами «Вишеградської четвірки» та Румунією (так званий проект Східноєвропейського газового хабу). У грудні 2014 р. під час візиту президента України Петра Порошенка до РП було підписано Угоду про взаємодію між українським і польським операторами ГТС («Укртрансгаз» і Gaz-System S.A.), яка передбачає будівництво інтерконектора від підземних газосховищ «Більче-Волиця» (Львівська область) до пункту передачі газу на українсько-польському кордоні «Дроздовіче» з метою збільшення обсягів імпорту газу в Україну з Європи через Польщу, а також зберігання європейського газу в підземних сховищах газу України та його транспортування споживачам в країнах ЄС. Початок будівництва української частини інтерконектора заплановано на 2017 рік, а комерційну експлуатацію газопроводу – з 2020 року.
Україна також намагається збільшити постачання до Польщі та інших країн ЄС власних енергоресурсів, а саме транспортування електроенергії з Хмельницької АЕС. Питання про підписання меморандуму між відповідними державними компаніями стоїть на двосторонньому порядку денному з 2014 року, однак з польського боку дотепер тривають міжвідомчі консультації.
Реформи та економіка
Успішний процес реформ в Україні залишається беззаперечним пріоритетом для Польщі. Серед польських пріоритетів реформ в Україні – зменшення бюрократії, боротьба з корупцією, ефективне державне управління. Україну включено до 10 пріоритетних країн – реципієнтів допомоги у Польській програмі допомоги для розвитку на 2016–2020 роки. У польському уряді навіть є посада спецпредставника з питань підтримки реформ в Україні, яку наразі обіймає державний секретар міністерства фінансів РП Веслав Яньчик.
Своєю чергою Україна завжди захоплювалася польським реформаційним досвідом, що в останній рік виявляється у безпосередньому ангажуванні колишніх польських урядовців до реформування України. Так, архітектор польських економічних реформ Лешек Бальцерович на запрошення Петра Порошенка очолив Стратегічну групу радників із підтримки реформ при Кабінеті міністрів України. Окрім нього, до групи радників увійшли також колишній міністр внутрішніх справ Польщі, екс-воєвода Малопольського воєводства Єжи Міллер та колишній депутат Сейму Мирослав Чех. У 2015 році депутат Сейму Марцін Свеціцький очолював групу польських експертів, які допомагали Україні у впровадженні реформи децентралізації. У липні 2016 року ПАТ «Укрзалізниця» очолив Войцех Бальчун, колишній голова правління Польської залізниці, а в жовтні екс-міністр транспорту Польщі Славомир Новак став в.о. голови «Укравтодору».
З 2016 року спостерігається відновлення польсько-українських торговельно-економічних відносин. Після скорочення польських інвестицій у 2014-му і 2015 роках у першому півріччі 2016 року польські інвестиції в Україну сягнули 791 млн дол. США і перевищили сумарний обсяг інвестицій за весь 2015 рік. Польща залишається серед топ-10 інвесторів в Україну, її інвестиції в Україну станом на 1 липня 2016 року становлять 2,4% від сумарного обсягу іноземних інвестицій.
А от українські інвестиції у Польщі незначні і не входять навіть у топ-20. Однак українські дипломати наголошують, що обсяг реальних українських інвестицій в Республіці Польща, які з різних причин не враховуються офіційною статистикою, перевищує 1 млрд дол. США.
Для України Польща є четвертим найбільшим торговельним партнером у світі після Росії, Китаю та Німеччини, а за обсягом експорту Польща другий для України партнер у ЄС після Італії. У 2014-2015 роках обсяги торгівлі зменшилися: у 2015 році різниця становила 24,7% у порівнянні з 2014 роком, у 2014 році також спостерігалося скорочення. Така ситуація відображала, передусім, стан української економіки – у Польщі у 2015 році спостерігалося зростання як експорту, так і імпорту. Однак підрахунки за першу половину 2016 року знову показують позитивну тенденцію: обсяг зовнішньої торгівлі товарами між двома країнами зріс на 8,8% порівняно з аналогічним періодом попереднього року, послугами – на 38,6 %.
Окремою складовою польської економіки є українські трудові мігранти. Польський уряд відкрито заявляє, що українці потрібні на польському ринку праці, оскільки багато поляків виїхало на заробітки до країн Західної Європи. Українців на польському ринку праці цінують не тільки за професійність і порядність, а й за відсутність проблем із мовною та побутовою інтеграцією. За словами колишнього посла Польщі в Україні Генріка Літвіна, у 2015 році українці отримали понад 900 тисяч польських віз, більше половини з яких є робочими. Це означає, що при поданні документів на візу українці вже мають запрошення від офіційного працедавця, тобто йдеться про легальне працевлаштування. Українці у Польщі працюють як в офісі, так на роботах, які потребують фізичного навантаження (на будівництві, у сільському господарстві тощо).
Точну кількість українських трудових мігрантів у Польщі складно підрахувати, однак українські та польські дипломати оперують цифрою 1 млн осіб. У 2015 році обсяг приватних грошових переказів в Україну з Польщі становив 55,1 млн дол. США, що є істотним збільшенням порівняно з 2012–2014 роками, коли обсяг переказів становив близько 40 млн дол. США щорічно.
Окрему міграційну групу становлять українські студенти. У 2015-2016 роках у Польщі навчалося понад 30 тисяч українців тільки на дипломних програмах, вони є першими за кількістю іноземними студентами в Польщі і складають половину від загальної кількості українців, які навчаються за кордоном.
Однією з чільних перешкод для подальшої реалізації міграційного та економічного потенціалу відносин із залученням прикордонних територій є ефективність функціонування пунктів пропуску на українсько-польському кордоні. Пропускну спроможність знижує як незадовільний стан доріг з українського боку, так і відсутність прикордонної інфраструктури. Окрім того, з восьми наявних пунктів пропуску тільки у чотирьох пунктах пропуску для автомобільного сполучення здійснюється спільний прикордонно-митний контроль і тільки на території Польщі. Спільний контроль кордону дозволяє проходити контроль з боку офіційних представників обох країн тільки один раз, на території країни виїзду, і тому значно скорочує час проходження кордону. Метою України є запровадити спільний контроль кордону на всіх пунктах пропуску з Польщею і з обох боків. На сьогодні від польської сторони очікується проект нової міжурядової угоди щодо запровадження спільного прикордонно-митного контролю.
Окрім того, уряд Польщі виділив 100 млн євро кредиту для будівництва під’їзних доріг та облаштування пунктів пропуску (для порівняння – на підтримку політики управління кордонами в рамках однієї з програм секторальної бюджетної підтримки для України Європейський союз виділив 66 млн євро на 2011–2017 роки). Українською стороною внесено необхідні зміни до бюджету України. На даний час Міністерство фінансів України спільно з іншими державними органами здійснює підготовку відповідних інвестиційних проектів. Під час чергового засідання українсько-польської міжурядової координаційної ради з питань міжрегіональної співпраці 28 жовтня 2016 р. було домовлено про створення найближчим часом українсько-польської експертної групи з питань реалізації згаданих проектів.
Повна версія аналітичної записки «Аудит зовнішньої політики Україна – Польща»
Читайте також:
Аудит зовнішньої політики: Україна-Австрія
Аудит зовнішньої політики: Україна-Угорщина
Аудит зовнішньої політики: Україна-Туреччина
Аудит зовнішньої політики: Україна-США
Аудит зовнішньої політики: Україна-Німеччина
Аудит зовнішньої політики: Україна-Італія
Аудит зовнішньої політики: Україна-Грузія
Аудит зовнішньої політики: Україна-Молдова
Коментарі — 0