Культура: пацієнт, якого треба рятувати
Завдання Міністерства культури нині у зміні візій всупереч існуючим трендам
Дискусії про Мінкульт продовжуються – і з'являються нові приводи для роздумів...
Але перш ніж я їх озвучу скажу, що нині спало на думку. Я бачу в інформаційному просторі усе більше коментарів, де люди не розмірковують, з'ясовуючи істину. Вони приходять із готовими рецептами, інструкціями та протоколами – що робити і як діяти.
Мене завжди дивували такі люди! Звідки така впевненість в собі? У своїй непогрішимості. У пропонованих моделях дій і шляхах подолання проблем.
Ні, розумом я можу збагнути, чому так відбувається – ми в критичному стані, люди шалено хапаються за будь-яку можливість порятунку. А тут з'являються такі собі месії з простими і готовими рецептами – тільки бери й роби, не думай, не аналізуй – роби, як розумні люди радять, бо вони ж авторитетні професори чи відомі політогоги!
І що характерно – на це купуються наш народ. Навіть серйозні люди, керівники певних галузей або й лідери країн.
А як же бути з твердженням батька філософії Сократа – «Я знаю лише те, що я нічого не знаю»? Він у цій свої сентенції натякає, що світ не залізобетонна конструкція – він міняється щомиті. І те, що надійно працювало вчора в якомусь місці абсолютно не працює сьогодні в іншому! І часто такі готові рецепти завдають лише величезної біди.
Ніхто не відслідковує потім міру завданої шкоди від деяких новацій, бо навіщо?! Дисертації на цю тему захищені, кошти на нові проекти виділені і благополучно освоєні. Шо далі – нікому не цікаво.
Наведу приклад з медичної сфери, який добре ілюструє думку. Певний час у боротьбі з виразковою хворобою шлунку користувався популярністю такий хірургічний метод лікування – пацієнту просто підрізали ті нервові закінчення, які вели до враженого виразкою місця в шлунку та викликали страшні болі чи дискомфорт. Так, пацієнт переставав мучитись, а виразка іноді заживала сама собою. Але ж іноді все закінчувалось інакше – кровотечами, атрофіями частини шлунку, онкологічними утвореннями і десятком інших бід! Через деякий час ця медична технологія була визнана хибною і шкідливою, але скільки людей зазнало непоправної шкоди!
Культура – це та ж медицина, але вона лікує душу, а не тіло. І тут говорити про якісь готові рецепти без попереднього аналізу ситуації недоречно і шкідливо, адже у медиків існує відоме правило «НЕ ЗАШКОДЬ».
Але для того, щоби не завдати шкоди треба пам'ятати ще одне правило, яке прийшло з глибини віків – що для одних корисно, то для інших смерть! Тобто, інколи примітивна екстраполяція з одної ситуації на іншу не працює! Кожного разу і в кожному випадку мають бути свої індивідуальні, якщо хочете, ситуативні рішення, продиктовані особистим досвідом та інтуїцією!
Але ж ні! От і в нашому випадку з культурою з'являються якісь дивні речі. Є такий гарний політолог Вадим Денисенко, думки якого про поточні моменти нашого політичного життя читаю із задоволенням. Але раптом він починає говорити про культуру і сипати якимись імперативами, від яких стає недобре. Ось його цитата: «Креативні індустрії мають виробляти ХХХ відсотку ВВП і в них має працювати не менше ХХХ тисяч людей з розбивкою по роках. Має бути реальна політика держави націлена на монетизацію культурних індустрій і її експортний потенціал.»
Ви щось зрозуміли?! Я дещо зрозумів, зокрема про те, що культура зводиться до поняття культурних індустрій, які держава має монетизувати і отримувати максимальний ВВП. Ось так! Давайте далі заганяти нашого знесиленого коника і витискати з нього останні сили. У разі чого – пристрелимо і знайдемо нового.
Але у нас не буде іншого коня! Це те, про що я говорив раніше – не можна плутати культуру з шоу-бізнесом! Потрібно не експлуатувати її нещадно, а створити необхідні умови для її рекреації, відновлення, зміцнення, проростання в свідомісті українського народу. Народу, який навіть не розуміє елементарного – що культура це, неначе металеві обручі, які тримають діжку, наповнену водою. Без цих обручів діжка розвалиться і вода почне витікати, що ми й спостерігаємо нині.
Вибачте за такі прості порівняння. Але Україні катастрофічно не вистачає бондарів! І це не прізвище, як комусь здалося, а професія людей, які є майстрами бочкової справи. Люди культури – це бондарі, які створюють емкості для зберігання і примноження нашого культурного змісту. Саме цим має займатися Міністерство культури. Бо якщо з діжки витече вся вода чи вино, ми всі, вибачайте за грубість, здохнемо від спраги!
Але, виявляється, є думка і досить авторитетна та досить поширена, що не потрібне це Міністерство культури взагалі! От і шановний мною професор із США Володимир Іваненко, такої ж думки, він, зокрема, пише: «Ви ж, Анатолію, неодноразово бували в Америці, знаєте, що тут немає ніякого Міністерства культури. Немає його також у таких розвинених країнах, як Велика Британія чи Швейцарія...»
Так, шановний пане професоре! Я вже звик до Вашого постійного менторського тону і не ображаюся на нього). Але дозвольте не погодитися з Вами! Бо Ваш приклад з Америкою не те що не працює у випадку з Україною!
Почнемо з того, що США знаходиться на континенті, офіційно відкритим Колумбом у 1492 році. Запам»ятаймо цю дату! І Америка створювалася як поліетнічна, багатонаціональна держава з емігрантів країн Європи. Тому про яке Міністерство культури США може йти мова?)) Культура в США – це справа національних громад. Ірландці не будуть дбати про культуру італійців, а ті не будуть опікуватися культурою китайців. Усе закономірно. Так, у США є потужна літературна традиція, свій архітектурний стиль, але і є свої державні інституції, які опікуються цими напрямками діяльності. А от спільної народної музичної культури США не мають із зрозумілих причин. Бо вона, умовно кажучи, вся імпортована. Тому там так розвинений шоу-бізнес і культурні індустрії...
Те ж саме можна сказати про Швейцарією, з її багатонаціональним унікальним устроєм, де в кожному кантоні своя культура. Навіщо це поверхове порівняння з Україною?!
Але Ви ще згадали Британію у цьому контексті! О, тут є про що подумати. Ну, по-перше, за всю історію цієї країни її культурі Британії ніхто особливо не загрожував, пори всі війни, які вела Британія впродовж століть, включаючи ХХ століття.
Не забуваймо і про те, що Велика Британія – островна держава. І в цій державі є чимало внутрішніх культурних проблем з Уельсом і Північною Ірландією зокрема. Бо у народів, які населяють ті острови, є своя мова і етнічна неповторність, але це маленькі народи, які не прагнуть до жодної експансії і світового панування.
І ось тут, шановний пане професоре Іваненко, головне питання: чи є в Британії загроза втратити свою культуру? Певно, що ні, бо ні Шекспіру, ні Байрону, ні Діккенсу нічого не загрожує, Ба, англійська мова є однією зі світових мов. Вона природнім чином саморегулюється і розвивається.
А тепер до України. На відміну від Британії у нас існує постійна – просто таки кармічна – загроза знищення української національної культури. І знаєте, скільки століть триває ця загроза? Я нагадаю! Коли була відкрита Америка – 1492 року кажете? Так от, майже за 150 років до того, як була відкрита Америка, така загроза вже існувала для України і датована вона 1147 роком. І це дата заснування Москви!
Від того часу не було жодного століття, коли б українська нація не потерпала від фізичного і культурного впливу свого сусіда. Століття нищення корінної культури великої європейської нації шляхом постійних указів, циркулярів, законів, яким немає ліку. Царські закони змінили закони радянські. Але вони були ще більш підступними! Так, саме при «совку» як ви висловилися, було створене Міністерство культури України. Зрозуміло, що з метою «контролювати і направляти» українську культуру в потрібному напрямку. Але чи не свідчить це і про те – що на той момент це була культура майже восьмидесятимільйонного народу, з якою було потрібно щось робити!
Що зробили з українським народом і його культурою, ви знаєте краще за мене. За століття, шляхом воєн, скоротили популяцію майже в чотири рази. Зачистили українську культуру та її носіїв. За роки Незалежності витиснули, практично, її з інформаційного простору, а ту, що залишили гібридизували під потреби інших націй і народів. Вибачте за медичний жарт, але зараз пацієнт скоріше мертвий, аніж живий.
І при всіх цих умовах і факторах, посилених трагічною виснажливою війною Ви, пане професоре, дозволяєте собі навіть іронізувати на тему існування Міністерства культури?!
Ну, хай це роблять всілякі технократи або політологи на службі у різних партій та ФПГ, але Ви мусите розуміти, що роль цього органу в Україні просто має бути рятівною.
Звичайно, це Міністерство може стати рятівним лише до певної міри – і то при умові його переформатування і очищення від баласту, в тому числі і від псевдореформаторів, які бачать культуру, лише як сферу надання специфічних послуг та креативних індустрій, що приноситимуть значні прибутки до ВВП.
Ох ці реформатори... мимоволі згадується чиясь фраза, що коли пацієнт умирає від виснаження, починати треба не з вологого прибирання в палаті...
Завдання Міністерства культури нині зовсім в іншому. У зміні візій всупереч існуючим трендам! Культуру в Україні потрібно не реформувати, не відділяти від держави, як зробили це з релігією – її потрібно рятувати. Від пройдисвітів і кар»єристів у міністерських кабінетах, від споживацького ставлення до культури, від розбазарювання коштів на проекти, які при тому нівелюють і добивають цю культуру. Бо не варто пропонувати людині, яка тиждень не тримала в роті бодай крихти хліба, чарку дорогущого коньку, бо це смертельно для її життя.
Так, я також згоден з тими, хто говорить, що культура – не просто пісні, танці і вишиванки. Звичайно, це величезний комплекс питань збереження і відтворення зразків матеріальної і нематеріальної культури нашого етносу, це формування нових етичних відносин у побуті і трудовій сфері. Це також світоглядні засади, коли формується розуміння нації, як єдиного організму, у якому ліва рука не може вимагати до себе більшої уваги, аніж приміром, праве око. Бо всі органи важливі – але специфіка їх важливості диктується часом. Приміром, як вказівний палець правої руки у воєнний час набуває особливого значення.
Тож, основна думка така, коли пацієнт лежить на операційному столі, не варто лікарям влаштовувати консиліум з приводу стану його нігтів або довжини волосся. Бо мова йде про серйозніші речі.
Культура сьогодні – пацієнт, якого треба рятувати!