«Хмель», який пірнав «рибкою». Яким був спочилий футболіст Віталій Хмельницький

Так вийшло, що за неповних чотири місяці в динамівській сім’ї це вже третя велика втрата. 16 жовтня помер Олег Базилевич, 25 листопада — Віктор Каневський. 29 листопада минулого року пішов з життя оборонець найзірковішої з динамівських команд Віктор Матвієнко. За іронією долі, двоє нині покійних футболістів жили поряд, у сусідніх під'їздах будинку на Печерську. Обоє хворіли, хоча по на п’ять років старшому Хмельницькому це було помітно не так сильно. Може тому, що Віталій Григорович навіть до серйозних проблем ставився з гумором.

Народився Віталій Хмельницький 12 липня 1943 року на хуторі Тимошівка Запорізької області. Батька свого не пам’ятав, бо з 1944-го він вважається зниклим без вісти бійцем у Другій світовій війні. Залишившись із чотирма доньками і маленьким сином на руках, у 1948-му Віталієва мама вирішила перебиратися до найближчого розвиненого міста Маріуполя, тодішнього Жданова.

Чайка

Власне, там майбутній зірковий футболіст і почав буцати м’яча в компанії таких же босоногих і нерозбещених дітей війни. То була єдина розвага. І не дивно, що з того покоління саме дворовий футбол подарував світові стількох майстерних гравців. Мова не лише про Маріуполь, а й про колишній СССР загалом.

У складі місцевого «Азовця», який тоді виступав у класі Б (нинішньому аналозі другої ліги) Хмельницький дебютував 17-річним. Дебют виявився настільки вдалим, що юнак відразу сподобався Олегові Ошемкову, тренерові чинних володарів Кубка Союзу, донецького «Шахтаря». Оскільки питання переходів з райцентру до головної команди області в ті часи вирішувалися дуже просто, наступний сезон-1962 міцний, з гарною технікою і унікальним вмінням грати головою хлопець вже розпочав у Донецьку.

Аксакали «Шахтаря», які виступали за команду не один рік. Попервах трохи недолюблювали новачка. Річ у тім, що як і більшість нападників, він був доволі егоїстичним і не любив розставатися з м’ячем, постійно тягнув гру на себе. Однак виховання у ті часи було суворим. «Самолюбство» вивітрювалося з кожним тренуванням, не кажучи вже про про проведені матчі.

Саме в Донецьку Віталій Хмельницький отримав одне із двох своїх найвідоміших прізвиськ - «Чайка». Сталося то за комічних обставин. «Шахтар» їхав на виїзд і в купе потяга хтось із футболістів розгадував кросворд. «Морський птах на дев’ять літер?» - просить допомоги у сусідів. Віталій хотів продемонструвати ерудованість і щоб ніхто не промовив швидше, випалив, заїкаючись: «Ч-ч-чайка!» Присутні ледь не повипадали з лежанок, а Ошемков, який був поруч і все чув, сильно розлютився.

Цікаво, що саме в «Шахтарі» один з помічників тренера, колишній нападник команди Іван Бобошко навчив Хмельницького одному з фірмових його елементів — удару в падінні головою, по м’ячу, який летить низько над газоном (у простонародді - пірнати «рибкою»). А ще в Донецьку Віталій був переведений на позицію, на якій отримав перше визнання. В «Азовці» він грав як центрфорвард. Але оскільки, за власним визнанням, мав слабо поставлений удар, але добре володів обводкою, був зміщений на лівий край нападу. В цьому амплуа Хмельницький отримав перше всесоюзне визнання — увійшов до списку 33-х найкращих футболістів за підсумками сезону-1964 під третім номером, слідом за гравцями збірної СССР Михаїлом Месхі і Ґалімзяном Хусаїновим. Власне, відтоді виклики до молодіжної збірної почав отримувати й сам Віталій.

Хмель

У Києві його величали грізніше — Хмелем. До складу київського «Динамо» тодішній тренер команди Віктор Маслов запросив Віталія взимку 1965-го на місце Валерія Лобановського. Культового київського нападника «Дід» у складі вже не бачив, вважаючи його футбол старомодним.

Хмельницький мав за що впасти в око київським селекціонерам. У 1963-му в матчі «Шахтаря» і «Динамо» в Донецьку він відзначився після індивідуального проходу. Цей м’яч був у зустрічі третім і приніс «гірникам» перемогу 3:1. У наступному чемпіонаті СССР Віталій забив «Динамо» вже в Києві, причому відзначився, обікравши перед ворітьми досвідченого оборонця Леоніда Островського. Це сталося на 82-й хвилині. Гол Хмельницького відібрав у динамівців перемогу. Поєдинок завершився 1:1.

Щоправда, гладкою дорогу Віталія з Донецька до Києва не назвеш. Річ у тім, що «призовника» хотіла бачити у своїх лавах головна армійська команда СССР — московський ЦСКА. У молодіжній збірній Хмельницького активно опрацьовували армійці Шестерньов, Полікарпов, Пономарьов, Федотов. Поступово вмикався адмінресурс. Але то було доти, поки в справу не втрутився головний партійний покровитель київського «Динамо», на той час голова Ради міністрів Української ССР Володимир Щербицький. Йому тоді на футбольних теренах республіки не зміг би перечити ніхто.

Віктор Маслов знав, навіщо кликав тоді ще не вельми результативного нападника з Донецька. Динамівський тренер затіяв нечувану для тих часів у совєцькому футболі тактичну революцію — перехід зі звичної для всіх команд схеми з трьома нападниками на гру за системою 1 — 4 — 4 — 2.  Попервах кияни грали за новою розстановкою епізодично, але з кожним наступним матчем ці епізоди ставали частішими. Та й навіть діючи начебто з трьома нападниками, Маслов приховував свої задуми з допомогою Віктора Серебряникова, котрий ніби й грав на вістрі атаки, але насправді діяв як атакувальний півоборонець, тоді як «крайні форварди» Хмельницький і Олег Базилевич зміщувалися до центру.

Після того ж, як Маслов попрощався і з Базилевичем, основною в «Динамо» стала пара Хмельницький — Анатолій Бишовець. «Биш» вважався «забивалою», а «Хмель» — робочою конякою.

З 1966-го «Динамо» на теренах СССР стало просто непереможним, виграло три чемпіонства поспіль, чого не вдавалося зробити в совковому футболі жодному клубові. Лише за прикрим збігом обставин кияни в 1969-му не оформили четвертий титул. Високий рівень гри команда довела, вибивши на стартовій стадії Кубка чемпіонів-1967/1968 чинного володаря трофею, шотландський «Селтік».

Мундіаль

«Динамо» в ті часи найбільше забивало і найменше пропускало, команда була ідеально вкомплектована в кожній з ланок. Але ось парадокс: на чемпіонат світу-1966 в Англії тренер збірної СССР Ніколай Морозов взяв лише чотирьох киян — оборонця Леоніда Островського, хавбека Йожефа Сабо, нападника Валерія Поркуяна, котрий у клубі не завжди потрапляв до основи і запасного воротаря Віктора Банникова. Інших з різних причин проіґнорували. Причому не завжди об’єктивно. Правда, Хмельницький вважав, що причини, через які відсіяли його, були більш-менш об’єктивними.

«Сам себе й підставив, - казав Віталій Григорович. - Вийшло так, що за короткий термін я отримав три поспіль червоних картки. Перше вилучення заробив у повтороному матчі чвертьфіналу Кубка кубків проти шотландського «Селтіка». Домашній поєдинок ми проводили в січні у Тбілісі. В принципі, той епізод був спровокований суперником, правим оборонцем шотладців Джімом Крейґом. Та у боротьбі завівся й я і арбітр вигнав з поля і мене, і суперника.

З Тбілісі ми разом з Йожефом Сабо вилетіли до Москви, щоб разом зі збірною відправитися в двомісячне турне по Південній Америці. Матч, який передував поєдинку з бразильським «Ґреміо» провів добре, тому розраховував, що вийду з перших хвилин і на цей раз. Але Ніколай Морозов залишив мене у резерві. Я ж молодим був, сидячи на лаві запасних, просто кипів. Але до завершення гри залишається хвилин десять, ми після двох м’ячів від Алсіндо, який грав потім за Бразилію в Англії, поступаємося 0:2. Чую: «Виходи!» Вибігаю на поле, настрій звірський. Щойно вступив у гру, як отримую м’яч після вкидання з аута. Та Алсіндо, який повернувся в оборону, потягнув мене за руку і зробив перехоплення. Мене це завело і, не контролюючи себе, вдарив бразильця з носка під зад. Звісно, суддя мене вигнав.

На полі я перебував менше хвилини. Після матчу арбітр сказав, що досі мав інший рекорд, коли під час матчу чемпіонату Бразилії за участю «Сантоса» після масової бійки одночасно прибрав з поля п’ятьох футболістів, зокрема Пеле. «Але щоб виганяти футболіста після 40-ка секунд перебування на полі – такого не було».

Втім, повернулися ми додому й футболістів збірної на короткий термін відпустили в розташування клубів. «Динамо» при зливі грало в Ростові проти місцевого СКА. На початку гри вкинув мені Вітя Банников м’яч. Пролітаю по флангу, обігрую кількох футболістів і вбігаю з м’ячем у ворота. Пізніше забив ще раз і віддав два результативних паси на Андрія Бібу. Вели ми 5:0. У цей момент не стримався і відповів молодому оборонцеві суперників Славіку Афоніну, який до того кілька разів боляче вдарив по моїх ногах. Наслідок – ще одне вилучення.

Для мене ця червона картка мала плачевні наслідки. Вочевидь тренери збірної вирішили, що я морально неврівноважений і взяли замість мене на чемпіонат світу запасного нападника «Динамо» Валерика Поркуяна. Той зіграв блискуче, забивши в Англії чотири голи, більше за всіх гравців нашої збірної. Зрештою, повернувшись до Києва, Валера знову сів на лавку. Тоді основними нападниками в нашій команді вважалися я і Толик Бишовець».

На чемпіонаті світу Хмельницький таки зіграв. У Мексиці в 1970-му. І навіть забив один м’яч — у ворота збірної Бельгії. У своєму фірмовому стилі, якому завдячував Іванові Бобошку. «Відзначився після того, як Геша Єврюжихін зробив невисокий простріл справа, - згадував Віталій Григорович. - Центральний оборонець бельгійців вже готувався вибити цей м’яч, але я, знаходячись за спиною і оббігаючи суперника, в падінні встиг зачепити «кулю» головою. М’яч закрутився і влучив у дальній кут. Дивуюся лишень, як не отримав від опонента ногою по голові. Дуже складний був м’яч і навряд чи я повторив би його ще раз».

Мав шанси Хмельницький для того, щоб відзначитися й у чвертьфіналі мундіалю проти уругвайців. Але не скористався ними ні він, ні інші совєцькі футболісти. Натомість уругвайці свою, мабуть, єдину нагоду використали вже тоді, коли завершувалися додаткових 30 хвилин. І все тому, що не виключилися з боротьби у мить, коли оборонець збірної СССР Афонін проводив м’яч поглядом.

Закат

Кар’єру Хмельницький завершив доволі рано, 29-річним, на самому старті сезону-1972.

«Не зміг грати через важку травму, - казав Хмельницький. - Ось і зараз дивлюся на ліву ногу і бачу, що на місці з’єднання ахіллового сухожилля є набряк. То ще відтоді триває. Травма на той час була настільки серйозною, що м’язи відключалися і не міг ходити. З’їздив тоді в Москву, проконсультувався з лікарем і дійшли до думки, що операції уникнути не вдасться. Власне, повернувшись до Києва, був прооперований лікарем Левенцем. Після того до весни 1972-го відновлювався й на старті чемпіонату відіграв весь перший матч проти «Зорі» в Ворошиловграді. Програли ми тоді 0:3. Наступного матчу в Ростові грати не міг. Замість мене тренери виставили молодого Олега Блохіна. Він прогресував. А я зі своїм здоров’ям боротися за місце в складі вже не міг.

То була неігрова травма. Накопичилися болячки впродовж усієї кар’єри. Оборонці постійно били по ногах, а я тримався. Тоді ж оборонцям як говорили на установці? «Вріж йому кілька разів жорстко!» Так і робили. І без різниці, які в нас стосунки були поза межами поля. Приміром, зі спартаківцем Геною Логофетом тривалий час грали за збірну, дружили, вчилися впродовж двох років у Вищій школі тренерів. Але зустрічаємося в Лужниках проти «Спартака». Логофет, як правий оборонець, грає проти мене, лівого крайнього, персонально. Трохи зриваєшся, чуєш свисток судді, а після нього – удар по ногах. Падаю, здіймаю голову в гору і кричу до Логофета: «Так й. т. м.!» А Гешка нахиляється і посміхаючись, каже: «Хмель, привет. Мы еще с тобой не здоровались». І що ти будеш казати?

Від оборонців отримував регулярно. Але й сам при нагоді міг вткнути боляче чи під час прострілу трохи вдарити суперника головою. То ж гра. Ніхто не ображався. У деяких випадках прохав нашого жорсткого оборонця-одесита Володю Щеголькова, міцного хлопця з Молдованки, щоб приділив особливу увагу грубим оборонцям суперника, які могли плюнути, зіграти неспортивно. Володя обирав момент і зустрічав таких в їхньому ж стилі. Звісно, робив це не відверто, щоб не отримати вилучення».

Тренер

Спроби стати тренером майстрівських команд Віталій Григорович робив. Однак співпраця з черкаським «Гранітом» і криворізьким «Кривбасом» у 70-ті роки виявилася нетривалою. З початком 80-х Хмельницький зосередився на діяльності в дитячо-юнацькій школі «Динамо» і працював там понад три десятиліття. Аж поки роки не почали брати свого.

Хмельницький не любив, коли гравців називали чиїмось вихованцями. Тому скажемо так: він мав стосунок до виховання Іллі Цимбаларя, Юрія Дмитруліна, Сергія Зайця, одного з найкращих у свій час футзалістів світу Сергія Коридзе та інших не таких відомих майстрів.

Пам’ять

Три роки тому родина Хмельницьких пережила особисту трагедію — смерть молодшого з двох синів, Віталія, котрий хворів усе життя, оскільки з вини акушерки отримав родову травму, мав церебральний параліч. Тепер ось не стало й тата...

...Живими з основної обойми непереможного «Динамо» другої половини 60-х залишилося всього шестеро футболістів — Андрій Біба і Володимир Мунтян досі працюють у клубі, Йожеф Сабо є експертом на телеканалі «Футбол», Василь Турянчик, Валерій Поркуян і Анатолій Бишовець — пенсіонери в Ужгороді, Одесі й Москві відповідно. Віддаймо шану їхнім досягненням і рокам, до яких вони дожили.

А Євген Рудаков, Віктор Банников, Вадим Соснихін, Володимир Щегольков, Леонід Островський, Ференц Медвідь, Сергій Круликовський, Володимир Левченко, Віктор Серебряников, Анатолій Пузач і тепер уже й Віталій Хмельницький залишаться в серцях як пам’ять, як легенди.