Тактичний відступ Трампа: The Guardian пояснює, як працює його улюблений політичний трюк
Висновок колумніста жорсткий і однозначний, що з Трампом не можна домовлятися, спираючись на добру волю або втому від конфлікту
Будь-які «відступи» президента США Дональда Трампа – це майже завжди ілюзія. Він не змінює курсу, а лише тимчасово знижує напругу, щоб пережити хвилю негативних новин, зламати опір опонентів і згодом повернутися до тієї ж політики. Помилка демократів у США та європейських союзників полягає в тому, що вони знову й знову сприймають таку паузу як справжню поразку Трампа, хоча насправді це лише тактичний маневр. Таку думку висловив Джонатан Фрідленд у своїй колонці для The Guardian, пише «Главком».
Фрідленд показує, як ця схема працює і у внутрішній політиці США, і на міжнародній арені. Прикладом всередині країни стали події в Міннеаполісі після вбивства медика Алекса Претті агентами імміграційної служби.
Масове обурення, відеодокази, ненасильницькі протести та неможливість представити жертву як «внутрішнього терориста» змусили Білий дім удавати деескалацію: були зроблені показові кадрові рішення, проведені наради, пролунали слова про готовність до діалогу з демократами.
Однак, наголошує Фрідленд, це не було поворотом. Щойно суспільний тиск почав слабшати, Трамп знову повернувся до погроз місцевій владі, арештів опонентів і продовження жорсткої політики ICE. Ключові фігури цієї системи залишилися на посадах, а інфраструктура масових затримань лише розширюється. «Відступ» виявився короткою паузою, потрібною для того, щоб уникнути політичної шкоди.
Ту саму модель, за словами Фрідленда, Європа побачила у зовнішній політиці, зокрема в історії навколо Гренландії. Погрози Дональда Трампа щодо фактичного контролю над островом викликали різку реакцію союзників по НАТО та європейських урядів.
Після цього тон Вашингтона нібито пом’якшав, і багато хто вирішив, що небезпеку вдалося нейтралізувати. Але, як застерігає автор, це було передчасне полегшення: вже за кілька днів представники Трампа знову заговорили про «повний і безперешкодний доступ» США до острова, тобто про ту саму мету, лише в менш провокативному формулюванні.
Фрідленд підкреслює, що Трамп завжди діє однаково. Він спершу висуває максимально радикальну ідею, щоб зрушити межі допустимого, потім відступає під тиском, а далі повертається до неї як до «раціонального компромісу». Саме тому кожен його крок назад не є приводом святкувати, а навпаки – сигналом, що опір спрацював і його потрібно посилювати, а не згортати.
Висновок колумніста жорсткий і однозначний, що з Трампом не можна домовлятися, спираючись на добру волю або втому від конфлікту. Якщо тиск зникає, він повертається до своєї політики без жодних вагань. І демократи в США, і європейські союзники ризикують знову й знову потрапляти в одну й ту саму пастку, якщо плутатимуть тактичну паузу з реальним відступом.