Чому західні політики усе розуміють, але вперто шукають лаврів «миротворця»
Навіть переймаючись майбутніми поколіннями державний діяч мусить думати про вибори
До 24 лютого 2022 року українці дивилися на питання повернення Криму та відколотих Росією фрагментів Донбасу, скажімо так, достатньо миролюбно. Стабільним був приблизно такий розподіл: 10 – 15 % за повернення територій силовим шляхом, десь стільки ж – за офіційне визнання від’єму цих територій назавжди, ну а математичну більшість (мінус «невизначені», яких, утім, ніколи не було багато) складали прибічники «відновлення державної цілісності політико-дипломатичним шляхом».
Навряд чи багато хто з опитаних міг би пояснити, що це за «політико-дипломатичний шлях». І вже точно ніхто, крім завідомих популістів, не сказав би, які такі цивілізовані методи можуть змусити Путіна і Ко відмовитися від того, що ті вважають своїми законними здобутками. Проте приблизно такі цифри з року в рік демонстрували соцопитування всіх вітчизняних соціологічних фірм.
Та що казати, якщо, за даними Київського міжнародного інституту соціології, станом на травень 2018 року (наприклад) війна на Донбасі, хоч і посідала перше місце серед чинників занепокоєння українців, але таких усе ж було менше 70%. А головне, у той же час лише 23% на перше місце поставили можливі загрози безпеці України.
Це означає, що навіть серед тих, кого бойові дії на українській території непокоїли дужче за корупцію та економічний стан, більшість загрози для всієї України не бачила!
Дата 24.02.22 природнім чином змінила все. Відтоді кількість українців, які однозначно вимагають повернення України до кордонів 1991 року, і вже без усіляких там «політико-дипломатичних» еківоків, стабільно коливається навколо позначки 90% (частіше вгору, ніж униз).
Тож українське суспільство рішуче відкидає (принаймні, поки що) можливість будь-яких «компромісів» з Москвою. Велика війна нарешті довела більшості з нас те, що меншості було ясно давно: «компроміс» із Росією – принаймні, нинішньою – може бути от хіба що у лапках. Бо ми бачимо, чим закінчилися всі попередні компроміси.
Відповідно, категоричне несприйняття викликають навіть натяки на можливі переговори України та Росії про «припинення вогню» з невизначеним (чи, швидше, заздалегідь відомим?) результатом. В Україні таких ідей ніхто з політичних важковаговиків давно не озвучує – але періодично ми чуємо про дещо подібне від політиків Заходу.
І навіть коли це лише чутки чи неправильна інтерпретація чиїхось заяв (що теж траплялось, і не раз) українці, у більшості своїй, миттю згадують відоме слово «зрада».
Безумовно, недоброзичливці України на Заході є. Є щирі друзі й шанувальники путінської Росії – на кшталт тієї ж Сербії. Є Угорщина або нинішній уряд Словаччини, які керуються не так проросійськими наративами, як антизахідними та антиліберальними сентиментами, (а у випадку угорського керівництва – і прагненням поторгуватися з «ненависною» ліберальною Європою за цілком конкретні гроші й преференції).
Є, однак, і цілком пристойні, начебто, політики, віддані сучасним європейським ідеалам, чиї країни дуже мало або ніяк не залежать від «добросусідства» з Росією. Але часом і від них можна почути досить відверті натяки на те, що бог із ними, з тими окупованими українськими землями й поруйнованими містами, як і з покаранням винних – головне «припинити стріляти».
Останнім з таких політиків на час написання даного тексту (але далеко не останнім на майбутнє) став міністр закордонних справ Швейцарії Ігнаціо Кассіс. Після недільної міжнародної зустрічі на тему української «формули миру» у швейцарському Давосі пан Кассіс досить чітко заявив, що найголовніше – це припинення вогню, що для цього конче необхідно залучити до переговорів Росію, і головне – що все це має статися якнайшвидше.
Зрозуміло, війна як така не подобається в Україні нікому. Українці як ніхто відчувають ціну кожного її дня. І, насмілюся припустити, тій же українській владі згадані паном Кассісом щоденні десятки цивільних жертв болять принаймні не менше, ніж швейцарському міністру. Проте українці, як уже сказано, також розуміють і потенційну ціну «компромісів». Як то кажуть – плавали, знаємо.
І словесні екзерсиси на кшталт коментаря пана Кассіса закономірно викликають серед нас щонайменше подив, а частіше – обурення. Що вони там, у Європі, забули історію «Мюнхенської змови»? Як 1938 року провідні європейські потуги (читай, Велика Британія та Франція) де-факто віддали Гітлеру Судетську область Чехословаччини, як лідери цих потуг запевняли, що це забезпечить мир на континенті – і що з того вийшло? Невже вони настільки дурні, чи лякливі, чи жадібні до «business as usual», чи все одразу?!
Проте, на жаль, не все так просто.
Вінстон Черчилль з притаманною йому афористичністю стверджував, що політик думає про майбутні вибори, а державний діяч – про майбутні покоління. Та горе у тому, що в умовах тієї представницької демократії, яку ми знаємо вже понад століття, іншого бути просто не може! Навіть щиро переймаючись саме «майбутніми поколіннями», державний діяч мусить бути великою – гігантською (!) мірою політиком, тобто думати про майбутні вибори. Бо ж як подбаєш про майбутні покоління, не маючи влади?!
Ну а крім того, у першу чергу доводиться все-таки дбати про покоління нинішнє. Яке прагне комфорту – що нормально для людських істот. От вам і торгівля з режимами цілком диктаторськими, зате багатими, скажімо, енергоносіями.
Саме звідси ростуть корені нинішньої кризи представницької демократії, що має вияв у тому ж очевидному зростанні ваги та впливу відверто авторитарних режимів, не обтяжених необхідністю повсякчас потурати сьогохвилинним побажанням широких мас виборців. Як і у підйомі ультрапопулістських – байдуже, правих чи лівих, рухів у всьому «цивілізованому світі».
Не те щоби це було новиною для сучасної західної політичної думки. Але мислителі тут мало що можуть вдіяти. До згаданих широких мас не достукаєшся, а політики, хоч і все розуміючи, скуті прямою залежністю від цих мас.
Природно, у цій ситуації політику легше «просувати ідеали миру» і не в останню чергу заради тих самих наступних виборів – шукати собі лаврів миротворця. У разі чого, потім завжди можна сказати: авжеж, не вийшло, вибачте – і спокійно піти у відставку.
…Українцям, які потерпають від найбільшої на їхній землі війни з часів нацистської навали, роздуми про «кризу представницьких демократій» і таке інше можуть видатися, м’яко кажучи, надто абстрактними. Але слід розуміти: те, що просто зараз відбувається у нас і з нами – не окремий випадок, а прямий наслідок змальованої вище проблеми. І якщо «цивілізований світ» не зміниться, подібне зло буде тільки множитися. А про нашу долю й думати не хочеться.
На жаль, поки що, здається, ніхто зеленого уявлення не має, які ж це мають бути зміни і як їх здійснити.