«Північний потік – 2» – тест для нової німецької політики

Коаліційні перемовини в Німеччині між партіями соціал-демократів, лібералів та «зелених» уперлися в тему, на якій потенційні урядовці можуть «зламати зуби». Каменем спотикання стало питання запуску другої гілки вже збудованого російського газогону «Північній потік – 2».

Лідерка «зелених» Анналена Бірбок не приховує свого негативного ставлення до російських газових гешефтів. Виступаючи в прямому ефірі Другого телеканалу німецького суспільного телебачення ZDF, вона напряму звинуватила Путіна в тому, що той шантажує Європу штучно створеною енергетичною кризою, намагаючись «протягнути» дозвіл на початок роботи газогону повз усі закони – як німецькі, так і загальноєвропейські. Її вимога – відкласти запуск на невизначений термін, бо він не відповідає німецькому та європейському законодавству. Окрім того, Бірбок виступає за жорсткість у відносинах з Росією, за рішучу протидію «східному сусіду», який хоче захопити контроль над Україною. Вона вимагає негайно припинити «політику замирення», яку проводила канцлерка Анґела Меркель.

Зважаючи на те, що в новому уряді «зелені» традиційно претендують на керівництво Міністерством закордонних справ – їхня колективна позиція, висловлена Анналеною Бірбок, може вельми зацікавити саме Україну.

Фрау канцлерін боїться собак

Щодо Анґели Меркель, яку довгі роки називали «Залізною фрау», то вона давно вже втратила цю «залізність», принаймні, у відносинах з Путіним. Її «східну політику» (під цим терміном німецькі політичні оглядачі розуміють, перш за все, російську політику фрау канцлерін) називають чи не найбільшою помилкою за всі 16 років перебування на посаді. А її запопадливість перед очільником Кремля, певно, найкращим чином проявилися не тільки задовго до російського «гібридного» нападу на Україну, а ще навіть до навали на Грузію.

Кажуть, що в путінського лабрадора Конні – весела та незлобива вдача. В це можна повірити: лабрадори – взагалі дуже добрі та ласкаві собаки. Тож, певно, Конні аж ніяк не зрозуміла, вибігши 21 січня 2007 року до невисокої, огрядної тітоньки, яка гостювала в її хазяїна в Сочі, чому та так зблідла, чого труситься та не хоче знайомитися та товаришувати?

Ця сцена обійшла тоді засоби масової інформації всього світу: Володимир Путін, російський президент, з видимим задоволенням спостерігає, як керівниця найпотужнішої економіки Європи полохливо дивиться на його собаку, яка уважно обнюхує Меркель та кладе лаписька їй на плечі. Страх Анґели Меркель перед собаками – не секрет, тож поява Конні була добре націленим, безцеремонним плювком в обличчя. Під час тієї сочинської зустрічі Путін дуже чітко продемонстрував свою основну стратегію в відносинах із Заходом – залякування.

Міністр оборони ФРН Аннегрет Крамп-Карренбауер, одна з найближчих соратниць Меркель у партії, під час зустрічі зі своїми колегами з країн НАТО вже в наші часи змушена відкрито вимагати, аби Північноатлантичний альянс «зайняв відкриту позицію щодо загрози з боку Росії – позицію, якої, наче лабрадора Конні, всіма силами уникала Меркель. На жаль, ця вимога запізнилася, причому принаймні на 10-12 років. Сьогодні вона звучить, як визнання провалу європейської (а скоріш – саме німецької) політики «не дратувати Кремль».

Зміна курсу?

Після завершення тієї сочинської зустрічі Меркель дійсно багато чого зробила на користь Кремля: намагалася не допустити здійснення плану тодішнього президента США Джорджа Буша-молодшого щодо розгортання протиракетної оборони в Європі, саботувала підтриманий Америкою вступ Грузії та України до НАТО. Чи наважився б Путін відтяти в Грузії Абхазію та Південну Осетію, чи насмілився б захопити український Крим та надіслати «їхтамнетів» до Донецька та Луганська, якби обидві країни були б захищені славетним п’ятим пунктом натівської угоди? Історія, як відомо, не визнає умовного способу, але все ж таки можна уявити собі, що в цьому разі він не був би таким нарваним, яким показав себе в реальній історії.

А тепер міністр оборони ФРН розповідає про те, що «російська військова активність у чорноморському регіоні стає дедалі потужнішою», ніби це якась новина. Вона повідомляє про порушення повітряного простору країн Балтії російськими літаками, про кібератаки, які взагалі-то здійснюються одна за одною вже довгі роки. Вона навіть згадала про вбивства політичних супротивників російського режиму, які були вчинені на території Великобританії за допомогою радіоактивних та отруйних речовин – теж та ще новина, просто найсвіжіша… Ну, й, звичайно, не забула пані Крамп-Карренбауер і про участь Росії в масових вбивствах, зчинених режимом Асада в Сирії, про ледь приховану підтримку правопопулістських та неонацистських угрупувань по всій Європі, про участь у придушенні масових демонстрацій у Білорусі. Про все те, на що її канцлерка намагалася досі заплющувати очі.

Не дивно, що Генеральний секретар НАТО Єнс Столтенберг заговорив про необхідність «переконливого відлякування» Росії. Втім, Столтенберг про це вже котрий рік каже, а от із вуст офіційних представників німецької федеральної влади подібне чується хіба не вперше.

Але слова словами, а от рішучі дії в цьому напрямку навряд чи можливі, доки влада Німеччини не змінить свою «східну політику», яку вперто проводила в життя Анґела Меркель з тієї самої сочинської зустрічі з собачкою Конні… чи то пак, з її господарем. Для початку йдеться про те, щоб підтримати політичні зміни, запроваджені Джо Байденом у США.

Нинішній глава Пентагону Ллойд Остін, який щойно відвідав Київ, приголомшив своїх колег з НАТО повідомленням, що Альянс має відчинити двері для України та Грузії й передивитися рішення, ухвалене на нещасливому для обох країн-кандидатів саміті НАТО в Бухаресті у квітні 2008 року. Друге ж, що слід зробити, – це виконати вимогу лідерки «зелених» Анналени Бірбок і запобігти запускові «Північного потоку – 2», тому що він жодним чином не відповідає європейській енергетичній хартії.

Відчиняй, НАТО, Україна прийшла!

Членство України та Грузії в НАТО, якщо хтось іще про це пам’ятає, було відхилене у 2008 році саме зусиллями німецької канцлерки, причому з двома обґрунтуваннями. Як вона пояснила під час однієї з тодішніх зустрічей з вищим командним складом Бундесверу, по-перше, «потрібна широка підтримка членства в НАТО з боку населення». Вона навмисне не сказала «підтримка більшості», тому що вже тоді було зрозуміло, що більшість і в Україні, і в Грузії вбачала в НАТО гарантію незалежності цих країн. Але ж, пояснювала Меркель, в обох цих державах, так само, як і в балтійських республіках, є значна кількість російськомовних, які теж це розуміють, але жодним чином не підтримують, а хотіли б орієнтуватися на Москву.

По-друге ж, заявила тоді канцлерка, «країни, втягнуті в регіональні або внутрішні конфлікти, з моєї точки зору, не можуть бути членами НАТО». До речі, саме ці її слова вже кілька років поспіль на всі лади повторюють російські пропагандисти, перекручуючи їх по-своєму: мовляв, «статут НАТО не дозволяє приймати країни, в яких відбуваються конфлікти». Це, як бачите – чистісінька брехня: по-перше, такого документа, як «статут НАТО», просто не існує в природі, по-друге ж – особиста думка Анґели Меркель не є загальним правилом для всього Альянсу.

Окрім того, вже тоді, у 2008 році, лідерці німецького уряду нагадали, що:

а) Туреччина втягнута в численні конфлікти – як регіональні, з Іраком, так і внутрішні, з курдами, але при цьому спокійно залишається членом НАТО;

б) подібна заява може бути розцінена буквально, як запрошення для Росії напасти на Грузію та Україну, аби штучно створити там ці конфлікти й таким чином запобігти їх вступу до Альянсу.

Що, власне, й відбулося: у 2008-му Росія напала на Грузію, у 2014-му – на Україну.

Блиск та злидні європейської енергетики

Сьогодні, в самий розпал енергетичної кризи (та ще й на самому початку опалювального сезону) під приціл російської «газової зброї» потрапили й прості німецькі бундесбюргери. Ціни на газ зростають, запаси в резервуарах скорочуються, а російські політики (якщо їх взагалі можна такими вважати) пояснюють: мовляв, ми можемо вам перегнати ще трохи додаткового газу, але виключно через «Північний потік – 2». Про це заявив і сам Путін, запропонувавши збільшити обсяг газу ще на 10%, але той газ має піти через другу гілку «Північного потоку». Мовляв, нехай німецькі регуляторні органи забудуть про всякі там закони та правила й видадуть дозвіл на роботу газогону, і все буде в ажурі. Ми вже навіть технічний газ у трубу закачали, дивіться. Хочете газу? Стрибайте гопки, європейці!

Лідерка партії «зелених» Анналена Бірбок стала єдиним на даний момент впливовим політиком теоретичної майбутньої коаліції, яка назвала речі своїми іменами: Путін шантажує Німеччину та Європу, на його умови в жодному разі не слід приставати, це – «енергетичне рабство». Й одразу отримала «атвєточку» з усіх боків: політики з СДПН та з ХДС/ХСС, з цілком пропутінської партії «лівих» та з не менш пропутінської, але крайньої правої партії «Альтернатива для Німеччини» накинулися на неї, розповідаючи, яка вона неграмотна, який той «Північний потік – 2» цілком комерційний та зовсім-зовсім неполітичний проєкт і як вона взагалі може розраховувати на крісло міністра закордонних справ, якщо не розуміє таких простих речей? Промовчали хіба що ліберали з Вільної демократичної партії (FDP) – третього партнера майбутньої коаліції. Більшість політиків із цієї партії також займають антипутінські позиції, але не вся партія – є в лібералів й російські лобісти.

Можливо, в інші часи німецьких «зелених» і могли б «задавити масою» – он, скільки партій та політиків так щиро та голосно агітують за російську газову голку для ФРН. Але проблема полягає в тому, що наразі без цієї партії просто жодного уряду «не витанцюється». Хоч із соціал-демократами та лібералами, а хоч із християнськими демократами та тими ж лібералами – а «зелені» тримають у своїх руках так звану «золоту акцію»: вони й лише вони можуть дати майбутньому урядові необхідну стабільність. Теоретично, щоправда, можна знову продовжити «велику коаліцію», але тепер уже з СДПН у ролі «старшого брата», проте, консерватори, в лавах яких саме зараз вирує політична криза й міняється майже все партійне керівництво, навряд чи на це підуть. Можна ще взагалі не домовитися та затіяти нові вибори, але вони, скоріш за все, дадуть «зеленим» не менше голосів. А, можливо, й більше.

Відтак, якщо «зелені» проявлять впертість у питанні «Північного потоку – 2», то всі волання про «чисто комерційний проєкт» залишаться воланнями: заради побудови стабільного федерального уряду питання запуску «Північного потоку – 2» можуть просто «покласти до шухляди». Ще й тому, що досі уряд Анґели Меркель з превеликим задоволенням брав на себе роль такого собі викладача європейських законів, коли мова заходила про їх порушення Польщею, Угорщиною, Грецією… А тепер, коли йдеться вже про порушення цих законів самою Німеччиною, раптом починає розповідати про те, що «маємо право». Якщо новий уряд продовжить цю політику, багато європейських партнерів йому цього не подарують.

Намордник для Конні

Отже, дилема «Північного потоку», як називають її німецькі оглядачі, – це теж прямий наслідок помилок «східної політики» Анґели Меркель. Вона сама, своїми руками зробила Німеччину вразливою до російського газового шантажу. І спізніле визнання, що вона стала жертвою «недобросовісних партнерів», яке вона зробила під час свого прощального візиту до Ізраїлю, вже нікому не допоможе.

Слід, однак, зазначити, що Україну у зв’язку з цим конфліктом інтересів у Німеччині взагалі не згадують. Тобто, німецька преса визнає, що метою Путіна є ізоляція України та припинення постачання газу до Європи через українську ГТС, але німців це просто не хвилює. Українські інтереси не відіграють у нинішній Німеччині жодної ролі – не так, як це було ще яких-небудь три роки тому. Хіба що все ті ж «зелені» переймаються ними: скажімо, колега Бірбок, співголова цієї партії Роберт Хабек, який, відвідавши у травні цього року Україну й лінію розмежування в ООС, висунув вимогу, аби ФРН розпочала постачати українцям зброю. Він підкреслював, що «не забезпечити Україні можливості захиститися від російської агресії було б співучастю в злочині». Тоді це була ще заява політика в розпалі передвиборчої кампанії, але сьогодні, коли «зелені» стали фактичними переможцями на виборах, пан Хабек претендує на крісло міністра фінансів Федеративної республіки – одне з найважливіших в уряді. Певно, було б непогано для українських дипломатів нагадати йому ці слова – раптом щось із них та вийде?

До речі, під час передвиборчої кампанії про Анналену Бірбок чи то праві радикали, а чи то самі путінські тролі розповсюджували плітку, мовляв, вона вимагає заборони для німців тримати собак. Звичайно, це брехня. Але можна припустити, що пані Бірбок, як міністр закордонних справ, цілком здатна на те, щоб не лабрадор Конні, а її господар отримав надійного намордника.

Борис Немировський, для «Главкома»