Від конкурента Марадони до водія таксі. Як склалася доля українського віце-чемпіона світу

Сьогодні, 15 червня, о 19:00 у польському Лодзі в історії українського футболу може початися нова епоха. Наша збірна під керівництвом Олександра Петракова зіграє в фіналі молодіжного чемпіонату світу серед гравців, не старших 20-ти років. Суперник — збірна Кореї. Якщо зважити, що досі молоді українські футболісти за часи незалежності не підіймалися на мундіалях серед 20-річних вище 1/8 фіналу, то це досягнення виглядає унікальним подвійно.

Щоправда, колись вихованці нашого футболу вже були там, куди здійнялися підопічні Петракова. Причому двічі. В 1977-му збірна СССР з дев’ятьма українцями у складі стала чемпіоном молодіжного мундіалю, а в 1979-му з сімома українцями здобула срібло. В обох випадках капітанами тих команд були наші футболісти — нині, на жаль, покійний Андрій Баль і сьогоднішній співрозмовник «Главкому» Ярослав Думанський.

Родина Думанських з Івано-Франківська для українського футболу унікальна. В 50-ті роки минулого сторіччя сяяли двоє братів. Старший, Мирослав, зробив собі ім’я у донецькому «Шахтарі». Молодший, Євген, впродовж десятиліття залишався вірним команді рідного краю, івано-франківському «Спартаку». Ще яскравіше засяяв Мирославів син Ярослав, котрий у другій половині 70-х років вважався одним із найобдарованіших футболістів СРСР, повигравав усі можливі титули на молодіжному й юнацькому рівнях, але серед дорослих свого потенціалу до кінця не розкрив. Хоча й грав за елітні львівські «Карпати», київське «Динамо» і харківський «Металіст».

Власне, історія 59-річного Ярослава Думанського яскраво характеризує наш футбол і життєві реалії того часу. Вона має бути повчальною зокрема й у контексті розвитку нинішніх талантів. Їм після польської звитяжної ходи видають чимало авансів, але  хлопці мають розуміти: знаходяться вони тільки на початку свого шляху.

«Брат був технічнішим за мене»

Пане Ярославе, ви походите з легендарної футбольної династії. Мабуть, інших варіантів, ніж займатися футболом, не мали?

Не сказав би. Гандбол грав, навіть на боротьбу пробував ходити. Але після кількох тренувань зрозумів, що то не для мене. Пізніше пробувався в хокеї. Ось там вибір стояв серйозний. В хокеї у мене справді виходило непогано, ми навіть виграли всеукраїнський турнір «Золота шайба». То звучить трохи кумедно, адже тренувалися ми взагалі за відсутності льоду. На фанері. Поїхали в Дніпродзерджинськ, де грали проти спецшкіл Києва, Харкова, Дніпропетровська, місцевої команди. На їхньому тлі ми виглядали аматорами. Але виграли у запоріжців, дніпрян, а в фіналі обіграли 5:2 харків’ян. Причому всі п’ять шайб закинув якраз я.

Звичайно, на мене звернули увагу. Забирали відразу в московський ЦСКА, куди в ті часи збирали усіх найкращих. Але я вже в той час серйозно займався футболом і відчув, що мене більше тягне до цієї гри. Постав перед вибором: їхати на збори в Алушту з футбольним «Спартаком» з Івано-Франківська чи грати в хокей. Обрав перше.

Під впливом тата?

Ні. Батько на мій вибір не впливав ніколи. Казав, що то моє життя. Мушу сказати, що старший брат Геннадій був футболістом набагато технічнішим у порівнянні зі мною. Але він вирішив присвятити себе науці — став інженером, зараз має у Львові свій бізнес. А стосовно мене, то, не виключено, симпатії до футболу схилилися ще й тому, що у нас тоді підібралася непогана компанія з юнаків 1959-1960 років народження: нині, на жаль, покійний Бодя Дебенко, Ігор Юрченко.

У першоліговий «Спартак» ви потрапили дуже рано, в 17-ть...

То було складно, бо був ще шмаркачем, а загалом команда була дуже вікова. Усі не молодші 29-30-ти. Але ті хлопці мене, молодого, не ганяли. Навпаки, мав у кого повчитися. Мене підтримували буквально всі. І то за умови, що команда як для першої ліги у нас була доволі іменита — Степан Рибак, Валерій Голубцов, Тарас Белей, Петро Кушлик, Валерій Авдиш... То були достойні люди. Навряд чи когось варто виділяти. Лідери були в кожній ланці, але загалом ми були міцні командою. В той час з Івано-Франківська мало хто вивозив очки.

Зрештою, в тому «Спартаку» ви, можна сказати, й не грали...

Так. Відіграв за франківців лише один матч — проти казанського «Рубіна». Тоді ж не було спеціально виділених для матчів збірних вікон. Сказали в Москві чи Києві, що той і той повинні з’явитися на таке-то число — й усе. Без різниці, грає клуб чи ні. Ось і я потрапив спершу в юнацьку збірну СССР, потім відіграв на юнацькій спартакіаді школярів у складі збірної України. Надалі готувався до юнацького чемпіонату Європи...

«Он западенєц і нє комсомолєц. Ми єво нє випустім за граніцу»

...Але тоді ви вже, здається, були гравцем львівських «Карпат».

Так. Опинився поміж справжніх легенд — Ростислав Поточняк, Володимир Данилюк, Геннадій Ліхачов, Славко Кікоть. Втім, ця когорта вже поступово відходила. Тренер львів’ян Ернест Юст розумів, що команду треба омолоджувати. Та й було ким  — майже весь дублюючий склад «Карпат» тоді виступав за молодіжну збірну України. Зокрема й я. У команді були Юрій Суслопаров, Олег Родін, Андрій Баль. Ми грали на «Сільмаші», дубль у нас тоді тренував Борис Рассихін — весела, надзвичайно добра людина, дуже багато жартував. У принципі, ми впевнено влилися в основу «Карпат». За підсумками сезону-1977 команда покинула вищу лігу, а в наступному чемпіонаті першої ліги виступали майже поголовно колишні дублери. Я встиг трохи пограти ще у вищій лізі, але стабільним гравцем основи теж став у першій.

«Гравцем основи» - лунає трохи умовно, адже вас теж на тривалий час висмикували у збірну...

Відразу у дві — юнацьку і молодіжну. Там було цікаво. Тоді юнацькі збірні Союзу грали добре на всіх турнірах. Пригадую свій перший виїзд за кордон, у Швейцарію. То було в 1976-му. Напередодні нас викликали в КГБ. На кожного вже була заведена особова справа. З неї кагебісти довідалися, що я, будучи капітаном юнацької збірної СССР, єдиним у команді не був членом ВЛКСМ. А тоді комсомольцями мусили бути всі без винятку. «Нєт, ето нєвозможно. Он западенєц і нє комсомолєц. Ми єво нє випустім за граніцу». Довелося тренерам терміново садити мене на літак до Франківська. Мене зустріли в аеропорту, прийняли в комсомол і з комсомольським значком відправили назад.

А як так сталося, що капітаном тих збірних СССР були саме ви?

За мене проголосували ще під час перших зборів у 1976 році в Грозному, коли тренери зібрали розширений варіант складу, з 40 гравців. Потім серед них відсіяли половину. Так з того часу й виходив з пов’язкою і в основному на правому краї півоборони. У команді ще жартували: «Бандеру» обрали капітаном». Але то без злості. У нас команда була багатонаціональна — грузини, вірмени, азербайджанці, росіяни, білоруси. Якось так вийшло, що контактували ми дуже непогано.

Навіть здогадуюся — чому саме. Річ у тім, що 90% футболістів представляли Україну, Білорусь і Вірменію. З Москви не було взагалі нікого. Тільки в останній момент, перед від’їздом на чемпіонат світу-1979 у Японію нас викликали в КГБ і запитали тренера Сергія Коршунова, до речі, корінного москвича: «Як же так, без представника столиці? Стільки московських клубів у вищій лізі і серед них немає достойних грати у збірній?» Довелося тренерам взяти, щоб заспокоїти кагебістів, Гєну Салова з московського «Торпедо». Він відсидів чемпіонат на лаві запасних. Коршунов не страждав упередженнями. Сергій Олександрович взагалі був дуже класним спеціалістом.

Про це свідчать зокрема й результати: юнацька збірна СССР вашого покоління була однією з найуспішніших в історії...

У 1977-му на Євро серед команд, не старших 18-ти років, посіли третє місце. Мені той чемпіонат закарбувався нереалізованим пенальті у післяматчевій серії півфіналу з господарями турніру, бельгійцями. Начебто все зробив правильно — воротаря поклав в один кут, а сам пробив в інший. Але влучив у стійку. Молодий, не впорався з нервами... Ми тоді у матчі за третє місце на збірній ФРН відігралися. Обіграли німців 7:2!

А в 1978-му ми у Польщі стали чемпіонами Європи серед юнаків і автоматично пробилися на чемпіонат світу-1979 до Японії, серед команд, не старших 20 років. До цього турніру готувалися ще ретельніше. Хоча тренер «Карпат» Іштван Секеч не дуже хотів мене відпускати. Окремі збори я пропустив.

«Віктор Чанов у самісіньку «дев’ятку» влучив»

То був вінець для команди вашого покоління. Збірна СССР грала у фіналі і поступилася там аргентинцям...

Вважаю, що в нас тоді команда не гіршою була — воротарі Вітя Чанов і Сергій Краковський, Сашко Заваров, Олег Таран, Олександр Полукаров, Ігор Пономарьов, Сашко Головня, Сергій Сукачов... Що не гравець, то особистість. Ми в той період, починаючи від чемпіонату Європи, вигравали майже у всіх матчах, на турнірах у Каннах, Ніцці, Монте-Карло. Ми пройшли дуже ґрунтовну підготовку. Команда також зіграла турнір у Болгарії, але на нього мене Секеч не відпустив. Тільки за місяць чемпіонату світу «дав вільну», коли ми за місяць до мундіалю поїхали для акліматизації до японського часового поясу у Владивосток. Правда, пробули там всього три чи чотири дні, а потім розпочався тайфун і нас евакуювали на китайський кордон, у Лісозаводськ. Там провели решту зборів, якісь товариські матчі. Суперники відверто слабкі. Думаю, то не стільки від спарингів користь була, скільки від перебування у правильному часовому поясі. Бо ж до восьми годин різниці адаптуватися не так уже й просто.

Аргентинців у фіналі могли переграти, якби були трохи свіжішими. Виснаженими почувалися ще перед півфінальним поєдинком з поляками. І то, мабуть, не пов’язано з акліматизацією. Радше з тим, що усі матчі чемпіонату видалися дуже важкими. Особливо — чвертьфінальна зустріч проти парагвайців. Вели 1:0, я тоді на третій хвилині забив найшвидший м’яч чемпіонату. Невдовзі після того, як розіграли м’яч у центрі, Пономарьов виконав довгу передачу на фланг на Сучачова, той пройшов і відпасував у півколо штрафного майданчика. Я туди набіг і влучно, в один дотик, пробив. Але дуже швидко пропустили двічі. Вітя Чанов, Царство йому Небесне, пропустив тоді два дурних, майже неймовірних голи. Один м’яч ледь не після прямого удару з кутового у сітку залетів. Добре, що в другому таймі Пономарьов рахунок зрівняв. А післяматчеві пенальті ми били дуже довго (по дев’ять ударів - «Главком»).

Ви тоді наважилися підійти до позначки майже в самому кінці, коли вибору вже не було.

То не тому, що боявся. Я на полі не боявся взагалі нічого. Просто перед чемпіонатом світу мав серйозно травмований гомілкостоп, порвав зв’язки. Усі матчі провів на блокадах, уколах. Бив пенальті восьмим. Якби не забив — програли б. Вирішив нічого не видумувати і пробити так, як на тренуванні. Воротар вгадав, але я влучив у самісінький кут. Після мене не били тільки Вітя Янушевський, Сашко Головня і Чанов. Кому бити — вирішував я як капітан. Головня шепоче: «Я не заб’ю, я не впевнений». Та воно було видно, що ноги трясуться. «Бий», - кажу Чанову. Віктор усе й повирішував. Спершу взяв удар парагвайця, а потім забив з позначки. Вітя, треба сказати, хоч і грав у воротах, але був дуже технічним, ногами грав, як польовий гравець. «Як виносиш від воріт, так і бий», - радив Чанову перед ударом. Віктор у самісіньку «дев’ятку» влучив.

Проте той чвертьфінал відібрав у нас чимало психологічних і фізичних сил. Треба враховувати, що вологість стояла страшенна. При пекучому сонці в таких умовах грати було майже неможливо. У другому таймі футболки були уже не мокрі, а білі від солі. Тоді ж ще не було такого правила, що у спекотну погоду в середині тайму судді дозволяють попити води. Фляги з водою лежали кругом бровки. Підбіг, нашвидкоруч зробив кілька ковтків, облився і далі до гри.

Нам, звісно, пощастило, що поляки у півфіналі були нічим не ліпшими за нас. Можна сказати, що ми їх домучили з рахунком 1:0. На фінал сил не залишалося, але зіграли на морально-вольових. У першому таймі Сукачов забив чистий м’яч, але арбітр його не зарахував. Передача йшла ледь не від лицьової лінії. Там офсайдом навіть не пахло. Загадково, до речі, чому в день матчу швейцарську бригаду, яку призначили судити фінал напередодні, замінили на бразильську.

Зрештою, в другому таймі Пономарьов таки вивів нас уперед. Але майже миттєво арбітр призначив у наші ворота пенальті, якого не було й близько. Так аргентинці й дотисли нас. Виграли 3:1. Я матчу не дограв через ту саму травму гомілкостопа.

На бенкеті, присвяченому завершенню чемпіонату, іноземці підходили до нас і говорили: «Рефері за таке суддівство вбити мало». Втім, до СССР тоді завжди ставилися погано. Тому й судили так.

«Ми були рабами комуністичної партії»

Легендарний Дієґо Марадона, який тоді був капітаном аргентинців, чимось здивував?

Забив нам третій м’яч красивим ударом зі штрафного. З правого боку, з лівої ноги, з кроку, без замаху — Чанов навіть не зрозумів, як м’яч опинився у воротах. Але загалом тоді спрацював розмін — Толик Раденко на Марадону. Оборонець «Шахтаря» тоді бігав за Дієґо по всьому полю, був його тінню. У перерві Раденко був лютий: «На другий тайм не піду! Він мені всі ноги відтоптав!» Марадона ж — здоровий бичок, при зрості 168 сантиметрів ігрова вага становила 80 кілограмів. Як вкопаний у землю — збити з ніг майже неможливо. Дієґо — малий, прекрасно координований. А ще — вражаюче різкий, вибухово зривався з місця. Але в цілому Толик з ним впорався.

Роки, проведені в складі молодіжних збірних, залишилися в пам’яті найяскравішим спомином?

З одного боку — так. Але, розумієте, перемоги — то добре. Погано, що в ті часи ми були рабами комуністичної партії, невільниками їхньої політики. Перед кожним виїздом за кордон ми підписували величезну анкету, яка, якщо мені не зраджує пам’ять, складалася з 18-ти пунктів. І всі — «обязуюсь». Зокрема ми зобов’язувалися ні з ким не вступати у контакт, не давати інтерв’ю журналістам. Були фактично як дикуни.

Пригадую, як у Швейцарії до мене підійшли українські еміґранти з Канади, хлопець і дівчина, років по 17-18. Вони подорожували Європою, прийшли на футбол. Там дізналися, що я виступаю за «Карпати» і хотіли поспілкуватися. Люди народилися в Канаді і хотіли почути, як живеться в Україні. То мусив викручуватися й розмовляти в присутності представника КГБ. Ті прислухалися до кожного слова, щоб я, не дай Боже, не продав державної таємниці. Що в таких умовах скажеш? Звісно, брехав, що все прекрасно, приїжджайте до нас.

Невільники... Контролювали, яку музику слухаєш, які книжки читаєш, з ким спілкуєшся. У магазин чи прогулятися по місту могли тільки компанією з чотирьох осіб. Звісно, поряд завжди був кагебіст. За людей нас не мали. Виграємо якийсь турнір, заробимо якісь призові, а ті всі гроші забирає начальство. Нам по 100 доларів роздали, щоб купили якісь джинси чи сувеніри й усе. Ми розуміли, що діється, але навіть думки не допускали, щоб сперечатися. Коли хтось пробував робити натяки, чув у відповідь обурення: «Ти что за дєньгі іграєшь ілі за любовь к партії?» Зараз смішно, а тоді було не до сміху.

Знаю, що навіть за таких умов наші спортсмени примудрялися кагебістів обманювати.

Та як обманювати? Вони все розуміли і або дещо дозволяли. Або закривали очі. Приміром, щоб у нас були якісь кишенькові гроші, дозволяли взяти з собою на продаж фотоапарат і по дві пляшки горілки. Бо ж приходиш у магазин, а там «кока-кола», «швепс», «спрайт». То був недоступний плід! Щось вторгуємо, і як ті діди йдемо смакувати водичкою, яка в цивілізованому світі була у вільному доступі. Кегебісти, до речі, самі теж приторговували. Усі все розуміли, але намагалися один від одного ховатися. А іноземці вже знали, що приїхав «русіш» і можна купити горілки. У них це добро дуже дороге. Ми цим користалися. В еквіваленті вдома брали пляшку за долар чи два, а там продавали по десять. Якщо все гарно складалося, то поверталися додому з новими джинсами, спортивними костюмами.

Ми ж іще й виглядали, як діди. Вперше екіпірованими в однакову форму поїхали тільки на чемпіонат світу-1979. А до того на континентальні першості виїздили кожен у своєму одязі. Доходило до абсурду. Літо, 35-градусна спека, а нам видали шерстяні костюми з нашитими поверх войлоковими літерами «СССР». Причому нашивали їх ми власноруч. Представники інших команд дивилися на нас, неначе на представників якогось стародавнього племені.

В Японії нас вдягала фірма Tiger. 23 команди грали в «адідасі» й тільки СССР — у «тайґері». Причому екіпірування нам привезли уже на місці події, в готель. Раніше, до Владивостока нам передали для обкатки по дві пари бутс — на шипах і на гумі. Гарні «копочки». Парадні костюми нам придбали в московському ГУМі. Сірі фінські костюми, блакитні сорочки, червоні краватки «Олімпіада-1980», фінські мешти — ми були задоволені, бо вперше не виділялися на тлі інших, виглядали цілком пристойно.

Не мали бажання щезнути і залишитися в одній з цивілізованих країн назавжди?

Було і бажання, і варіанти. Але розумів, що я залишуся, а вдома потім не знайду нікого — ні тата, ні мами, ні брата. Ми жили в страху. Якби знаття, що Союз розпадеться через якихось 12 років, може, залишився б. Мав пропозиції з кількох клубів, зокрема з французького «Монако», австрійської «Аустрії», швейцарського «Ґрассхоппера». Підходили аґенти, а я від них тікав. Причому мусив показово кликати представника КГБ. І демонстративно відхиляти пропозицію, говорити, що я патріот «совєцкой родіни». Люди не могли збагнути, як таке може бути. Умови ж пропонували непогані. Думаєте, я один такий був? Олегові Тарану пропонували, Сергієві Гуриновичу. Розкупити могли всю команду. Бо ж молоді, перспективні. Шкода, бо, можливо, будь інші часи, моя доля склалася б по-іншому.

«Тоді в кулуарах вирішувалося навіть більше, ніж зараз»

Повертаючись у «Карпати» зі складу збірної, хоча б встигали слідкувати за процесами у львівській команді, яка жила своїм, бурхливим життям...

То було непросто. Приміром, зрозуміти, чому саме наприкінці сезону-1978, коли ми йшли в групі лідерів першої ліги, команду залишив тренер Ернест Юст, так і не зрозумів. Тоді чимало залежало від керівників обкому партії. Вони викликали, вимагали. Можна було заговорити про поліпшення матеріальних умов і стати «ворогом №1».

Тоді в кулуарах вирішувалося навіть більше, ніж зараз. Згадати той же сезон-1978, наш матч заключного туру в Мінську проти «Динамо». Щоб повернутися у вищу лігу, «Карпатам» було достатньо зіграти внічию. Білорусів влаштовувала лише перемога. Нас тоді зі Львова приїхало підтримати дуже багато вболівальників, з зелено-білими прапорами. Але виявилося, що доля гри була вирішена ще до виходу на поле. Суддя з Кишинева Пономарьов, для якого то була остання гра в кар’єрі, відразу видумав у наші ворота пенальті, незадовго після того вигнав з поля Степана Юрчишина. Нахабно вигнав. Під час суперечки питає: «Де дев’ятий номер?» Степан підійшов, а він йому червону. За що? Одним словом, програли ми 0:3 і залишилися в першій лізі ще на рік. При тій системі провінційний Львів у таких важливих матчах не міг виграти у Мінська, столиці Білоруської ССР, за визначенням. У ті часи питання виходу з ліги в лігу вирішувалися не на полі, а в кабінетах, на партійному рівні.

Виходить. через рік дозволили вийти вже «Карпатам»?

Усе простіше. Ми тоді були сильні настільки, що бувало, на виїзді суперники просили, щоб не забивали їм більше двох. «Карпати» тоді були збалансовані в усіх ланках. Ми суттєво переважали суперників і по духу, і по грі.

А де все це поділося, коли команда повернулася у вищу лігу?

Нам усі пророкували першу п’ятірку, але перше коло ми провалили повністю, завершили його на останньому місці. Хоча по грі не поступалися нікому.

Олег Родін в усьому звинувачував тренера команди Іштвана Секеча. Мовляв, він у ході сезону більше думав про те, щоб піти у «Чорноморець», ніж про те, як підсилити гру «Карпат»...

Насправді, думаю, не все так однозначно. Був ще той конфлікт, пов’язаний з «Волгою», яку дали Юрчишину, а не Левкові Броварському. Можливо, трохи вплинуло й це. Та щоб настільки. Вважаю, що навіть не дивлячись на певні непорозуміння, потенціал у нас був і в другому колі ми його проявили.

Тоді в команди вже був інший тренер...

Ярослав Дмитрасевич. Гарний спеціаліст. Наші, івано-франківські юнаки їздили до Львова грати. Говорили, що дід ще зараз дає жару... А тоді, навіть не дивлячись на катастрофічне відставання за підсумками першого кола, в другому ми перед заключним туром уже були на третьому знизу місці. Зіграй тоді в Ростові унічию — врятувалися б. Але...

Цей виліт у першу лігу став початком кінця «Карпат»...

Усіх провідних гравців порозбирали. Мене забрали в київське «Динамо». Міг опинитися в Києві ще раніше, коли ми в складі збірної України виграли спартакіаду школярів. Нас тоді цілою групою кликали. Зокрема й Саулевича, корінного киянина, але він вирішив перейти у «Карпати». А я, Олег Таран і Матвій Бобаль написали заяви на перехід у «Динамо». При цьому робилося все приховано. «Ти куди йдеш?» - питаю Саулевича, з яким близько дружив ще з тих часів. Коли той сказав, що у «Карпати», захотілося піти до Львова й мені. Однак тоді існувало правило: дві заяви — дискваліфікація. Допоміг мій тато, Царство йому Небесне. Завдяки власним зв’язкам він домовився, що поки я граю в «Карпатах», а надалі, якщо кияни ще будуть зацікавлені в мені, перейду в «Динамо». Так мене щороку у Львові продовжували ще на сезон п’ять років.

Блохіну Лобановський міг сказати: «Мовчи, собако!»

Правда, що вас у «Динамо» взяли замість Юрчишина?

Так. Обміняли, мов шпигунів (сміється). Навіть не знаю, чому в Степана у «Динамо» не вийшло. Він не з «хлюпиків» був, боєць.

Наскільки складно було прижитися до вимог відомого своєю суворістю тренера киян Валерія Лобановського вам?

Нелегко. Але не фізично, а з точки зору організації обов’язків на футбольному полі. Інша схема, інший футбол, категорично відмінний у порівнянні з тим, в який грав у збірній та «Карпатах». «Імпровізація? Якщо залишаться сили», - говорив Лобановський. І справді, щоб просто виконати тренерську установку, треба було дуже сильно постаратися. У Валерія Васильовича ігрова дисципліна була понад усе. «Неправильна імпровізація не допускається», - це теж цитата з Лобановського.

Несподіванкою для мене було й те, що у Валерія Васильовича підготовка до матчу починалася з самого ранку в день гри. Після руханки і сніданку — індивідуальні розмови, зібрання гравців окремо по лініях. Загальна установка за дві години до матчу була дуже короткою. Бо кожен свої індивідуальні і колективні завдання вже знав. В інших тренерів, з якими працював я, підготовка починалася за три-чотири години до початку гри. Вважаю підхід Лобановського правильнішим, бо у гравця, якщо він з самого ранку знає, що гратиме і що повинен робити, проходить психологічна адаптація і набагато спрацьовує рефлекс.

Які у вас були особисті стосунки з Лобановським?

Він мало спілкувався з футболістами. Валерій Васильович не з тих тренерів, який підпускає гравця до себе надто близько. Є чітка межа. За проведені в «Динамо» чотири роки звертався до Лобановського особисто лічені рази, скажімо, промовляв два-три речення, коли мав відпроситися додому. Валерій Васильович і сам не був багатослівним. Не лише у спілкуванні зі мною, а й із рештою футболістів. Винятків не було. Любимчики в нього, можливо, й були, але він цього ніколи відкрито не проявляв. Блохіну Лобановський міг сказати: «Мовчи, собако!». То коли той говорив щось зайве. Балагану при ньому не зустрічав ніколи. Повна диктатура. І досвідчені Блохін, Леонід Буряк, Володимир Веремеєв, Анатолій Коньков працювали і поводилися на рівних з молоддю. Закон був один: слово Лобановського.

На думку нападника «Динамо» тих часів Віктора Хлуса, «Динамо» 1980-1981 років — одне з найсильніших в історії. Чому, на ваш погляд, той колектив був непереможним на внутрішній арені, але невдало виступав у єврокубках?

Вітя правий. Самі обставини були проти нас. Два роки поспіль ми виходили у чвертьфінал Кубка чемпіонів. Але тоді існувала велика проблема: входити в сезон після зимового антракту. До того ж Київ не міг приймати матчів ранньою весною. Тож з «Астон Віллою» ми грали в Сімферополі, а з «Гамбургом» через рік — у Тбілісі. Наче й всі за нас, але трохи не те. На рахунок англійців говорити не буду, бо в тих матчах не грав, а ось «Гамбург» ми моли перемогти з потрібним рахунком навіть після домашніх 0:3. Трохи не пощастило.

По суті, ми й чемпіонами в 1982-му мали ставати втретє поспіль. Але тоді московський «Спартак» в останньому турі «злив» мінському «Динамо» і залишилися після білорусів другими. Хоча зробили все, що могли. Свій матч у Єревані ми виграли. Я тоді, до речі, найкрасивіший м’яч у кар’єрі забив. Толя Дем’яненко виконав довгу діагональну передачу. Футболісти «Арарата», знаходячись майже в центрі поля, збиралися піймати нас у положення «поза грою». Я цей намір прочитав, набіг із глибини, прокинув м’яч на хід. Поле було слизьке і воротар Володимир Васильєв, вибігши назустріч, встигав першим. Тоді прийняв єдино можливе рішення — поїхав у підкаті і підсік м’яч над голкіпером. Ми зіткнулися, я тоді розірвав коліно, але м’яч забив.

А за тур до того 5:1 тбіліське «Динамо» на його полі розгромили. Грузинська публіка начебто й ставилася до нас прихильно, але приниження таким рахунком не витримала. У нас полетіли предмети. Я тоді дістав у голову важким металевим ювілейним рублем. Отримав глибоке розсічення. Потім ми ще й довго не могли виїхати зі стадіону.

«Нам було далеко до того, щоб називатися професіоналами»

Виступаючи впродовж п’яти років у молодіжних збірних, мали змогу заграти в національній?

Тоді була дуже велика конкуренція. Я швидше розраховував, що поїду на Олімпіаду-1980 до Москви. Але у збірну тоді теж кликали за квотами. У той час, коли команду очолював Лобановський, більшість складали українці. Але до Ігор у Москві команду готував москвич Константін Бєсков. Звісно, він орієнтувався найперше на росіян. З українців на Олімпіаду потрапили лише Володимир Безсонов і Сергій Балтача. Ми все розуміли і ставилися до такого стану речей з розумінням.

Коли ви почали випадати з основної динамівської обойми?

У 1983-му, коли Лобановський зосередився на збірній СССР, а «Динамо» очолив Юрій Морозов. У «Динамо» тоді змінилося просто все. Найперше — почала кульгати на обидві ноги дисципліна. Як ігрова, так і за межами поля. Мабуть, то логічно. Ми звикли бути в жорстких рамках, а тут виявилося, що їх за одну мить познімали. Свобода!

Олег Кузнєцов говорив, що старші футболісти Морозова не сприймали взагалі...

Будь-кому було б важко, якби він прийшов після Лобановського. Втім, мова не про те. Навіть у мене після тих тренерів, з якими працював у Львові та збірній СССР, Морозов довіри чи поваги не викликав. Юрій Андрійович притягнув до Києва з пітерського «Зеніта», де працював раніше, навіть той дух панібратства. Контраст між тренерами вийшов надто великий і це призвело до подальшого провалу. Між гравцями і тренерами контакту не було взагалі. Кожен був на своїй хвилі. З Морозовим ніхто не сварився — його просто не сприймали всерйоз. А в Лобановського мусили виконувати кожну дрібницю. Приміром, я знав, що після проходу флангом зобов’язаний прострелити. Навіть якщо становище важке. Бо це було завдання на гру. Підібрав м’яч під себе чи віддав назад — порушення ігрової дисципліни і заміна.

Після того сезону так і не відновили колишнього ігрового рівня відразу кілька колись основних футболістів, скажімо, Володимир Лозинський, ви...

Розумієте, то нині футбол професійний і гравці відповідають за свій стан самі. А ми згідно з записом у трудовій книжці були інструкторами зі спорту. Тоді за тим, що ми їмо, п’ємо, коли лягаємо спати, чи слідкуємо за режимом, стежили тренери. За нас думали. Нам було далеко до того, щоб називатися професіоналами. Хоча в пресі тоді й розповідали казочки, що усі футболісти читають книжки, ходять по театрах і не знають запаху спиртного та тютюну. Брехня.

Чанов говорив, що в «Динамо» зразка 1986 року не палило двоє чи троє людей.

Сигарети і запальничка стояли безпосередньо в роздягальні. Лобановський, звісно, про все знав. Але вдавав, що не бачить.

Чому в немилість Валерієві Васильовичу після його повернення зі збірної в 1984-му потрапили ви?

Ось за те, про що ми вище говорили (посміхається). За порушення режиму. Він мене як військовозобов’язаного внутрішніх військ відправив служити. Мені неприємно то згадувати, хоч і вважаю, що нічого поганого тоді не зробив. Просто не хотів сперечатися. Все почалося з того, що Лобановський дізнався, що я написав рапорт у московське «Динамо». Це було найголовніше. Звісно, принагідно мені пригадали, що до того мав непорозуміння з Морозовим. Тому поки в Москві розглядали мій рапорт, у Києві довелося служити.

«Що, алкоголіки, зібралися?»

Але в Москві ви практично не грали. Чому?

Під час контрольної гри проти «Жальґіріса» міжсезоння постелився на важкому полі у підкаті, кремезний нападник суперників впав на мене і зламав мені руку. Відновився якраз до приїзду київського «Динамо». Едуард Малофеєв, який тоді тренував москвичів, каже: «Сьогодні вийдеш на тайм за дубль». Грали на штучному полі малої арени. Десь на п’ятій хвилині Серьога Кузнєцов робить підкат і мені щиколотку зрізало як ножем. Ще два місяці в гіпсі. На реабілітацію витратив майже весь 1985 рік. Тоді й зрозумів. Що пора щось змінювати. І нарешті добився звільнення з лав внутрішніх військ. Дембель мені підписали 28 грудня.

У «Металіст» вас покликав особисто Євген Лемешко?

Ні. Мене потягло додому, тому відразу поїхав до Львова і домовився з Володимиром Булгаковим, який тоді тренував СКА «Карпати», що гратиму в них. Це теж армійська команда. Мені почали розповідати: «Треба підписатися на прапорщика, лейтенанта». Я відмовився. «Ледве одні погони зняв, а ви мені другі пропонуєте?» - кажу. Остаточно ускладнив своє становище після того, як усіх гравців зібрали на загальні збори. Усі гравці прийшли у військовій формі лише я — у джинсах і в куртці. «Ето что такоє? - запитує якийсь генерал. - Ви єму обяснілі, что нєвоєннослужащім у нас условій нє дают?» Я розвернувся і пішов. Правда, Юрко Дубровний із Саулевичем вмовили, щоб поїхав з ними на збори в Сочі. Мовляв, там всі команди будуть, хтось тебе помітить.

А Лемешко зі мною розмовляв, що коли був у гіпсі, в Москві. «Металіст» приїжджав на виїзний матч, Євген Пилипович спитав, як мої справи і, дізнавшись, що збираюся звільнятися, сказав: «Чекаю на тебе в «Металісті». Але на тому й усе. Забули. Аж до зборів у Сочі. Там поле було розписане зранку й до 12-ї ночі. Так вийшло, що після тренування СКА «Карпати» мало бути заняття «Металіста». Там я з Лемешком перетнувся знову. «Ну що ж ти? Обіцяв і не приїжджаєш», - каже. «Євгене Пилиповичу, я уже у вас», - відповідаю. Залишалося лишень владнати питання з львів’янами. «Це я беру на себе. Йди в готель, збирай речі. За тобою під’їде машина», - заспокоїв Лемешко, в якого Булгаков свого часу працював помічником. Так і сталося.

У «Металісті» вочевидь було простіше, адже особливих завдань у ті роки перед харків’янами не ставили.

Мали зберегти прописку у вищій лізі. Все, що вище, віталося. Народу на нас ходило багато, платили добре. Ми всі вважалися членами трудового колективу Танкового заводу імені Малишева. Команду Лемешко зібрав пристойну. Серед колишніх киян, крім мене, були Льоня Буряк, Володя Лозинський, Юрко Махиня, Юрко Сивуха, Ігор Якубовський, Сашко Баранов. Мені дуже подобався мікроклімат у тому «Металісті». Усі хлопці були надзвичайно дружними. То завдяки Лемешку. Хто Пилиповича не знав і чув зі сторони, думав, що він нестерпний. Однак ми розуміли, що Лемешко міг зізвати, на чому світ стоїть, а через хвилину хвалити того ж футболіста і разом із ним жартувати.

Одного разу впродовж тренування виганяв мене додому тричі. «Як ти тренуєшся?! Забирайся, їдь у свій Франківськ!» - я зібрався, іду поволі. Наздоганяє другий тренер і каже повернутися. Коли це повторилося втретє, не витримав: «Євгене Пилиповичу, то останній раз, більше не повернуся!» «Так їдь!» - не витримує той. Зібрав речі і вирішив, що не буду сваритися,подякую Лемешку за співпрацю. «Тобі хто дозволив?!» - не вщухав той. «Ви мене тричі виганяли, а потім ще додали, щоб їхав» - «А ти зрадів, так?! Іди працюй!»

Лемешко — дуже непередбачувана людина. Для тих, хто його не знає. Приміром, кабардинцеві Віті Камарзаєву міг сказати речі, які зі сторони виглядали страшенно образливими. Але Віктор ось це емоційне «Ти, осел кабардинський» сприймав з іронією. Мене, Ромка Толочка і Славка Ланцфера Пилипович називав «бандерами», Якубовського за його балтійське коріння - «німцем». Але в цих словах не було зла. Іноді зайде і звернеться до команди: «Що, алкоголіки, зібралися?»

Не просто ж так?

Звичайно, ми вживали і тренер про це знав. Він повторював: «Мені фіолетово, чим ви займаєтеся вдома чи навіть за годину до тренування. Але на заняттях і під час матчів маєте віддатися максимально». Логіку тренера розумію: він дозволяв гравцям усе, щоб ті відчували вину і носилися з подвійною віддачею. Щоб не показати, що щось не так.

«У разі трьох перемог пообіцяли по десять рублів премії. Кожному!»

Чому в «Металісті» ви відіграли лише рік?

Потягнуло додому. Мені вже було 28, трохи наїздився. Тим паче, що у Франківську, в «Прикарпатті» запропонували сприятливі умови. Тоді, у 1987-му, команда в нас підібралася прекрасна — Сергій Турянський, Ігор Юрченко, Микола Юрченко, Славко Ватаманюк. Ми мали виходити в першу лігу. 19 турів ішли без поразок. Але, повторюю, в ті роки такі питання вирішувалися за межами поля. Нашим суперником була сімферопольська «Таврія». Ми йшли на першому місці, але в якусь мить нам прямо сказали: «Можете грати, як хочете, але на цей рік ви не заплановані». Вдома сімферопольців обіграли 2:1. Людей на ще старому стадіоні, який вміщав 11 тисяч глядачів, набилося стільки, що на деревах навколо місць не було.

Втім, потім нас одначе «потопили». У підсумку фінішували третіми. Могли стати другими, але в останньому турі пропустили тернопільську «Ниву», бо рятували від вильоту «Динамо» з Ірпеня. Віддавали їм гру, зіграли 0:0. Ми жили в Києві, вони прийшли до нас перед грою, попросили. Шкода було хлопців, їх би відправили у військову частину.

Чому після того, успішного загалом сезону «Прикарпаття» надалі посипалося?

Залишив команду тренер Борис Стрельцов, не такою уважною до нас була місцева влада. Плюс трохи заспокоїлися після успішного чемпіонату-1987 самі футболісти. То дрібниці, з яких складається результат. Пригадую, як як перед потрійним виїздом «Тернопіль — Чернівці — Хмельницький» нам у разі трьох перемог пообіцяли по десять рублів премії. Кожному!

Власне, з кожним роком у Франківську ставало все гірше й гірше і врешті я не витримав. Щоб ще трохи пограти, спершу в 1990-му разом із Петром Мельником, Володею Ступаром і Турянським поїхав до Чорткова Тернопільської області. Місцевий «Кристал» грав в аматорській першості, але платив місцевий підприємець Камінський ліпше, ніж у другій лізі. Потім він мене ще й до Польщі. В аматорську команду з Перемишля забрав. Хоча то вже були радше розваги, ніж футбол. Знову повернувся додому і ще трохи побігав за «Хутровик» з Тисменниці, став з ними чемпіоном області.

Здається, у той час ви намагалися стати тренером.

Так, коли команда почала в наступному сезоні виступати на першість колективів фізкультури. Ми перемогли спершу там, а потім у перехідній лізі й мали грати в лізі другій. Команду тоді утримувало хутрове об’єднання «Тисменниця». Нам створили такі умови, яких не мало навіть вищолігове «Прикарпаття». Але після того, як генеральний директор об’єднання Ігор Зварич став депутатом і поїхав до Києва, команда розсипалася. Причому майже миттєво.

У вас не було бажання продовжити тренерську діяльність?

Я продовжив. Тільки з дорослими не працював. Очолив школу імені батька, Мирослава Думанського. Обіймаю цю посаду понині. Невеличкий заробіток маю. А щоб почуватися комфортніше, зранку, якщо є вільний час, підтаксовую. Жити можна.

Іван Вербицький, «Главком»