Адріан Михальчишин: Чому у Львові немає вулиць Габовди, Броварського чи Козинкевича?

Адріан Михальчишин каже, що українці не цінують справжніх героїв
ZiK

Відомий шахіст і тренер вважає, що українці не можуть достойно представити своїх велетів духу

Міжнародний гросмейстер з шахів, голова тренерської комісії ФІДЕ Адріан Михальчишин видав публіцистичну книгу «Куди мчить експрес…». В ній зібрані статті, написані автором роздуми в дорогах під впливом тих чи інших важливих подій сьогодення і минулого.

Торкнувся у своїй праці автор зокрема й теми історичної пам'яті.

– Ми не можемо достойно представити своїх велетів духу, - каже пан Михальчишин. - Наприклад, з села Буців Мостиського району на Львівщині (рідне село моєї бабці) походить один з найкращих хокеїстів знаменитої бостонської команди «Бостон Брюїнс» Джонні Буцик. Taм гриміла трійка українських нападників Буцик, Віктор Стасюк і Йосип Хорват, наших там скорочено називали – юкіз. Чому ми нічого не знаємо про людей українського походження, про яких знала вся Америка? Сам великий Вейн Ґрецкі згадував українською, як його бабця картала за хлоп’ячі витівки тільки українською. Ми не шануємо своїх людей. Mенталітет тут типовий – вони там добились великих успіхів, ну а нам до того нема справи, ну і хай, a ми тут сидимо в своєму болоті і нам до того нема діла.

І є якесь відчуття, що тут наша спільнота не змогла створити умов, які вони отримали там. Скажімо, чому у Львові не назвали вулицю іменем Яноша Габовди – легендарного центр форварда «Карпат», володаря кубка СРСР? Чи Левка Броварського або Едзя Козинкевича? Я безуспішно боровся 10 років з львівськими мерами, щоби назвати вулицю іменем нашого великого гросмейстера Леоніда Штейна, але всі вони мене «футболили», і я втратив надію на успіх, хай молодь їх поборе.

Так наші псевдодисиденти у 90-х почали перейменовувати вулиці іменами дрібних поетів і діячів, яких ніхто не знав. Люди без великої освіти попридумували назви вулиць. А про реальних наших героїв у різних галузях – спорті, науці, культурі – ми часто так нічого і не знаємо. Та й українська мова жива в місцях компактного проживання українців –там буває більше українського духу, ніж у Львові! В багатьох емігрантів душа по-справжньому болить за Україну. В деяких державах з сильною в минулому еміграцією, як Хорватія чи Словенія, є міністерства діаспори. І діаспора, яка допомагає батьківщині, має право брати участь у виборах і автоматично отримувати друге громадянство.