Шоу-парад до Дня Незалежності. Що задумав Зеленський

В своєму пості від 20 травня 2019 року «Українська матриця 2019. Перезавантаження» - я написав наступне: «Прихід Зеленського означає смерть української політики в її традиційному сенсі і офіційне настання епохи шоу...»

Я мав на увазі, що в усі сфери життя прийдуть нові алгоритми, які відповідно, приводитимуть у рух нові люди. А оскільки маємо в Україні Президента, який вийшов зі сфери шоу-бізнесу, то й всі процеси в нашій країні відповідно будуть рухати люди шоу-бізу. Я був готовий до такого повороту.

Але реальність перевершила всі мої прогнози.
Режисерами урочистого святкування Дня Незалежності будуть Алан Бадоев і Олена Коляденко...

Ні, у мене не когнітивний дисонанс. Навпаки - мій мозок вибухає безліччю яскравих картинок і несподіваних режисерських знахідок, які я навіть озвучувати боюсь. А раптом вони у цей День стануть реальністю!

Я з величезною повагою ставлюся до кліпмейкера і кінорежисера Алана Казбеговича Бадоєва та до керівника балету «Freedom» Олени Євгенівни Коляденко - у них величезний досвід роботи у всіляких успішних розважальних шоу.

Але День Незалежності - це зовсім інше. Це глибока і трагічна історія віри і боротьби українського народу. Це криваве і драматичне сьогодення української держави, яка відчайдушно бореться за своє існування. Це сльози, біль, і туга за тисячами загиблих. Це гордість і безмежна вдячність тим, хто сьогодні захищає нас на передовій...

Я підтримую доцільність військового Параду в цей день. Хай дуже скромного. Навіть без патріотичних гасел і велеречивих промов. Хай це буде просто: військова техніка і люди в камуфляжі. Просто рідні до болю звуки козацького маршу і близькі кольори національної символіки. І більше нічого.

У простоті - схована геніальність. Коли змісту відповідає форма. Коли будь-яка надмірність або неприродність виглядатиме, як кощунство і наруга над нашими ідеалами і найсвятішими почуттями.

Але в тому й суть - що шоу-бізнес сповідує зовсім інші принципи, де зміст ніщо, а форма - все. Де цінується епатаж і гламурність. Де кінцевою метою є не пробудити глибинну реакцію народу, а вразити його ефектністю і несподіваністю сценічних прийомів - тобто спрацювати на емоції, а не на почуття.

Яка різниця? - запитаєте ви. Величезна! Емоції викликають сплеск короткотривалого зачарування і затьмарюють розум. Почуття - апелюють до глибинних і стійких асоціацій і колективного осмислення певних подій - які і роблять народ - народом, а не безликою юрбою, що нудиться, шукаючи, чим би себе потішити.

У мене питання - люди, які звикли задовольняти людські емоції - чи здатні вони підніматися до рівня високих почуттів?

Кажуть, що навіть найталановитішого співака, можна опустити до рівня лабуха, примусивши хоча б рік поспівати в ресторані репертуар а ля «чего изволите». Всеядність вбиває смак і притупляє чутливість - хай не ображаються на мене за ці слова мої ресторанні колеги, які таким чином заробляють собі на життя. Я пишу тут зовсім про інше.

Дуже не хочеться аби в цей важливий для України день нас усіх не обманули яскравими блискітками і модними заморочками, дешевими фєнєчками і дорогими спецефектами.

Щоб ветерани, які дивитимуться на все це в реалі чи на екранах телевізорів не опускали додолу очі і не скреготали зубами від обурення.

Бо шоу може скінчитись, ледве почавшись.