Найсильніша баскетболістка Європи. Інтерв’ю з українкою Аліною Ягуповою

В Україні – унікальні люди. І в жіночому баскетболі теж. Були часи, коли в цьому виді спорту українки диктували моду в Європі. У 90-ті роки минулого сторіччя київське «Динамо» під керівництвом Володимира Рижова грало у «Фіналах чотирьох» Кубка чемпіонів, а створена в основному з цих дівчат національна збірна у 1995-му виграла золото чемпіонату Європи. Лебединою піснею цієї команди стало четверте місце на Олімпіаді-1996 в Атланті.

Виховане ще в часи СССР покоління баскетболісток поступово відійшло, а нові таланти якщо й з’являлися, то, за великими винятками, не мали умов для кар’єрного росту. Проте навіть за таких умов український жіночий баскетбол поступово отямився.

Аж настільки, що за підсумками недограного через пандемію коронавірусу сезону-2019/2020 28-річну вихованку дніпровського баскетболу Аліну Ягупову, котра нині виступає в складі турецького «Фенербахче», визнали найкращою гравчинею найпрестижнішого клубного турніру континенту – Євроліги. За більшістю показників за основними статистичними компонентами Ягупова входить до числа лідерів.

Аліна – справжня зірка європейського жіночого баскетболу, проте реалії такі, що в нашій країні її майже не знають. Власне, інтерв’ю, особливо в Україні, вона теж давати не звикла. Та й, у принципі, Ягупова людина непублічна. Її немає в соцмережах і вона воліє тримати особисте життя в таємниці. Нині «Главком» спробує заповнити прогалину і познайомити читачів із нашою землячкою, грою якої нині захоплюються поціновувачі баскетболу в усьому світі.  

Аліно, нашу розмову доречно почати з привітання з визнанням: ви найкорисніша баскетболістка Євроліги.  Чи був взагалі цей приз несподіваним і що він для вас означає?

Звичайно, для мені це дуже приємно. Але у мене не було самоцілі – стати  MVP (найкориснішою баскетболісткою турніру – «Главком»). Я грала, як вмію і для мене важливий результат команди, а не мої статистичні дані. У цьому контексті значно важливіше, що впевнено вийшов у плей-оф Євроліги «Фенербахче».

Чи шкодуєте, що плей-оф навесні не відбувся? На що в ньому міг розраховувати «Фенербахче»?

Дуже засмутилася, звісно. Не лише я. Ми працювали весь сезон, щоб зіграти в плей-оф і себе там проявити. На мою думку, «Фенербахче» мав грати в фіналі.

Плей-оф мають дограти восени. До того часу розстановка сил зміниться? Чи зміниться якось склад «Фенербахче»?

Догравати Євролігу буде старий склад. Коли завершиться карантин, команду зберуть, дограємо і кожна роз’їдеться по нових клубах (мова про баскетболісток, у яких влітку контракт завершується і вони перейшли в іншу команду – «Главком»). Правда, наразі сказати, як саме зміниться склад, неможливо. Я ж не менеджер команди.

У вашій команді три американки, іспанка, українка, туркені й іспанські тренери. Яка у «Фенербахче» мова спілкування?

Спілкуємося англійською. Я особисто нею володію вільно. Уже багато років граю за кордоном, було коли вивчити.  

Наскільки на «Фенербахче» позначилася пов’язана з пандемією криза? Вам особисто зарплати не скоротили?

Зарплат не зменшували, але певні затримки були. За місяці, які ми не тренувалися, платити нам не будуть. Сподіваюся, з поновленням тренувань і матчів усе буде гаразд.

Яким є ваше коло спілкування у Туреччині?

Спілкуюся з усіма дівчатами. У нас дружна команда. І вільний час проводимо час разом, не ділимося на групи. Це також частина командного успіху.

Наскільки популярний жіночий баскетбол у Туреччині?

На наші матчі ходить дуже багато фанатів. Та й не лише на наші, а й інших команд. Зрештою, в Туреччині популярний спорт загалом. Тут трибуни заповнені не лише на футболі, але й на баскетболі та волейболі. У порівнянні з Україною в цьому контексті ситуація помітно ліпша.

«Фенербахче» - великий спортивний клуб, у якому на першому місці, звісно, футбол. Колишній капітан збірної з волейболу Володимир Татаринцев колись розповідав, що виплата заробленого волейболістам «Фенербахче» залежала від успіхів футболістів. Якщо вони не виконають завдання на сезон, то можливі варіанти. Так було 14 років тому. Зараз футбольний «Фенербахче» лише на сьомому місці.

Зв’язок між футбольним «Фенербахче» і баскетбольним простежується й нині. Якщо футбольна команда програє, затримки за виплатами є у всіх видів спорту. Футбол у Туреччині на першому місці.

Чи відвідуєте ви матчі футбольного «Фенербахче» і баскетбольного чоловічого клубу? Якщо так, то чи знайомі з кимось із гравців?

Так ходимо з дівчатами і на стадіон, і на чоловічий баскетбол. Там дуже круті емоції. Стадіон і зал забитий фанатами. А з гравцями не те щоб знайомі, але впізнаємо одне одного, при зустрічі вітаємося.

У чоловічій команді є чимало знаних гравців – Луїджі Датоме, Жофрей Лавернь, Нікола Калініч, Деррік Вільямс. Чия гра вам імпонує найбільше і чому? 

Зізнаюся, що з вами перелічених – нічия. Мій улюблений гравець виступає за «Лос-Анджелес Лейкерс». То – Леброн Джеймс. Я люблю дивитися його ігри по телебаченні.

У 2013-му році вас обрав на драфті WNBA (жіночого аналогу Національної баскетбольної асоціації, новачків у яку підбирають щороку, за відкритим списком і наперед визначеною для клубів почерговістю) «Лос-Анджелес Спаркс». Проте переходу не відбулося. Чому?

Дуже хотіла туди потрапити, але не змогла переїхати у США за сімейними обставинами. Якими саме – говорити не буду, то особисте.

Торік улітку ви могли опинитися в Лос-Анджелесі вдруге. Навіть сфотографувалися у формі «Спаркс». Однак знову щось не склалося. Що саме?

Ситуація життєва. Після важкого сезону в Європі почувалася дуже втомленою. Це важко як фізично, так і морально, – грати 12 місяців без відпочинку. Тому мусила зробити паузу.

Мрія про WNBA ще актуальна? Наскільки ще реально туди потрапити?

Та мені щороку надходять пропозиції з WNBA! Якщо захочу – можу виїхати. Все ж думаю, що перед завершенням кар'єри поїду. Заради інтересу.

Баскетболістки, якими ви захоплювалися чи захоплюєтеся – з WNBA?

Можу згадати Даяну Тауразі, яка була триразовою чемпіонкою WNBA у складі «Фінікс Меркурі». Хоча вона немало пограла й у Європі, зокрема – в Туреччині. Мене дуже часто порівнювали з Даяною. Імпонує стиль її гри і лідерські риси.

Ви народилися в 1992 році. То були роки найвищого злету жіночого київського «Динамо» на чолі з Володимиром Рижовим. Пізніше в основному ці дівчата під керівництвом того ж тренера стали чемпіонками Європи-1995. Але вам тоді було лише три і бачити тих матчів ви не могли. Що вас мотивувало іти в баскетбольну секцію у дитинстві, адже у той час були інші популярніші види спорту?

Усе просто. Сестра займалася баскетболом і я ходила до неї на тренування. Мені там дуже сподобалося. Після того вже сама увесь час бігала з м'ячем. Мене тішило те, що відразу багато чого виходило.

Знаю, що в дитинстві у вашому житті було дзюдо. У Дніпрі справді сильна школа з цього виду спорту. Чому не затрималися, чи запам’ятали якісь прийоми?

Не затрималася, оскільки мусила зробити вибір між баскетболом і дзюдо. Я обрала баскетбол, бо мені там більше подобалося. І, думаю, це був правильний вибір. А прийомів запам’ятала дуже багато. Але в житті не використовувала. Нагоди не траплялося.

За кордоном ви виступаєте вже шість років. Починали з казахстанського «Астана Тайґерс». У Казахстані жіночий баскетбол користується більшою увагою спонсорів і глядачів, ніж в Україні?

На той момент, думаю, що так. Фінансування було кращим, так точно. Особливо в тій команді, за яку виступала я. Правда, наскільки змінилася там ситуація зараз, не можу сказати нічого.

Астана – столиця Казахстану. Але грали ви і в провінційному місті – Кокшетаї. Що він собою представляє?

Кокшетай – маленьке місто, але дуже практичне, компактне. Я люблю невеликі міста і там мені було дуже комфортно.

У 2015-му ви виступали в складі команди-фіналіста Єврокубка – бельгійського Castors Braine. Але надовго там не затрималися. Чому?

У цьому клубі були деякі проблеми. Які – не можу сказати, це особисте.

Через рік у вашій кар’єрі виник клуб ESB Villeneuve-d'Ascq. Теж клуб Західної Європи, але тренер у ньому був не литовський, як у Бельгії, а місцевий. І більшість гравців, крім вас, Людмили Науменко і чешки Каміли Степанової – француженки. Наскільки складно було там приживатися і чи засвоїли ви хоч трохи французьку мову?

У мене в принципі ніколи не було проблем з комунікацією в команді. Це наша робота. Підлаштовуюся під ті умови, з якими доводиться стикатися у черговому клубі. А французьку справді трохи вивчила. Проте якщо б зараз довелося з кимось нею розмовляти, то вже й не певна, що згадаю (усміхається).

У 2017-му ви разом з Людмилою Науменко перебралися у турецьку «Чукурову». Команда невідома, до того ж турецький спорт має не найліпшу репутацію – там не завжди розраховуються з гравцями. Вас це не лякало?

Мені без різниці, в якому клубі грати – з іменем чи без. Найголовніше – то ставлення з боку керівництва і тренерського штабу. З цим у мене в «Чукурові» проблем не було. Так само як і з виконанням контрактних зобов’язань.

Що то за команда – «Чукурова»? Обивателю відомо, що вона з вами у складі добре грала у єврокубках і що ви в ній, судячи зі статистики, були лідером. А що б виділили ви?

«Чукурова» для мене стала немов другою домівкою. Почувалася там дуже комфортно. Ми з Людою були там першими іноземними гравчинями з моменту заснування клубу. Місто гарне, там завжди тепло. Чого ще треба?

«Чукурова» стала вашим трампліном у «Фенербахче»? Коли, на вашу думку, стамбульці вас помітили?

Ні, це в жодному разі не трамплін. «Фенербахче» хотів мене бачити в команді значно раніше. Можливо, вони бачили мої ігри в складі збірної України.

У попередніх командах ви грали разом із Людмилою Науменко. Треба розуміти, вдвох вам було легше адаптовуватися в колективах, нових країнах і умовах. Зараз Людмили в складі «Фенербахче» немає. Для вас це проблема?

Коли Люда була поряд, було легше. Але зараз це не проблема, так як я уже стала дорослішою. То лише попервах за кордоном важко наодинці, удвох помітно легше.

Настав час поговорити про збірну України. У нашої команди доволі пристойний склад. Чому команда не змогла проявити себе на торішньому Євробаскеті – не вийшла з групи?

Щоб не виносити сміття з хати, скажу так: були проблеми з дисципліною в команді і це найголовніша причина поганої гри збірної. Хоча загалом згодна: у нас багато сильних дівчат і ми здатні грати ліпше.

Тренером збірної був чорногорець Ґоран Бошковіч. Наскільки легко вам як капітану команди знаходити з ним спільну мову?

Важливий не той, хто був, а той, хто є. Зараз збірну очолює інший тренер Сержан Радуловіч (у Бошковіча він був помічником – «Главком»). З цим тренером дуже легко знайти спільну мову, так як стиль гри, який він сповідує, дуже схожий на мій. З його приходом нарешті з'явилася дисципліна. Для нас це дуже важливо.

Як ви ставитися до того, що в збірній України грають іноземні баскетболістки? Натуралізація – це плюс чи мінус сучасного спорту?

Я ставлюся до цього нормально. Якщо треба закрити якісь позиції, а нам бракує кваліфікованих гравців, то чому б ні? Думаю, що це плюс. Коли в команду приходить гравець вищого рівня, інші будуть тягнутися до нього і теж ставати кращими.

В України є потенціал, щоб через чотири роки вдруге в історії зіграти на Олімпійських іграх? Що для цього потрібно? Ви збираєтеся заради цього затримуватися в баскетболі?

Шанс є завжди. Інша справа – використає його наша збірна чи ні. Побачимо. Потрібно багато працювати. Я сподіваюся, що на Олімпіаді зіграю. Принаймні поки про завершення кар’єри думок не виникає взагалі.

Наскільки довго збираєтеся грати і чи думали вже над тим, чим будете займатися після баскетболу?

Довго настільки, наскільки дозволятиме здоров’я. Люди ж не залізні. Так чи інакше, про заняття після завершення кар’єри ще не думала взагалі.

Чи уявляєте життя без спорту? Якщо так, то яке воно?

Звичайно, уявляю, бо ж спорт не вічний. А ось яким саме уявляю – таємниця (усміхається).

Ви говорили, що любите собак, німецьких вівчарок. Але не можете собі їх завести, бо постійно в роз’їздах. Зараз маєте собаку?

 Так, маю. Відразу дві. Німецька вівчарка Бумер живе вдома, а померанський шпіц Річі їздить зі мною.

Як підтримуєте форму під час карантину? Де проводите час?

Форму підтримую вдома на карематі. І багато їжджу на велосипеді на свіжому повітрі. Хоча, звісно. Вже скучила за грою. Сподіваюся, найближчим часом тренування відновляться.

Іван Вербицький, «Главком»