«Помер і помер. Це вже буденність». Що буряти думають про ліквідованих окупантів

З початку повномасштабного вторгнення та до 15 лютого 2024 року загинув щонайменше 2261 мешканець Бурятії та Іркутської області. Щотижня у списках з'являються нові імена – іноді одразу по 30-40 осіб. Про це йдеться у виданні «Люди Байкалу».

За даними журналістів, насправді показник загиблих значно більший. Хоча 2261 особа – теж велика цифра. Зокрема, якщо її порівняти із втратами двох регіонів в Афганістані та Чечні – для участі у цих конфліктах також долучали прибайкальських військових. В Афганській війні за майже десять років війни загинули 57 жителів Бурятії та Іркутської області – це в 40 разів менше, ніж впродовж двох років «спецоперації». У Чечні – 349 людей. Це значно більше, ніж в Афганістані, однак в 6,5 раза менше, ніж зараз.

Зауважимо, Бурятія – один із найбідніших регіонів Росії. Спочатку соціальним ліфтом тут була служба в армії за контрактом. Нині таким ліфтом стала війна.

Журналісти дослідили, як змінювалося ставлення людей до загибелі російських військових в Україні за два роки великої війни. Що думали тоді й думають зараз про втрати родичі та знайомі військовослужбовців читайте далі у матеріалі.

«Він для мене був і залишається героєм»

Навесні 2022 року у мешканки російського Іркутська загинув син, який за контрактом служив у лавах збройних сил РФ. Жінка виступає проти жахливої війни в Україні, проте окупантом чи вбивцею вона свого сина назвати не наважується. «Ігор там у когось, може, і стріляв. Але він для мене був і залишається героєм, – зауважила Олександра. – Хоча, якщо подивитися на інших загиблих – у деяких такі обличчя негарні. Іноді я навіть думаю, що ось вони, інші – окупанти, а мій Ігорьок – ні».

Говорячи про свого сина, 54-річна жінка згадала, що до лав армії його призвали у 18-річному віці, а ще за рік він офіційно підписав контракт. В Україну хлопця відправили у 23 роки, і там він потрапив під обстріл із міномета. Чи вбивав інших людей її син – Олександра не знає, однак від самого питання про це їй стає ніяково. «Ні, – вигукує вона. – Не можу навіть думати про це!».

«Не звинувачую його і пишаюся»

Олексій Томських, мешканець села Гусине Озеро, що в Бурятії, пішов на війну добровольцем. У 36-річного окупанта вдома залишилося семеро дітей. Пояснюючи свої мотиви дружині, він сказав, що «не хоче відсиджуватися, бо мужик». Однак вже через чотири місяці його вбили. «Так, я втратила чоловіка, залишилася одна із семи дітьми без годувальника, – заявила дружина Олексія журналістам влітку 2023 року. – Але я не звинувачую його і дуже пишаюся, що він у мене такий».

«Усім поф*г, ну, помер і помер. Це вже буденність»

Вчителька великого села в Іркутській області Тетяна також поділилася своїми думками про загибель на війні в Україні своїх земляків. Точну кількість мешканців села, які віддали своє життя на полі бою жінка не знає, але точно відомо, що «просто дуже багато».

«Зараз під некрологами про загиблих – все під копірку: однакові слова, однакові коментарі, емодзі у вигляді схрещених рук, – описує вона. – Люди поплакали на похороні, військком на поминках сказав одні й ті самі слова, чиновники вручили ордени вдовам та матерям і подарунки дітям. День пройшов – і забули. Все це вже стало буденністю, усім поф*г, ну, помер і помер, слава герою! Проїхали, пішли далі».

Окупант розповів про перебування в Україні

Мешканець Улан-Уде 43-річний Максим Циренов погодився піти на війну добровольцем. «Наші бійці є визволителями від нацизму, який залишився з минулих часів», – розповів він.

Водночас Циренов назвав російських військових – «героями теперішнього часу, які поводяться скромно та непомітно». «Однак себе я героєм не вважаю, – наголосив Максим. – Найголовніше, що не боягуз, та інші можуть це підтвердити».

Максим розповів, що в Улан-Уде він шість років «попрацював слідаком у ментуванні і протягом цього часу звик до смерті». Через це, переконаний Циренов, у нього «міцна психіка». «А тут важко без доброї та стійкої психіки, – зауважив окупант. – Люди ламаються під обстрілами».

За словами Максима, він одразу був готовий до того, що його товариші по службі будуть помирати. Під час першого контракту він проходив службу у штурмовій роті. Деякі військові загинули, після чого інших «розкидало кого куди». Нині Максим служить у розвідці 5-ї танкової бригади. Він каже, що штурмовики, що залишилися живими, створили групу в Telegram. «Там і згадуємо загиблих хлопців, хоча це буває не особливо часто», – додав він.  

Раніше повідомлялося, що у Росії батьки військовослужбовця, котрий вирушив воювати в Україну, поховали чуже тіло, щоб отримати виплати за «загибель» сина. Коли ж син знайшовся в полоні в Україні, вони відмовилися робити бодай щось його для його визволення, аби не повертати отримані гроші. Тож, попри відсутність доказів смерті російського окупанта, його батьки влаштували похорон та вже отримали обіцяні «гробові» виплати.