Справа про футбольний расизм.
Як з українців роблять фашистів

Україна опинилася в епіцентрі грандіозного футбольного скандалу на расистському підґрунті. Капітан донецького «Шахтаря» Тайсон разом із земляком-бразильцем і товаришем за командою Дентіньо були доведені до сліз, коли почули з трибун, де розміщувалися динамівські фанати, неприємні вигуки. Саме так подали інформацію про інцидент ЗМІ, близькі до власника цього футбольного клубу. Дарма, що тим вигукам з трибун передували події, в якій Тайсон теж не виглядав білим і пухнастим.

Тобто насправді мова мала б іти про взаємну ненависть, закладену не стільки на расовому, скільки на клубному підґрунті, протистоянні двох непримиренних суперників.  Бо ж футболісти з іншим кольором шкіри насправді є й у інших українських командах, зокрема й у «Динамо».

Проте чіпляють київські фанати «чомусь» виключно гравців «Шахтаря». Так, чіпляють образливо і дошкульно, але навряд чи ця нелюбов заснована саме на тлі расової нетерпимості. Згадати хоча б ставлення до багаторічного капітана «Шахтаря» Даріо Срну. Навряд чи знайдете в середовищі динамівських прихильників футболіста, котрого не любили б ще більше. При цьому Срна – слов'янин, хорват за національністю. Останнім часом у динамівському фанатському середовищі хорвати є найближчими друзями поряд із литовцями. Проте Срну завжди сприймали не за національністю, а за емблемою на грудях. Та й українців Коваленка і Степаненка ультрас «Динамо» провокують не менше, ніж будь-кого з численних донецьких бразильців чи грузина Хочолаву. В принципі, в футболі ніколи не було по-іншому. Питання тільки в тому, яку надати обгортку тій чи іншій події.

«Донбас на коліна не поставиш»?

Власнику «Шахтаря» з його розгалуженою мережею медіа цілком по силах представити ситуацію у потрібному йому ключі. Чи маніпулює він? Наприклад, заїжджена у політичному аспекті фраза про «Донбас, який не поставити на коліна», спершу пролунала саме в контексті футболу. З кінця 90-х років минулого сторіччя, відколи «Шахтар» з Ахметовим на чолі почав нарощувати м’язи і ставати реальною опозицією непереможному до того «Динамо», уся риторика донеччан базувалася на негативі у ставленні до суперників та до Києва, який не дає розвиватися головній команді шахтарського краю.

Власне, доля істини в донецьких сентенціях була, адже один з братів Суркісів керував Національною Федерацією футболу, а інший – клубом «Динамо». Зрозуміло, що в інтересах киян тоді працювала і ФФУ, і підлегла їй суддівська братія. Втім, у тому й річ, що дискримінація торкалася не лише «Шахтаря», а й решти українських клубів. Фактично, Суркіс весь цей час штучно стримував в інтересах свого клубу розвиток футболу в державі загалом. Однак чомусь ні в Дніпрі, ні в Одесі, ні у Львові, де в різні роки з’являлися команди, спроможні стати для «Динамо» реальною опозицією, не додумалися виспівувати звичну для донеччан пісню про те, що хтось когось збирається ставити на коліна.

Свідомо чи ні, але ненависть між Києвом і Донецьком, а фактично між Донецьком, який себе протиставив усім іншим, і рештою України почала поширюватися саме через футбол. Агресивне нав’язування «Шахтаря» в купі з кількома фарм-клубами в українському футболі сягнуло апогею в той час, як у 2010 році президентом держави став Віктор Янукович. Улюблена команда Віктора Федоровича жила тоді, немов у теплиці, пенальті у її ворота судді не призначали 55 матчів поспіль.

Як наслідок, кожне наступне класичне протистояння між «Динамо» і «Шахтарем» перетворювалося у «дербі ненависті». У прямому розумінні. Кількість спецпризначенців у містах у дні матчів сягала кількох тисяч осіб, іноді мерії міст вводили заборону на вживання алкоголю. Саме під час одного з таких поєдинків, у фіналі Кубка України-2010/2011 у Сумах вперше пролунало крилате «Спасибо жителям Донбасса…». Ще більше футбольно-політичне протистояння між Києвом і Донецьком загострилося, коли були ув’язнені за начебто вбивство судді Зубкова Дмитро і його син-фанат Сергій Павличенки. «Справа Павличенків» стала однією з передвісниць Революції Гідності. Вбитий донецькою владою через канали Ахметова зокрема й у футбольній площині клин став каталізатором тотальної ненависті.

Боротьба з ультрас

«Справа Павличенків» була першою ластівкою тиску, який чинила влада Януковича на футбольних ультрас. Їх  справедливо вважали достатньо організованою й самодостатньою вуличною силою. І час показав: вважали не дарма. Паралельно під маркою підготовки до Євро-2012 був запроваджений перепис активних футбольних вболівальників. І якщо в інших містах він був, за невеликими винятками, проігнорований, то в Донецьку стараннями клубних структур «Шахтаря» ультрас справді переписали. Потім, з початком Революції і бойових дій на сході нашої держави особисті дані прихильників донецького клубу дивним чином опинилися в руках у сепаратистів. За ними людей розшукували і брали в полон.

Зрозуміло, що з переїздом «Шахтаря» спершу до Львова, а згодом до Харкова кількість його активних прихильників суттєво скоротилася. Однак клуб не зупинився і продовжив боротьбу й із ними. Апогей цього протистояння настав влітку цього року, коли клуб «Шахтар» зробив обов’язковим паспортний контроль для всіх уболівальників, які збираються відвідувати виїзні матчі свого клубу. Навчені гірким досвідом ультрас приймати умов не стали і хоч від команди й не відреклися, але відвідують матчі «Шахтаря» не в тих частинах виїзних стадіонів, які виділяються для клубу. І часто дозволяють собі неприємні для Ахметова заряди.

На динамівських ультрас власник «Шахтаря», звісно, вплинути не може. Однак за іронією долі з їх допомогою може київському клубові суттєво нашкодити. Без різниці, спровокували динамівських фанатів чи ні, якого змісту були вигуки, але кадри зі сльозами Тайсона, які всіляко смакували режисери трансляції з ахметівського каналу, облетіли весь світ. Покарання і репутаційних втрат «Динамо» не уникнути. Особливо з урахуванням, що донедавна клуб грав з надписами «No to racism»  на футболках, реабілітуючись тим самим за побиття чорношкірих уболівальників англійського «Челсі» під час матчу Ліги чемпіонів на НСК «Олімпійський» в 2016-му. До тієї історії теж було чимало запитань, але в сучасному світі будь-які факти з натяками на расизм трактуються однозначно.    

Удар по собі

Проте головне, що Ахметову, як і його підлеглим, байдуже, що в усій цій історії репутаційних втрат зазнає не стільки «Динамо», скільки держава Україна загалом. Творені російськими пропагандистами міфи про українських «фашистів», «нацистів» і «расистів» отримали нове «підтвердження». Дарма, що люди різних рас почуваються у столиці й інших українських містах цілком комфортно. Зокрема чорношкірих вболівальників можна зустріти на кожному футбольному матчі «Динамо» у Києві.

Найпарадоксальніше, що ЗМІ донецького мільярдера в купі тими репортерами, які радо підхопили тему «расизму динамівських фанатів» можуть зіграти найперше проти «Шахтаря». Річ у тім, що футболіст Тайсон глибинну суть своїх думок видав ще задовго до сліз на ОСК «Металіст». Влітку він усіма силами прагнув вирватися з «золотої клітки» «Шахтаря», бо мав пропозиції від кількох провідних італійських клубів. Але його зупинив чинний контракт. Капітан донеччан не міг із цим змиритися – бойкотував матчі і навіть в одному з інтерв’ю сказав, що не може жити в Україні саме через расизм. Десять років жив, а зараз не може.

Те, що минулої суботи у Харкові Тайсон був гарним актором, підтверджують його подальші заяви. Буквально сьогодні футболіст заявив, що більше сил залишатися в Україні він немає, а тому пора повертатися додому. «В Бразилію». Майже не виникає сумнівів, що з допомогою міжнародних організацій на кшталт ФАРЕ гравець після інциденту в матчі проти «Динамо» зможе домогтися одностороннього розірвання контракту. Тим самим, клуб «Шахтар» у спілці з журналістами телеканалів «Україна» і «Футбол» можуть ошукати найперше свого власника, котрий може втратити від розторгнення угоди з Тайсоном значно більше, ніж дискваліфіковане на кілька матчів порожніми трибунами «Динамо». Так, киян теж оштрафують, але не на 12 мільйонів євро. Саме стільки, за даними Transfermarkt, коштує футболіст Тайсон.

Іван Вербицький, «Главком»