Біатлоніст Сергій Седнєв: Мою кар’єру підірвала бронзова естафета чемпіонату світу

На біатлонних трасах його не бачили вже майже п’ять років, однак наразі перелаштуватися і сприймати 35-річного Сергія Седнєва не як спортсмена, а функціонера ще складно. Власне, живі емоції, азарт і рвучкість в усіх починаннях продовжують видавати в донедавна яскравому біатлоністі саме атлета, а не провідного міністерського тренера. Хоча саме таку посаду він зараз і обіймає.

Сергій Седнєв – бронзовий призер чемпіонату світу-2011 в естафеті, триразовий медаліст чемпіонатів Європи, чотириразовий призер і переможець однієї особистої гонки на етапах Кубка світу. В один період він бігав на рівних зі світовими лідерами, був яскравим і неординарним. У принципі, таким залишається й зараз, обіймаючи начебто бюрократичну посаду. Простими, на перший погляд, кроками Седнєв намагається змінити наш біатлон, зробити його популярнішим і доступнішим. Відповідаючи за проведення внутрішніх змагань, Сергій не обмежується виконанням протокольних завдань, а намагається підходити до процесу творчо. Прикладом може слугувати хоча б чемпіонат України з літнього біатлону, який стартує у Чернігові найближчої суботи, 21 вересня. Окрім обов’язкових стартів, з ініціативи Седнєва буде проведена «Гонка чемпіонів», на яку запрошені зірки українського біатлону минулого й сьогодення, включно із однією з найсильніших біатлоністок 90-х років Оленою Зубриловою, яка зараз живе у Білорусі.

Співрозмовник із Сергія теж прекрасний. Його розповіді неординарні, сповнені цікавих спогадів та комічних історій. Це інтерв’ю – жива історія українського біатлону 2000-х років, з його легендами і легендарними постатями. Любителі одного з найпопулярніших видів спорту в Україні, витративши трохи часу, можуть дізнатися чимало нового.

Сергію, зовні не схоже, що ви страждаєте за роками спортивної кар’єри. Але зовнішня оболонка може бути оманливою. Чи так то насправді?

В біатлоні я з 1995-го, змагатися на професійному рівні припинив у кінці 2014-го. Звісно, віддавши спорту так багато часу, мав бажання в ньому залишитися. Саме в біатлоні, без якого не уявляю життя. Тому мав розмову з державним тренером Євгеном Колупаєвим і президентом Федерації біатлону України Володимиром Бринзаком. Вони сказали, що підтримують моє рішення. Так поступово, ще не будучи офіційно працевлаштованим, почав втягуватися. А вже в травні 2015-го, коли з представниками зимових видів Міністерство молоді і спорту укладає нові контракти, мене офіційно прийняли на посаду провідного тренера. При цьому відразу погодили з Євгеном Федоровичем (Колупаєвим – авт.), що я займатимуся проведенням всеукраїнських змагань.

«Через два-три старти зрозуміли, що я не ворог»

Це простіше, ніж тренуватися і виступати?

Щойно закінчив бігати, мав розмову з одним із тренерів. «Тепер у мене буде більше часу», - кажу. «Ну-ну, сподівайся», - засміявся той. І справді, коли занурився в ту діяльність, то збагнув, що часу на щось інше просто немає. Спершу ще намагався паралельно тренуватися, підтримувати форму – грав у футбол, бігав кроси, займався на спортмайданчиках. Але в підсумку робота мене поглинула настільки, що довелося від всього цього відмовитися. Дуже багато паперової роботи. Бюрократію в нашій країні, на жаль, ніхто не відміняв.

У чиновницькому середовищі ви людина нова. Як знаходите спільну мову з аксакалами?

Найскладніше було під час перших для мене змагань у статусі організатора. То було в Чернігові. Напередодні, коли мав проводити першу нараду, потрапив у ступор. Збагнув, що маю розділити між людьми функції. Зокрема – між тими тренерами, під керівництвом яких тривалий час тренувався. Почувався якось ніяково. Але мене підтримали, підказали. Приміром, допоміг Геннадій Бахтурін, справжня глиба. Тоді попрохав його: «Геннадію Тимофійовичу, будьте поряд, мені може знадобитися допомога». Він спокійно згодився. І в той момент це сильно допомогло, адже часто з тренерами спілкуватися дуже непросто. У кожного є своє бачення і спробуй доведи, що треба чинити по-іншому. Якщо бракує досвіду, то можна і не встояти. А потім шкодувати, що зробив не так, як хотів. Та й до мене попервах ставилися насторожено. Але так тривало недовго. Через два-три старти до мене звикли, зрозуміли, що я нікому не ворог, що прийшов з добрими намірами. Навпаки, ставлю собі за мету покращити умови для спортсменів і тренерів.

На відміну від більшості, особливо зимових видів спорту, біатлон фінансується доволі добре. Є і увага держави, і підтримка спонсорів…

Ми заслужили на таке ставлення результатами. Можу сказати, що ті кошти, які є в нашому біатлоні, дозволяють готувати спортсменів усіх вікових категорій на високому міжнародному рівні. Головне – правильно організувати роботу.

Хоча я не приховуватиму, що мені хочеться, щоб біатлон зміг більше заробляли самотужки. Наші провідні біатлоністи – популярні в Україні і світі, але мусимо робитися відкритішими, привабливішими для потенційних рекламодавців. Скажімо, через соцмережі. Донедавна я сам не користувався «Фейсбуком», не мав сторінки в Instagram. Але це вимога часу. Нам треба інформувати про свою діяльність, успіхи, зірочок у найдоступніший спосіб. Якщо молоді це зручно, то не вони мають підлаштовуватися під нас, а ми під них. Намагаємося розповідати про наші події через паблік «Біатлон майбутнього».

Крім того, намагаємося під час змагань проводити просвітницькі заходи. Навесні в Тростянці провели квест для тренерів і дітей. Для мене це теж було відкриття, бо довелося впродовж двох днів активно контактувати з дітьми. Це дуже допомогло, бо юні спортсмени почали до мене ставитися зовсім по-іншому. До того вони сприймали мене як суворого дядька, який все забороняє, дискваліфіковує і карає. Мені навіть здалося, що мене побоювалися. Але пояснили дітям, що суворе дотримання регламенту вдома потрібне, щоб потім не потрапляти в незручні ситуації на міжнародному рівні. Кажу зі свого досвіду, бо через незнання іноді мав такі неприємності, ще коли бігав на етапах Кубка світу. То наче й дрібниці – там неправильно підготувався, там трохи спізнився, десь не так розім’явся чи помилився з харчуванням. Але з таких деталей складається результат.

Ось на недавньому чемпіонаті України з літнього біатлону в Чернігові помітив, що діти неправильно роблять розминку. Так, вони маленькі, але якщо їх навчити зараз, то правильне виконання увійде в звичку.

Також на чемпіонаті в Чернігові провели захід іншого характеру. Впродовж трьох днів вчили дітей спілкуванню з журналістами. Провели прес-конференцію, причому вона для всіх учасників була несподіванкою, ніхто до неї спеціально не готувався. Запросили оператора, журналістів, щоб діти відчули, як таке спілкування відбувається насправді. Пізніше юні спортсмени навпаки відчули себе репортерами: брали одне в одного інтерв’ю, задавали питання на прес-конференції мені. Також провели медіа-семінар. Про тонкощі спілкування з журналістами хлопцям і дівчатам розповідали професіонали своєї справи – прес-секретар Федерації легкої атлетики Ольга Ніколаєнко, тележурналістка Олена Дідух, власне, ви, Іване. Цікаві тренінги провела Ельвіна Мащенко, яка, власне, й є головним генератором таких ідей. Сподіваюся, після цього спілкування діти пізнали роботу журналістів з середини, зрозуміли, навіщо спілкування з пресою потрібне взагалі. Та й взагалі, вірю, що наші юні біатлоністи зрозуміли, що представники ЗМІ є друзями. Без них про наші успіхи не знатиме ніхто.

Мушу визнати, що в нашому спортивному середовищі є така практика, що спортсмени воліють ігнорувати журналістів. Ми маємо бути відкритішими, а заодно вміти спілкуватися зі ЗМІ професійно. Думаю, цей семінар стане нашим спортсменам у нагоді вже в найближчому майбутньому. Адже чимало з присутніх на цій зустрічі або вже входять у юнацькі збірні, або є кандидатами в їх склад.

«Коли виходив на передачу естафети, лише сказав масажистові: «Читайте «Отче наш»

З власного журналістського досвіду згадую, що у вас проблем зі спілкуванням з журналістами не було ніколи. Власне, навіть з нашого теперішніх розмов роблю висновок, що ви хоч і займаєтеся іншими речами, але в душі все ще залишаєтеся спортсменом. Наскільки важко дався цей перехід від життя професійного спортсмена до буденності, коли про кожну дрібницю треба думати самому?

Можу сказати, що в мене перехід був не настільки болісним, бо ще до кінця не визначившись із тим, чи продовжуватиму кар’єру, вже знав після згадуваної вище розмови з Колупаєвим та Бринзаком, чим займатимуся в майбутньому. Тому, ще не припинивши тренувань взимку 2015-го, я вже почав вчитися, засвоювати деякі комп’ютерні програми.

Інша річ, що саме рішення завершити кар’єру дається непросто. Особливо для наших спортсменів. Людям важко визнати, що вони вже не тягнуть, не отримують від виступів задоволення чи не здатні демонструвати того результату, якого від них очікують. Можу говорити про біатлон: своєчасно сказали собі «стоп» і пішли займатися чимось іншим одиниці. Я, мабуть, теж не виняток. Хоча останніх два-три роки на професійному рівні давали зрозуміти, що здоров’я бігати на тому рівні, на якому виступав раніше, вже немає.

Переломним став 2011-й. То я тепер до такого висновку приходжу. Найсмішніше, що мене попереджували, що таке може бути. Пригадую, як збірну влітку 2006-го очолив Костянтин Вайгін. Перед першим збором у Тисовці ми з Костянтином довго спілкувалися сам на сам. Поміж іншим Вайгін тоді згадав, що в часи біатлонної кар’єри його згубило те, що він пробіг гонку з температурою. «Є проблеми зі здоров’ям – говори і ніколи на тлі хвороби не змагайся. То катастрофа», - попереджував тоді тренер. Ці слова я запам’ятав. Але вчасно не сприйняв. Тобто, в той момент, коли до них треба було прислухатися, я слухав себе. І фактично загубив свою кар’єру.

…Перед чемпіонатом світу-2011 я захворів, але при цьому розумів, що підійшов до головного старту сезону на дуже високій кондиції. Тому тоді, коли тренери радили пропустити старт чи два, я одначе бігав. «Для чого я сюди приїхав?» - обурювався. То згодом збагнув, що помилився. Ефекту ж одначе не було. Починав дистанції непогано, а потім мене «вирубувало». Як наслідок, у спринті та гонці переслідування до фінішу просто доходив. На щастя, вистачило розуму відмовитися бодай від індивідуальної гонки, яку завжди вважав своєю коронною і саме до неї готувався. Точніше, бігти хотів і тоді, але переконав, що цього робити не варто, Володимир Бринзак. «Перепочинь, бо ти ж розумієш, що пробіжиш одне коло, а потім до фінішу повзтимеш, - пояснював Володимир Михайлович. – Ну, стрільнеш «нуль» і посядеш максимум 20-те місце. Тебе це задовольнить?»

Зачекайте, це ж саме на чемпіонаті світу-2011 українська чоловіча команда з вами в складі вперше в історії здобула медаль в естафеті…

Так, бронзу. Бринзак тому й говорив пропустити «індивідуалку» й поберегтися для естафети. Для мене то було складне рішення, але врешті воно принесло медаль. В естафеті я біг на останньому етапі, перед стартом дуже хвилювався, бо ми добре йшли і втрачати було що. Хоча здоров’я для того, щоб тягатися з тими «рексами», які бігли поряд, не мав. За Норвегію тоді стартував Тар’єй Бьо, за Росію – Іван Черезов, за шведів – Бйорн Феррі, за Німеччину – Міхаель Ґрайс, за Італію – Домінік Віндіш. Перед стартом намагався допомогти мій друг, масажист Микола Зубань, але мене його увага навпаки дратувала. Сказав, щоб мене не чіпали, хоча зазвичай перед стартом розминання та розтирання м’язів дуже допомагали. Коли виходив на передачу естафети, лише сказав Миколі: «Читайте «Отче наш».       

Перших два кола тоді вийшли не надто важливими – усі спортсмени працювали приблизно в одному темпі. Випробовування почалися на третьому колі, на яке вийшли другим-третім з росіянином Черезовим. Секунд 20 від нас відставав Феррі. Знав, що Бйорн добре ходить фінішне коло, тому усвідомлював, що на мене очікує. І справді, за півкола швед мене наздогнав. Заключна частина дистанції була для мене просто фатальною. Коли дістався до фінішу, впав обезсилений. Наступного дня була гонка з масовим стартом. Я пройшов перших 300 метрів і пішов по стадіону пішки. Зрозумів, що не можу зробити нічого.

Та естафета, мабуть, підірвала моє здоров’я. Почалося безліч хвороб. На літніх зборах наче все було гаразд, але щойно починалася жорстка робота, як відразу починав хворіти. І так впродовж кількох років. Точніше, спершу не зрозумів, у чому річ. Думав, випадковість. Але потім на цю особливість звернули увагу тренери. Впродовж трьох років ті тренування, від яких раніше кайфував, просто не заходили. Мені подобалося займатися в тренажерному залі, багато працювати зі штангою. Але після чемпіонату світу-2011 почав через кожних п’ять хвилин дивитися на секундомір, коли закінчиться тренування. Я просто мучився, але боявся це визнати і щось змінити.

«У найкращому для себе сезоні трохи занизив свої можливості» 

Вочевидь хотілося дотягти до Олімпіади-2014?

І це теж. Тим паче, що тоді я відмовлявся приймати думку, що надірвався безповоротно. Як з нами найчастіше буває? Думаємо: «Ні, зі мною такого не трапиться, я проскочу». Але є фізіологія. Організм не залізний.

Втім, сумніви, вагання були вже тоді, роки два-три. Ось то, повертаючись до одного з ваших попередніх питань, був для мене найскладніший період.

Після завершення кар’єри наслідків для здоров’я та жертва зразка 2011 року не мала?

Ні. Почуваюся прекрасно. Хоча, звісно, перевірявся, були побоювання, що є якісь проблеми. Проте начебто все гаразд. Ліпше було б, звісно, підтримувати форму. Але на це бракує часу. Хоча це теж неправильно. Треба трохи думати не лише про роботу, але й про себе. Однак праця затягує. Всеукраїнських змагань приблизно 16-17 на рік, підготовка і проведення відбирають купу сил і часу. А ще ж чимало роботи в Федерації і Міністерстві молоді і спорту.

Найкращим у вашій кар’єрі, судячи з результатів, вийшов 2010-й, рік Олімпіади у Ванкувері…

Я б сказав – сезон-2010/2011. Якраз Олімпіади я не зачепив. Олімпійський сезон-2009/2010 вийшов проміжним, хоча саме тоді я незадовго до Ванкувера виграв в Антерсельві єдину свою гонку на етапах Кубка світу. Та й до Ігор теж підійшов у доброму стані. Але там мені не пощастило: теж, нехай і легко, але захворів. Незадовго до старту пішов попрацювати на стрілецькому тренажері. Як зазвичай на Олімпіадах, у Ванкувері була зброярська кімната, гвинтівки знаходилися лише там. Відповідно всі маніпуляції з гвинтівкою (чистка зброї, холостий тренаж, стрілецькі вправи) можна проводити лише у відведеному місці. Часу на те, щоб ці речі робити на стадіоні, просто немає. Це інший формат змагань.

Але відчував, що треба попрацювати і пішов у зброярську разом із тренером Олександром Кравченком. Ліг з гвинтівкою, а зверху дули кондиціонери. Я це чув, але сподівався, що 15 хвилин, які мені були потрібні, щоб відточити деякі рухи, не зашкодять. Помилявся, бо мене таки протягнуло… З іншого боку, другого місця для цих вправ просто не було. Хіба просто відмовитися. Як наслідок, мені затягнуло ніс, горло. Довелося пропустити три дні тренувань перед основними стартами. Сподівався врятувати ситуацію, трохи форсував підготовку, перед спринтом провів силову і швидкісну роботу. Але це не допомогло. Зате стрільба в спринті і переслідуванні була бездоганною. Мабуть, завдяки тим вправам, під час яких мене провіяло. Ідеальна влучність допомогла мені тоді виїхати в пасьюті з 22-го місця на десяте.

Тоді мені було 26, за біатлонними мірками ще був молодим, тому вважав такий результат дуже успішним. Тим паче, що ще влітку за звичкою поставив перед собою завдання – потрапити в призери на одному з кубкових етапів і бути в десятці на Олімпіаді в одній із особистих гонок. Усе в підсумку вийшло, але час показав, що я трохи занизив свої можливості. Моя готовність тоді дозволяла претендувати на більше.

Спринт на Олімпіаді в Ванкувері через страшний снігопад взагалі нагадував лотерею, у якій шанси стати призером мав інший українець Андрій Дериземля, але аж ніяк не ви. Навіть якби були готові ідеально…

Так. Вгорі були всі ті, хто стартував у перших номерах, зокрема Андрій, який посів п’яте місце. Звичайно, за прогнозом погоди ми знали, що очікується снігопад. Тому перед тим, як заявляти спортсменів у ту чи іншу групу, тодішній старший тренер нашої команди Микола Зоц запитав мене як лідера: «Ти у яку групу хочеш?» Я чесно зізнався, що трохи прихворів, тому ліпше ставити у найсильнішу групу Дериземлю. «Мене ставте у другу», - сказав. Тепер думаю, що, можливо, трохи занизив планку. Так робити не вартувало. Також дуже шкода, що Андрій тоді не впорався зі стрільбою. Інакше у нас була б медаль. Я ж навпаки стрільнув дуже добре, але за такого сильного снігопаду шансів на високі місця не мав жодних.

Ця історія демонструє, що ви не егоїст.

Ні, звичайно, про що ви? У нас тоді була чудова команда. Ми тоді гарно спілкувалися і на трасі, і за її межами, збиралися разом, щоб попити чаю. У нас не було заздрощів, ми бажали успіху одне одному.

«З моїх розіграшів над Бережним сміялася вся команда»

Практика показує, що в основному добрі стосунки є там, де є результати.

Це взаємопов’язано. Коли немає гарного колективу, здорового мікроклімату, результату теж не буде. Ми справді гарно спілкувалися не дивлячись на те, перемагаємо чи програємо. У порівнянні з нинішнім часом, команда була трохи меншою, дуже тісно між собою на всіх зборах контактували тренери. З біатлоністами ситуація ідентична. Приміром, я постійно ділив кімнату з Олегом Бережним, хоча на трасі, під час контрольних стартів і дуельних стрільб то був мій головний суперник. «Сергію,  ти ж мій друг. Піддайся», - міг сказати Олег. «Друг я тобі в кімнаті, а тут суперник». Хоча насправді ми, звісно, жартували. Проте ніхто нікому не піддавався.

Так вийшло, що двічі на етапах Кубка світу ви були третім, а Олег четвертим. Він не ображався?

Ні, хоча мріяв про п’єдестал. Вперше так сталося у 2007 році в Поклюці. Ми тоді теж з Бережним жили в одній кімнаті і після гонки він щиро радів, що став четвертим. Ми тоді були молодими і що моє третє, що Олегове четверте місця були дуже високими результатами. «Мене ж вели по третьому місцю. Як ти мене випередив?» - тільки сказав тоді Бережний.

У вас з Олегом взагалі стосунки особливі.

Попідколювали ми один одного добряче. Я його трохи більше, а він мене менше (сміється). Я Олега взагалі розігрував дуже часто. По-доброму. Був він у мене і тисячним клієнтом у потязі, і присідав у кімнаті. То трапилося на зборі у Капітанівці під Києвом, на стрілецькій базі «Снайпер». Традиційно ділили з Олегом кімнату. Житло було просторе. У день відпочинку лежу на дивані і дивлюся телевізор, а Олег зібрався поставити чайник. Розетка була під телевізором. Бережний присів, щоб увімкнути, а я пультом у цю мить вимкнув звук. «Олеже, що ти робиш, що телевізора не чутно? Відійди, ти перебиваєш сигнал», - кажу. «Та йди», - махнув рукою Бережний і не надав уваги.

Але невдовзі чайник закипів і він підійшов удруге. Олег нахиляється, а я знову тисну «Mute». «Ну ти даєш! Що ти там робиш? Звуку знову нема!» - обурююся. «Такого не може бути!» - «Так подивися, іди присядь ще раз». Бережний поставив чайник, підійшов під телевізор і присів. Я знову натис «Mute». Звісно, пульту в моїх руках Олег не бачить і на екран не дивитися, а тому робить великі очі: «Як таке може бути?!» Він підіймається – я вмикаю гучність: «Бачиш, тепер іде. Ану відійде в центр кімнати». Олег відходить спиною до телевізора. «Присідай», - кажу. Він присідає, а я то вимкну голос, то ввімкну. Так тривало доти, доки Бережний не озирнувся і не побачив на екрані перекресленого значка. Не підіймаючись із підлоги, Олег схопився за живіт і почав реготати. Ми не могли заспокоїтися хвилин десять. Потім з того приколу сміялася вся команда.

«Ще на першому зборі відзначив, що Підручний рве і вміє ходити»

Сергію, якось так завжди виходило, що буквально до останнього часу чоловіча збірна України з біатлону була в затінку у жіночої. Як до того ставилися ви?

Ми на це уваги не звертали, адже розуміємо, що конкуренція в чоловічому біатлоні значно вища. Принаймні року до 2015-го так було. Після Олімпіади в Сочі у жінок теж результати стали щільнішими. В наші часи дівчата частіше потрапляли в число призерок, а тому увага до них була більша. Хоча тренувалися ми з однаковим завзяттям. Власне, зараз ситуація не змінилася. Але в команді з’явився Дмитро Підручний. Точніше, він почав виступати за першу команду, ще коли в ній був я. Добре пам’ятаю, як на вкатці у норвезькому Шушені ми виконували повторну роботу, або «повторку», як ми кажемо на нашому сленгу. То був перший Дмитрів збір з основним складом. Стартували ми по двоє. Мені випало бігти саме з Дімою. Я був досвідчений, а він ще молодий. Та вже тоді відзначив для себе, що на фініші Підручний рве, що він вміє ходити.

Переможну для Дмитра гонку переслідування на чемпіонаті світу-2019 ми дивилися під час чемпіонату України в Тисовці з суддею Олександром Тимофеєвим. Тоді дуже всі хвилювалися, вірили, що Діма впорається зі стрільбою. Ми наче й розуміли, що з четвертого місця у спринті піднятися на п’єдестал у пасьюті вкрай важко. А тим паче – здобути золото. У мене досі немає слів від захвату. Так ось, тоді у Тисовці, в мить, коли Дмитро стрільнув «нуль» на останньому вогневому рубежі і вийшов на фінішне коло з 15-секундною перевагою, я згадав ту нашу «повторку». Сказав Олександрові Даниловичу: «Діма добре ходить останнє коло. Він перемоги вже не віддасть».  Так і сталося. За моєї пам’яті, то була найкраща гонка за всю історію української біатлонної команди.

Талановитих біатлоністів у нас не бракувало. Але що, на ваш погляд, вирізняє поміж інших українців Підручного?

Коли залишав команду в 2015 році, мене запитали: «Кому б ти віддав капітанську стрічку?» Відповів, не вагаючись: «Підручному». У нього є характер, спортивна жилка, цілеспрямованість, він надзвичайно працелюбний, чесний і не боїться висловити свою думку. У наш час мати свою позицію дуже важливо. У Дмитра вона є. Певен, це допомагає йому й у спорті.

А ще у Підручного, здається, є повне порозуміння з головним тренером збірної. Тобто те, чого іноді бракувало вам. Скажімо, в олімпійський сезон-2005/2006 ви жалілися, що російський тренер Анатолій Хованцев «загнав» команду.

То дуже досвідчений тренер. Можливо, щось не вийшло із функціональною підготовкою, але він дуже багато дав мені з точки зору покращення показників влучності. В Анатолія Миколайовича був свій,особливий підхід до стрілецьких тренувань. Для мене особисто він був дуже ефективний. На перших зборах ми робили дуже багато специфічного тренажу, який мені попервах здавався дивним. Мовляв, як можна за годину робити по одному-два постріли? Який з того ефект? Але поступово кількість збільшувалася – на п’ять, на десять. У результаті вийшли на такі показники, що навіть втомлювалися стріляти. У підсумку дійшов висновку, що у стрільбі стоячи я від Хованцева щось корисне перейняв.    

А стосовно «функції»? Так, ми виконували жорстку розвиваючу роботу. І вже до вересня особисто я навантажень не витримав. Мабуть, тренер мав врахувати, що в команді є молоді хлопці, яких треба трохи стримувати. Бо окрім тих навантажень, які нам дають. Ми ще й самі любимо допрацювати. То наша добра і погана риса одночасно. Так було і в наші часи, і, здається, є й зараз. Юніорів і представників команди Б, правда, вже не знаю, але Артем Прима, Сергій Семенов і Підручний такі ж, як я чи інші хлопці старого покоління. Власне, нас усіх тренери постійно виганяли з залу, зупиняли.

При Хованцеві ж вийшло, що ми перебрали зі швидкісним режимом і через це олімпійський сезон у нас вийшов невдалим. Не лише у мене, бо я на Олімпіаду не потрапив узагалі. Весь сезон ми провели «в третій зоні», тобто трохи вище середнього. Максимуму ми так і не досягли, хоча начебто бігли, віддавалися сповна. Хоча саме стрільба у нас тоді була чудовою.

«На пристрілці під час Олімпіади-2010 нервував настільки, що матюкав тренерів»

Власне, ваша аналітика про користь від співпраці з Хованцевим підштовхнула до думки, яку розвивав у контексті еволюції команди київського «Динамо». У післявоєнні роки кияни втрималися на плаву за рахунок вихованців закарпатського футболу, які мали змогу тренуватися під час війни. Потім прийшов тренер Олег Ошенков і налагодив дисципліну. За ним був В’ячеслав Соловйов, який збалансував тактику. Потім була епоха Віктора Маслова, який не боявся сміливих рішень. При всіх цих тренерах грав Валерій Лобановський, який у підсумку вивів «Динамо» на максимальну стадію еволюції. Виглядає, що в українському чоловічому біатлоні цей поступ від людини до людини, кожна з яких приносить щось корисніше і досконаліше, теж помітний. Але не відразу, а в історичному розрізі…

З цим важко не погодитися. Бо особисто я після кожного тренера ставав сильнішим і кожен мені дозволяв подивитися на себе і свої виступи з іншого боку. Мій перший тренер Олександр Москаленко навчив азів, він нас дітей опікував. Олександр Миколайович на нас сильно кричав, але ми розуміли, що таким чином він проявляє свою турботу. Так ретельно як Москаленко з дітьми возитиметься не кожен.

В юніорській збірній починав тренуватися під керівництвом Колупаєва, Кравченка і Варчака. Вони привчили до режиму і системної роботи. З ними здійснив перші командні виїзди, власне, почав розуміти, що таке команда. Та й взагалі то були класні часи. Тоді хлопці і дівчата були єдиним колективом, ми щиро підтримували одне одного. З дорослою національною командою вперше готувався в 2002 році, під керівництвом Миколи Зоца, з яким доля потім зводила ще не раз. Микола Миколайович – суворий. Як він сказав, так і має бути. Його слово – граніт. Часто для спортсмена важливо відчувати, що за спиною є тренер, який скаже, як відріже.

Зоц добре відчуває спортсменів і вміє їх правильно підводити до змагань. З ним до всіх відповідальних стартів ми підходили у гарній формі. На пристрілці з Зоцом мені теж було легко, а йому – навпаки складно. Микола Миколайович разом із Кравченком про це навіть зовсім нещодавно згадували. В контексті моєї пристрілки до індивідуальної гонки на Олімпіаді-2010. Казали, що я тоді їх навіть матюкав. Чесно кажучи, я цього не пам’ятаю, але то були емоції і тренери не знали, що в такій ситуації робити. Навіть Кравченко, який випромінює спокій і вміє згладжувати гострі кути.

Після Хованцева нашу збірну очолював Костянтин Вайгін, котрий до того разом з тодішньою дружиною Лілею Єфремовою виграв бронзу Олімпіади в Турині. З Костянтином Геннадійовичем було якось зовсім легко. Він мав свій підхід до роботи. Особливо корисною для мене ця співпраця була  з точки зору покращення стрілецьких показників. Вайгін відкрив чимало таких нюансів, з пізнанням яких я змінив своє бачення. Найцікавіше, що Ліля Єфремова, яка тренувалася у Вайгіна постійно, якраз стріляла дуже погано. Що б той не робив – змінював тренувальну роботу, різав і підганяв приклади. Проте що ти будеш робити, якщо людина окремих речей не розуміє чи свою роль відігравав фактор «чоловік – дружина»?

З літа 2007-го поряд із Вайгіним працював білоруський словенець Володимир Королькевич. Дуже класний тренер, у нього важкі, але дуже цікаві заняття. Мені вони заходили прекрасно. За тренуваннями Королькевича можна писали книги. Уже на першому зборі на «Снайпері» зауважив, що у Володимира Борисовича кожна дрібниця розписана похвилинно, за зонами інтенсивності. Ще тоді сказав, що або ми взимку побіжимо, або буде завал. Півтори хвилини це, хвилина і 45 секунд те – дві години жорсткого тренування заходило, мов одна мить.

Це класно, але для мене попервах було незвичним, що ми так почали форсувати. Мене це десь навіть обурило і вважаючи, що вже маю якийсь досвід, відреагував дуже емоційно. Тепер визнаю, що у ставленні до тренера така реакція була неправильною. Звернув увагу не на суть, а на форму. То – поверхневе мислення. Королькевич відчув, що я йому не довіряю і сказав у приватній розмові: «Якщо тобі щось не подобається – займайся сам. Я не проти. Не хочу тобі нав’язуватися чи з тобою боротися. Я прийшов передавати свій навик, те, що я вмію».

Королькевич так грамотно підібрав слова, що мене ця розмова дуже зачепила. Не образила, а зачепила. Я зробив висновки і перед наступним збором у білоруських Раубичах перед тренером вибачився. Сказав, що хочу працювати, а не сперечатися. З того моменту почалася справді дуже цікава робота, підсумком якої став мій перший подіум на етапах Кубка світу. То за умови, що Королькевич відпрацював з нами лише літо, а потім через проблеми зі здоров’ям повернувся додому. Правда, з Вайгіним Володимир Борисович підтримував зв’язок впродовж усього сезону. Однак, звісно, корективи на відстані – то трохи не те, що жива робота. Бо різні люди інтерпретують одну й ту ж інформацію по-різному. Однак я зрозумів, що Королькевич – дуже крутий спеціаліст. Коли Володимир Борисович у 2012 році очолив жіночу команду, я не соромився з ним консультуватися. Приємно, що тренер теж мені довіряв.

Латвієць Віталій Урбанович, який очолив збірну після Олімпіади у Ванкувері – типовий балтієць, дуже спокійна людина. Відчувалося, що в цієї людини величезний досвід, він і сам у минулому дуже досвідчений спортсмен. У нас були дуже демократичні, навіть приязні стосунки в середині команди. Але мені, мабуть, бракувало жорсткішого підходу.

Бракувало Зоца?

Ось-ось. Можливо, я так звик. Хоча тренування були дуже фаховими. Показово, що саме з Урбановичем я провів свій найкращий у кар’єрі сезон. Інша річ, що будь Віталій жорсткішим, він міг витиснути з мене й більше. Оскільки латвійці по-батькові не використовують, ми до Урбановича зверталися «Тренер». «Віталій», як він пропонував, говорити було не зручно. Так ось, приходжу й питаю: «Тренере, що робити?» «Ти досвідчений, я не можу лізти», - мені такої відповіді було трохи недостатньо. Я хотів конкретики. Нехай недосконалої, але яка давала б напрям. Втім, потім мене підкосила хвороба і мені вже було не до повноцінної роботи. Ми тоді багато спілкувалися з Урбановичем. Він дуже за мене хвилювався. Але я вже мав проблеми, з якими не міг впоратися навіть сам. З Урбановичем ми іноді спілкуємося навіть після того, як я завершив кар’єру.

Наприкінці кар’єри ви навіть встигли відчути, що таке працювати під керівництвом тренера-жінки. Є різниця?

Надія Бєлова? Вона очолила нашу чоловічу команду після Олімпіади в Сочі. До того часу ми вже були добре знайомі. З одного боку, було незвично, що нашим тренером є жінка. З іншого – Надія Олександрівна бувала жорсткішою за своїх колег-чоловіків. Її слово було законом. Для всіх, хто працював поряд. У Бєлової тренерський характер і дуже глибокі знання. Не дарма вона очолювала і збірну Польщі, і нашу жіночу команду. Надія Олександрівна вміє ставити стрільбу. Навіть мені допомогла, хоча кар’єра вже добігала кінця. У мене тоді не йшла «стійка». Причина виявилася банальною, але помітила її саме Бєлова. Виявилося, що на стрільбі стоячи я завалював руку. «Ти завалюєш зап’ястя. Контролюй його і все буде гаразд», - сказала Надія Олександрівна і це дуже допомогло. Я почав віджиматися на пальцях, жати еспандер саме для того, щоб закріпити зап’ястя лівої руки. Ефект був відчутний уже через два тижні.

«В останні роки кар’єри люди практично забули, що я «Лютий»

Сергію, відомо, що в молодості у вас було прізвисько «Лютий». Візуально такий епітет співставити з вами дуже складно.

Зовнішнє враження – оманливе (сміється). Насправді я дуже емоційний. Особливо був таким у юності. Я дуже не любив програвати, сильно через це хвилювався. Були навіть такі моменти, що на юніорському зборі в Чернігові бігли контрольну гонку. У мене тоді були дуже погані лижоролери, колеса майже не їхали. Програв тоді своєму однолітку Ігореві Ященку, який зараз працює тренером. Усе наче й нічого, але «на підготовці», тобто забезпечений харчуванням, екіпіровкою був саме я. Ігор приїхав за власний рахунок. Тож ця поразка дуже вдарила по моєму самолюбству. «Все, ідеш за мене на обіди, я цього не гідний», - сказав тоді Ященку на емоціях. І таких сплесків, емоційних рішень у мене в ті часи не бракувало. При цьому потім розумів, що, мабуть, трохи погарячкував. Але раз сказав, то виконував, бо слово треба тримати.

Також такі сплески траплялися у стрільбі, в тренувальній роботі. Вибухну, а потім вибачаюся. Здається, зі сторони то виглядало навіть кумедно, але я був дуже імпульсивним спортсменом.

У видах спорту, пов’язаних зі стрільбою навпаки треба бути спокійним, мов вуж.

Я б сказав, що треба бути не стільки спокійним, скільки врівноваженим, контролювати себе, виконувати те, що напрацьовував на тренуванні. А на трасі навпаки треба бути вибуховим, по-спортивному злим. Але у тому й річ, що в юніорському віці у мене вибуховість позначалася й під час стрільби. Міг промахнутися перший, другий, а три наступних на емоціях засмалити як-небудь. Тренери постійно товкмачили мені, що то велика помилка. В принципі, не лише моя, а більшості молодих біатлоністів. Але у мене вона проявлялася яскравіше і частіше.

У цьому контексті мені дуже допоміг Володимир Бутко, який працював помічником у Костянтина Вайгіна. Під час збору в Тисовці, коли історія з моєю емоційною стрільбою повторилася знову, Володимир Петрович спитав: «Чому ти злишся?» «Так зробив усе тренування, йшов без промахів, а на останньому рубежі – «мах», - кажу. «Так із десяти рубежів один «мах» для твого віку – прекрасний результат», - заспокоював Бутко. Пізніше наше спілкування продовжилося. «Коли ти злишся, то кому робиш гірше? Тільки собі. Краще тобі від цього не стане. Ти хочеш, щоб тобі було гірше? Навіщо ти це робиш?» - виховував Володимир Петрович і мене його слова зачепили. Через кілька днів знову тренування і провалююся під час стрільби лежачи в ту мить, коли очікував, що відпрацюю чисто. Але внутрішньо налаштувався, що емоцій не проявлятиму. Підіймаюся, а Бутко на мене дивиться. Поправляю ліктевий ремінь і махнув Володимирові Петровичу: «Сповз». Бутко тоді промовчав, але прокоментував мою поведінку пізніше: «Очікував, що зараз буде «вогонь», вибух. А ти піднявся і показав на ліктевий». То був момент, коли я ступорнувся і почав контролювати емоції. Це трапилося у 2006-му чи 2007 році.

Тому в останні роки кар’єри люди практично забули, що я «Лютий». Хіба ті, що в збірній давно, згадували, приміром Валя і Віта Семеренко. Але на прізвисько все ще реагую. Навіть нещодавно, під час березневих змагань трапився комічний епізод. Іду по стрільбищу, перевіряю, як працюють судді, чи все гаразд. І тут чую з тренерської біржі окрик: «Сергій! Лютий!» Я аж стрепенувся. І лише потім згадав, що у нас є інший Сергій Лютий, молодий біатлоніст із Києва. Тоді лише про себе засміявся.

Або ще історія була. Так склалося, що в нас завжди були гарні стосунки з сервісменами чи вахтсменами (вони ображаються, коли їх називають «змащиками»). Вони кожному з нас давали характеристику. Тоді напророкували, що Дериземля буде депутатом. «А Седнєв прийде і всіх звільнить, бо йому все не сподобається», - казали. І що ми зараз маємо? Андрій справді депутат, на місцевому рівні. А я хоч керую, але нікого звільняти не збираюся.

Кажете, на трасі треба бути злим. А до ненависті доходило?

Ні. А ось спортивну злість в один період нам навіть прищеплював прикріплений до команди психолог Сергій Сорока. Старша людина, раніше він займався велосипедним спортом. Правда, в команді він не прижився. Можливо, тому, що не було сприяння від тренерів, від яких спортсмени зазвичай залежні. Проте мені його поради здалися доречними. Ми здружилися і потім співпрацювали індивідуально. Бо я розумів, що для того, щоб викластися повністю у важкі моменти, коли болять м’язи і немає сил, треба ввімкнути агресію. Добрим і лагідним на тому підйомі й залишишся.

Також ми працювали над концентрацією думок під час стрільби. Бо коли починаєш реагувати на сторонні подразники (стрільбу інших спортсменів, вигуки вболівальників, порив вітру тощо), промахів не уникнеш. Мусиш бачити лише свій коридор, мішені, гвинтівку і набої. Все інше в ту мить значення не має.

«Питання №2 і питання №1»

Зараз той досвід у неспортивному житті стає в нагоді?

Звичайно. Я не боюся працювати, вмію планувати і ставити перед собою завдання. А легко не буває ніде. Хоча набутий уже після завершення кар’єри досвід показує, що треба вдосконалюватися, здобувати нові знання і навики. Буду займатися самоосвітою. Це питання №2.

А №1?

Сім’я. Ось лишень часу на неї бракує. Надто сильно мене поглинула робота. Щось треба змінити, щоб найулюбленіші люди все ж були на першому місці. У мене два маленьких сини, донька Аня вже пішла у п’ятий клас. Іванові – два роки і два місяці, Андрієві – сім місяців. А головним моїм мотиватором є дружина Мирослава. Вона мене підтримує, розуміє і надихає на звершення. Ми разом з 2016 року. Мирослава – юрист за освітою, була директором Західного реабілітаційного центру, де ми, власне, й познайомилися. Мене вражало, який там у неї порядок. Зараз дружина у декретній відпустці. У нас повне порозуміння, легкі стосунки, ми з нею на одній хвилі.   

Іван Вербицький, «Главком»