Стрибки, ласкаві кішки і кохання. Душевне інтерв’ю з юною спортивною зіркою Ярославою Магучих

Два тижні тому вона вразила спортивний світ своїми стрибками. 18-річна Ярослава Магучих їхала на чемпіонат планети в Доху в статусі наймолодшої атлетки в історії, якій підкорилася висота два метри, а вже у катарській столиці двічі покращувала юніорський світовий рекорд і встановила його на показнику 2,04. Додому дівчина повернулася зі срібною нагородою. І в зірковому статусі.

Це інтерв’ю дасть змогу зрозуміти, що Ярослава Магучих яскрава не лише як спортсменка, а й як різносторонньо розвинена особистість, з раціональними не за віком думками. Дівчина мріє не лише про олімпійське золото, а й про виставку картин, намальованих у власному абстрактному стилі. Також атлетка розповіла «Главкому» про любов до тварин, бажання виступити в «Танцях з зірками», Instagram-популярність і привідкрила завісу особистого життя. Магучих – надзвичайно яскрава й відкрита співрозмовниця, яка при цьому стверджує, що популярність їй не заважає.   

До уваги звикаєш швидко, - каже Ярослава. – У мене щось схоже було торік, після перемоги на юнацьких Олімпійських іграх. Тоді теж було чимало прийомів, інтерв’ю, офіційних заходів. Зараз масштаб все ж трохи вищий, бо медаль доросла. Для мене то приємні клопоти. Сподіваюся, попереду ще буде багато таких миттєвостей.

Від слави голова не запаморочується?

Ні. Спокійно ставлюся – тренуюся, стрибаю.

Коли починали заняття спортом, мріяли про те, що це може зробити вас знаменитою?

Щоб ви зрозуміли. Коли я ішла в спорт, то взагалі не знала, що існує стадіон з 400-метровими доріжками. Стадіон гарний, з трибунами. Такого в нас у Дніпрі тоді ще не було. У спортивній школі, де починала займатися, бігове коло мало довжину 250 метрів. Тому про якісь мрії не було й мови. Про те, якими можуть бути перспективи, я й не відала. То відносно нещодавно, коли дивилася трансляції змагань за участю Юлії Левченко, дивувалася: «Вау, так можна виступати?» Саме на прикладі Юлі до мене й прийшло розуміння, що можна стрибати і досягати високих результатів.

А до того Олімпійських ігор чи чемпіонатів світу не дивилися?

Ні. Я була всесторонньо розвиненою дитиною. Ходила і на малювання, і співала. Спорт був, але схилилася до нього далеко не відразу. Від усього іншого остаточно відмовилася, мабуть, році в 2015-2016-му. До того були сумніви.

А що могло перемогти спорт?

Малювання. У мене гарно виходило. Я їздила на різні конкурси, навіть з батьками. Вони мене підтримували. Картини, до речі, зберігаються вдома. Я малювала у стилі абстракції, зі своїм баченням. Колись, можливо, прийде час і ці роботи покажу. Зроблю виставку.

Чув, що робити замальовки ви полюбляєте й зараз.

Рідко, бо бракує часу. Можу щось намалювати у скетч-буку чи блокноті, чорною ручкою чи простим олівцем. Це невеличкі замальовки. Великі картини іноді, звичайно, теж хочеться малювати. Особливо коли проходиш у канцтоварах повз вітраж з гуашшю. Але така творчість потребує багато часу. Його немає.

Тематика картин яка?

У дитинстві я дуже часто малювала котів. Багато таких картин і у різних стилях. А зараз стала різноманітнішою. Малюю все, що побачу і що надихає – природу, предмети.

Страшно подумати, що така творча натура могла колись займатися карате.

То просто моя сестра Настя – срібна призерка чемпіонату Європи з карате. У неї коричневий пояс. Тато думав, що я теж буду займатися карате. Він навіть хотів, щоб займалася. Але я відвідала всього кілька занять. Можна сказати, навіть не тренувалася – дуріла, кудись ховалася. Мені відверто не подобалося і врешті сказала, що не буду туди ходити. На щастя, ніхто мене не змушував. Навіть не знаю, що саме не сподобалося. Дивилася, як займаються інші діти і це не захоплювало.

Взагалі, у спорт мене віддали радше для того, щоб могла десь діти свою енергію. Я була дуже непосидючою, постійно бігала – і на вулиці, і по квартирі. Врешті сестрі набридло на це дивитися і вона запропонувала піти з нею на легку атлетику.

Легка атлетика дітям часто здається монотонною.

Мені було цікаво. Тим паче, що попервах то були не стільки тренування, скільки ігри. Мені було цікаво спілкуватися з ровесниками, а поряд із тим стрибати, бігати, навіть метати. Зрозуміло, що спершу ми займалися всім і одразу. Ще на одному з перших у своїй кар’єрі чемпіонатів України в 2015 році поряд зі стрибками у висоту бігала 100 метрів з бар’єрами. У стрибках тоді стала п’ятою, а коли повернулася додому, то зрозуміла, що хочеться пострибати більше. То було наше спільне з тренером рішення, не чиєсь самостійне. Хоча бар’єри я не припиняю бігати понині. Вони дозволяють ліпше відчувати ритм. Але, звісно, нині це вже тільки споміжний вид. Концентруюся виключно на висоті. Хоча раніше думала, що буду займатися саме бар’єрним бігом.

Пам’ятаєте свій перший закордонний виїзд?

Так. На фестиваль у Польщі. Ми добиралися на автобусі. Я їздила без тренера і посіла друге місце. На літаку вперше літала в 2017-му, на матчеву зустріч у Туреччину. Під час першого свого виїзду не могла розмовляти англійською взагалі і це, звісно, створювало дискомфорт. А в Туреччині вже могла привітатися, запитати людину, як справи. Правда, про вільне спілкування мови ще не було. То згодом, повернувшись, почала ходити до репетитора і нині вже можу вільно давати англійською інтерв’ю. Власне, спілкування з закордонними журналістами дає мені змогу розвивати свою англійську. В школі хоча й її вчила, але класу до дев’ятого не надавала особливого значення. Лише в старших класах почала ставитися до іноземної трохи уважніше. Бо хотілося подорожувати.

Якою ви були ученицею?

«Хорошисткою». Намагалася вчитися і нічого не пропускати. Але коли почала їздити на тренувальні збори, це ставало робити вкрай складно. На перший збір у Мукачеве взяла п’ять чи шість книг, зошити. Але сказала, що більше так робити не буду, бо ці підручники важко носити. Втягнулася з часом, брала з собою комп’ютер. А коли батьки подарували планшет, завантажувала книги туди.

Вчителі вашу відсутність сприймали з розумінням?

Не завжди, особливо коли навчалася у гімназії. Більше розуміння з’явилося лише коли виграла у 2017-му чемпіонат світу серед кадетів у Кенії. Ще легше стало, коли перейшла у Дніпровське вище училище фізичної культури, де як студентка першого курсу навчаюся досі. То спеціалізований заклад і розуміння, природно, більше. Можу сказати, що після того, як почала їздити по зборах, на уроках загалом впродовж навчального року бувала місяці півтора. Тому постійно здавала іспити, контрольні роботи.

Знаєте, я чомусь ніколи не турбувався про те, що Ярослава виросте безграмотною, - долучається до розмови тато спортсменки, Олексій Магучих. – Бачив, як вона, приїжджаючи зі зборів, сиділа до опівночі за книжками, готувалася, потім бігала за вчителями і здавала всі предмети. Я бачив, що дитина хоче отримати знання і змушувати доньку нам не доводилося.

Та ще й Настя, моя старша сестра була фактично репетитором з окремих предметів, найперше – з математики. Мабуть, я її «любила» більше всього. В лапках. Розбиратися почала класі в десятому. А у восьмому сиджу над геометрією, Настя щось пояснює, а я слухаю-слухаю, а потім кажу: «Що ти пояснюєш? Я нічого не розумію». Тоді сестра терпеливо розпочинала все спочатку. Напевно, контрольні та самостійні роботи я постійно здавала на вісім чи дев’ять виключно завдяки Насті.

Ви ж, мабуть, знаєте, якими є спортсмени в уяві більшості людей? І найчастіше такий образ, на жаль, не видуманий…

Звичайно, знала і мені не хотілося бути схожою на тих, про кого ви кажете. Взагалі, як на мене, то вже стереотип, що всі спортсмени не здатні думати й не розбираються більше ні в чому, крім спорту.

Як журналіст можу сказати, що часто саме так і було. Особливо якщо мова про спортсменів старої школи.

Сучасні люди вже чітко усвідомлюють, що спорт колись закінчиться і доведеться постати перед потребою займатися чимось іншим. Відповідно обираємо й пріоритети. Зациклюватися не можна, треба розвиватися всесторонньо. Кажу про себе, але бачу, що більшість хлопців і дівчат з нашої команди притримується такої ж думки. Старшому довчатися важче. Та й часу, мабуть, менше. Це треба розуміти вже зараз. Тому чомусь не сумніваюся, що після завершення кар’єри не загублюся. Хоча про це ще думати рано.

Звичайно. На нещодавній прес-конференції в Національному олімпійському комітеті почув, що ви маєте бажання взяти участь у шоу «Танці з зірками». І навіть назвали прізвище бажаного партнера, яке мені особисто довелося ґуґлити.

(Посміхається). Я говорила про Женю Кота. Він на одному з попередніх шоу танцював з Надею Дорофеєвою. Мені подобався їхній дует. І для мене то був би цікавий досвід. Є бажання відчути ритм музики. Але вже після Олімпіади, звісно. Бодай тому, що є ризик отримати травму. В майбутньому ж хочеться взяти участь у проектах на кшталт «Танців з зірками», щоб мене більше впізнавали. Думаю, це сприятиме не лише моїй популярності, а й приверненню уваги до спорту загалом. Люди подивляться на мене і зацікавляться, чим крім танців я займаюся іще. Комусь, можливо, після того сподобаються стрибки.

А без шоу танцювати любите?

Звісно. Коли танцюю, дворідна сестра навіть каже: «Чому ти не хочеш бути хореографом?» Втім, то я танцюю для себе і щось відчуваю. Це імпровізація. Складніше, коли щось оригінальне в танці просять видумати заздалегідь. Танці для мене – то своєрідна хвиля.

На дискотеки ходите?

На них немає часу. Танці ми влаштовуємо з сестрою вдома. А тепер мені тренер ще й подарувала колонку. Думаю, вже й на тренуванні з музикою буде веселіше. Буду тренуватися і танцювати.

Судячи з того, що ви з тренером Тетяною Степановою ділите під час зборів і змагань кімнату, у вас непогане порозуміння.

Так. Ми гарно спілкуємося, у нас хороший тандем. І це теж допомагає, бо можу розказати тренерові про свої хвилювання й думки. Тетяна Володимирівна – сучасних поглядів, у нас немає непорозумінь.

У соцмережах тренер наразі активніша за ученицю.

Я буду активнішою, але наразі міркую, яку хвилю підхопити, щоби мною зацікавилося якомога більше підписників. Соцмережі треба розвивати, бо вони впливають на популярність. Досі обмежувалася тим, що виставляла раз на місяць світлину. Але тепер це буду робити частіше, бо після чемпіонату світу вдвічі збільшилася кількість підписників. Треба щось для них робити.

Мені особисто найцікавіше серед наших спортсменів стежити за соцмережами Жана Беленюка. Точніше, було цікаво до того, поки він не став народним депутатом.

Згодна, що зараз Жана читати найцікавіше. Але, сподіваюся, що в майбутньому так само цікаво буде стежити й за мною. Блоґи зараз набирають обертів. Настільки, що іноді вести свої блоґи в Instagram ефективніше, ніж виступати по телевізору. Люди ж зараз сидять у смартфонах, листають і про все дізнаються звідти. Мені теж, приміром, дуже цікаво слідкувати за тим, що пише популярна в нас у Дніпрі блоґерка і візажистка. Ми спілкуємося й наживо. З закордонних спортсменів виділю Усейна Болта. Але щось він останнім часом рідко потрапляє до мене у стрічку.

Ярославо, повернувшись із Дохи, ви сказали, що повноцінної відпустки між сезоном попереднім і наступним у вас фактично не буде. Це не тисне морально?

Ні. Звісно, ще до чемпіонату світу в мене були думки про те, щоб після завершення кудись поїхати. Але коли прийшло розуміння, що до Олімпіади залишилося лише десять місяців, уже й нікуди не хочеться. Кілька днів відпочила вдома. Стосовно ж далеких подорожей, то мені поки достатньо того, що почала їздити по комерційних змаганнях. Там у мене завжди є один день на те, щоб вільно прогулятися по місту. Найбільше наразі вразив архітектурою Рим, Ватикан. Якщо ж говорити про щось екзотичне, то, приміром, з Кенії найбільше запам’яталася наша поїздка на сафарі. Подивилися на екзотичних тварин у дикій природі. Якби не змагання, то спеціально туди не поїхала б. Та й взагалі думала, що в Кенії якщо й побуваю, то нескоро. Втім, наступного року у тому ж Найробі призначили чемпіонат світу серед юніорів.

Ви любите тварин?

Так. Зараз у мене є кішечка. Така, з характером. Назвали її Ларою, як Лару Крофт. Зараз їй немає ще й року. Любить бавитися, але ніжності не проявляє. Поки ще маленька і, мабуть, не розуміє цього кайфу.

Кажуть, що коти схожі на господарів.

Перед нинішньою у нас була інша кішка. Вона була душею компанії. Вона ніжилася поруч, її можна було затискати в обіймах і вона добре на це реагувала. Та кішечка спала зі мною, коли мені було сумно, коли на очах були слізки, вона приходила і заспокоювала. Нині мені цього бракує. Дивлюся на теперішню і думаю: «Ех, Ларо, Ларо…» В принципі, Лара Крофт теж була активною, по експедиціях їздила (усміхається).

Лара породиста?

Дворянка (сміється). Ми її підібрали біля першого під’їзду. Правда, попервах вона була трохи ласкавішою.

У дитинстві робили батькам подарунки у вигляді принесених з вулиці кошенят чи песиків?

Ні. У нас тоді був кіт, який витримав моє дитинство. Я його то в холодильник запхну, то в ванну. Врешті, батьки вирішили його віддати.

Він сам пішов весною. Пішов погуляти і забув вернутися, - виправляє мама Ярослави, Ольга Магучих.

А ще у мене була морська свинка. Тато якось приніс. Батько в принципі любить тварин і нам ту любов прищепив. Ще в дитинстві я завжди підгодовувала безпритульних собак і кішок на причалі, де тато завжди орендував човна. Та й досі це іноді роблю. Намагаюся нікого не обділити. Крім того, допомагаю при нагоді притулкові тварин у нас у Дніпрі. Коли немає змоги приїздити самостійно – щомісяця перераховую гроші. На жаль, люди у нас часто безвідповідальні. Не стерилізують кішку, а потім не знають, куди дівати потомство. І викидають на вулицю. Мене це засмучує. Сподіваюся, колись до людей дійде, що так робити не можна.    

Для вас важливо, щоб людина, з якою ви спілкуєтеся, любила тварин?

Мені приємно, що більшість моїх друзів мають тваринок удома. Мабуть, це таки показник, що раз людина любить тварин, то вона хороша.

А друзів у вас багато?

Справді близьких не може бути багато за визначенням. У мене є коло людей, з якими спілкуємося тісніше. Щойно приїжджаю, як нагадують мені: «Треба зустрітися. Тебе стільки не було!» Шкода, що не завжди це виходить. Бачимося рідко, бо я постійно в роз’їздах. У друзях найбільше ціную доброту, ввічливість і вміння підтримати в скрутній ситуації. Взагалі, дружба перевіряється крізь роки. У мене є подруга, з якою спілкуємося з дитинства. І поки ми одна одну не розчаровували.

Зараз, коли ви стали відомою, мабуть, залицяльників трапляється немало. Були такі, що пропонували руку й серце?

Ні, таких не було. Але хлопець у мене є. Він теж атлет, бігає на дистанції 110 метрів з бар’єрами. Хто саме? Нехай то буде таємниця.

З чим зараз пов’язані ваші найбільші мрії?

Сьогодні націлююся на золото Олімпійських ігор.

Вже найближчих?!

Хотілося б, але буде видно. Думаю, таку мрію як у мене має кожен амбіційний спортсмен. Поїхати на Олімпіаду – то вже півкроку до мети. Круто піднятися на п’єдестал. Але перемогти – вершина.

Дивуюся, бо на початку цього літа мало хто повірив би, що ви навіть на дорослий чемпіонат світу поїдете.

Батьки вірили і хотіли. Тато навіть запевняв мене, що поїду в Доху. Я сумнівалася, але, мабуть, після «Діамантової ліги» у травні татова впевненість перемогла.

Бачу, батько – ваш головний мотиватор. Перед нашою розмовою він якраз розповідав, як заспокоював вас перед юнацькими Олімпійськими іграми.

Так, налаштовував мене, додавав віри, казав, що я все можу, що я добре готова. Говорив, що це те ж тренування, тільки всесвітнє, що немає підстав нервуватися. А під час змагань головний психолог – це мій тренер. Удома ж маю справжнього психолога за освітою. Сестра закінчила вуз за цією спеціальністю з червоним дипломом. Настя мене теж підтримує. Тому якщо когось брати на змагання, то не батьків, а сестру. Мама з татом, до речі, не були на моїх змаганнях ще жодного разу. І не треба. Бо знаючи, що вони поряд, я буду більше хвилюватися. А Настя одного разу зі мною в Києві вже була. Тоді я виступала у двоборстві – бігала 60 метрів і стрибала у висоту. Анастасія мене підтримувала і мені сподобалося.

То, може, візьмете її на Олімпіаду?

Подивимося!

Іван Вербицький, «Главком»