Постреволюційна Вірменія. Коли реформи натикаються на «дружбу з Росією»…

Вірменія завершила важливий етап свого постреволюційного розвитку. Позачергові парламентські вибори пройшли відповідно до стандартів демократії, що було відзначено міжнародними спостерігачами. У Вірменії сформовано конституційну більшість, що дає юридичну можливість владі безперешкодно втілювати в життя докорінні реформи в будь-якій сфері суспільно-політичного та економічного життя країни. 14 січня 2019 року Нікол Пашинян офіційно обійняв посаду прем’єр-міністра… 

Старт газового шантажу

Новій вірменській владі у спадок дісталося поле, тотально заміноване «дружбою з Росією» на усіх напрямках, де реформи є життєво необхідними. Це і економіка з її найважливішими складовими (законодавче регулювання, торговельні режими й відповідні «інтеграційні зобов'язання»), енергетика, судова система з її недолугими практиками. Так само, як й інші сфери, реформування яких є неможливим без відповідної зовнішньої політики, політики безпеки – без приведення всієї наявної договірно-правової основи у відповідність з інтересами реформ.

Навіть поверхневий аналіз вихідних даних для реформ вказує на те, що за минулий двадцятирічний період (який, по суті, збігся з путінським курсом реанімації російського «впливу» на пострадянському просторі, заснованого на порочних авторитарних «цінностях») влада у Вірменії фактично потурала рейдерському захопленню Росією своєї держави. Це стосувалося практично всіх сфер – політичної, економічної, інформаційної… Це стало похідною від «метрополії» і обплутало країну комплексом «зобов'язань», без ліквідації яких реформи, тим паче революційні, будуть просто втоплені у болоті «розширення і поглиблення дружби» з Москвою.

Тому сьогодні і Єреван, і Москва намагатимуться поєднувати несумісні речі. В Кремлі є повне розуміння поточної ситуації, і там робитиметься все, щоб не дати, з одного боку, вийти Вірменії з цього болота, а з іншого, не дати розгорітися несприятливим для своїх «впливів» суспільним настроям.

Нова вірменська політична еліта ще в період революції усіляко намагалася захистити процес від жорсткого втручання Москви. Водночас вимагаючи розуміння з боку Кремля, що у порядку денному немає питання «геополітичних реверсів», а проблема має виключно внутрішній характер. Що все робиться в рамках чинного законодавства, а насильство як політичний фактор є неприпустимим. З іншого боку, власне факт виклику «друзям Москви» в особі найодіозніших представників колишнього режиму вже сам по собі став викликом для Кремля. Сьогодні в Москві, принаймні візуально, досить кволо реагують на цей виклик, однак це лише видиме затишшя перед жорсткою реакцією відповідно до традиційних імперських практик і рефлексів Кремля.

Москва для початку пустила в хід інструмент газового шантажу. Здавалося б, дрібниця. Ціну на газ з 1 січня 2019 року підвищено лише на $15  (з 150 до 165). Йдеться про ціну на кордоні Вірменії з Грузією для 100-відсоткової «дочки» російського газового монополіста – компанії «Газпром Вірменія». (Споживачам «біля плити», правда, ціна складає вже $280). Водночас у Пашиняна зазначають, що для населення ціна не зміниться, а компенсація зростання ціни не відбуватиметься коштом ані вірменських споживачів, ані вірменського бюджету.

Цікаво, як довго така конфігурація протягне. «Підгодована з півночі» преса вже активно інформує, що в цих умовах «Газпром» скоротить інвестиції в економіку Вірменії. Забуваючи нагадати, що за кабальним і колоніальним за своєю суттю договором від 2013 року Вірменія зобов'язалася забезпечити прибуток  у 9% «Газпрому» за будь-яких обставин. Додамо також, що цим договором Вірменія гарантує монопольні позиції «Газпрому» до 2043 року. А знижку у $15 на період 2016-2018 рр. вдалося «вибити» «газпромівському» прем'єру Вірменії Карену Карапетяну, якого було усунуто від влади разом із президентом Сержем Саргсяном під час революції. За початковим задумом ця знижка мала би стимулювати споживання газу і покрити витрати завдяки збільшенню збуту. Однак ці сподівання не виправдалися.

Отже, в кінці грудня 2018 року Москва «для початку» скасувала знижку у $15, а переговори поки тривають на тлі певного пропагандистського галасу на тему «провал влади», «невизначене майбутнє», «і як нам далі з цим жити?».

З боку Єревана можна відзначити очевидне прагнення зберігати рівновагу і небажання вплутуватися в ситуації, здатні викликати зовнішньополітичні ексцеси з Москвою. Навіть якщо Москва буде провокувати. В Єревані є розуміння, що відносини з іншими важливими зовнішньополітичними акторами вимагають базового, системного рестарту і приведення у відповідність з логікою нинішнього історичного етапу.

Ситуація для Єревана ускладнюється ще й несприятливим розвитком подій довкола Ірану. Тегеран після укладення історичної угоди про скасування санкцій у 2015 році серйозно розглядався як головний ресурс диверсифікації енергопостачань і навіть реалізації транзитних можливостей Вірменії. Однак Дональд Трамп вивів США з договору, а в європейських партнерів чітко вимальовується настрій згортати активність на іранському напрямі. Можливості ж взаємодії з Іраном – хоча б на локальному рівні – для Вірменії були нейтралізовані ще у 2006 році через вірність колишнього режиму «зобов'язанням» перед російським державним монополістом. Коли іранський 1600-міліметровий газопровід на вірменському кордоні став «тоншим» (700 мм), що виключало можливість отримання газу для споживання, тим паче – для транзиту. Через короткий час й цей газопровід взагалі опинився у власності «Газпрому»…

Газовий важіль тиску сьогодні додався до проблеми з генсеком ОДКБ, а також до питання кримінального переслідування вдруге заарештованого екс-президента Роберта Кочаряна. Останній звинувачується у поваленні конституційного ладу шляхом залучення армії до розгону демонстрацій протесту проти фальсифікації підсумків президентських виборів у 2008 році, внаслідок чого 1 березня загинуло 10 осіб. Питання з генсеком ОДКБ поки залишається невирішеним, адже «союзники» Вірменії по блоку – Мінськ і Астана – фактично блокують призначення за квотою Вірменії генсека замість  відкликаного генерала Юрія Хачатурова (квота за Вірменією закріплена до 2020 року). Щодо Роберта Кочаряна Єреван вже отримує недвозначні сигнали з Москви: наприклад, Путін привітав заарештованого Кочаряна (а також Сержа Саргсяна) з Новим роком, побажавши йому «стійкості», що в Єревані викликало мовчазне здивування…

Знервованість Москви, де не звикли до «базару»

Між Єреваном і Москвою на тлі тривалої риторики про «вічну дружбу» посилюється системна невизначеність. Опоненти нової вірменської влади, схильні штучно і демонстративно абстрагуватися від об'єктивної реальності, огульно звинувачують нову команду в тому, що «через непрофесіоналізм вона псує відносини з Москвою, тоді як за колишнього режиму такого бути не могло». Наведене вище демонструє пропагандистський характер і нікчемність подібної аргументації, що озвучується в унісон з інформаційними диверсіями російської пропаганди.

Те, як складуться відносини з Вірменією, як і з іншими пострадянськими країнами, зокрема «союзниками» по ОДКБ, активно обговорюється і в Москві. Близьке до Кремля видання «Комерсант» поділилося на днях своїм прогнозом про очікування щодо цих відносин. Видання цитує «одного з російських чиновників, який займається вірменським напрямком»: «Не системний, не державний діяч, наламав дров і привносить у міждержавні відносини елемент базару. У Вірменії насторожує формування режиму особистої влади, оскільки на відміну від Олександра Лукашенка або Нурсултана Назарбаєва Пашинян – непередбачуваний»…

Кожне слово у наведеній цитаті видає цілий пласт комплексів, рефлексів, стереотипів, історико-філософських непорозумінь, в атмосфері яких традиційно функціонує кремлівський механізм. У цьому потоці звертає на себе увагу порівняння «особистого режиму Пашиняна» з усталеними прокремлівськими (як міркують в тому ж таки Кремлі) автократичними диктатурами в Білорусі і Казахстані. Відбувається це в силу того, що зміцнення влади у Вірменії всупереч очікуванням відбулося завдяки демократичним, а не «євразійським», корупційно-мафіозним механізмам. І це сильно насторожує Москву, яка не звикла до «базару», коли пострадянські політики можуть робити кроки «без поваги» до всього, що в Москві називають «інтересами Росії».

Нова влада Вірменії завдала удару на випередження по надіях уламків розбитої революцією кримінально-олігархічної вертикалі. Водночас вона успішно капіталізувала перемогу революції у результати позачергових парламентських виборів, пересунувши дату виборів з травня 2019-го на грудень 2018 року. Команда Пашиняна виходила у своїх діях з рамок передвиборної логіки, успішно марґіналізувавши і надовго нейтралізувавши всі активні групи інтересів, які працюють в інтересах колишнього режиму.

Однак головним для влади викликом з початком нового етапу є майбутні реформи. Москва поки лише «акупунктурно» вставляє різноманітні «шпильки» в колеса нової влади – то ОДКБ, то ціна на газ, то Кочарян. Вважаючи такий рівень впливу достатнім і сподіваючись на те, що команда Пашиняна не докопається до системних основ порочних явищ, які, гальмуючи країну в її розвитку, служили важелями «братнього» впливу Москви. Кремлю буде важко, адже в новому уряді Вірменії немає персон, на які у Москви є «традиційний» компромат, немає крадіжок з бюджету, немає системи відкатів, немає практики «входження у частку» у бізнес…

Все це – необхідні, але недостатні умови для успіху боротьби з корупцією, якщо не буде фундаментальних економічних, політичних, правових реформ у судовій системі. З урахуванням того, наскільки високий у вірменському суспільстві запит на реальні зміни, успіх реформ для нової влади стає питанням її політичного виживання. І тут криється реальна причина знервованості Москви, що продовжує зростати, її невизначеності у відносинах з Вірменією, яка в нових умовах свободи слова може дати привід не для одного «базару», говорячи  словами анонімного московського чиновника.

А поки Єреван і Москва намагаються поєднати непоєднуване. Однак логіка процесу ставить обидві сторони перед реальністю, коли хід реформ у Вірменії все більше натикатиметься на «дружбу з Росією». І на превеликий жах Москви може настати день, коли остаточно стане зрозумілим, що реформи сильніші і перспективніші за «дружбу». Не говорячи вже про історичну зумовленість цього процесу…

Рубен Меграбян,

експерт Вірменського Інституту міжнародних відносин і безпеки, редактор російськомовної версії видання «Аравот», Єреван,

Володимир Копчак,

керівник Південнокавказького філіалу Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння, Тбілісі, 

для «Главкома»