Різдвяний Вроцлав – із політикою, забавами та українським питанням

У грудні 1981-го генерал Ярузельський міг би зламати Польщу, знищити на пню лише одним закликом до дружнього вторгнення: «Брєжнєв, введі войска!» Тоді жертв придушення загальнонаціонального страйку «Солідарності» було б не сто, а сто разів по сто… Вірогідно, не стало б і самої Польщі як суверенної держави. Дух спротиву, що відроджувався у кожному з поколінь, давно дратував чутливий ніс Москви…

Напередодні відвідин Вроцлава я знайшла в джерелах розповідь про офіцера, який служив в армійській розвідці Північної групи військ (оперативно-стратегічне територіальне розміщення військ СРСР, дислоковане після Другої світової в Польській Народній Республіці – авт.). Їх повезли до Сейму типу на екскурсію, мовляв, зорієнтуватися на місці, де розташують «зелених чоловічків» (чи ким там планувалося перевдягти радянських бійців). Офіцеру показали, де має стояти він особисто і який кут обстрілу.

Однак Ярузельський, колишній міністр оборони, що очолив Воєнну раду національного спасіння (співгромадяни назвали її «хунтою»), виявився більше поляком, ніж комуністом. Він вчинив, по суті, політичне самогубство. Запровадив у країні воєнний стан, вдався до репресій (хоча і не драконівских), запровадив цензуру, обмежив інші громадянські права та свободи. Тому Москва без формального запрошення польської влади не насмілилася повторити празький сценарій. За два роки геронтократам у Кремлі здавалося: проблему вирішено остаточно. Тепер не рипнуться!

За цей час кількість членів «Солідарності» сягнула десяти мільйонів. А формування альтернативної політичної еліти в умовах, позбавлених ілюзій, отримало небачену підтримку суспільства. Комуністичний режим милив собі мотузку власноруч, так, щоб навіки і без повернення.

…політика зацікавиться вами

Дивний, пророчий символізм: 40-річчя першого масового виступу «Солідарності» і 30-річчя розпаду СРСР збіглися в грудневому часі. Ми, група журналістів з Києва, що прихали до Вроцлава на запрошення Convention Bureau - Wroclaw та за сприяння закордонного (тобто, українського осередку Польської туристичної організації), безпомилково знайшли третій збіг – з Майданом. Просто на площі з афішними тумбами біля Центру історії Zajezdnia, де вперше масово зібралися страйкарі, а трамваї не вийшли на маршрути.

«Заєздня» – трамвайне депо, тепер уже колишнє, переформатоване під захоплюючу, почасти моторошну подорож Польщею від початку Другої світової до сьогодення. Вроцлав тоді ще звався Бреслау.

Німецький за приналежністю, зовсім не мононаціональний за сутністю, пишний, бароковий, помережаний мостами.

Гітлер узяв владу? Обивателя не цікавить політика. Гуркіт гармат, бомбові удари, пожежі, жах Варшавського гетто – то десь далеко. Війна присутня начерком, лише на перших сторінках пожовклих копій «Кур’єру Варшавського». Далі в номерах – тільки театральні афіші та світські плітки.

«Люди все ж відчувають сантимент до передвоєнного часу», – зауважує пан Кароль, молодий екскурсовод. Йдеться, вірогідно, про смаки співвітчизників- відвідувачів Центру.

До речі, у музеях, на виставках, загалом у сфері туристичних послуг, тут працює переважно молодь, надзвичайно натхненна професією. Та й музеї не схожі на застиглі в часі мушлі. Вони живі настільки, наскільки може бути живою оселя, де не приховують від сторонніх очей ні хороше, ні погане: мовляв, ми такі, як ми є. Сідай на бюргерське крісло, оббите репсом, – жодних застережень. Візьми до рук з етажерки примхливу статуетку чи фото в рамці. Доторкнись до дерев’яних валіз вимушених переселенців, що безпорадно скупчилися в кутку вагона-товарняка, де на стіні, поруч з іконою, таз для вмивання… Відчуй розпач і невідомість, з якими хапають у дорогу дорогі серцю чи зовсім випадкові речі. Болісне відлуння: «Отак і з окупованого Донбасу тікали…»

Весна 1945-го силами двох сторін перетворила місто на руїну. Руйнують гітлерівці, після шаленого опору: вже не наше! Руйнують радянські війська при наступі: не своє, не шкода! Цивільне місцеве населення, етнічних німців, етапують ешелонами на захід, у переможений фатерланд. Зі Львова, відтепер радянського, такими ж товарняками доправляють у Вроцлав етнічних поляків – репатріантів: вирваним з коренем належить прирости на новому місці. Люди завжди витратний матеріал війни.

Він не мусить сповідатися перед туристами. Та хоче, щоб ми зрозуміли, як це, коли одні поляки, давні сусіди по вулиці, допомагають «розірваній» родині, чим можуть, а інші – плюють в обличчя. Стоїмо коло величезної шахівниці, карти Європи з кордонами нового крою, де за шахові фігури правлять бюсти політиків СРСР, США і Великої Британії. Позаду, поруч – свастика і червона зірка. Це – оцінка Польщею причин та наслідків трагедії.

Цеглу з руїн своїх кам’яниць жителі Вроцлава збирали для Варшави: столицю треба відбудувати першою. Тим часом місто зажило в межах країни слави «дикого заходу» – в американському сенсі цього виразу. Переселенці, біженці, вигнанці з усього світу перетворилися на його рушійну силу. Розкуте, антиімперське за духом, воно змінювало німецькі назви вулиць, залишаючи, втім, згадку про братів Грім, потай налаштовуючи приймачі на хвилю радіостанції «Вільна Європа».

Тут в п’ятдесятих заснували студію документальних фільмів, де любив працювати Анджей Вайда: більше волі, ніж у Варшаві, менше прорадянських догм. Тут в шістдесятих архітекторка Ядвіга Грабовська-Гавриляк стала «мамою» стилю модерн – житлових будинків з дворівневими квартирами та знаменитого кварталу «Манхеттен». Від назви, нехай неофіційної, партійних бонз аж тіпало! Манхеттен вроцлавський стоїть і понині, ми бачили.

А в «Заєздні» (Центр історії відкрито в 2016-му) відтворили у натуральну величину артефакти, що зникли разом із Польською Народною Республікою. Наприклад, м’ясний магазин з вітринами-холодильниками, в яких, образно кажучи, миша повісилася. Тюремну камеру з багатоповерховими шконками для дисидентів. Виставку дефіцитів, де чільне місце посідає піраміда з рулонів грубого туалетного паперу…

Розпад Союзу, відтак цілого блоку соцтабору, для поляків уособила обкладинка «контрабандного» «Шпігеля»: червонопикого російського ведмедя підважує атлет. Революція тут відбулася безкровно, у вигляді «круглого столу» влади та опозиції. Чужих не допустили. «Втім, видно, що ведмідь ще цілком при силі», – дипломатично зауважує наш гід.

«Краснолюдки» та інші дива

Вроцлав часів «Солідарності» протиставив комуністичному режиму не стільки міць протестувальників, скільки вбивчий… сміх. Вважаєте бронзові фігурки гномів, які останнім часом розмножилися на вулицях до шести з гаком сотень, просто прикольною заманухою, артоб’єктами, що їх завзято фотографують, візитівкою міста? Проше бардзо. Та хто дасть гарантії, що збільшення кількості символів не є «привітом» Вроцлава будь-якій чинній державної владі?

Насмілюся стверджувати: вроцлавські практики переможно спрацювали і в українській політиці. Причому, двічі.

Гномів або «краснолюдків» з давніх давен вважали добрими духами міста. Легенди не брешуть: вони і малят бавили, і у полі допомагали, і дірки в одязі латали. А у 1981-му гноми перетворилися на передовий загін протестувальників.

Міліція та двірники замазують за стінах гасла «Солідарності»? Окей. Натомість на кожній сірій плямі з’являється намальована фігурка у ковпачку. Перехожі регочуть, бо все зрозуміло без слів: невже накажуть зафарбувати і гномів?

Далі винахідник сюреалістичної форми протесту – студент університету Вальдемар Фідріх, який узяв, як і належить революціонеру, псевдо «майор Фідріх», придумав хепенінги. Разом із друзями-студентами шив-роздавав помаранчеві ковпаки. Вроцлав засяяв викличним помаранчем. Люди без заклику шикувалися в колони по тисяч 10-15, крокували, скандуючи щось на кшталт «Свободу гномам!». Отетеріла міліція хапала «гномів», мимоволі також стаючи дійовими особами хепенінгу, як і передбачив «майор Фідріх». Західні ЗМІ зарясніли фоторепортажами мирної «Помаранчевої альтернативи». Хунта генерала Ярузельського перетворилася на посміховисько. А що смішне, те вже не страшне...

З польським протестом, очевидно, є спільне і в Помаранчевої революції у Києві – згадаймо стрічки, які ще до масових виступів з’явилися на деревах пізньої осені 2004-го. А серіалом «Слуга народу» взагалі запустили всеукраїнський хепенінг виборців. Здобутки «майора Фідріха» було перевершено. Він, на відміну від Зеленського, президентом не став, лише захистив докторську дисертацію на тему мистецтва, яке трансформує дійсність.

На двадцятиріччя виступу «краснолюдків», в історичному центрі Вроцлава, на вулиці Свідницькій, поставили чималеньку фігуру пузаня, «Тата всіх гномів». 2005-го року випускник Академії мистецтв Томаш Мочек додав скульптури гномів-сізіфів, які штовхають в різні боки гранітну (земну?) кулю, гнома- мушкетера, гнома-м’ясника і гнома-прачку, що стоїть навколішки біля Пяскового мосту через Одру. А далі ніби з мішка посипало! Гном-гітарист на площі Ринок – на згадку про щорічну традицію виконувати тут на рок-фестивалі Hey, Joe Джиммі Гендрікса; гном-в’язень на заґратованому вікні колишньої в’язниці; гном-друкар, який від безупинного читання книжок мусив вдягнути окуляри; гном-офіціант; гном-нероба; гномиха «Леді Вольность» – мікро-копія американської статуї Свободи… Існує навіть окрема екскурсія по «гномських місцях», де туристи, дорослі поважні люди, з мапами в руках нишпорять по закутках і радіють, як діти, фотографуючи чергову знахідку.

До слова, про екскурсії.

Виставка з промовистою назвою «Колейково» переїхала з місця свого народження, старого залізничного вокзалу, що став музеєм, у сучасний «Скай Тауер». Вона потребує дедалі більше місця, бо азарту винахідників нема меж, та й кількість відвідувачів безмежна.

«Колейково» – це макет частини Нижньої Силезії з Вроцлавом разом. Майже квадратний кілометр площі, де мчать коліями півтора десятка поїздів, долаючи гірські тунелі та мости, Одрою пливе пароплав, рухають шиями підйомні крани на будові, крутиться колесо на копрі шахти, що видобуває вугілля, сигналять автівки з автобусами…

Ти вже знаєш з рекламного буклета, що усім цим керує комп’ютерна система. Але очманіло крутиш головою, бо годі охопити зором простір з ратушею, театром, соборами, багатоповерхівками, автозаправками, магазинами з графіті на стінах, готелем, де кохається пара, а колись зупинялася Марлен Дітріх, пляжем із відпочивальниками, лікарнею, кладовищем, де ступає сумна процесія, і ще бозна зі скількома сюжетами і деталями. Фігурки людей завбільшки з сірникову коробку, вони нерухомі. Та на цьому не встигаєш зосередитися, бо день довжиною в дев’ять хвилин на цілих чотири хвилини поступається ночі. Гомін стихає, в будинках спалахують вікна, на вулицях – ліхтарі. І ще важливо: все на макеті, до найменшого кота на підвіконні, виготовлено в Польщі, не в Китаї.

Конкурувати з «Колейково» за реалістичністю може тільки панорама Рацлавіцка. Хоча це і за духом, і за суттю не розвага, а реконструкція історичної гордості, національно-визвольного повстання Тадеуша Костюшка, битви 1794 року під Рацлавіцами з військом Російської імперії, що завершилася перемогою поляків. Окрема історія – як полотно рятували і зберігали протягом століть. Панорама надзвичайно популярна в Польщі, а для школярів її відвідини є частиною навчального плану.

Справжні дні і ночі різдвяного Вроцлава теж варті уваги екскурсанта. Зараз не йдеться про ресторани чи кружляння святковими ярмарками. Та не побувати в Африкаріумі з океанаріумом – просто обікрасти себе на емоції. Африкаріум відкрили 2014-го року, а будували разом з об’єктами до Євро-2012, тільки пішли вглиб, у прямому і переносному сенсі. Тому проект (флора і фауна конкретної частини землі) став єдиним у Польщі і першим у Європі.

…Різнокольоровий риб’ячий дріб’язок схожий на конфетті. Мурена, яка наполовину влізла в амфору і розпласталася – на плямисту краватку хіпстера. Морські корови, по-науковому манати, мирно похитують пружними сірими боками, а потім різко, спрямовано мчать ніби на ціль і викликають асоціацію з торпедами. Так, ніяких торпед! Занотовую за пані екскурсоводкою: морська корова з’їдає за добу дев’ять кіло капусти...

Коло бортика басейну, на дні, в паркій духоті та плетиві ліан, класично прикинулися колодами два зубатих нільських товариші. Бажання одне: стати коло скляної стіни тунелю ( насправді, це акрил), притиснутися носом, як роблять діти, і годинами, мовчи споглядати, посміхаючись навіть акулам. Прекрасний психотерапевтичний засіб для людей, травмованих пандемією і політикою.

З настанням темноти саме час навідати ботанічний сад університету. Ні, там у грудні нічого не цвіте. Зате сяє і мерехтить химерними візерунками світлове музичне шоу – перетворює алеї, альтанки, озерця, навіть шпилі готичного собору, що височіють поруч, на декорації вистави між небом і землею…

Баварська «гойдалка» для українців

І знову від казки до дійсності – сходами вниз. Спускаєшся у звичайний вуличний підземний перехід, а потрапляєш у муніципальну установу з прозорою зовнішньою стіною. Максимальний демократизм місця зумовлений функцією: бюро опікується мігрантами. Люди ж, які не від доброго життя подалися до Польщі зі своїх країн, зазвичай з острахом і недовірою ставляться до єврочиновників.

Найбільше мігрантів з України та Білорусі. Українців у Вроцлаві зареєструвалося на тимчасове проживання 50 тис., хоча в реалі, говорять, кількість сягає чи не ста. Нижньосилезьське воєводство зажило не найкращої слави – роками розглядає справи з легалізації, муніципальна влада за законом на них впливу не має. Та зі свого боку намагається компенсувати людяність.

В бюро атмосфера скоріше студентська. Крісла, диванчики різного кольору і фасону навіть на позір не справляють враження казенних меблів. «На «блошці» самі купували, реставрували!», – сміються співробітниці.

Булькають чайники. В кутку, на підлозі, бубонить маленький чорно-білий телевізор, налаштований на безперервну онлайн-трансляцію з польсько-білоруського кордону… Тривогу новин має пом’якшувати золотава тканина, простелена поруч з «тєлєком», така собі різдвяна інсталяція.

Опен-спейс розділено перегородками, за потребою і шторою можна закрити, бо приватність та довіра відвідувачів важливі. Тут дають консультації з прав мігрантів, з питань працевлаштування, вирішують юридичні колізії, адвокатують, в тому числі, у стосунках з держустановами. Навіть сімейні конфлікти, які загострюються поза домом, допомагають розв’язати. Для особливих випадків поставили пару гойдалок-«човників», як у дитсадку, тільки для дорослих:

– Це в традиціях баварської культури! Якщо один різко встане, другий вдариться чи впаде. Вчимо тримати рівновагу. Балансувати.

– І, зрештою, досягати компромісу?

– Так.

Всі послуги безкоштовні. Ще й пам’ятку рідною мовою новоприбулим дають разом з маршрутами транспорту: куди і до кого, крім консульства, звертатися по охорону здоров’я чи освіту дітей, як дбати про безпеку. Аудиторію україномовних локальних газет і телеканалу потроху перебиває феміністичний ютьюб-проект про успішних «заробітчанок».

«Жінка близько сорока років, з вищою освітою. Але заступає зазвичай на нижчу посаду», – малює соціальний портрет середньостатистичного мігранта з України Ольга Хребор. Вона працює на громадських засадах уповноваженою мера Вроцлава у справах місцевого українства. Не втримується від легкого кпину: «Нашу владу називають консервативною, антимігрантською. Та саме ця влада запросила до Польщі найбільше українців. Поляки чомусь впевнені, що їдуть сюди від війни на Донбасі, а не від економіки. З Донбасу якраз відсоток мігрантів малий, порівняно з центральними областями і, звісно, західними». «Перед пандемією, пригадую, у Вроцлаві боялися, що українці рушать далі, до Німеччини та Чехії», – продовжує пані Оля,

– Чому боялися? – питаю.

– Бо вже добре адаптована спільнота, фактично краяни. І до них нема претензій. Певний час, правда, польські газети роздмухували істерики з кожного випадку п’янства, коли там фігурували мігранти з України.

– Київські медіа зараз теж дещо роздмухують: тисячі лікарів та медсестер з України подалися до Польщі на суперзаробітки, не отримавши за ковідні вахти належної платні…

– Так?! – щиро дивується Ольга Хребор. – Принаймні, у Вроцлаві таких вакансій не було і нема. Про масовий заїзд медиків я не чула. Та і дістати посаду за фахом лікаря мігранту важко.

… Шумить-вирує Ринкова площа, виблискує ялинковими прикрасами та вогнями, пахне ковбасами та гжанцем, гарячим вином з ромом, гомонить різними мовами, серед яких відчутно переважає німецька. Кордон – ось він, поруч. Але в Німеччині діють суворі карантинні обмеження. І туристи звідти, бодай на кілька днів, натягнувши на голови «гномські» ковпаки, «окупують» найкращі готелі, ресторани, магазини з різдвяним розпродажем… Вроцлав лише радіє з тої «окупації», підраховує прибутки.

Ще й вісімдесяти років не минуло по Другій світовій. Ненависть вичахла, рани затяглися, спільне європейське минуле тримає човник-гойдалку…

Авторка – Ольга Мусафірова, власкор «Новой газеты» в Україні, спеціально для «Главкома»