«Спорту поза політикою не існує». Перше велике інтерв’ю нардепа Жана Беленюка

Борець Жан Беленюк вкотре демонструє: коли він бачить мету, досягти її йому нічого не завадить. Спортсмен став депутатом Верховної Ради за списком «Слуги народу» і попри зайнятість у парламенті примудрився вибороти титул чемпіона світу. Вдруге в своїй кар’єрі. Причому боровся Жан на килимах в казахстанському Нур-Султані так, немов нічого в його житті не змінювалося.

Проте зміни таки є. Часу на інтерв’ю у Беленюка не знаходилось доволі довго. А коли знайшовся, місцем зустрічі Жан призначив кабінет у приміщенні Комітетів Верховної Ради. Перед розмовою знаменитий борець, за плечима якого три золота чемпіонатів Європи, два золота чемпіонатів світу і олімпійське срібло, кілька хвилин з допомогою помічниць залагоджував поточні справи, аби наступні півтори години сконцентруватися лише на розмові. Показово: говорить Беленюк чистою українською, а щоб не відволікатися, вимкнув телефон. Таке поміж українських і спортсменів, і політиків зустрінеш нечасто.

В інтерв’ю «Главкому» другий в українській історії нардеп-борець запевнив, що не збирається бути парламентським «тітушкою», розказав про підтримку Революції Гідності, прокоментував таке явище, як «спорт поза політикою»… Проте розпочалась розмова все ж із суто борцівської тематики. 

Мені завжди хотілося здобути олімпійське золото, стати чемпіоном світу і Європи, - каже Жан. – По одній такій перемозі мені було б достатньо. Але вийшло, що на шляху до мети треба робити проміжні старти. А раз я їду на змагання рівня чемпіонату світу чи Європи, то добре усвідомлюю: слабкого результату  дати не можу. Щоб виправдати затрачені сили, енергію, кров і піт, треба показувати високий результат. Просто участь у змаганнях для мене – несерйозно.

Тобто, якби ви перемогли росіянина Давіта Чакветадзе в олімпійському фіналі-2016, перемог на чемпіонатах світу, Європи і Європейських іграх у 2019-му могло б не бути?

Навіть не уявляю, як би було, адже знайти мотивацію після того, як стаєш олімпійським чемпіоном, справді складно. Не знаю, чи мені це вдалося б. Тоді мені було 24, вік ще молодий. У наш час великої популярності набувають змагання зі змішаних єдиноборств. Мене постійно запрошують туди, запитують, чи не бачу я себе там. Не знаю, можливо, якби не знаходив мотивації для перемог у греко-римській боротьбі, подався б туди.

Вважаєте, три роки тому в Ріо-де-Жанейро ви справді програли Чакветадзе?

Є результат. Вважати можна будь-що. Я часто зіштовхуюся зі схожим суддівством. Реалії такі. Що українським борцям судді не допомагають ніколи. Якщо не заважають – уже добре. Втім, у принципових сутичках людський фактор свою роль відіграє. Проте значення має лише те, що де-юре я тоді поступився. А де-факто? У тій сутичці були моменти, коли від судді залежало багато. З моєї точки зору, якби рефері був тоді налаштований нейтрально, боротьба могла б піти за зовсім іншим сценарієм.

Чи правильно вважати, що для вас свого роду водорозділом стала сутичка в торішньому фіналі чемпіонату світу проти турка Метехана Башара? Як на мене, ті змагання ви намагалися провести не у притаманній раніше агресивній манері, а «на досвіді». Цього виявилося недостатньо і довелося змінювати стратегію. Це дійсно так?

Як на мене, фінал торішнього чемпіонату світу дуже схожий з цьогорічним. В обох випадках ні я, ні мій суперник не змогли провести результативних прийомів. Та тоді суддя віддав бал Башарові, а зараз – мені. Мушу сказати, що на моїй боротьбі в фіналах обидва рази позначалася нова формула змагань. Якщо раніше ми проходили всю змагальну сітку за один день, то зараз боротьба розтягується на два дні. То ніби й плюс, адже є час на те, щоб перед фіналом відновити сили. Але як спортсмен досвідчений і вже не дуже молодий (хоча почуваюся дуже добре) відчуваю, що на наступну добу зібратися і показати гідний результат важче. Бодай тому, що після змагального дня на наступну добу починають турбувати нові і навіть старі травми. Поки змагаєшся, розігрітий і знаходишся в тонусі, болячки не такі відчутні. Коли ж відборешся, прийдеш у номер, охолонеш, про себе починають нагадувати пошкодження, які непокоять дуже давно.

Власне, торік перед фіналом мене турбував лікоть, зараз – плече. Перед фіналом у Нур-Султані мені кололи знеболювальне. Рік тому теж проводили маніпуляції з ліктем. Можливо, через це, а може, позначається психологічний тиск. У 2018-му я налаштувався на сутичку з Башаром не належним чином. До того туркові ніколи не програвав і розумів, що повинен його перемагати і на цей раз. Але коли впродовж дня десятки людей фактично вітають тебе з перемогою, це трохи розконцентровує. Можливо, ці привітання теж свою роль відіграли. Таких ситуацій зі мною раніше не було, тому вже перед цьогорічним фіналом проти угорця Віктора Льорінца, розуміючи, що програвати два роки поспіль занадто, вирішив не реагувати на сторонні фактори, а багатьох людей попрохав не поспішати з вітаннями чи порадами напередодні фіналу.

Можу вам сказати, що цьогорічною сутичкою за золото я теж не дуже задоволений. Я не люблю вигравати без дії. Мені подобається мати хоч мінімальну перевагу. А бал від судді – перевага дуже умовна.

Мабуть, у фіналі ви очікували іншого суперника.

З досвідом прийшов до того, що налаштовуюся виключно на кожну наступну сутичку. То раніше намагався прогнозувати, розписувати для себе можливі варіанти на весь турнір. Це зі мною, як і з багатьма іншими спортсменами, нерідко грало злий жарт. Бо як правило, за планом боротьба не йде майже ніколи. Десь трапиться несподіванка, хтось травмується. Тому з часом вирішив, що концентруватимуся лише на кожному наступному супернику. Інформація про кожного борця в мене записана. Перелискую щоденник, згадую сильні і слабкі сторони опонента й після того розумію, як поводитися. А відборовшись, думаю, що буде далі. Тренер підходить і каже: «Борешся з тим-то». Підготовка починається заново.

Мушу сказати, що такому налаштуванню мене, зовсім маленького, вчив ще перший тренер Віталій Кисилиця. Але в дитинстві ставився до цих порад легковажно. Турнірну сітку вивчав ще ввечері напередодні змагального дня. Потім вночі не міг заснути. Подумки боровся. Бо коли знаєш, з ким будеш зустрічатися, починаєш прокручувати в голові можливі варіанти, моделювати сутичку. Як наслідок, підходиш до змагань невиспаний – не відволікаєшся від процесу підготовки. Але це розуміння в мене з’явилося вже тоді, коли з’явилися перші вагомі перемоги. Зрозумів, що додаткове емоційне навантаження мені не потрібне. Часто кажуть: спортсмен перегорів. А через що? Через те, що занадто накручував себе напередодні. Та всьому свій час. Вважаю, що про суперників треба думати безпосередньо під час розминки перед виходом на килим. У день перед змаганнями ліпше піти прогулятися містом, з кимось поспілкуватися. Зрештою, то моя формула успіху. Комусь навпаки допомагає те, що він себе заводить.

У сучасній боротьбі ваш найпринциповіший суперник – азербайджанець Іслам Аббасов?

Це дуже сильний борець з нестандартною технікою. За останній час ми зустрічалися дуже часто. Так виходить, що я постійно перемагаю, але легкими ці перемоги не назвеш. Назвати Аббасова принциповим суперником не можу. Причина проста: у нашій вазі до 87 кг надто багато сильних борців, велика конкуренція. Для порівняння: у категорії до 98 кг є вірменин Артур Алексанян і росіянин Муса Євлоєв, а за ними нікого не видно. Інші борці на півголови, на голову слабші. Ось тому Артур і Муса принципові суперники. Доля золота з вірогідністю до 90% вирішується в їхній очній сутичці.

У нас може бути що завгодно. Тут радше питання в тому, з ким боротися зручніше. Техніка Аббасова багатьом видається незручною. Але я знаю, як проти нього боротися, як захищатися. Окремі борці мають із цим труднощі. Бо Іслам справді бореться цікаво.

Не брудно?

Не сказав би. У нас було зіткнення. Але таке іноді трапляється. У жорсткій чоловічій боротьбі емоції іноді зашкалюють і ми перестаємо себе контролювати. Найголовніше, що після інцидентів ми підійшли одне до одного, потисли руки і визнали провину кожен зі свого боку. Я не правий, що показав непристойний жест. Іслам не правий, бо спровокував мене на нього.

Аббасов – єдиний, кому вдалося вивести вас аж на такі емоції.

На торішньому чемпіонаті світу я був обурений, бо Іслам почав неприховано розпускати руки. І то не один раз, а постійно. Розумію, що суперник був у розпачі і не знав, що робити. Але у боротьбі такого немає, щоб спортсмен був винен у своїй перемозі. Треба вміти контролювати емоції. Я завівся після того, як на дії Іслама не реагував суддя. Визнаю, що в ту мить втратив контроль над емоціями. Я про це пошкодував, бо переконаний, що чоловік зобов’язаний тримати себе в руках, не дивлячись ні на що. Та я показав жест, який не прикрашає ні мене, ні спорт загалом.

«Я вирішив вчинити мудро: не чіпати потяга, який їде»

У 2019-му ви виграли все, що можна. І це на тлі змін у тренерському штабі збірної. Досі ви тривалий час працювали під керівництвом Артура Дзиґасова і виглядало, що ця співпраця була обом комфортною. Нового наставника Сергія Андреєва ви вже трохи покритикували через соцмережі…

Мені було незрозуміло, навіщо такі радикальні зміни за рік до Олімпійських ігор. Новий тренер приводить із собою нову команду. Нові люди повинні адаптуватися до спортсменів, знайти форму співіснування. Це новий формат і нові підходи. Але я настояв на тому, щоб мого тренера Володимира Шацьких у штабі залишили. Ми будемо працювати разом як мінімум до Олімпіади в Токіо.

За індивідуальною програмою?

Так. З огляду на досягнення, головний тренер нам довіряє. Раніше довіряв Дзиґасов, зараз Андреєв. Вони знають, що я до себе вимогливіший, ніж того очікують самі тренери. Я завжди закінчую тренування останнім. А Шацьких – мабуть, єдина людина, яку назвав би ще вимогливішою, ніж я сам. Коли він каже, що після тренування ми зробимо два завдання, то я вже знаю, що на цьому ми не зупинимося. Якщо Володимир Володимирович каже про два завдання – їх буде чотири.

Андреєва ж критикував через одну ситуацію на Європейських іграх, в якій головний тренер, з моєї точки зору, віддав ініціативу іншим людям. Хоча мав би як наставник контролювати усе, що пов’язано зі спортсменами, від початку і до кінця. Суть полягала в тому, що один наш борець травмувався і його здоров’ям займалися люди, фактично не причетні до збірної. Як на мене, головний тренер повинен бути кулаком, який тримає під контролем усіх, всі його повинні поважати. Наставник має постійно бути на передовій. І брати на себе відповідальність, коли треба зробити єдиний вибір між двома борцями. Зараз у світовому борцівському календарі додалося офіційних стартів. Раніше додалися чемпіонати світу і Європи U23, цьогоріч проводилися Європейські ігри. Графіки підготовки збиваються, важко дотримуватися критеріїв відбору. Приміром, спортсмен не зміг відборотися в чемпіонаті України до 23-х років, бо готувався до Європейських ігор. То ж не причина, щоб від нього відмовлятися на чемпіонаті світу U23.

Але вирішувати повинен головний тренер. Він повинен взяти відповідальність на себе і сказати: «Якщо не буде результату – питайте з мене». Головний тренер повинен бути лідером, особистістю, за якою піде вся команда.  Коли ж тренер віддає ініціативу помічникам, до нього вже немає потрібної довіри. Через це виникають непорозуміння. Команда – то живий організм із 30-40 особистостей зі своїми індивідуальними характерами і власним баченням. Без людини, яка контролює процес і дає вектор розвитку справи не буде.

Коли велася боротьба і міністр Ігор Жданов приймав рішення про призначення Андреєва, ви не стали на бік жодної зі сторін. Чому?

Я підтримав Дзиґасова постом у «Фейсбуку». Але треба враховувати ще одну деталь. Коли ти головний тренер, мусиш враховувати, що твоє місце хочуть зайняти інші. Тому не треба відокремлювати себе і свою команду від решти. Треба шукати баланс, щоб задоволеними були усі. На моє, уже як політика переконання, мистецтво компромісу і вмілого підходу до людей – найскладніше. Важко догодити всім, але треба прагнути того, щоб твоїми рішеннями була задоволена максимальна кількість людей. Усі причетні повинні відчути, що ти справедливий тренер і не тягнеш ковдру на себе. На мій погляд, Артур Дзиґасов не зміг побудувати свою роботу так, щоб задоволеними були всі. Його команда працювала, показувала результат. Але більшість тих, хто не був до цього результату дотичним і не входив у тренерський штаб збірної, були проти Артура Петровича і його рішень. Не знаю, чому так. Можливо, заздрість чи образи за щось. Може, були інші причини. Але це треба було враховувати і над цим працювати.

Я Артурові Петровичу казав, що таке відмежування йому не посприяє. Так і вийшло. Крім спортсменів, під кінець діяльності Дзиґасова на посаді наставника збірної уже ніхто не підтримував. Але що спортсмени? Як їм скаже особистий тренер, так вони й робитимуть. Украй мало спортсменів за таких обставин наважаться висловити своє бачення. Більшість відмовчується. Повторюся: я не мовчав, зробив публікацію у «Фейсбуці». Але до неї не прислухалися. Міністр Жданов мав свою думку. Я вирішив, що в цій ситуації треба вчинити мудро. Оскільки я надалі працюю з Шацьких, а Дзиґасов нікуди не дівається, треба прийняти неоднозначне міністерське рішення. Яке, звісно, могло зіграти як на користь, так і в мінус. Тому краще не чіпати потяга, який їде.    

Жане, ваш 2019 рік вражає досягненнями. Але чи не зарано ви вистрелили, зважаючи на те, що наступний сезон олімпійський?

Я роблю свою справу. Спорт – така штука, що тут ніяк не загадаєш, скільки залишатимешся переможцем. Ось видатний росіянин Роман Власов на чемпіонаті світу програв прохідному казахстанцеві Ашхатові Ділмухаметову. Бувають різні ситуації.

Ви поставили себе в подвійно важкі умови тим, що до тренувальних навантажень додали роботу в парламенті.

Поєднувати важко, особистого часу стало менше. Це відверто. Але я, в принципі, людина, яка полюбляє динаміку. Мені складно уявити, що весь день з ранку до вечора сидітиму вдома, нічого не роблячи. Зараз я вдома не буваю, потрапляю туди тільки під вечір. Зайнятість практично стовідсоткова.

Відразу після чемпіонату світу в мережу потрапило відео, на якому вас зловили сплячого на робочому місці у сесійній залі.

Я не заснув. Просто я спортсмен, який став політиком. Мені треба ще набратися певного досвіду в питаннях поведінки і зрозуміти, що деякі речі абсолютно неприпустимі. Коли приїхав з Казахстану, мені казали, що можу відпочити, нетреба себе силувати. Я справді був виснажений та ще й давалася взнаки різниця у часових поясах. Але як людина відповідальна усвідомлював, що раз знаходжуся в Києві, то засідання пропускати не повен. І пішов. Але організм почав мене підводити фізично. Я приліг на 30 секунд, а це відразу зняли. Є люди, які моніторять усе – хто які пише sms, чим займається. Я цього не врахував і поплатився. Тепер буду досвідченішим і не допускатиму слабкощів.

Переконаний, що ефективність роботи політика повинна оцінюватися не за тим, що він колись закрив очі. Але нехай. Буду уважнішим. Я знаю, що сфера моєї діяльності – спорт, я знаходжуся у відповідному комітеті, відповідаю за спорт високих досягнень. Тому намагаюся робити все від мене залежне, щоб посприяти розвиткові українського спорту, підготовці до майбутніх Олімпійських ігор.

Це логічно. Просто раніше у Верховну раду спортсменів кликали трохи з іншою метою. Наприклад, блокувати трибуну.

Цим займалися не лише спортсмени. Але, звісно, їх фізичну силу використовували. Я цього не розумію, то неправильна поведінка спортсменів, які на це йшли. Парламент – не ринг і не килим. Є безліч місць, де можна проявити фізичну силу. Взагалі, зауважив, що чоловіки, які знаходяться у стінах парламенту, часто в минулому боксери, борці чи легкоатлети. Хтось займається спортом для себе. Зараз спортом займатися у принципі стає модно.

Бачив багато відеороликів з минулого скликання, коли депутати кидалися одне на одного з кулаками, відривали рукави від піджаків. Не знаю, за що вони билися, але це не те місце. Зараз дуже модно серед зіркових представників шоу-бізнесу викликати одне одного на дуель на ринг. Вони аматори, не розуміють, що таке бокс, але проводять місячну підготовку і виступають у рингу. Думаю, найагресивнішим депутатам цей досвід треба перейняти. Якщо хочеться натовкти комусь пику – викликай на спаринг. Але ліпше вчасно охолонути і запитати себе: «Навіщо?»

«Мені дали гарантії: робота в парламенті не заважатиме моїй підготовці до Олімпійських ігор»

Перед тим, як стати кандидатом у депутати, ви, мабуть, розглядали приклад іншого видатного борця Ельбруса Тедеєва. У нього також був величезний авторитет. Але він остаточно зіпсований у наслідок участі в подіях під час Майдану…

Коли давав згоду на участь у виборах, розумів, що ризикую. Але в деяких ситуаціях треба брати відповідальність на себе. Якщо президент побачив у мені ту людину, яка зможе допомогти і стане авторитетом у спортивній спільноті, яка зможе лобіювати інтереси українського спорту, то я, мабуть, не мав морального права сказати, що не готовий. Тим паче, я постійно критикував колишнього міністра спорту, постійно казав, що у спорті багато проблем, речей, які особисто мене не задовольняють.

Як мене сприйняли б, якби відмовився? Сказати, що я продовжуватиму критикувати у «Фейсбуці»? Ось, хлопче, на, відчуй на власній шкірі і спробуй зробити щось дійсно хороше. Я вважаю, що це не правильно. Єдиний фактор, який мене міг би зупинити – те, що я чинний спортсмен. Але мені дали гарантії, що робота в парламенті не буде заважати моїй підготовці до Олімпійських ігор в Токіо. Тому й відповів згодою.

Ви – найактивніших користувач соцмереж поміж усіх українських спортсменів. Зізнайтеся, так готувалися до політичної кар’єри?

Ні. Спершу просто висловлював свою думку. Насправді моя точка зору не дуже сильно відрізняється від точки зору більшості атлетів. Але вони мовчать. На мій погляд, це совковий підхід, коли люди бояться сказати правду про те, що їх не задовольняє. Часто така мовчанка пов’язана з небажанням отримати у відповідь санкції чи гоніння. Але кому як не представнику чоловічого виду спорту брати на себе відповідальність і озвучувати проблеми українського спорту?

Тим більше, що я – людина, яка показує результат. Дуже часто бояться ті, хто знаходиться на грані, хто один раз показав результат, а на інший щось не вийшло. Тоді можуть початися репресії. В моєму випадку є високий результат. Я заслужив право голосу, щоб озвучувати ті речі, які мене не влаштовують.

Приміром, вважаю, що спортсмен, який виграє чемпіонат світу і навіть Європи не один раз, призер Олімпійських ігор повинен мати особисте житло. Я про це давно казав, бо і сам був у такій ситуації. Зараз працюємо над тим, щоб спортсмени, які показують результат отримували помешкання в нових будинках. Подивіться, скільки забудов нині у Києві. Думаю, що для забудовника не буде проблемою виділити для видатного спортсмена однокімнатну квартиру вартістю $30 тис. Для бізнесу це невеликі гроші і хотілося б, щоб вони їх вкладали у спорт.

Крім того, у нас не так багато спортсменів стають чемпіонами світу. Олімпійські призери взагалі з’являються раз на чотири роки. Тому спортсмени давно потребують адекватного фінансування. Скажімо, премію видатним спортсменам і їх наставникам нашими зусиллями збільшили вдвічі. За перемогу на чемпіонаті світу люди тепер отримують чотири тисячі доларів, або 100 тис. грн. Це невеликі гроші за чемпіонство світу. Що повинна зробити держава? Якщо ми рухаємося за сценарієм західних європейських країн, то варто зробити так, щоб спортсменам, яким не може дати грошей держава, допомагали спонсор. Потрібно на законодавчому рівні цьому посприяти – прийняти закон про меценатство, закон про спонсорство. Люди, які заробляють гроші, вміють їх рахувати. Вони повинні розуміти, що вкладати в спорт – стратегічно вигідно.

Про це не один рік говорили й до вас. Але ніхто нічого не зрушив з місця.

Я не знаю чому. Зараз існують ініціативи і щодо меценатства, і щодо спонсорства, і щодо ігрового бізнесу. Для прикладу, букінґ, ставки на спорт – це бізнес, який заробляє на спортсменах. Вони приймають ставки на спортивні події. Було б логічно, якщо б якісь відрахування від податків спрямовувалися на реалізацію спортивних проектів, спортивну інфраструктуру. Це досвід західних країн. Я на своєму місці буду робити все, щоб ці моменти були прописані в цьому законопроекті. І президент, у принципі, розуміє, про що йде мова і готовий йти на зустріч.

Наразі ви анонсували підписання президентом підвищених стипендій чемпіонам світу, Європи і Олімпійських ігор. Проте досі відповідної інформації від уряду чи президента не було.

Так, бракує тільки підпису президента. Ми чекаємо, коли він підпише указ про підвищення стипендій для спортсменів, які показують високі результати. Розмір преміальних не підвищувався з часів Януковича. На той час 12 тис. грн. дорівнювали $1,5 тис. Наразі 12 тис. грн. – це менше 500 доларів. На мій погляд, стипендії в будь-якому випадку треба підіймати хоча б удвічі. Та й то це менше, ніж показники інфляції і просідання національної валюти. Але хоч якось, потихеньку, але підтримувати спортсменів треба. Я не кажу про професійний бокс, теніс, там, де мільйонні гонорари. Але такі види як боротьба, гімнастика, легка атлетика, хоча вона й у середньому становищі, на мій погляд, бо у них багато закордонних стартів, фінансувати зобов’язані.

Чимало спортсменів дійсно живуть на одну зарплатню від міністерства. Тому стипендія в розмірі тисячі доларів може бути суттєвою допомогою для підготовки. У деяких випадках, спортсменам, які вже не молоді, в яких є родина і діти, це допомогатиме нормальному життю і покриватиме побутові витрати. Зважте, що спортсмени постійно на зборах, дружина/чоловік з дитиною сидять вдома і якщо при цьому бракує грошей, виникають непорозуміння. Не кожна жінка зрозуміє, навіщо займатися спортом, псувати здоров’я і не отримувати адекватних заробітків. Деякі спортсмени з 365 днів впродовж року 300 проводять на зборах, у дорозі і на змаганнях. Тому дуже важливо, щоб оплата цієї праці була пристойною.

Ви тривалий час виступали на клубному рівні за клуби з Польщі та Німеччини. Клубна система дає змогу заробляти спортсменам на заході. Але в нас вона не розвинена взагалі.  

У нас було багато спроб організувати клубну систему в Україні.

Так, найвідомішим був клуб «Азовмаш» із Маріуполя…

Так, але там трохи інший підхід. У Німеччині держава зробила всі умови для того, щоб бізнесмену було привабливо вкладати кошти в спортивні клуби. Це не такі й великі гроші. На сезон команда отримує від $200 до 800 тисяч. Кілька спонсорів щороку дають ці гроші на реалізацію всіх потреб. Наша біда, що немає ліги.

«Азовмаш» був просто командою, на базі якої готувалися спортсмени, які фінансуються з бюджету цієї установи. Вони просто створювали добрі умови для спортсменів, які показують результат. Вони окремо від держави платили свої винагороди, за той чи інший результат. Їхньою метою була демонстрація високих результатів на чемпіонатах світу, Європи і Олімпійських іграх.

У Німеччині торік було сім ліг. Починається все з занять діточок. А в Бундеслігу запрошують спортсменів з інших країн. Вона створена найперше для того, щоб популяризувати вид спорту. На змагання ходить багато людей. Зараз ці клуби знаходяться у маленьких містечках. У суботу, коли відбуваються матчі, мабуть, подивитися приходить пів міста. Зали вщент забиті людьми. 80-річні бабусі штовхаються, щоб зайняти нормальну позицію і подивитися змагання з боротьби. По-друге, через Бундеслігу німецькі борці отримують змогу постійно боротися з найсильнішими борцями з інших країн. Всі ці ліги створені для того, щоб підняти рівень німецьких спортсменів. Це стратегічне мислення. Тому якщо ти третій гриб у четвертому ряду, то тебе в Бундеслігу не запросять. Приїздять найкращі спортсмени, вони борються з посередніми німцями, які отримують досвід і ростуть самі.

В Україні поки немає умов для того, щоб реалізувати таку систему. Було багато спроб, але вони були фрагментарними – з’являлися і щезали. Для того, щоб була ліга, потрібно мінімум десять команд. Плюс інфраструктура. В Німеччині ми зранку виїжджаємо з Берліну і добираємося через 900 км в Меннінґен приблизно до п’ятої вечора. А уявіть, скільки часу потрібно, щоб приїхати з Луганської області чи навіть з Києва на одну сутичку в Ужгород? Після такої поїздки у людей ще буде бажання боротися? Вони будуть виснажені. У нас банально немає умов для того, щоб доїхати до місця дислокації.

Ви кажете, що в Німеччині люди чекають суботи, щоб подивитися на боротьбу. В нас є інші приклади. Не беремо розбещеного видовищами Києва, де при порожніх трибунах відбувається Міжнародний турнір з боротьби. Маємо Луцьк, де влітку проводився командний чемпіонат Європи з легкоатлетичних багатоборств. На трибунах було кілька десятків людей. Це в Луцьку – місті, де спорту як такого й немає. Що треба зробити, щоб люди в Україні знову полюбили спорт?

Треба більше розповідати про перемоги і змінювати ставлення до спорту. Необхідно, щоб діти і їх батьки розуміли, що спорт – це класно, що спортсменів поважають. А повага спортсменів, то зокрема надання житла людям, які виграли чемпіонат світу. Щоб вони почувалися вільно, а не думали, де притулитися, коли закінчиш кар’єру.

Натомість у нас передачі на кшталт «Грошей» постійно розповідають про корупційні схеми і скандали. Можуть згадати видатну спортсменку, але щоб розповісти, що вона живе в гуртожитку. Показують умови того життя, ситуацію, в якій видатний спортсмен знаходиться. Людина, побачивши по телевізору цей жах, захоче віддати дитину в спорт? Звідусіль лунає думка, що спортсменам погано і нікому вони не потрібні. Так, атлети боряться, щоб відстояти свої права, але не завжди вдається. Тобто, зміни в свідомості мають початися з усіх сторін. Держава має зробити все для того, щоб бізнес був вмотивований вкладати гроші, бізнесмени мають фінансувати спорт, а ЗМІ розповідати, що спортсмен – це круто, престижно це здорове обличчя нації. Це люди які не п’ють, не курять, прославляють нашу країну. Думаю, тоді люди підуть на змагання.

Плюс, як на мене, спортсмени мають самі думати про те, щоб робити себе впізнаваними. Бо в нас спортсмени звикли до того, що є тренер і він повинен про все подбати. Вони дуже рідко проявляють свою ініціативу.

Здається, що такий світогляд потихеньку відходить у небуття.

І це правильно, ми повинні розуміти, що все в наших руках. У нас зараз не Совєцький Союз, коли ти тренуєшся, а за побутові моменти піклується хтось інший. До речі, то не тільки спортсменів стосується. Чимало людей живуть за принципом: «працюй і в тебе все буде через п’ять років». Зараз інші умови і, вважаю, що ці умови набагато кращі, ніж були тоді. Оскільки зараз якщо маєш бажання, можеш всього досягти самостійно. У тебе безліч можливостей, просто треба проявляти ініціативу. На жаль, деякі спортсмени досі живуть за принципом «я посиджу, а мені хтось принесе». Так не буває.

Ваш колега-депутат зі «Слуги народу» Георгій Мазурашу зараз ступив на досить тонку кригу, протиставивши олімпійський спорт параолімпійському. Він вважає, що паралімпійців у нас фінансують занадто щедро і частину тих коштів треба б було передати олімпійському спорту. Яка ваша думка?

То справді дуже чутлива тема. Для мене люди з обмеженими можливостями в нашій країні – герої. Варто подивитися в яких умовах вони живуть. Нічого не зроблено для того, щоб вони почувалися комфортно. Зараз хоча б почали робити адекватні пандуси. Не під шаленим кутом, а нормальні, щоб люди змогли заїхати. Саме від держави залежить, щоб такі люди мали нормальну соціалізацію в нашій країні

А паралімпійський рух – єдина можливість людям з обмеженими можливостями проявити себе, показати результат і отримати за це пристойні гроші. Некоректно і неетично позбавити їх цієї можливості. Параолімпійські ігри в моєму розумінні – то соціалізація людей з обмеженими можливостями. Наші паралімпійці показують високий результат. В Ріо-де-Жанейро-2016 вони посіли третє місце у медальному заліку, в Лондоні-2012 – четверте. Вони постійно в топі команд світового паралімпійського руху. Вони заслуговують, щоб їх фінансувати на відповідному рівні. Це люди, які прославляють нашу країну, які в наших умовах знаходять у собі силу кожен день тренуватися. Президент Зеленський теж сказав, що він не дозволить навіть підіймати питання стосовно обмеження фінансування паралімпійського руху.

Багато паралімпійців зверталися безпосередньо до мене. Там усередині є люди, які постійно підігрівають цю тему і залякують, мовляв, немає сенсу займатися, оскільки не буде фінансування. Такі розмови вже ходять. Можу сказати, що напередодні Паралімпійських ігор-2020 маємо зробити все можливе, щоб ці люди мали все необхідне для якісної підготовки.

Розумію, про що каже пан Мазурашу, але у мене інша точка зору. Просто в багатьох країнах ставлення до паралімпійського руху трохи інше. Георгій опирається на це. Але в наших реаліях ми не вправі створювати якісь перепони. Добре, що підвищили премії за перемоги на Паралімпіадах до рівня олімпійських спортсменів – 125 тис. доларів. Де в нас ще людина з обмеженими можливостями може заробити такі гроші? Це, мабуть, треба бути Гокінґом, щоб просто сидячи вдома, в комп’ютері, бути високого класу професіоналом.  

Жане, торік ви не приховували невдоволення, що не можете поїхати на чемпіонат Європи в Росію. Для вас теж «спорт поза політикою»?

Мені дуже хотілося, щоб так було. Але я розумію, що це нереально. Особливо в моїй ситуації, бо я й є уособлення спорту в політиці. Усі, хто буде казати, що спорт поза політикою, можуть згадати, що у нас є такий політик Жан Беленюк, він одночасно ще й спортсмен. Та й загалом спорт поза політикою уявити складно. Його дуже сильно втягують. Поки будуть підійматися прапори на змаганнях, доти спорт не зможе бути поза політикою.

Прапор – це держава.

Так, це іміджеві питання. Держави вкладають величезні гроші для того, щоб саме їх прапор піднявся на тих чи інших змаганнях, іноді не гребуючи жодними можливостями, пов’язаними з допінгом, підкупом суддів, лобіюванням своїх інтересів. Це все свідчить, що спорту поза політикою наразі не існує.

Ви для себе переглянули це питання з часом?

Кажу, що дуже хотів би думати по-іншому, але стикаючись з нашими реаліями, розумієш, що це неможливо. Ми це дуже сильно відчули з моменту російської агресії проти України. До цього ми на ці речі якось не звертали уваги.

Пригадую події Революції Гідності. Тоді ви були одним з небагатьох борців, який був на боці Майдану і проявляв якусь активність.

Як і кожній людині, мені хотілося змін на краще. Для мене те, що люди вийшли з бажанням змінити нашу країну, давало надію на зміни. У що це потім переросло – інше питання. Це кожен для себе зможе визначити. Деякі люди задоволені змінами, а деякі ні. У кожного свій висновок. Але на той момент мені хотілося щось змінювати.

Тоді, в березні 2014-го, я знаходився на зборах у Криму і вже не дуже сильно розумів, що відбувається. Здається, 13 березня ми звідти виїхали і відтоді вже ніколи не поверталися. Чесно кажучи, дуже сильно сумую за тими часами, коли ми могли їздити в Крим, там тренуватися. Ми два тижні були вдома і два тижні на зборах. У нас було дуже багато зборів в Алушті. Постійно, коли там знаходився, не цінував часу, проведеного в таких місцях. А коли втратив – сумую. Тому сподіваюся, ми ще зможемо повернутися в Крим.

В український Крим?

Він і зараз начебто український, я сам вважаю його таким… Але наразі ми не можемо туди поїхати. Тому сподіваюся, що настане той час, коли Крим знову стане повноцінно нашою територією, ми зможемо там і збори проводити, і просто їздити відпочивати. І все це закінчиться.

Іван Вербицький, «Главком»