«Дружина плакала, коли дивилася на мої закривавлені ноги». Пам’яті легендарного оборонця Валерія Сирова

Валерій Сиров вважався одним з найнепоступливіших оборонців 60-70-х років
Фото з архіву

Росіянин, якого називали бандерівцем

Вчора, 28 серпня, на 73-му році життя в Миколаєві помер легендарний оборонець львівських «Карпат» Валерій Сиров, представник «кришталевого» складу галичан, якому в 1969 році підкорилося визначне досягнення. «Карпати» стали єдиним в історії радянського футболу клубом нижчого дивізіону, який зумів здобути Кубок СРСР.

Відеонарізка з найяскравішими моментами гри Валерія Сирова могла б слугувати ілюстрацією для фанатського гасла «Against modern football». Цей гравець не боявся зіткнень лоб у лоб, кістка в кістку, а коли виконував підкати, то навколо летіли іскри. Струси мозку, переломи, забої, вибиті зуби – то була складова його гри. Гри, якої нині вже нема.

Валерій Сиров – могутній, жорсткий, безжальний стоппер. Приїхавши до українського Львова з Ленінграду, він з часом пройнявся галицьким духом настільки, що згодом стояв за цей край горою.

Бандерівець

«Я росіянин лише відносно, - говорив Валерій Михайлович. - Так, народився в Новосибірську, а до «Карпат» перейшов з тоді ще ленінградського «Зеніту». Але у мене ж мати родом з Чернігівщини, дівоче прізвище – Степаненко. Її родину свого часу розкулачили і вивезли до Сибіру. Та сама доля спіткала й родичів по лінії батька, етнічних росіян. Їх радянська влада теж визнала куркулями. Ось там на Сибіру мама з татом і познайомилися. А коли приїхав до Львова, то легко знайшов спільну мову з місцевими хлопцями. Завжди бив тих, хто дозволяв собі ображати цей край і його людей. Та що казати, якщо я навіть з Володею Булгаковим, який родом із Хмельниччини, часто зчіплявся, коли той називав мене «бандерівцем».

Ліберо Ростислав Поточняк, стоппер Валерій Сиров, ліворуч – Іван Герег, праворуч – Петро Данильчук – то був зіграний роками, в якийсь період майже непрохідний квартет оборонців «Карпат».

«Нас усіх Євген Лемешко зовсім молодими набрав, - казав Сиров. – Ванька Герег спершу грав у центрі. Але який з нього з його 166 сантиметрами зросту стоппер? На край перейшов. Ростик Поточняк спочатку півоборонця грав, а я був заднім захисником. Думав, прийшов з «Зеніту», де грав у центрі оборони, поряд з лівим захисником збірної СРСР Васею Даниловим, і найрозумніший тут, найліпше гру розумію. Але не дарма ж Ростика в середню лінію раніше ставили. Виявилося, що він мав футбольний інтелект вищий, ніж у мене. Я це визнав і сам запропонував Поточняку грати вільного оборонця. На тому й зійшлися – я грав по гравцю, а Ростик ліберо. Мені звичніше боротися персонально. Ми з Ростиком відразу домовилися: «Ти ж знаєш, що просто так я не пропущу нікого. Тому не бійся – ризикуй, підстраховуй. Якщо навіть помилишся, я суперника приб’ю, але не впущу».

Тафгай

Про свою манеру гри сам Валерій Сиров згадував з гумором: «Грали ми у Львові проти московського «Спартака». Півоборонець гостей Вася Калінов красиво переграв мене на протиході, прокинув м’яч до штрафного майданчика і хотів оббігти. Я ж уже був розвернений і машинально схопив суперника перед карною зоною начебто за труси, а вийшло за одне місце. Він виривається, а я не відпускаю. Вася виявився хлопцем з гумором і прокричав: «Валеро, відпусти, я тільки нещодавно одружився». То пояснив потім, що поки суддя свистка не дав, відпустити не міг.

А взагалі грав жорстко, збивав. Як по-іншому, коли Веремєєв чи Буряк з їхніми феноменальними довгими передачами пускають у швидкісний забіг Блохіна з його швидкістю? Скажете, корпусом грати? Та Олега ніхто наздогнати не міг! Або візьміть фінал Кубка у 1969-му, коли я вивів з ладу, зіткнувшись з ним у середині поля, лідера суперників Олексія Єськова. Залишся Олексій з його вмінням віддавати довгі передачі на заключних півтайму, ще не відомо, чи втримали б ми переможний результат.

То тільки тренер «Карпат» у 1972-1973 роках Валентин Бубукін, людина, яка любила не футбол у собі, а себе в футболі, міг засуджувати мої дії, навіть коли ми досягали позитивного результату. Пригадую, був у нас у 1972-му момент, коли зламався лівий оборонець. Кого на це місце ставити? Не Рому Журавського з його 190 см зросту і 90 кг ваги. Перевів Бубукін вліво мене. А тут ще й матчі – як на підбір: спершу проти тбіліського «Динамо» граємо і мені на фланзі протистоїть Владімір Гуцаєв, потім «Арарат» і Левон Іштоян, а далі - «Кайрат» і Анатолій Байдачний. Три найкращих правих крайніх радянського футболу, усі з вагою по 60 кг, легкі, технічні. Ось як я зі своєю комплекцією міг їм протистояти? Звісно, збивав. Але головне, що «Арарат» та «Кайрат» ми перемогли, а з тбілісцями зіграли внічию, не пропустивши в цих матчах жодного м’яча. Знаєте, якою була реакція Бубукіна? Він мені докоряв, що у цих трьох матчах отримав два попередження.

Але мав й інші приклади. Володя Федоров з «Пахтакору», який розбився у тій страшній авіакатастрофі у 1979-му. Граємо якось в Ташкенті. Спека неможлива, ледве ноги пересуваємо. Володя, невисокого зросту нападник, раз підбіг ззаду й потягнув за вухо, другий, третій. «Ти що охринів?» – запитую. Не вгомонився. Ось я й знайшов момент і поки суддя не бачить, вліпив йому у сонячне сплетіння. Володя зупинився, зігнувся. У перерві тренери вичитують: «Та як ти міг? Якби суддя побачив! Команду міг підвести». «Та я йому що, зайчик, б…, щоб мене за вуха тягати?» - не витримую. І що ви думаєте? У другому таймі Федоров був, як шовковий, а матч завершився з позитивним для нас за таких погодних умов результатом 1:1.

Одного разу, коли відмахнувся від Федорова, мене навіть у Москву на засідання Спорткомітету викликали і дали не то три, не то п’ять матчів дискваліфікації. Коли ж із «Карпатами» їздили в турне на Кубу, віддав нападникові місцевої команди за грубу гру проти нашого воротаря Сашки Швойницького. Той вдарив Саню ногою з підйому по голові. Не залишати ж таку грубість без уваги. Словом, полюю на цього гравця хвилин десять, у футбол не граю взагалі. Він без м’яча і я. Кубинець це відчув і втік від мене на правий фланг. Але ось в одному з епізодів Петя Данильчук побіг лівим краєм в атаку і м’яч летить в його зону. Коли хочеш суперника вдарити, то найпростіше це зробити під час верхової боротьби – то ж не я видумав. У мить, коли цей кубинець вистрибував, я з розгону вистрибнув й собі. І як засаджу йому обома колінами в спину! Бідолага кілька разів перевернувся, застогнав не своїм голосом. Винесли хлопця з поля на ношах. А мене після матчу вичитували: «Та як ти міг? Посли СРСР на трибунах, Фідель Кастро». Я теж не мовчав: «То, виходить нас можна бити, а ми не можемо?»

За кар’єру на полі заробив два струси мозку, два переломи ноги, мені вибивали ледь не всі зуби, але при цьому грав так, як завжди, ніколи не прибирав ноги і не уникав жорстких стиків. Бувало, повертаюся додому після виїзду, а всі ноги стерті від підкатів, закровавлені. Дружина плакала, коли на це дивилася. Поля ж різні бували. Декуди то був не газон, а асфальт. То у нас на тодішній «Дружбі» травичка була шовкова. Особливо мило було грати після дощику. Котишся в підкаті і душа радіє.

Водночас, тренувалися ми ще до 1968 року на асфальті. І підкати примудрялися там робити. «Знаєте, як робити підкат на асфальті?» - запитую зараз у своїх учнів. Ті очі на лоб: «Як то – на асфальті? Ви ж усе собі поздираєте». У тому й річ, що ми не просто падали і летіли по асфальту юзом, а ще й перекочувалися, щоб не отримати травми.

У грі ж по-різному буває. Граємо у травні 1970-го товариський матч проти «Палмейраса», одного з найсильніших клубів Бразилії. У нас тоді травмувався Петя Данильчук і його в основі замінив молодий Міша Сарабін. Проти нього грає сильний нападник. Раз проходить, другий. «Та тримай його врешті-решт» - кричить тренер. «Та як його тримати?» - з розпачем відповів Міша. «Зубами за сраку!» - чує навздогін. І що ви думаєте? В одному з моментів той самий нападник проскакує Сарабіна й на швидкості починає тікати. Біжу на підстраховку й стелюся в підкаті – як вирубаю бразильця разом з м’ячем! Той, дивлюся, відразу почав лазити на колінах і щось шукати. Виявилося, що у хлопця на шиї на золотому ланцюжку був якийсь кулон. Ось він і відірвався. Трава на «Дружбі» густа, спробуй там щось знайти. «Не знайде – ми з тобою тут все перепахаємо» - кажу Сарабіну.

Того ж року приймаємо вдома краснодарську «Кубань». Виграємо 4:0, до закінчення гри залишається зовсім небагато. М’яч виходить за бічну лінію і я прикриваю його корпусом. Та в цю мить набігає ззаду дебелий, зростом десь 190 см кубанець і б’є мені ногою по яйцях. Боляче надзвичайно. Присідаю на коліна, страждаю і підіймаю на нього очі: «Що ж ти, суко, робиш?» А той видає: «Я тобі зараз ще й по є…лу дам». Мій характер ви знаєте. Кров ударила в голову, підіймаюся і як дам цьому дурневі чолом в обличчя – у того ніс провалився, хлопець впав на траву лігмом. Арбітр мені відразу показує червону картку. Пішов з поля, навіть не сперечався. Трибуни проводили мене до роздягальні скандуванням «Валера, молодець».

Але це не все. Наступного дня викликає мене перший секретар обкому. «Ти знаєш, що тебе на 15 діб хочуть посадити?» - каже. «За що?» - питаю. «За хуліганство. Ти людину по обличчю вдарив» - пояснює. «Хвилиночку, - кажу. – У мене вдома мене б’ють по яйцях, а потім ще й по морді обіцяють дати. Я мав змовчати? Та ніколи!»

Струс мозку я «заробив» у 1973-му в Тбілісі, коли зіткнувся у верховій боротьбі з Манучаром Мачаїдзе. На останній хвилині першого ми у карному майданчику «Карпат» пішли в боротьбі плече в плече і обоє впали. М’яч пролітав над нами. Вистрибую першим і відразу намагаюся вибити «кулю» подалі від воріт. Вивертаю голову вправо і різко б’ю вліво. Але в цей час Манучар встигає піднятися і вистрибнути переді мною «солдатиком». А голова Мачаїдзе вдвічі більша за мою, як гарбуз. Ударивши суперника в потилицю, розбив Манучарові голову і той впав, утративши свідомість. Я отямився лише після того, як по мені полили водою. Дограв до перерви, вийшов на другий тайм, але продовжити гри не зміг. Повезли мене зі стадіону на «швидкій». До Львова повертався потягом, бо летіти після струсу мозку лікарі заборонили.

В’язень

Валерій Сиров грав за «Карпати» з 1967-го по 1976 роки (з перервою на два сезони). Львів Валерій Михайлович змушений був залишити на невеличкий час у 1973-му, внаслідок конфлікту з тренером Валентином Бубукіним. У той період непрохідний оборонець грав у складі запорізького «Металурга». З поверненням на тренерський місток «Карпат» Ернеста Юста Сиров повернувся у місто Лева знову і завершив там кар’єру після осіннього сезону-1976.

Подальша доля Валерія Михайловича склалася нелегко. Наприкінці 1970-х він навіть пережив ув’язнення.

«У другій половині 1970-х ми ветеранською командою їздили до Польщі, - згадував Валерій Михайлович. – Ось так одного разу мав 500 доларів і вирішив їх у Польщі витратити, щоб купити доньці щось вдягтися. 6 чи 7 лютого це сталося. Кагебісти мене з цими грішми на кордоні й упіймали. А тоді то було щось страшне. Шість років ув’язнення отримав. У КГБ мені так і сказали: «Дурень ти. Була б рекомендація другого секретаря обкому партії, а ще ліпше – був би сам партійним, тебе б ніхто в житті не посадив. Тим паче, за такою смішною статтею».

Але у той час то був «важкий державний злочин». Усе життя собі ним зламав, з дружиною розвівся. Випустили мене, щоправда, раніше. Через якихось два роки «достроково умовне» отримав. Та й коли сидів у Дрогобичі, то був героєм зони. Мене ж там за виступами у «Карпатах» знали майже усі. Та й у «Цементник» з Миколаєва на Львівщині перший секретар обкому теж взяв, бо пам’ятав мене за виступами у Львові. Тренувати виходило непогано, але коли про мене дізналися у відділі футболу Спорткомітету УРСР, то відразу злякалися: «Ви що? Він сидів за серйозною статтею, за ним слідкує КГБ. Як ми пустимо його навчати молодь?»

Із «зони» я повернувся, не набивши жодного татуювання. І з бандитами там розбирався. Усі знали, що мене зачіпати не можна. Ще з того часу, як уперше до камери потрапив з 28-ма особами. Назвали тоді якесь прізвище й усі співкамерники вишикувалися в дві шеренги і почали цього бідолагу бити ногами. Я залишився сидіти. «Що це у вас таке, хлопці?» - запитую. «Ти що? Це наші тюремні закони. Для того б’ємо, щоб він сюди більше не повертався» - пояснюють. «Хлопці, не знаю, які у вас закони, але в мене закон один: якщо я піду, то перший, хто мене вдарить, отримає ось ці два пальці в очі, - спокійним тоном пояснюю цим «блатним». – У мене стаття від восьми до 15-ти років. За те, що я тобі виколю очі, отримаю до восьми років. Так що не хвилюйся, мені за тебе більше не дадуть». Ті знітилися, почали щось розжовувати про «понятія». «Запам’ятайте, що крім ваших є закони людські, - кажу. – Ось коли ви його били, один влучив цій людині добре по м’якому місцю. А інший – у хребет. Зламаєте хребет і людина залишиться інвалідом. То добре ви йому зробили, що повернули його на волю калікою?»

Так я почав з усім цим контингентом працювати. І вони мене заповажали. Правда, з урахуванням, що співкамерників попередили, хто я такий, що до чого. Усі конвоїри мене знали добре, адже всі були прихильниками футболу. Бувало вночі, коли всі засинали, «годівниця» відкривалася і лунав голос: «Валеро, іди сюди». Мене чимось частували. А до того розповідали, як поводитися, коли прийду на зону, як мене там будуть пресувати».

Щоправда, життя в тюрмі міг собі й згубити. То коли зчепився з азербайджанцем, який відсидів уже 15 років. Я його навіть десь розумію. Будучи молодим, я грубо висловився, а цей кавказець, гаряча кров, схопив ножа. Мені пощастило, що він мені лишень трохи порізав руку. Врешті я азербайджанця засадив, просто вирубав. Потім ми спокійно поговорили, я вибачився й ми стали друзями. Чоловік мені прямо сказав, що за ті мої слова позбавляють життя. «Вибач, - пояснюю. – У нас до цього не звикли. Тепер розумію».

Бізнесмен

Сиров згадував, що зв’язки з тюремним світом стали в нагоді уже й на волі.

«У мене було немало друзів серед «злодіїв у законі», - казав Валерій Михайлович. - За потреби вони мені допомагали. Дехто навіть думав, що я живу за рахунок бандитизму. Але то не так. Один «злодій в законі» подарував мені автостоянку в Миколаєві, інший – фірму з ремонту і продажу автівок. Якось сидів я у компанії цих людей, випивали. «Юро, - звертається один до іншого. – Ти знаєш, з ким ти п’єш?» «З Валерою» - відповідає. «А знаєш, що Валера захищав честь України, як футболіст? Він багато чого добився, а ми лише сиділи в тюрмі й «тримали» зону». Іншими словами, люди мене поважали за те, чого досяг, виступаючи за «Карпати». Коли ж вів бізнес і виникали проблеми з криміналітетом, то просто говорив їм, щоб не лізли, куди не треба. «У вас коли розбірки – «стрілку» призначають? – питаю. – То призначай «стрілку». Приїде людина і з нею порозмовляєш». Коли до цього доходило, більшість розверталися, помітивши здалеку машину. А до мене потім приїздили і вибачалися.

У Києві мав гарні стосунки з братами Савлоховими. Учень одного з братів – Славік Михайлюк – мій близький друг, він був свідком у мене на весіллі. Славіків син Ігор грав у мене в футбол. Єдине – усі стосунки у мене обмежувалися поточними робочими моментами. Десь глибше я не встрявав. Може тому, що гроші я зневажаю. Мабуть, через те в мене їх і немає. Гроші до мене як легко приходять, так легко від мене і йдуть. Мама мені колись сказала: «Сину, дай Боже, щоб завжди давали ми, а не давали нам». Й у принципі, так у мене й виходить. Небагато, але даю постійно. Скажімо, внукам, друзям».

Сила – в кулаці

До Миколаєва Валерій Сиров разом із третьою дружиною Любов’ю перебрався наприкінці 80-х років. Там, власне, й прожив, якщо не згадувати короткого періоду праці в тренерському штабі «Карпат» Олега Кононова, останок життя – тренував дітей, займався бізнесом. А під час Революції Гідності, не дивлячись на уже поважний вік, навіть входив у комендатуру, яка патрулювала місто.

«Якщо до нас до Миколаєва хтось прийде зі зброєю і спробує на нашій території господарювати – повірте, ми підіймемося всі, - казав Валерій Михайлович. - Якщо народ цих окупантів бачити не хоче, то нічого ти йому не зробиш. Підіймемося не за правителів, а за власну гідність. І за країну. Така моя думка. Таким був і таким помру. Мені навіть дружина каже: «Ти вже у віці, заспокойся». Але ні. Я ось з нашого дому всіх наркоманів порозганяв. Їх тут безліч. Коли ми переселилися, дивлюся – двоє сидять. «Швиденько ідіть звідси» - кажу. «Тихше, дядьку» - чую ззаду. Там ще троє. «І ви теж пішли на …» Ті пригрозили биткою. Спокійно сказав, що маю вдома зареєстровану гвинтівку. Подіяло. «Щоб я вас тут більше не бачив. Не заважайте людям жити» - кажу. Вони ж знахабніли до того, що кололися, не приховуючись, залазили в літні кухні до бабусь і виймали все, що було в холодильниках. То коли я цих покидьків порозганяв, жіночки, стоячи о дев’ятій ранку в черзі за молоком, розповідали: «Хвала Богу, у нас у домі хоч один чоловік з’явився». Не приховую, мені приємно.

Дружина говорила: «Навіщо ти з ними стикаєшся? Вони до нас не лізуть». «Любо, нині не лізуть, а завтра відчують безкарність і будуть у нас» - пояснюю. Маємо бути згуртованими. Бо сила – в кулаці. Коли пальці розчепірені, удар нанести складно. Відповідальність має бути завжди.

Після революції, коли був окупований Крим і розпочалася війна на Донбасі, вів  добові чергування на Варварівському мосту. Там не поспиш, адже об’єкт стратегічний. Якщо терористи цей міст підірвуть – від України буде відрізаний весь південь. Часи такі, що все може бути. Нервове напруження велике. Приходжу додому, то щоб зняти це навантаження і спокійно заснути, спершу 50 грамів мушу випити.

Охороняв місто, бо працював у Державній службі охорони. Молодих забрали воювати на схід. З восьми двоє там було. Я б теж пішов, але 68-річних вже не беруть. Чужих до себе брати не хочемо. То й чергуємо вже не через три доби, а через дві. Найважче було під час 40-градусної спеки. Але це одначе легше, ніж там, на війні. Хвала Богу, усі наші наразі живі-здорові».

Майже до останніх років Сиров у житті здавався таким же незламним, як на футбольному полі. Вів активний сопсіб життя, любив відвідувати внучок у Львові. Втім, два роки тому Валерія Михайловича підкосила недуга, побороти якої він не зміг…

Іван Вербицький, «Главком»