«Війна мене застала в потязі». Народна артистка Інеса Братущик – про евакуацію і життя в Канаді

Одна із найвідоміших естрадних пар України – Інеса Братущик та Орест Хома – виїхала з України. Співочий дует, відомий романтичними хітами «Три дороги» і «Кришталеві слова», а через вторгнення евакуювався із молодшою дочкою-школяркою за кордон. Урешті родина опинилася у Канаді.

Народна артистка України Інеса Братущик розповіла «Главкому», як до вимушених переселенців ставляться в далекій країні. Та пояснила своє ставлення до колег, які тільки після 24 лютого зрозуміли, що їхній дім – Україна, а також до тих, хто не зрозумів цього й досі.

Інеса згадує, де її застала війна: «23 лютого була у Львові, приїхала моя однокласниця з Ізраїлю. Ми зустрічали з нашою першою вчителькою, якій 89 років. Прекрасно провели час, ніхто не вірив в те, що може статися далі... Війна мене застала в потязі. Їхала в Київ, зупинилися в полі, у мене в купе жодної людини,  телефон на підзарядці в купе провідниці. Вдалося додзвонитися до Ореста, він каже: «Ми тебе чекаємо, нікуди не їхатимемо». Однак ми не поїхали і в наступні дні. І дякую Богу тепер, що не їхали, бо нас вже б не було. Планувалося, що рушатимемо 25-26 лютого, а в цей час на трасі розстрілювали машини».

«Відверто скажу: у мене не було навіть думки їхати за кордон, – продовжує співачка. – Але старша дочка Маріанна народила, і малому на початок вторгнення було всього п’ять тижнів. В Києві страшне: і ракети літали попри балкон, і вуличні бої з диверсантами. Мешкаємо в Солом’янському районі, недалеко від залізничного вокзалу. І бомбосховища немає, і 11 поверх… По вісім разів за ніч бігали в паркінг. Тим часом моя подруга обривала телефон: «Маріанну з малим – бігом до нас, все підготували». Виїжджала дочка дуже непросто. Дев’ять кілометрів йшла пішки з дитиною на руках до кордону, бо під’їхати було неможливо. На кордоні самі пам’ятаєте, що робилося. Ми дуже переживали, щоб дочка не втратила молоко. Так і сталося з однією мамою, і моя Маріанна годувала її маля. Дочку пустили одну з найперших, бо в неї була наймолодша дитина. Коли вона опинилася в безпеці, її наздогнали панічні атаки: «Якщо ви не приїдете, зараз поїду за вами». А я знаю дочку, вона би так і зробила. Якогось вечора зять, накручений Маріанною, телефонує нам: «Маєте тридцять п’ять хвилин, щоб добігти до вокзалу, бо потім комендантська година, а поїзд у Львів о четвертій ранку». П’ять хвилин у нас було на те, щоб пристроїти хом’ячка… Ми взяли два рюкзаки з документами, пляшку води – і побігли. Ця дорога в мене буде перед очима – на все життя. Абсолютно порожні вулиці, коли підбігли до вокзалу – купа хаотично кинутих машин в три-чотири ряди. Те, що відбувалося на вокзалі, не буду описувати. Жах в очах, розпач, сльози».

«Потім виявилося, що наш поїзд скасували, – згадує далі Інеса. – Я підбігла до військових: «Інформація зникла з табло!» «Значить, його не буде, – відповідають. – Які квитки? У багатьох тут квитки! Який потяг бачите, в такий і сідаєте. Військовий стан». О десятій ранку нам вдалося потрапити в поїзд, який прямував у Львів з Харкова. Люди сідали просто на підлогу в коридорах. Ми зайшли у вагон, стукаємо в купе, ніхто не відгукується. Відкриваємо: китайські студенти – їх було чоловік 20.  Наступне купе – те саме, але людей менше. Нас впустили. В купе їхали 17 чоловік і ми добиралися до Львова 24 з половиною години. Коли приїхали, не могли вийти з потяга – перон був просто забитий людьми. Ногу не можна було поставити на землю! Всі чекали будь-яких потягів, щоб кудись їхати далі. На нас дивилися, як на божевільних. Знаєте, мені здається у Львові паніка була навіть трохи більшою, ніж в Києві. Прийшли у свою львівську квартиру – впали. Але, коли вночі знову пролунала тривога, я зрозуміла, що це дежавю. Ми побули у Львові всього один день, потім з волонтерами рушили до Польщі (на той момент чоловік Інесси Орест Хома мав 65 років, тому мав право з дружиною та донькою перетинати кордон – ред.). Безмежно буду вдячна полякам все своє життя. Це справжні наші брати та сестри!».

Інеса розповідає, що в Польщі вона з чоловіком багато працювали з дітьми-переселенцями, які майже не розмовляли через психологічні травми («Але завдяки українській пісні вони і говорили, і поверталися до життя. І поляки з нами співали українських пісень. У мене був найбільший хор – 127 чоловік»). А згодом – Канада: «Там живе моя хресна мама, яка вже має дуже солідний вік. Вона дуже сильно наполягала, щоб ми приїхали: «А може ми вже не побачимося». Відверто кажу: планувала додому. Я навіть з волонтерами приїжджала одного разу в Україну, так скучила. Але додому повернулася старша дочка з внуком, а ми з молодшою, школяркою – поїхали сюди. Соломія закінчила школу в Польщі, дуже добре вхопила мову. У Канаді вступила в англійську школу – їй цікаво. Тут друзі з Бразилії, з Китаю, Філіппін. Українців в школі мало. Вчителі – як друзі, колежанські стосунки. Зараз дитина наша грає головну роль англійською у виставі по п’єсі Шекспіра. Одночасно продовжує вчитися і в українській школі. Я багато працюю онлайн зі своїми учнями. Крім того, українізуємо максимально оточення. До мене на заняття їздять місцеві діти навіть із Ніагари – це дві години в один кінець».

Інесо, а як загалом живеться вимушеним переселенцям з України в Канаді?

Тут життя неймовірно дороге. Харчі доступні абсолютно, а от проживання… Як потрібно працювати, щоб кожен місяць віддавати $2500 за однокімнатну квартиру? Плюс світло, вода та інші комунальні. Коли наші приїжджають, отримують відразу допомогу, яка дуже багато кого спокушає – $3 тис. Але потім виявляється, що і роботу знайти важко, і дорого житло. Якщо навіть знаєш добре мову, знайти зайнятість по професії – візьме місяці. Я не переставала працювати з учнями, яких розкидало по світу – і з Польщі, і з Канади. Житло ми не знімаємо. Скажу відверто: враховуючи те, скільки коштів передаємо на допомогу Україні з благодійних концертів, ми би не потягнули тут винаймати квартиру.

В Україні в мене є все. А тут – таке відчуття, що лише одна моя частинка. Зустрічаю немало людей, які планують лишитися. Недолугий сусід зруйнував все їхнє життя. Втратили роботу, втратили житло. Їхніх міст вже немає. Якась моя частина їх розуміє, але я не можу собі уявити, щоби залишила маму – мою Україну. У Канаді я вже, мабуть, раз шостий. Тут у нас багато друзів. Ми тут з Орестом одружувалися (нещодавно відсвяткували 22 роки подружнього життя). Але в ті часи ми тут не лишилися, коли були молоді-завзяті, а зараз і поготів. Ні! Ми дуже вдячні Канаді за те, що приймає і опікується. Вони дуже багато роблять для українців. Але ми їхатимемо додому. 

Нещодавно я побувала на одній зустрічі, яка дуже вразила. Відкрилася виставка фотографій, які були зроблені на війні в Україні. Це зняли хлопці, які народжені в Канаді, вони абсолютно не мають ніякого відношення до України, їздили туди – вчити наших хлопців користуватися зброєю, яку надає Канада. І от такий здоровезний хлопець, я йому в пупець, виходить на сцену. У залі безмежно щаслива його мама, бо він тут, тільки повернувся. А через кілька хвилин виявляється, що в червні він знову збирається їхати добровольцем в Україну. Каже: «Мама, не ображайся, але я зараз кажу те, що відчуваю. Я ніколи ніде смачніше не їв, ніж в Україні». Каже, що настільки закохався в нашу країну та людей, що нині збирає однодумців для чергової поїздки добровольцем.

Ви розповідаєте про іноземців, які щиро пройнялися бідою України. А як ставитеся до ваших колег-українців, які досі роблять вигляд, що з 24 лютого нічого в світі не змінилося?

Знаєте, я не маю звички обговорювати колег і стараюся не говорити про них поганого. Але я не можу назвати колегами тих, хто зрадив. Не можу заперечувати, що Тая Повалій – талановита співачка. Як і те, що Бог, українська земля та українська мама їй дали цей співочий дар. Але по сьогоднішній день вона виходить на сцену в Росії та співає «Червону руту». Скажіть, будь ласка, з якими очима? Якщо ти вже відріклася своєї землі, то співай «Калинку-малинку»! Не виконуй те, на що ти вже не маєш права.

На рахунок Ані Лорак, то мені шкода цю дитину. Кароліна свого часу навіть не закінчила школи. Це дитина, яку висмикнули ще в несвідомому віці в доросле життя. Обдароване дитя – симпатична, сценічна, співаюча. Я завжди, як мама, виправдовую дітей… Ну не встигли їй привити любові до нашої землі! Вона все життя розмовляла російською. Нині живе, як маріонетка, лялька. Звідси і всі її недолугі вислови, ці інтерв’ю про те, що вона «дерево любові і може нести в світ тільки любов». Хтось шукає в тому якийсь сенс – не треба, бо це просто недолуге дитятко. Хоча відповідальності з неї вже ніхто знімати не буде. Вона доросла і зробила свій вибір.

Для мене колеги – це ті, хто збирає кошти на ЗСУ. Я колега з тими, хто сьогодні працює заради одного дня – нашої Перемоги. Ми всі тут, за кордоном – дипломати, представники своєї країни. Ми – той жовто-блакитний прапорець, який я дуже часто бачу на тамтешніх машинах. Причому, це ж не українці з ними їздять – місцеві хопці виходять із-за керма. Я їм так дякую. З іншого боку, мені дуже неприємно бачити українців, які поводяться тут так, ніби їм винен весь світ. Ніхто нам нічого не винен! Війна – це наша біда, це наше горе. І коли ми приходимо в чужий дім, маємо себе поводити, як люди. Запам’ятайте, українці по світу: так, як ви себе поводите, будуть судити про нашу країну. Не можна уподібнюватися тим невігласам, які увірвалися у наш дім.

А як ви ставитеся до артистів, які повернулися додому після 24 лютого – Світлана Лобода, Віра Брежнєва, Іван Дорн та інші?

А куди вони повернулися? І коли? Коли вже смаженим запахло! У нас війна почалася в якому році? От і все! Можлива скажу дуже різко, але я не вірю перевертням. Не вірю тим, хто до останнього хотів всидіти на двох кріслах. Я таким людям віри не йму, тому що вони вже одного разу зрадили. Вони одумалися? Дай Боже! Життя покаже. Але в мене довіри їм немає. Щоби стати з ними пліч-о-пліч і йти до Перемоги – ні. Це слаба ланка.

Коли ви плануєте з родиною повертатися в Україну?

Соломія закінчить школу, це буде в червні – і ми маємо великі плани їхати додому. Будемо мати надію, що так і буде. Знаєте, мене ситуація, в якій зараз перебуваємо, навчила жити сьогоднішнім днем. Я намагаюся так далеко не дивитися, щоб потім сильно не розчаровуватися. Кожен вечір, коли йдеш спати, знаєш: снитиметься тільки наш дім. Це дуже складно… Коли ти залишив все своє життя (а ми поїхали з двома рюкзаками), зі всім попрощався, і нарешті повернешся, буде відчуття, що тобі все найцінніше подарували назад. Я дуже чекаю цього моменту.

Оксана Гейдор, «Главком»