Чорногорський тренер Мітровіч: «Про роботу в Києві спогади найжахливіші. Але Україна мені ближча, ніж Франція»
Ексклюзивне інтерв’ю «Главкому» баскетбольного спеціаліста Звездана Мітровіча, який 12 років працював в Україні, а зараз очолює лідера чемпіонату Франції і національну збірну своєї країни
Його приїзд в Україну після п’ятирічної перерви став для баскетбольної спільноти подією доволі знаковою. Чорногорський фахівець Звездан Мітровіч впродовж 12-ти років тренував провідні українські клуби - «Хімік» з Південного, «Кривбасбаскет» з Кривого Рога, київський «Будівельник», маріупольський «Азовмаш». Можливо, працював би в нашому чемпіонаті й досі. Якби не війна. Бойові дії на сході України призвели до розпаду цілої низки клубів і послаблення чемпіонату загалом. Від’їзд помітних іноземців — важлива частина того процесу.
Працевлаштувався Мітровіч доволі швидко, очоливши французький «Монако». З клубом зі столиці ігрового бізнесу чорногорець пройшов унікальний шлях — від напівлюбительського статусу в третьому дивізіоні, до елітного дивізіону, трьох перемог у Кубку Французької ліги в купі з двома поспіль визнаннями найкращим тренером французького чемпіонату.
Нині Мітровіч очолює лідерів чемпіонату Франції АСВЕЛ з Ліона, а паралельно працює з національною збірною Чорногорії, яку зумів вивести до фінальної частини Кубка світу-2019. Власне, з чорногорцями Звездан і повернувся до Києва. Щоб переграти українську національну команду і позбавити її всіх шансів на боротьбу за путівку на першість планети. З українськими гравцями він вітався дуже тепло. «Майже всіх їх у різні роки тренував», - каже. «О, легенда!» - радісно розвів руки Мітровіч, помітивши колись видатного баскетболіста київського «Будівельника» Андрія Шапталу. «Гарно ми з ним рубалися, коли Андрій був тренером у Львові», - говорить Звездан невдовзі після щирих обіймів з Шапталою.
Таких зустрічей впродовж цих двох днів було чимало.
- Скучив за Україною, - каже Мітровіч. - У Франції все ідеально, дуже комфортне життя, але ментально я ближче до України. Тут почуваюся по-домашньому. Прилетіли до Києва з дружиною. Залишилися б на довше, але повертаємося чартером, бо часу обмаль. Була ідея відсвяткувати в Україні новорічні свята. Але я чотири роки обираюся тренером на All Star Game чемпіонату Франції. А «Матч усіх зірок» там відбувається перед Новим роком. Зрештою, ми завжди контактуємо з Дмитром Базилевським, Сашком Пащенком, Віталієм Степановським, Вовою Чурсіним. Втім, живого спілкування, звісно, бракує.
Життя ж іде. Ніби, не дуже довго мене тут не було, а двох своїх українських друзів не зустріну вже ніколи. Григорій Хижняк і Олександр Окунський померли такими молодими... Сашка я знав ще з тих часів, як він виступав у нас, за «Будучност» із Подґориці. З Гришею подружилися у той період, коли очолив київський «Будівельник». Спогади з того часу залишилися загалом не дуже приємні. Але спілкування з Хижняком завжди було чимось світлим і радісним. Григорій завжди заряджав нас позитивною енергетикою. Окунський — інший, серйозний... То були прекрасні люди і гравці. Сумно, що вони так рано від нас пішли...
- Ви вже обмовилися, що про київський період кар’єри у вас залишилися не найліпші спогади. Це накладає відбиток, коли сюди повертаєтеся?
- Можу сказати більше: спогади про той час найгірші. То про часи в Південному згадую виключно з теплотою. Особливо про те, яку ми тоді гарну селекцію в «Хіміку» провели. Так, взяли з Рівного Корочкіна і Ліщука. Але самотужки знайшли Сашка Кольченка, Андрія Кальниченка, Андрія Агафонова, Стаса Завадського, Сергія Попова, Артема Пустового. Ці люди досі в баскетболі і при цьому залишаються на доброму рахунку. Окремі вже стали тренерами. Думаю, Степановський працює дуже якісно. Та саме стосується й Пащенка. Усе завдяки тому, що керівництво «Хіміка» в особі Горбатка й Назаренка не шкодувало грошей, щоб відправляти тренерів на семінари в розвиненіші з баскетбольної точки зору країни. Тому й у маленькому Південному з’явилося стільки сильних гравців.
А той період (сезон-2011/2012 — авт.) у «Будівельнику», звісно, згадую з жахом. То за умови, що дружина і діти отримували від життя в Києві задоволення. Їх влаштовувало все — простора квартира, велике місто. То мені працювалося жахливо. Коли домовлялися про перехід, начебто існував план організації клубної піраміди, від дитячих команд до головної. Але невдовзі власник клубу «Будівельник» Богдан Гулямов виїхав у Німеччину. Можна сказати, залишив команду напризволяще. Тут був повний розвал. І то було зрозуміло з самого початку. 19 серпня до Києва приїхала дружина з дітьми, знайшли російськомовну школу. В той же день сказав їм, що, мабуть, залишатися сенсу немає. Втім, десь числа 25-го трохи відтермінував відставку. «Погуляєте місяць по Києву, - кажу. - Місто красиве. В мене тут теж багато друзів». Втім, вийшло так, що затримався в «Будівельнику» на цілий сезон.
- І навіть виграли з киянами Кубок України.
- А ще закінчили на першому місці регулярний чемпіонат. Тоді розраховували, що бодай після цього ставлення до команди зміниться. Але уваги на нас надалі не звертали. Хлопці запитували: «Що нам робити?» «Як ви вирішите, так і буде. Буду з вами», - відповів. Тоді Зак Морлі і компанія вирішили: «Давайте дограємо». Ми й дограли, але з боку це виглядало жахливо. У нас тоді ж не було такої команди, як у попередньому сезоні. Але люди старалися, боролися, не дивлячись ні на що.
Ми виграли кілька справді хороших ігор, скажімо, у російських «Хімкок» на виїзді і в «Красних крильєв» удома. А ще була драматична поразка від казанського «УНІКСа» в овертаймі. Павло Буренко у мене тоді був найкращим «пойнт-ґардом», хоча до того не потрапляв у дубль «Києва». Я його фактично підібрав до нас. Також знайшли білоруського центрового Артема Параховського. Людина не отримувала зарплати, а показувала гарний баскетбол.
- Півфінальну серію з «Азовмашем» команда часом не бойкотувала?
- Пам’ятаєте першу гру, яку ми програли вдома на очко? А потім не захотів грати Луїс Флорес — то травма, то ще щось. Керувати я не міг. Та й як я міг щось говорити людям, які не отримують грошей?
- Нині, очолюючи команду-лідера чемпіонату Франції, про ті часи ви вочевидь згадуєте, як про страшний сон. Як у вас виник варіант з АСВЕЛом, власником якого є чинний баскетболіст клубу НБА «Шарлотт Горнетс» Тоні Паркер?
- Тоні сам мені зателефонував. Ще торік. Сказав, які у клубу амбіції, що АСВЕЛ отримає wild card для участі в Лізі чемпіонів-2019/2020. Власне, то був головний аргумент на користь переходу. Хоча пропозицію залишитися в «Монако» теж мав. У мене чудові стосунки з президентом клубу Сергієм Дядечком і виконавчим директором Олексієм Єфімовим. Можу сказати, що ми спілкувалися не лише як тренер з працедавцем, а як справжні друзі. Та й жити у Монте-Карло було надзвичайно комфортно. Втім, розумів, що нагоди зіграти в Євролізі можу більше не мати. Для мене це виклик і я його прийняв.
- АСВЕЛ лідирує в поточному чемпіонаті Франції. Успішно, з першого місця пройшов груповий турнір Єврокубка...
- Наразі кістяк команди складають баскетболісти, які успішно виступали за команду ще до мого приходу. Я підписав двох новачків — литовця Мантаса Калнієтіса і хорвата Міро Білана. Одним із принципів філософії клубу є опора на молодих гравців. Тобто, у нас є хороша молодь і кілька сильних досвідчених баскетболістів. Середини немає. Але наразі виступаємо ми справді добре. Одним із лідерів команди є 17-річний Тео Маледон, котрий входить до когорти найталановитіших наших гравців. Добре виглядає 22-річний Ноа Амін.
Правда, маємо проблеми. Не встигли продовжити контракту з Еріком Бакнером. Травмувався інший «великий» Альфа Каба, який у цьому сезоні взагалі провів пару матчів. Як наслідок, відсутні ротація на позиції високих. Нещодавно підписали Алексіса Аджінсу. Але треба враховувати, що людина, знаходячись в НБА, теж два роки не грала. Тепер намагаємося повернути йому форму. Вибору немає. Хоча у сучасному баскетболі важко грати з двома потужними гравцями зі зростом 2,16 одночасно.
Травми були у трьох розігруючих, поламався Демаркус Нельсон, мусили дати йому місяць перепочинку. Калнієтіс ніби здоровий, але в цьому неповному сезоні він зіграв вже більше, ніж за два попередніх у складі «Мілану». Там він грав по 15 матчів за сезон, 20 хвилин у середньому. Зараз уже відіграв 38 матчів. Перших два місяці Мантас нам сильно допоміг. То великий професіонал. Але останніх місяць-два він у функціональній «ямі», в жорсткому спаді. Для мене це очікувано. Сподіваюся, до плей-оф Калнієтіс набере обертів знову.
- Тоні Паркер поставив вам якісь жорсткі турнірні завдання?
- Я ці завдання завжди виставляю собі сам. Приміром, у «Монако» спершу прагнули залишилися в дивізіоні Pro A. Для того, щоб це зробити. Треба потрапляти у плей-оф. У всіх моїх команд амбіції дуже високі. АСВЕЛ — не виняток. Маємо бути в трійці. Треба враховувати специфіку французького чемпіонату. Там ситуація змінюється щороку. У цьому сезоні ти чемпіон, а в наступному можеш випасти з ліги.
- Така особливість вирізняє французький спорт загалом. У футболі теж до появи шейхів на чолі «Парі Сен-Жермена» чемпіона перед кожним наступним сезоном спрогнозувати було неможливо. Чув думку, що така рівність пов’язана із майже повною відсутністю корупції в французькому спорті.
- В принципі, так і є. Бюджети команд, якщо не брати до уваги згадуваний вами «ПСЖ», приблизно однакові. Всі бюджети відкриті. Всі в рівних умовах. Візьміть той же «Монако». Два роки тому вони грали в найкращий футбол у Європі. А зараз боряться за виживання. Те саме й у баскетболі. «Шалон-сюр-Сон» два роки тому став чемпіоном, торік ледве втримався у Лізі, зараз знову починає поволі підійматися.
У Франції всі команди в рівних умовах. Чітко збалансовані тури. Пригадую, два роки тому я з «Монако» програв чотири матчі і три з них — від суперників, які знаходилися внизу таблиці. Трохи не налаштувався — і все. Ми он і АСВЕЛом нещодавно так погоріли. Програли на Кубок «Бурґу», команді з середини таблиці. А «По-Ортез», які ідуть в чемпіонаті другими, поступилися «Леваллуа». То за умови, що останні грали без трьох основних гравців. А все тому, що вважали, що пройдуть такого суперника з легкістю.
Єдине, що мене не влаштовує — дуже низький рівень суддівства. Воно у Франції зовсім не таке, як у європейському баскетболі. На суддів у Франції жаліються всі тренери. Вважаю, що саме через суддівський чинник французьким клубам важко грати на євроарені. Важко грати за двома різними системами. У середині трисекундної зони суперники просто вбивають одне одного, можуть голову одне одному відбити, а в полі фіксується кожен контакт. Важко в такому суддівстві знайти логіку.
Ось вам показовий приклад: зараз АСВЕЛ найкраща команда Єврокубка по грі в захисті, «Монако» був за цим компонентом серед лідерів два роки поспіль у чемпіонській лізі. А в Франції все по-іншому. Тут ми за показниками в обороні посередні. У внутрішньому чемпіонаті нам у середньому кидають по 20 з гаком штрафних. Зовсім інші критерії. Проте не кажу, що хтось когось вбиває свідомо. Такого немає.
- В Україні суддівство краще?
- Безперечно. Подивіться, скільки українських суддів працює на високому рівні. Роман Рижик взагалі один з найкращих у світі суддів. Судить Євролігу Микола Амбросов. Це показник.
- В Україні ви серед тренерів сперечалися з суддями найбільше. Роки й зміна чемпіонату вас змінюють?
- Оооо, я там теж такий, у Франції в мене теж... проблеми (сміється). Це моя реакція, я найбільш проблематичний тренер у Франції. Два роки тому навіть отримував двоматчеву дискваліфікацію. Цьогоріч намагаюся стримуватися, але одначе не виходить. «Технарі» отримую регулярно. Це моє, це я. Стараюся бути нормальним, але буває, що емоції через край. Ну а як, коли працюєш-працюєш, а потім приходить якийсь аматор і тебе вбиває? Важко стояти спокійно. З цим у мене завжди були проблеми.
Знаєте, коли вбивають спеціально, іноді навіть легше. Розумієш, хто з ким працював, можеш змиритися, що шансів немає. А тут дивишся — люди якісь неадекватні. Важко змиритися, коли від кількох свистків може залежати твоя кар’єра. Живеш тим баскетболом 24 години на добу, а твоя доля в руках людини, яка дивиться гру 40 хвилин раз на тиждень.
Найголовніше, що в Єврокубку, торік у Лізі чемпіонів у мене не було жодних проблем. Може «технар» чи два.
- Сергій Гладир колись казав, що допомагав вам у «Монако» заспокоюватися.
- Та він сам «технарі» отримує (сміється). Правда, цьогоріч заспокоївся й він.
- Які у вас враження від спілкування з Паркером?
- Тоні — людина дуже амбіційна. Він веде три проекти одночасно — чоловічу команду, жіночу, яка має схожі амбіції й Академію Паркера, спеціальний університет для юних спортсменів, не лише баскетболістів. Цей проект буде квартируватися в околицях Ліона. Думаю, Тоні вже працює з прицілом на майбутнє. Його контракт з «Шарлоттом» розрахований ще на два роки, але не здивуюся, якщо Паркер закінчить грати уже через сезон. Тоні дивиться всі наші ігри. Раз на тиждень ми зідзвонюємося, обговорюємо справи команди.
- Легендарний чеський хокеїст Яромир Яґр у 47 років повернувся в рідне місто Кладно, до клубу, який він фінансує, щоб завершити там кар’єру. Можливий варіант, що Паркер вчинить так само?
- Думаю, що ні.
- Як керівник Тоні достатньо щедрий?
- То ж Франція, там все відкрито. Бюджет АСВЕЛу складає близько дев’яти мільйонів євро, але на зарплати гравцям іде лише 2,9 мільйона. Команди платять податки за гравців у межах 110 відсотків. І плюс — окремо гравці платять податки зі своїх зарплат. Раніше оподаткування знімалося раз на рік, тренери і гравці платили самостійно. Але з цього року почав діяти закон, за яким щомісяця з заробітку знімають у межах 30%. З іншого боку, існують гарантії. Якщо травмуєшся — отримаєш все, що записано в контракті. Те саме стосується й дострокового звільнення.
- Ваша угода з АСВЕЛом, до слова, на скільки розрахована?
- На три роки. Тобто, цей сезон і ще два. Взагалі, переглянувши приблизний календар на наступний сезон, я пожартував, що якщо протягну два місяці, то буду генієм. Подивимося.
Через податки французьким клубам дуже важко підписувати гравців високого рівня. І це теж велика проблема для французького баскетболу. Звичайно, перед наступним сезоном бюджет АСВЕЛа підвищиться, але три мільйони євро — то один нормальний гравець для московського ЦСКА. Виходить, що один Алєксєй Швед коштує дорожче, ніж весь АСВЕЛ. Хоча загалом клуб може похизуватися фінансовою стабільністю. Персонал налічує близько 35-ти осіб і всі отримують хороші зарплати. У Франції не буває по-іншому.
Іван Вербицький («Главком»), Вадим Власенко
Частина перша. Продовження інтерв’ю з Мітровічем читайте завтра
Коментарі — 0