Банкет під час війни. Що не так з Міністерством культури?

Отже, крісло Міністра культури захиталося.

Півмільярда гривень «на кіно», які були закладені в бюджеті освоїти не встигли. «Освоїти» – це значить роздерибанити через свої афільовані продакшени. Як результат – країна поповнилася б низькоякісним милом, яке б нічого не дало країні. Чому низькоякісним? А тому що нереально зняти хороше кіно за пів року, а тим більше довгий серіал, бо треба працювати вдень і вночі – і все одно це буде халтура. Ні не халтура, а просто освоєння бюджету.

Цей бюджет нині освоювати легко, бо зараз в кінобізнесі для нинішнього Міністра всі свої. А відтак, все йде по накатаному, жодних новацій чи змін і бути не могло б. А вони, ой, як потрібні!

Останні кілька років тільки те й роблю, що пишу програмні статті, які викладаю у Фейсбуці. А ще їх друкує портал «Главком» – там уже кілька десятків статей, тональність яких стає дедалі тривожнішою і безнадійнішою.

А суть нинішнього моменту в тому, що в наші двері стукає гуманітарна криза, але цього ніхто не помічає в нинішній владній команді. Тому що ніхто не розуміє справжньої ролі культури в поєднанні з можливостями сучасних ЗМІ.

Суть змін в культурно-інформаційній сфері має бути лише одна – вона має перестати розглядатися як індустрія шоу-бізнесу і сфера прибуткових проектів. А має стати культурно-освітньою сферою, яка консолідує і культурно розвиває українську націю.

Але проблема в тому, що за останні десять-двадцять років країна так міцно сіла на голку гумористичних і розважальних шоу, що злізти з неї вона не зможе, – принаймні за цієї влади.

А влада й не збирається ділитися інформаційним ресурсом ні з ким із тих, хто знаходиться поза колом «своїх». Тому, хто б зараз не був призначений на посаду Міністра – нічого кардинально не зміниться, ми й далі спостерігатимемо за цинічним і натужним гумором, пустопорожніми серіалами і звичайно ж Марафоном новин, який поступово втрачає свій рейтинг.

Взагалі, про які рейтинги можна говорити у воюючій державі? Про яку повноцінну рекламу можна говорити, коли на деяких телеканалах головними рекламодавцями вже стали віртуальні казино – чорти з рогами, що постійно маячать у рекламних паузах.

Ми навіть не уявляємо, в якому становищі зараз опинилася величезна армія творчої інтелігенції України – артисти, композитори, поети, художники, дизайнери, які втратили будь-які замовлення і буквально животіють. Більше того – вони не відчувають, що культура потрібна цій країні і цій державі. Бо з лексикону державних мужів поступово зникає це слово. Воно, щоправда, ще фігурує у Промовах Президента, але це давно вже всього лише мантра.

А насправді, складається враження, що діюча культура в нашій країні – це лише попса (яка дружно перевдяглася зараз у мілітарні кольори) та численні шоу гумористів чи стендаперів.

А де, вибачте, поділися всі інші?! Де класична, народна, джазова музика? Де театральне мистецтво? Де поезія? Де творчість для дітей? Якщо це десь ще існує, то чому воно не має доступу до наших телевізійних каналів і радіостанцій? Чому на жодному каналі, зокрема й на Суспільному, немає програм присвячених ретроспективі нашої культури – нашим артистам, співакам, художникам, письменникам, культурознавцям, етнографам, філософам? Якщо ми культурна європейська країна – то частка цих прогам у ЩОДЕННОМУ ефірі має бути не менше 20%!!!

Ще питання – чому у воюючій країні немає постійно діючого Фестивалю патріотичної української пісні! Чому в Каліфорнії, у місті Сакраменто на Радіо «Етно-ФМ» такий фестиваль під назвою «Співай рідною!» є і в ньому звучать сотні і тисячі пісень, як професіоналів так і аматорських колективів України, а в самій Україні цього немає?! Чому???!!!

Є багато питань, на які не буде відповіді і у наступника нинішнього Міністра культури, тому що нова фігура в старому кріслі нічого не змінить, доки не буде змінена парадигма ставлення до культури у владних колах України, яка досі вважається а чи нещасною падчеркою, а чи німецькою повією, яка доступна абсолютно всім, у кого є гроші.

І так, це нестерпно – жити в країні кривих дзеркал і підмінених цінностей, де не знають і не цінують своїх – ні колишніх, ні нинішніх, бачучи лише купку фріків, цинічних блазнів та шоу-бізнесових «звьозд», перевдягнених на ходу у вишиванки.

Звичайно ж, цей крик душі не може розглядатися, як програма – бо є безліч сфер, про які навіть не згадано. Але мені все ще віриться, що Україна ще не пройшла точку неповернення, бо ще живі у пам'яті кращі традиції, мистецькі школи і напрямки – і головне ще живі ті справжні митці, котрі нині на вагу золота.

Україні лише потрібна патріотична і чесна влада.

Надія вмирає останньою!