100 днів Байдена. У пошуку тональності для Путіна

100 днів президентства Джозефа Байдена продемонстрували, що «Америка повертається». Причому повертається достатньо оперативно та маштабно. Звісно, питання ефективності повернення залишаються актуальними, однак США достатньо інтенсивно діють на європейському напрямі, чим помітно дратують Росію.

Як зазначає Голос Америки, останні опитування громадської думки показують, що американці загалом підтримують політику президента – позитивно оцінюють його діяльність більше 52%.

І хоча 46-й президент США визначив КНР основним конкурентом, вектор протидії Вашингтону у дипломатичній сфері значною мірою спрямований проти Росії. Санкції проти РФ за втручання до перебігу виборів та кібератаки запроваджені з можливістю оперативного розширення в разі потреби. Відповідь Кремля виявилася очікувано слабкою. Однак і дві телефонні розмови Байден -Путін не варто скидати з шальок терезів, і запрошення зустрітися у третій країні для проведення переговорів, яке прозвучало з Вашингтону. Сполучені Штати все ще перебувають у пошуку тональності діалогу з Росією, який відповідав би їхнім національним інтересам.

У Росії не зацікавлені у зближенні США та ЄС та посиленні Північноатлантичного альянсу, позиції якого підважили риторичні вправи Дональда Трампа. Тому у Кремлі намагаються продемонструвати власне домінування щонайменше на пострадянському просторі, щоб сформувати переговорну позицію для першої зустрічі президентів США та Росії. Путін та Байден зустрічалися, проте тоді останній ще не очолював найпотужнішу державу світу.

Показова гра м’язами навколо України у виконанні Росії – можливо, перша дошка цього сеансу одночасної гри на локальних шахівницях. Значення нашої держави у континентальному масштабі значне, і невипадково Росія прагне розчленувати її, встановивши контроль над Лівобережною Україною. Прагнення України стати членом НАТО, яке почали озвучувати члени команди Зеленського, Кремль дратує не менше, хоча там і розуміють: євроатлантична інтеграція – процес тривалий та непростий. Добитися фінляндизації України, після чого здійснювати на неї 50 відтінків власного впливу – цілком очевидне прагнення Росії.

Натомість Джозеф Байден зателефонував Володимиру Зеленському, а Ентоні Блінкен провів переговори з Дмитром Кулебою. Російська військова активність спричинила пожвавлення відносин між Києвом та Вашингтоном, де вирішили не поступатися власними інтересами.

Цікаво, хто стане їх безпосереднім провідником в України? Посла США у Києві немає два роки, і цей сумний рекорд двосторонні відносини суттєво ускладнює. Сполучені Штати поки утрималися від показової військової присутності у басейні Чорного моря, адже гібридне протистояння здійснюється не виключно військовими методами.

Про це свідчить розвиток подій у Чехії, де правоохоронці знайшли осіб, причетних до вибухів на складах боєприпасів, що сталися 6,5 років тому. Оскільки ними виявилися всесвітньо відомі «Пєтров» та «Боширов», опиратися погіршенню відносин між Прагою та Москвою може хіба що президент Чехії Мілош Зєман – робота така у нього. В цілому ж, чеський політикум суттєве скорочення чисельності російських дипломатів сприйняв позитивно. В результаті – доволі лояльна до Росії центральноєвропейська країна сьогодні виглядає одним з її провідних опонентів. Далі – не менш цікаво, адже відбулася своєрідна перекличка відданих союзників США у Європі. Польща, Румунія, Словаччина (насамперед через солідарність з Чехією), країни Балтії вислали російських дипломатів, чим задали тренд на загострення відносин з Кремлем. І замість переможної ходи Sputnik V європейськими просторами, у РФ змушені реагувати на інші виклики, діяти реактивно, а не проактивно, втрачати ініціативу.

Росія відповідає асиметрично та на звичних майданчиках. Одним з складників відповіді виглядає «шпигунський детектив» у кращих традиціях Артура Артузова та операції «Трест», розіграний у Білорусі. Мова про «замах» на Олександра Лукашенка, який ніби викрили російські та білоруські спецслужби. Щоправда, медіарозвиток ситуації змушує ініціаторів схилятися до творчої спадщини Михайла Булгакова (теза про 150 позашляховиків з кулеметами, які мали прорватися до резиденції Лукашенка, напевне спирається на епізод з «Майстра і Маргарити»), проте подібні деталі хвилюють далеко не всіх. Лукашенко оголосив про наміри підписати декрет, яким регулюватиметься порядок управління країною в разі несподіваної смерті президента, та анонсував на осінь черговий етап зближення позицій у справі створення Союзної держави.

Попри публічно висловлену Маєю Санду готовність до діалогу з Росією, Кремль продовжує робити ставку на дестабілізацію ситуації у Молдові. Питання, як видається, не лише у прихильності до Ігоря Додона, який постійно відвідує Москву, але у прагненні паралізувати євроінтеграційні прагнення Молдови. Країна суттєво виснажена пандемією коронавірусу, і про це у РФ добре знають. Задоволений Росією запит на постачання партії Sputnik V до Молдови варто розцінювати як маневр Санду, яка намагатиметься у такий спосіб нейтралізувати цю тему у політичному контексті.

Дострокові парламентські вибори, з проведенням яких погодився Конституційний Суд, дають шанс на створення у парламенті Молдови проєвропейської більшості. Очевидно, що Росія у цьому не зацікавлена, тому намагатиметься всіляко торпедувати процес їх проведення.

Ще одна сфера протистояння між США та Росією – Південний Кавказ, наповнений протиріччями та пов’язаний з нафтою. Після того, як у листопаді Росія отримала право військової присутності на території Азербайджану (у Нагірному Карабаху), здавалося, що їй вдасться легко повалити владу Нікола Пашиняна у Вірменії. Проте той отримав напередодні дострокових парламентських виборів суттєву підтримку – Джозеф Байден визнав геноцид вірмен у Османській імперії у 1915 році, чим посилив позиції Пашиняна.

У Грузії політична криза носить практично перманентний характер, проте, це не спричиняє відмову від євроінтеграційної риторики тамтешньої влади.

Якщо у роки холодної війни лідери США та СРСР сприймали світ як велику шахівницю, за влучним визначенням Збігнева Бжезінського, діяли на ній глобально та на рівних, то сьогодні Вашингтон та Москва швидше ведуть сеанс одночасної гри на кількох шахівницях. Різні партії, обмежені ресурси, часом неочікувані комбінації. Тому інколи навіть важко зрозуміти, хто в той чи інший момент зайняв лідируючу позицію.

Євген Магда, Інститут світової політики,
для «Главкома»