Вони вітали окупацію. Як прилаштувались в Україні ті, хто кликав Путіна

15 квітня було відсторонено від посади начальника муніципальної поліції Дружківки Сергія Бережного. Приводом стала його співпраця з терористами «Л/ДНР» під час окупації міста. Увагу до Бережного і таких, як він, на четвертому році війни спровокувало пікетування громадянськими активістами Адміністрації президента України. Як стверджують організатори акції протесту Денис Казанський та Єгор Фірсов, на керівних посадах у звільнених районах Донбасу і навіть у Верховній Раді України досі перебуває чимало пособників окупантів. І немає жодної гарантії, що вони знову не посприяють російсько-терористичним силам, якщо ті забажають повернути під свій контроль території, де такі політики мають вплив.

Наскільки обґрунтованими є звинувачення та застереження активістів? Для того, щоб відповісти на це питання, варто вивчити інформацію, яку подають ЗМІ, зокрема місцеві. З цих публікацій випливає, що звинувачені у пособництві сепаратистам до того ж активно сприяють Кремлю, завдаючи шкоди економіці України.

Місцевий сайт «Лисичанськ on-line», наприклад, повідомляє, що нардеп від Опоблоку, колишній мер Лисичанська Сергій Дунаєв має стосунок до схем, унаслідок яких Фонд держмайна та державні Укрексімбанк і «Нафтогаз України» можуть недоотримати 2,5 млрд гривень, які їм заборгував лисичанський склозавод «Пролетарій». Про участь нардепа в оборудках довкола заводу, який перебував у його власності принаймні раніше (зараз, як стверджує «Лисичанськ on-line», офіційний власник – кіпрська фірма), пишуть також «Східний репортер» і «Ділова столиця». Сайт «Четверта влада» своїм матеріалом «Народний депутат Сергій Дунаєв назвав бойовиків «ЛНР» героями» звернув увагу на протидію Дунаєва українській державі вже не в економічній, а у військово-політичній площині.

Досить серйозні звинувачення стосовно нього і щодо подій 2014 року: Казанський називає його одним з «хрещених батьків «ЛНР», учасник пікетування АПУ тримає плакат зі звинуваченнями Дунаєва в тому, що він – «організатор та активний учасник мітингів на підтримку сепаратистського референдуму», а «Четверта влада» пише, що тодішній «народний депутат від Партії регіонів і колишній мер Лисичанська Сергій Дунаєв забезпечував прикриття бойовиків, які захопили луганську СБУ і перешкоджав штурму будівлі українськими правоохоронцями». Ну і вдячні бойовики не оминають увагою Дунаєва у своїх виданнях, стверджуючи, що він «у березні 2014 року в Луганську брав участь у мітингах проти незаконного повалення влади в Києві і за «русскую вєсну». Але і до 2014-го, якщо вірити деяким ЗМІ, Сергій Дунаєв мав цікаву біографію. «Український тиждень» пише прямо: «У середині 1990-х Дунаєв займався рекетом». Ще красномовнішим є початок публікації про Дунаєва на сайті ord-02.com (наведемо мовою оригіналу): «В 90-х именем Сергея Дунаева в Лисичанске пугали детей. Бандит он был знатный».

Іншим нардепом, чий портрет під час своєї акції біля АПУ демонстрували Казанський та Фірсов, є опоблоківець Сергій Сажко – колишній мер Курахового. Його обрання до нинішньої Верховної Ради було чи не найскандальнішим: за свідченням «Лівого берега», для вгамування пристрастей довелося охороняти приміщення 59-го окружвиборчкому бронетехнікою. Цей депутат не такий активний зараз, як його вищезгаданий колега по фракції, однак у 2015 році відзначився залякуванням населення підконтрольної Україні території Донеччини і навіть Придніпров’я «гуманітарною катастрофою» внаслідок блокування СБУ руху товарів через лінію розмежування. А торік – закликами до виконання Україною політичної частини Мінських угод, що йде врозріз із позицією офіційного Києва та проукраїнських сил. Що ж до подій 2014 року, то учасники пікетування звинуватили Сажка у причетності до сепаратистського референдуму. «Українська правда» стверджує, що тодішній мер Курахового «давав добро» на цю акцію. А «Цензор.нет» 3 листопада 2014 року звинуватив Сажка і у фальсифікації голосування на дострокових парламентських виборах, і в участі у мітингу на підтримку «референдуму» 11 травня, підкріпивши свої слова відеозаписом. Існує й відео, на якому (3.20 хв.) Сажко прямо говорить: «Ми не проти референдуму», а потім зачитує резолюцію мітингу про його проведення. Щоправда, з цього ж відео можна зробити висновок, що тодішній мер без особливого ентузіазму ставився до цієї ідеї. Очевидно, небезпідставно побоюючись повернення міста під контроль України, що підтверджується його намаганням сховатись у приміщенні, коли на мітингу з’явилися прапори «ополчення» та російський «аквафреш» (12.00 хв.).

Також у «портретній галереї» пікету біля АП можна було побачити такі «лики»...

Андрій Шишацький, екс-губернатор Донецької області. За словами Фірсова, він «напередодні «русской вєсни» збирав у себе мерів міст області та давав їм вказівку створювати бойові дружини з людей, які мають зареєстровану мисливську зброю (нібито для захисту від «Правого сектора»). Це підтверджується свідченнями заарештованого мера Слов’янська Нелі Штепи, які наводить depo.ua. УП ж додає до цих звинувачень: «3 березня 2014 року Шишацький як свіжоспечений голова Донецької облради підтримав рішення сесії про проведення «референдуму», хоча потім і «відхрещувався» від цих дій.

Сергій Богачов, колишній секретар Донецької міської ради, який, за словами Єгора Фірсова, ще в лютому 2014-го «брехав донеччанам про те, що в місто їдуть автобуси з бойовиками «Правого сектора», котрі хочуть влаштувати масові заворушення». Денис Казанський під час пікетування АПУ додав, що Богачов лякав земляків ще й «концтаборами для російськомовних», а також закликав до проведення сепаратистського референдуму. Звинувачення щодо залякування населення Донбасу «Правим сектором» підтверджує «Обозреватель», додаючи також, що «Богачев був ініціатором повернення в мережу кабельного телемовлення в Донецьку російської телевізійної пропаганди, незважаючи на судову заборону». А щодо прихильності до «референдуму» Богачов сам розказав газеті «Сегодня».

Роман Романов, екс-керівник міліції Донецької області. За словами Фірсова, «погодився не заважати Губарєву і його людям захопити будівлю Донецької ОДА і дав вказівку міліції не чинити опору». У свідченнях Штепи стверджується, що він також «безпосередньо дав вказівку облаштувати на в'їздах у міста блокпости» – звісно ж, для оборони не від російських бойовиків, а від «Правого сектора». А сайт газети «Факти» містить відео, на якому Романов виступив перед сепаратистами, які вже захопили Донецьку ОДА, та «пообіцяв, що «Беркут» не прийде звільняти приміщення, тому що на виконання його наказу перебуває на базі».

Варто зазначити, що стосовно трьох вищеозначених колишніх донецьких чиновників (а також стосовно колишнього мера Донецька Олександра Лук’янченка) «прокуратурою Донецької області здійснюється досудове розслідування у кримінальних провадженнях», як видно з відповіді ГПУ народному депутату Наталії Веселовій. У цьому ж документі повідомляється, що Романову навіть оголошено підозру, а в серпні минулого року стало відомо про рішення щодо заочного суду над ним: колишній керівник донецької міліції переховується на окупованих територіях (скоріше за все, в Криму). Єгора Фірсова найбільше обурює, що цей пособник сепаратистів спокійно проживав у Києві до літа 2015 року, доки не був упізнаний ним в одному зі столичних спортклубів.

Також колишній народний депутат від БПП наводить приклади мерів «міст Донецької і Луганської областей, які займалися спочатку організацією заворушень у своїх містах, виступали на мітингах під прапорами Росії і «ДНР», а потім проводили незаконний референдум 11 травня», але «так і не були покарані за заклики до розколу України та розпалювання воєнного конфлікту». Портрети цих людей активісти тримали під час організованого Казанським і Фірсовим пікетування Адміністрації президента. Серед таких:

Валерій Гнатенко, міський голова Дружківки. Саме його Денис Казанський звинувачує у призначенні на посаду глави муніципальної поліції міста Сергія Бережного, який у 2014-му співпрацював з «ополченням». Додаючи, що «мер Валерій Гнатенко і місцева міліція співпрацювали з Гіркіним і проводили незаконний референдум за вказівкою російських кураторів». На думку Казанського, існує серйозна небезпека, що очолюваний людиною, яка вже одного разу зрадила Україну, підрозділ може перейти на бік ворога у разі наступу російсько-терористичних військ. Основним доказом проти Бережного називається інтерв’ю останнього місцевій пресі, в якому той розповідає про спільне патрулювання Дружківки місцевою міліцією та бойовиками. Також є відео, на якому Гнатенко аплодував закликам до Росії «ввести війська». Потім, після звільнення міста, цей самий діяч демонстрував лояльність Україні. Але сюжет ТСН про переслідування владою у Дружківці всього українського на початку 2015 року дозволяє припустити принаймні нещирість цієї лояльності. Хоча сам Гнатенко намагається довести безпідставність звинувачень у співпраці з терористами під час окупації міста. Наприклад, намагався судитися з місцевою активісткою Іриною Кіріковою, яка, за даними телеканала «До Те-Бе», під час одного з інтерв’ю «назвала мера сепаратистом» (8 квітня суд залишив звернення Гнатенка без розгляду).

Андрій Аксьонов, міський голова Добропілля. Напередодні його обрання мером у 2015 році Денис Казанський обурювався: «Незважаючи на наявність відеозаписів, які підтверджують його провину, влада не тільки не притягує його до відповідальності за державну зраду, а й дозволяє ворогу держави йти у владу і взяти під контроль ціле місто у прифронтовій зоні». Аксьонов державі, як відомо, віддячив по-повній, назвавши один з її символів – прапор – «рваною ганчіркою».

Валентин Казаков, з 10 квітня вже колишній міський голова Сєверодонецька. Складанню повноважень «за станом здоров’я» передували три спроби міськради усунути його з посади та передача Луганською обласною прокуратурою до суду справи про завдання ним збитків міському бюджету на суму понад 250 тис. гривень. Отже, наразі його можуть судити за господарські злочини, а не за те, що він, за словами Казанського, «ідейний сепаратист, організатор незаконного антиукраїнського референдуму 2014 року і повалення конституційного ладу в Сєверодонецьку». Про підтримку Казаковим «референдуму» повідомляли й інші ЗМІ, при цьому неодноразово.

 Юрій Хотлубей, екс-міський голова Маріуполя. Денис Казанський до обвинувачень співорганізатора акції додає, що цей колишній мер «направляв президенту Путіну звернення з проханням ввести війська», підтверджуючи це відповідним відео. Став об’єктом скандалу Юрій Хотлубей і на початку 2015 року, коли Микола Томенко звинуватив його у фальсифікації рішення Маріупольської міськради про визнання Росії агресором шляхом вилучення з нього згадок про цю країну і терористичні «ДНР» та «ЛНР».

 Сергій Кравченко, колишній міський голова Луганська. Денис Казанський стверджує, що цей посадовець «закликав до референдуму за «ЛНР» і брав участь у його організації». Однак підозру йому було висунуто ГПУ лише у грудні 2016 року. Вже після того, як Кравченко «виринув» у Чехії.

Таким чином можна стверджувати, що обвинувачення учасників пікетування під Адміністрацією президента принаймні цих людей спираються на численні докази, оприлюднені в українських ЗМІ. Нинішній Кримінально-процесуальний кодекс, на жаль, уже не містить жорстко прописаної норми, згідно з якою публікація ЗМІ може стати приводом для порушення кримінального провадження (хоча і до скасування цієї норми у 2012 році правоохоронці не дуже активно її використовували, якщо справа стосувалася високопосадовців). Зараз стаття 214 КПК наголошує: «Слідчий, прокурор невідкладно, але не пізніше 24 годин після подання заяви, повідомлення про скоєне кримінальне правопорушення або після самостійного виявлення ним з будь-якого джерела обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення, зобов’язаний внести відповідні відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань та розпочати розслідування».

Як видно з вищенаведеного, «будь-яких джерел», з яких можна «самостійно виявити» ознаки правопорушень, досить багато. І звинувачення Дениса Казанського та Єгора Фірсова у тому, що досі правоохоронці покарали за сепаратизм лише кількох пенсіонерів-«стрілочників» і не зачепили жодного високопосадовця, виглядають більш ніж обґрунтованими.

Роман Сирінський, для «Главкома»